Хазяїн видінь

Кожна людина, мабуть, хоч раз у житті замислювалася над тим, як убити вампіра. Усе почалося за часів буму вампіроманії, коли телеекрани заполонили фільми, серіали, а полиці крамниць — книги про кровопивців, де сильний і древній красень-вампір закохується в непомітну школярку, бо та має якусь особливу кров. І, озираючись через плече, нашіптує їй на вушко таємницю, що вбити його можна лише одним способом. І тут уже сценаристи використали всю свою фантазію: кіл у серці, сонячне світло, часник, свята вода.

Мій вампір був дівчиною, яку я виносила та народила. Вона закохалася в чоловіка, з яким я спала, і щадити мене не збиралася. Але одне все ж збігалося з вигадками сценаристів — у мене особлива кров, точніше, особливий кен, але це вже дрібниці. Щоб узяти його, Герді не треба кусати мене — досить просто торкнутися. І я помру. Так просто.

Але я можу зробити так, щоб вона не торкнулася.

— Дай мені спокій! — прогарчала я, міцніше стиснула трубу, розмахнулася і вдарила Герду по голові.

Мабуть, вона не чекала. А може, я дуже боялася, бо удар вийшов сильний. Вона впала — прямо в купу того самого листя, де до цього лежала я. Ідеальна зачіска розтріпалася, у волоссі заплуталося гниле листя, на правій скроні чітко виднілася відкрита рана із цівкою крові, що повільно стікала до ока. Коротка чорна куртка забруднилася в багнюці.

Напевно, я на той момент мала не кращий вигляд. Втім, мені красуватися не було перед ким — головне, вижити.

— Серйозно? — Герда сіла й гидливо обтрусилася. — Битимеш мене… чим там… трубою?

— Непогана зброя, — відповіла я і зробила крок до вампіра, але в голові пролунав чіткий наказ:

— Ні, Поліно. Не треба цього робити.

Я підвела очі — Ерік дивився прямо на мене. Так само крутив незнайомку, її кен вбирався його жилою, шифон майорів у повітрі, облягаючи точену фігуру.

Ерік не рухав губами, але я чітко чула вказівки.

— Будинок чаклуна, де ми знайшли отруту, за кілька кварталів звідси. Ти добре бігаєш. Біжи, Поліно.

І я побігла. Не розмірковуючи. Не сумніваючись. Вітер свистів у вухах, попереду блимав асфальт, ліхтарі, машини на узбіччі, випадкові перехожі.

Я не озиралася, але чомусь знала, що Герда мене чує. Куди б я не пішла, вона знайде. Заспокоювало те, що Ерік знає, де я буду. Закінчить зі своєю жертвою і прийде по мене. Врятує від драугра, не дасть їй мені нашкодити.

Дідько, як страшно! Серце б’ється, а смерть буквально дихає в потилицю. Моя?

Приватний сектор у цьому районі розпочинався різко. Багатоповерхівки обривалися невеликим проліском, а одразу за ним на чималій за розміром території розсипалися будинки.

Я звернула на головну вулицю, яскраво освітлену ліхтарями. У боці кололо, дихання бракувало. Скільки я вже пробігла? Кілометр? Два? П’ять? Уперше потішилася через власну впертість, коли, майже випльовуючи легені, продовжувала бігти за Еріком під час ранкових пробіжок.

Організм витримує трохи більше навантаження, ніж те, яке ти даєш собі через «не можу». Саме тоді відкривається друге дихання. Саме тоді треба вміти вчасно зупинитись.

Я і зупинилася — перед будинком Тана. Зігнулася навпіл і постояла кілька секунд, переводячи подих. Тільки тоді зрозуміла, що трубу так і не викинула. Міцно стискала в руці, наче воїн — гострий меч. Так, меч зараз був би доречним.

Перелякано озирнулася — Герда не переслідувала. Вулиця була пустою і сплячою. Я ковзнула в невеликий отвір між хвірткою та іржавими воротами та, здається, забруднила куртку. Начхати! Головне — сховатися від Герди.

Цікаво, чому Ерік наказав тікати саме сюди? Як саме він подумки говорив зі мною, я тоді не думала. Яка різниця? Головне — він переживав про мою безпеку. Невже, на будинок Тана він теж поставив суперзахист?

У коридорі було так само темно, і я ввімкнула ліхтарик. Піднята половиця лежала там само, де ми залишили її минулого разу, а в підлозі зяяла дірка — схованка чаклуна. Спогади нахлинули різко: я та Ерік, страх, рішучість, попіл на снігу, обійми.

Я рішуче видихнула і смикнула ручку дверей, що вели до кімнати.

Усередині горіли свічки. На підлозі по периметру, на стінах у старовинних свічниках, на підвіконнях. Вікна були забиті фанерою, саме тому я не побачила світла з вулиці. Зверху фанери була набита плівка. Звичайна, будівельна. Плівка, до речі, була скрізь — на стінах, на підлозі, нею був вистелений довгастий стіл посеред кімнати. Здавалося, не було тут жодної навіть найменшої ділянки, яку б не вкривала плівка.

Це що, варіант побачення «а-ля» Ерік? Свічки та стерильність?

З кожною секундою я розуміла дедалі менше.

Втім, розібратися мені не дали — вхідні двері рипнули, я відступила, повернулася до виходу й завмерла в очікуванні.

А за секунду на порозі з’явилася Герда. Розпатлана і зла. Обперлася об стіну й похитала головою.

— Я трохи хвора, щоби бігати. Це якщо ти забула. — Вона із жалем подивилася на правий чобіт. Чоботи в неї були гарні — високі, чорні, на шпильці. — Ще й підбор зламала.

Я уявила, як вона біжить за мною на підборах, падає і підіймається, спотикаючись через корчі. Я нервово посміхнулася. Відступила ще на крок і міцно стиснула імпровізовану зброю.

— Тобі краще піти, — сказала якомога спокійніше. — Ерік скоро буде тут.

— Ерік зайнятий. Він не думає про тебе. Коли поглинаєш ауну, не думаєш ні про що, тільки про її кен. Повір, я знаю. А коли Ерік прийде, то тут уже нікого не буде. Тільки твоє тіло. — Вона зробила крок назустріч, комічно кульгаючи. На лобі навколо рани розливалася величезна гематома, наповзаючи на шкіру, понівечену хворобою. — Я втомилася бігати за тобою, Поліно. Бачать боги, я була терплячою. Навіть намагалася запропонувати тобі вихід.

— Вихід? — нервово засміялася я. — Смерть Барта — на твою думку, вихід?

— Він, чи ти. Але тепер — тільки ти. Мені навіть буде приємно. Якщо чесно, ти завжди мене дратувала. Навіть коли вважала мене своєю дочкою. Вибач, але теплих почуттів у мене до тебе ніколи не було.

— Я зрозуміла, — хрипко прошепотіла я. — Не треба про це.

— Мене не вб’єш цією штукою. — Герда кивнула на трубу. — Драугри безсмертні.

— Тобі так личать синці — не можу втриматися.

— Жартуєш? Ну жартуй. Недовго лишилося.

Легені заповнило гарячою лавою — ні вдихнути, ні видихнути. З очей бризнули сльози, я зігнулася навпіл і випустила рятівну зброю.

Боляче. Як же боляче! Всередині все палає. Груди, живіт, голова. Здавалося, ще мить — і мозок закипить.

— Я не витрачала залишки, — почула я зовсім близько страшний, вкрадливий голос. — Зберігала для тебе.

А потім я втратила зір. Зовсім. Світ розплився і його заволокло темрявою — холодною, байдужою. Я впала навколішки та схопилася за голову. Хотілося видряпати темряву з очей, з грудей, з-під шкіри. Темрява підбиралася до жили, знерухомлювала і, нарешті, перемогла мене.

Я зникла. Зовсім. Мене не було. Я розчинилася в темряві, як в одному з тих снів про хельзу. Але тут уже не було ні Люсії, ні Барта, ні темної води. Тільки холодна підлога та Герда. У мені. Навколо мене. Скрізь.

А потім усе зникло. І темрява, і біль, і лава, що обпалює. Мене дбайливо підняли з підлоги, і знайомий голос шепнув на вухо:

— Злякалася?

Я замотала головою. Розплющила очі. Ерік. Тривожиться. Обіймає.

— Ні. Ти ж казав не боятися, і я…

Сльози стримати вдалося, тільки в горлі дряпалася, ніби вириваючись назовні, щільна грудка. Згадалося, як Кіра повернулася дорослою — вродливе обличчя, тонко окреслені брови, родимка…

Хто вона тепер? Ким завжди була? Чи була? І коли?

Ерік міцно притис мене до себе й тихо сказав:

— Усе майже скінчилося. Ходімо.

— Стривай, а як же… — Я обвела поглядом кімнату, шукаючи драугра. Вона була тут. Лежала на столі — тому самому, застеленому плівкою. Дивилася в стелю і не рухалася. — Що з нею?

— Магія, — знизав плечима Ерік. — Тепер у мене її і так задосить, щоби покінчити з Гердою назавжди.

— Ауна, — здогадалася я. — Її магія?

Він кивнув.

— Але в мене і своєї вистачає — я жив з аунами два роки.

— Навіщо це все? Що це взагалі таке? — Я вказала на плівку на стінах та підлозі.

— Якось я хворів, — пояснив Ерік, — а по телевізору йшов дуже цікавий серіал. Там головний герой-маніяк вбивав своїх жертв у такій кімнаті. Потім розпилював на частини, пакував у пакети та скидав в океан. Жодних слідів.

— Що?! — ошелешено запитала я. — Хочеш сказати, ти… її…

— Драугра не можна вбити, мала. Вони безсмертні.

— Він має рацію, — прохрипіла Герда. — Достатньо однієї краплі крові, і мої адепти повернуть мене.

— У тебе більше немає адептів, — не дивлячись на неї, глухо відповів Ерік.

— Влад теж так думав.

Я здригнулася, але Ерік заспокійливо стиснув мою руку.

— Я не Влад. Щодо адептів… Якщо ти про того, що на Тибеті, його теж немає. Втім, як і тих, які в Лондоні та на Балі. Але навіть якщо хтось залишився, йому доведеться пірнати глибоко на дно, щоб дістати шматок твого тіла. Якщо його не з’їдять риби, звісно. Знаєш, деякі види риб обожнюють мертвечину.

— Еріку, будь ласка… — простогнала вона й замовкла. Чи то розуміла, що нічого цим не доб’ється, чи то стало соромно, що виявила слабкість.

Дивно, але жалості до Герди я не відчувала. Ні співчуття, ні смутку. Навіть огиди до того, що збирався зробити Ерік, не було. Тільки байдужість. Холодна, розважлива та цинічна.

— Краще б ти померла, — спокійно сказав Ерік. — Тому, що безсмертя стане для тебе прокляттям.

… На вулиці вже пахло весною. Теплий вітер приємно обдував шкіру, гілки старої яблуні хиталися над головами. А десь усередині мене росла порожнеча. Темна, як погляд Герди. Вона там, розіп’ята, не в змозі поворухнутися, а я… Мені байдуже.

Адже байдуже?

— Вона — Кіра? — тихо спитав Ерік.

Я кивнула. Він зрозумів сам, не треба пояснювати. Так навіть краще. Скину все на нього: відповідальність, необхідність вирішувати, діяти.

Ерік має рацію, іншого виходу немає. Рано чи пізно він піде, і тоді драугру нічого не завадить мене вбити. Вона навіть у його присутності не посоромилася.

— Викличу таксі. Обіцяєш дочекатися і не робити дурниць?

— Спати ляжу. Втомилася, — тихо відповіла я, і він мене обійняв.

— Ти казала, Кіра померла, — прошепотів мені у волосся. — Так і було, Поліно. Вона померла. А ця — просто схожа на неї. Оболонка. — Ерік підняв моє підборіддя і дуже серйозно додав: — Дочекайся мене.

Не знаю чого він боявся. Можливо, що я втечу або спробую йому перешкодити.

Я їхала додому та думала про минуле. Про мою Кіру, яка померла. Давно. У прохолодному Будапешті, на березі Дунаю.

Так буває — матері втрачають дітей. Життя не закінчується, вони продовжують дихати, вставати зранку, готувати сніданки, ходити на роботу. І лише темними ночами, коли домашні сплять, тихо плачуть у подушку. Але загалом — живуть.

Чи живуть? Чи живу я? Чіпляюсь за чужі емоції, за чужу силу, намагаюся поринути в тепло, наповнитися ним, а всередині давно порожньо. Тільки тепер я це зрозуміла.

Не пам’ятаю, як увійшла до квартири, роздяглася, прийняла душ. Пам’ятаю себе на ліжку, з підтисненими під підборіддя колінами, у темряві. Без думок, без почуттів, без руху.

А потім повернувся Ерік. Узяв мене на руки, як дитину, притиснув до себе, і порожнечу в грудях наповнило його тепло. Я розплакалася, а він гладив по спині, мовчав і обіймав — такий близький, рідний, коханий. І я вперше злякалася.

Що я робитиму, коли він піде? Помру? Збожеволію?

Він мені потрібний, як повітря. Просто потрібний.

Поступово ридання вщухли, і я сиділа, притулившись до Еріка, насолоджуючись його турботою та надійністю, і розуміла: я знайшла те, що шукала. Ту саму людину. Єдину. І мушу його віддати. Причому не комусь, а примарному кану, про який нічого не відомо, крім того, що це найвищий рівень свідомості. Ерік хоче туди, а не мене. Я для нього тільки шлях у новий світ і приємний кен.

І однаково я кохала його. Кохаю. Буду кохати. Завжди. Тому що Ерік — щось дійсно справжнє, що було в моєму житті.

— Розкажи мені все, — тихо попросив він.

І я розповіла. Про те, як Тан знайшов мене для Герди, а Влад усе виправив. Про те, як сам Влад потім зробив те саме, а щоб я не померла, провів страшний ритуал. Про Кіру. Про мисливця. Про те, як я шукала таємничого хижака в Будапешті, про загибель Нори. Про договір Влада з Альріком.

Ерік слухав мовчки та про щось думав, і, здавалося, я готова життя віддати, щоб дізнатися, про що. Але спитати побоялася, а говорити він не поспішав. Просто обіймав.

А потім я заснула, і снилася мені синя кімната, а за вікном — море. Чайки кружляли над скелями, і дельфіни хлюпалися в залитій сонцем і вкритій брижами морської гладі. Було просто добре. Я відчинила вікно й дивилася в далечінь — туди, де синє море зливається із синім небом.

Прокинулась я в темряві й чомусь злякалася. Еріка поряд не було, я лежала одна на величезному, майже безмежному ліжку і тремтіла. А потім він повернувся — виявляється, просто ходив у душ. Я знову розплакалася, а він витирав мої сльози. І цілував. Я торкалася його гарячої шкіри — безсоромно, жадібно. Хотілося забути, відчути його кен у собі, стерти страхи та розчарування минулого дня.

Ерік стер.

Не було нічого — тільки ми. Сплетіння тіл, сплетіння енергетик, наче ми — одне ціле, невіддільне, єдине. І я подумала, навіть якщо він піде, у ньому ще довго житиме частка мене, а в мені — він. Всесвіт, на ім’я Ерік.

Світанок нагнав нас раптово — втомлених та задоволених. Ерік ліниво перебирав моє волосся, а я жмурилася і насолоджувалася його доторками.

— Розкажи про себе, — попросила обережно, боячись злякати чари, що витали в повітрі. Поруч з Еріком усе було синім та чарівним.

— Що ти хочеш знати? — усміхнувся він.

— Все. Але буду рада, якщо ти хоч щось розповіси. Наприклад, про кан. Як ти дізнався, що тобі доведеться туди потрапити?

— Після смерті батьків я зірвався. Робив такі речі… — Він зітхнув. — Гірше, ніж сьогодні. А потім потрапив у світ, створений Арендрейтом. І він дав мені прочитати пророцтво.Відтоді я шукаю свою провидицю.

— І ти одразу повірив? Я маю на увазі, скаді… хіба тобі не близька їхня доля?

— Стародавній жрець вміє переконувати.

— Сумуєш за батьками? — Я підвелася і зазирнула йому в обличчя. Хотілося бачити очі, але Ерік їх прикрив. Втім, він не напружився, а значить, його не зачепило питання. Не хотілося б завдати болю.

— Вже менше, — зізнався він. — Хижаки смертні, як це не сумно. Але в кані, кажуть, можна перемогти смерть.

— І ти ніколи не захоплювався? Я маю на увазі, ніколи не думав, що можеш залишитися тут, відійти від мети?

— Ніколи. Навіщо?

— Деякі люди змінюють нас, Еріку. Вриваються в життя, як вихор, зминаючи плани, немов аркуш паперу, і викидаючи їх у сміттєвий бак. І все йде шкереберть.

— Не розумію тебе, — насупився він і, нарешті, розплющив очі.

— Ти ніколи не закохувався?

— Ніколи, — не вагаючись, відповів він.

— І із жодною зі своїх жінок не був по-справжньому емоційно близький? Ніколи?

— Була одна. Але я не прив’язався до неї, якщо ти про це. — Він трохи помовчав. — А ти одразу зрозуміла, що закохалася?

— Вибач? — здивувалася я. Щоки спалахнули рум’янцем, а в голові наче все струснули, і думки обсипалися осколками. Він знає? Але звідки? Чи, може, порушив обіцянку?

— Ти ж кохала Влада. Мені цікаво, наскільки швидко ти зрозуміла, що він — той самий.

Я полегшено видихнула і відповіла:

— Я була дуже молода, Еріку. А він — старший, сильніший, впевненіший. Я втратила голову. Хоча, можливо, мене тягнуло до нього, тому що він був атлі… Хто тепер розбере?

— А зараз?

— Що зараз?

Він різко перекинув мене на спину, навис, в очах — тваринна дикість, від чого в мене одразу збився подих.

— Хочу тебе, — прошепотів він безапеляційно, і поцілував. А я знову загубилася.

Що чекало на мене там, у майбутньому? Самотність, яку нема чим скрасити, окрім яскравих спогадів минулого? Сни, що вриваються щастям щоночі? Похмурі світанки в холодному ліжку?

То чому б не зробити сьогоднішні спогади яскравішими, забарвити їх синім і видрукувати на душі так, щоб уже ніколи не забути?

Раптом я зрозуміла, як змінилася. Стало неважливо, що я тепер — одиначка, що атлі — більше не моя сім’я. Я більше ніколи не стану колишньою.

Ким я стану?