Хазяїн видінь

Ранок. Сонце повзе по подушці, підбирається до волосся, плутаючись у складках наволочки. А я дивлюся, і вставати ліньки. Просто лежу. Гліб має прийти, але трохи пізніше, а отже, можна поки що не вставати.

Він останнім часом дедалі частіше хмуриться. І бурчить. Не зло. Хвилюється за мене. Дурний, зі мною все гаразд. Думала, буде гірше. Боляче. Сльози ночами, сумніви, бажання все змінити. Як раніше, коли я сто разів міняла минуле в думках.

Але нічого цього не було. Тільки туга іноді накочувала, особливо в дощові дні. Благо, цього літа вони траплялися рідко.

Наступного дня після відходу Еріка було погано. Тієї ночі я поїхала до своєї квартири. А зранку прийшла Тамара. Лаялася, називала мене зрадницею і, здається, норовила вдарити. Але тоді зі мною був Мирослав — він це зупинив. І войовниця забралася.

Потім приходила Віка, просила виговоритися. А що казати? Адже все гаразд. Тож говорила вона, а я слухала. Не дуже уважно, до речі. Думки розсіювалися в повітрі, і щоб зібрати їх, були потрібні зусилля. Здається, Віка щось говорила про Андрія. Про те, який він ніжний і які смачні млинці готує. Почувши про млинці, я кивнула й підтвердила — готував Андрій справді відмінно.

Мирослав заходив. Часто, майже щодня. І я була йому рада. А ще Іра обіцяла приїхати.

Я чекала. Дедалі частіше помічала, що сиджу, стискаючи в кулаку амулет Еріка, наче панацею від усіх бід.

Але поступово я здавалася слабкості, як у ті дні, коли Герда брала мій кен. Тепер Герди не було, а слабість залишилася. Біль у жилі ще — тупий, нестерпний. Апатія. Це все наслідки відходу з атлі, казала я собі. Ерік притупляв їх, а тепер вони повернулися.

А загалом усе було непогано. Вранці тільки охоплювала сонливість, але поспішати було нікуди, тому я дозволяла собі поніжитися в ліжку. Інколи закрадалися думки про пошук роботи, але я їх відкидала. Колись… потім. Завтра?

Дзвінок у двері відірвав від меланхолійних думок. Гліб сьогодні зарано. Їжу, мабуть, приніс. Він приносить, я викидаю. Наш новий ритуал. Та ще й носить у такій кількості, що й армія не впорається. Наче я в магазин сходити не можу.

Але на порозі стояв зовсім не Гліб. Барт. У просторих лляних штанах кольору стиглої пшениці, квітчастій сорочці та крислатому солом’яному капелюсі, що приховував верхню частину обличчя. З-за його плеча нетерпляче визирнула рудоволоса, усміхнена Люсія. Воно безтактно відштовхнуло вождя сольв’єйгів, зробила крок до квартири, а за нею просочилися аромати меду, кориці та багаття.

— Люсіє! — видихнула я і опинилася в обіймах цілительки. Заплакала. Від щастя, мабуть, чого ще мені ще плакати? А вона гладила по спині та шепотіла:

— Не плакати, не можна плакати…

А Барт сумно посміхався поряд. Повернулося відчуття затишку, і біль у жилі відступив. Тільки слабість залишилася, і Люсія потягла мене на диван.

— Маєш поганий вигляд, — похитав головою Барт. — Мабуть, треба було прийти раніше.

— Ні. Хоча… Я завжди вам рада! Тільки пригощати нема чим. Зовсім. До магазину треба сходити, але сил немає зовсім.

— Звісно, ​​не бути сил! — сплеснула руками Люсія. — Коли ти востаннє їла?

— Вчора вранці, здається… Не хочеться.

— Не хочеться вона! Про себе вона не думати, а про дитинку хто подумати?

— Про яку дитинку? — здивувалася я.

— Оцю. — Вона тицьнула пальцем мені в живіт і насупилась. — Вчасно побачити. А то б ти його голодом заморити. Хлопчик потрібний багато харчуватися. Сильний бути. Воїн.

— А ти не відчуваєш? — Барт сів поруч і взяв мою долоню. — Два місяці в тобі нове життя, Поліно.

— Неможливо! — Я повернулася до Люсії. — Я пила твої трави. Щодня.

— Трави? Які трави? — як лисичка, примружилася цілителька. — А, ті трави! Так трави не є панацея.

— Не панацея? А хто казав: стовідсотковий результат для хижачки?

— Я казати таке? — обурилася руда. — Повідомити тебе, що не існувати такий засіб. Ти доросла жінка, а вірити в дурниці.

Я ловила губами повітря, задихаючись від обурення, а Барт міцніше стиснув мою руку і спокійно сказав:

— Це благо, Поліно. Подарунок. Прийми.

— Благо…

Люсія мене обійняла. Говорила щось і гладила по спині, волоссю, передпліччю. Що дитина — це добре, що хлопчик буде сильним, і я маю зібратися заради нього. Не сумувати. Їсти. Дихати. Жити.

Тільки от… Я ж зовсім не чекала. Не планувала. І в нинішній ситуації чи це правильно? Що із цим робити тепер? Дитина… хлопчик буде скаді. А я… одиначка. І в плем’я не хочу, тим більше в Дашине. Але ж як тоді бути? Адже відберуть! Тамара постарається, Даша теж не заперечуватиме.

А якщо не сказати? Приховати, адже на вірність скаді я не присягала? Але в такому разі чи зможу я захистити дитину? Захисниця з мене так собі, та і здібності сольвейга іноді підводять.

Хоча… Є я. Не сольвейг із незвіданим до кінця даром, який душить, палить живіт і долоні, наче ніж. Не атлі — я покинула їх, вирвала із життя, щодня навчаючись обходитися без племені. Не коханка Еріка, адже сама його прогнала.

Просто я. Жінка. Майбутня мати. І горлянку перегризу кожному, хто спробує завдати шкоди… йому.

Хлопчику.

Сину.

Сину Еріка…

У грудях скипіло, спінилося, вибухнуло мільярдами палких бризок каяття. Якби він знав, не пішов би. Залишився. Заради дитини. Були б колиски, рюші, пляшечки та дитячий плач ночами. Втома, але приємна, коли з кожною секундою дедалі більше розумієш, що живеш недаремно. Заради нього. Них. Моїх чоловіків.

Але ж я не знала! Інакше не стала б слухати Дашу, навіть не пішла б із нею до кабінету, де розвівалася на протязі фіранка та мовчали в шафі частоколи книг.

Навіщо зараз про це переживати? Барт поруч, близький, рідний. І Люсія. Сидить, загорнута в руду гладь волосся. Вона жінка, розуміє. У жінок це в крові.

Бажання мати дитину від коханого чоловіка.

Із сольвейгами не холодно, не самотньо, і жила зовсім не болить.

Раптом здалося, я чую, як б’ється маленьке серце — десь там, у животі, заховане за витками жили, у якій усе ще жеврів карамельний кен.

Але, звісно, мені так тільки здавалося.

Я все ж заварила чай. Знайшла в хлібниці залишки печива, яке приносив Мирослав минулого тижня. Те, що відбувалося, усе ще здавалося мені нереальним, але поступово це відчуття випаровувалося, і накочував страх. Що робити зі звісткою, яка раптово звалилася на голову, я не знала.

Люсія пішла по продукти. Грошей не взяла, пробурчала щось англійською. Сенсу фрази я не зрозуміла, але тон уловила. Я бездумно поводжуся. Не їм, не стежу за собою, добре хоч сплю. Спала я останнім часом багато.

Люсія швидко освоїлась у квартирі. Увімкнула кондиціонер, поміняла постільну білизну, закинула в пральну машину речі, що скупчилися за тиждень, прибралася у вітальні та, схоже, норовила приготувати мені обід. Дбайлива. І ніби не живе у вигнанні в чорта на рогах.

Ми з Бартом лишилися на кухні. Посуд я все ж таки Люсії вимити не дозволила — стало соромно. І поки Барт пив чай, намагалася віддерти від тарілок залишки їжі, що присохли. Від учора ще лежали в мийці, а мені ліньки було вставати.

— Батько дитини живе не з тобою, — просто сказав Барт, коли я витирала руки об фартух.

Спека з вулиці вже просочилася у квартиру, нещадно виганяючи нічну прохолоду. І попри посилену роботу кондиціонера, забиратися не поспішала. Дерло в горлі, сльозились очі й шалено хотілося спати.

— Він пішов, — ухильно відповіла я.

— Сповісти його. Хлопчик буде хижаком. Сильним воїном та членом його племені.

— Скажу скаді. А Ерік… — зітхнула. — Він не просто пішов. Є таке місце — кан. У книзі пророцтв Арендрейта говорилося, що для Еріка відкриється портал туди.

— Рідкісному воїнові доля дарує такий шанс.

— Він заслужив.

— Справді? Тебе він полишив, — невдоволено зазначив Барт. — З дитиною. Заслужив він…

— Ерік не знав. — Я присіла на стілець, поклала руки на гладку стільницю. У чашці покривався кіркою остиглий пакетований чай. Думала, розплачуся — минулося. Тільки суха, трухлява туга в грудях душила, заважала дихати. — Я його змусила піти. Сказала… що не кохаю.

Барт зітхнув. Сів поруч. Тепла рука торкнулася плеча, заспокоюючи. Але я не плакала. Просто сиділа й дивилася на долоні.

— Кан справді дає багато. Знання. Мудрість. Перспективи.

— Жінка із цим не зрівняється, — сумно прошепотіла я, слухаючи, як шарудить туга в грудях.

— Маєш рацію, це різні речі. Але те, що дає жінка… Іноді чоловікові недостатньо просто бути сильним. Потрібен дім. Затишок. І та, хто цей затишок забезпечить.

— У тебе немає дружини. Чому? — Я подивилася на нього із цікавістю, а Барт відвів погляд.

— Була, — посміхнувся. — Ніра. Дуже вродлива була. Циганка. Смоляне волосся до талії, чорні очі. Танцювала у квітчастих спідницях навколо багаття. — Він зітхнув. — Не вберіг…

— Мисливець?

Обвітрене обличчя потемніло, і тонка павутинка зморшок стала помітнішою. А ще кола під очима, складка між кущових брів. І пальці на стільниці трохи тремтіли від напруги.

— Драугр. І коли ця з’явилася — хвора, я одразу згадав Ніру. Поривався тебе рятувати. Навіть нарада була. Тільки вождь не має права підставлятися — він має плем’я. І відповідальність за людей. Наступника немає, а той, що здатний очолити… ще не готовий. А потім, коли я зустрів тебе в Києві, зрозумів, як ти схожа на неї. У тобі живе вогонь, дівчинко. Як у ній жив. Цього не змінити.

— Ти — хижак, міг би ще раз одружитися. І не на одній жінці.

— Міг би, — кивнув. — Тільки навіщо? Ніхто з них не зрівняється з нею. Вона й досі в мене тут. — Барт поклав долоню на груди. — А кан не зачепить почуттів, там їх немає взагалі. Білий туман, що поєднує свідомості найсильніших із багатьох світів. Але емоцій нема. Тому й недолік відчувається гостріше.

— Нам це невідомо, — посміхнулася я.

— Повір тому, хто був там і повернувся.

— Як… повернувся?

В очах потемніло, потилиця налилася важкою в’язкою жижею, світ розплився від несподіваних слів. І чи то прохолода встигла розлитися кімнатою, чи просто холод піднявся звідкись із жили.

А Барт просто відповів:

— Якщо є двері туди, то чому ти думаєш, що їх немає звідти?

— Але тоді… як же… — схопилася за горло. Машинально. Здавалося, його розірве від слів, що рвалися зсередини. — Ерік…

— Може повернутися, — сказав Барт. — Але річ у тому, Поліно, що з кана є безліч виходів. Не лише в наш світ. В інші — досконаліші, населені іншими істотами. Вони багато знають., багато вміють. І багато чого можуть навчити. Сам кан ніколи не стане нікому домом. А ось ті світи — цілком.

— Ти був там? У тих світах?

Барт похитав головою, і я вперше усвідомила, як багато в нього сивого волосся. Скільки пережив вождь сольвейгів? Поховав дружину, одноплемінників, ходив у кан і повернувся… заради чого?

— Не був. Назад уже не повернутися, кан не відчиняє двері двічі. А тут я маю сім’ю. Плем’я. Відповідальність. Кажу ж, наступника немає.

— Ерік не повернеться, — похмуро сказала я сама собі. — Піде в один із тих світів. Йому нема чого сюди повертатися.

Бо я прогнала. Сказала, що не кохаю. У скаді є Даша, й Ерік, по суті, вільний. Від усього. Якби я знала… Хоча що вже жаліти? Пішов і пішов…

— Отже, така його доля. У тебе тепер своя, дівчинко.

Своя. Наша дитина, яку мені належить захистити. Виховати. Прищепити любов до батька. І пам’ятати. Завжди пам’ятати, що Ерік був.

Люсія повернулася не одна — з Деном, і я здивувалася, наскільки зраділа йому. Усім їм. Людям, які жодного разу не затьмарили моє існування, які мешкають окремо від колючого світу. Напевно, заради мене Барт залишився в абсолютно незахищеній квартирі — адже зазвичай він педантичний у питаннях безпеки сольвейгів. Я була дорога йому: чи то настільки сильно нагадувала Ніру, чи то замінила дочку, яка в нього так і не народилася. Хтозна. Він теж був дорогий. Близький. Теплий та надійний. Але лише тоді я вперше зрозуміла, що він має рацію: я мушу залишитися.

Життя дивно сплітає долі. Мою та атлі. Мою та Еріка. І ці сплетіння незмінно залишають сліди — мітки, що горять, слідуючи яким, обов’язково кудись прийдеш.

Втім, не тільки моя доля робила дивні витки, приводячи до найнесподіваніших місць. Гліб подзвонив ближче до обіду та сказав, що не приїде. Альрік залишив Житомир, поїхав у справах, розчарувавшись, мабуть, у відсутності цікавих подій. Ерік пішов до кану, ми з Владом не бачилися, й експеримент повільно скотився до розряду провальних.

Але це стало плюсом для Гліба. І я сподівалася, у них із Нікою все буде добре. Ризиковано, звичайно, порушувати заборону Первозданного, але жити в постійній тузі теж не можна. Зав’язнеш. Обростеш мохом хворого цинізму, захирієш і швидко постарієш.

Я теж не збиралася тужити. Всередині мене росте нове життя, а отже, не все втрачено. І поступово я відчувала, як тепло й радість наповнюють мене, проганяючи біль та смуток.

Відкинувшись на спинку дивана, я неуважно слухала розмову Барта з Деном. Люсія заснула, поклавши голову мені на коліна. Я перебирала її м’яке волосся і сподівалася, що цілительки сняться гарні сни.

Я і сама майже задрімала, але прийшла до тями, почувши знайоме ім’я. Гектор. Ясновидець з унікальним даром — таким, як у Ніки.

Ден казав, що Гектор зник. Кинув свій клан і не сказав, коли повернеться. Адже до цього був гнівно обіцяв знайти того, хто випив його єдину дочку. Що ж, я його розуміла — сама вбила б за дитину. Щодня бачити, як рідна людина мучиться, загубившись у власному розумі — що може бути гірше?

— Мене теж непокоїть, що Гектор покинув світ. І боюся, коли він повернеться, стане ще сильнішим.

— І що? — байдуже запитала я. — Ясновидці також мають право захищатися.

Барт насупився, а Ден відповів:

— Провидці сольвейгів пророкують нещастя, пов’язані з Гектором. Його ненависть може наробити біди. Ситуація у світі нестабільна — нікого не влаштовує правління мисливців, тільки проти Альрика піти ніхто не сміє.

— Поки що, — кивнув Барт. — Первозданний не правитиме довго.

— Що? Зріє новий переворот? — насторожилася я.

Переворот — це погано. Переворот веде за собою нову війну. Нові смерті. Втрати. Сльози. Стабільність мені подобалася більше.

— До чого тут Гектор?

Люсія здригнулася уві сні, ніби відреагувала на ім’я сильного ясновидця, але за мить знову спала. Лише долоньку під щоку підклала.

— Він — частина мозаїки, як і мисливці. — Барт глянув на мене й додав: — А ще він завдасть тобі болю, а я б цього не хотів.

— Я ношу твій амулет. — На підтвердження я витягла його з-за пазухи. Дерев’яну монетку, що все ще пахла смолою, з дірочкою для ланцюжка. На ній старанно були вирізані обережні руни сольвейгів. Я носила його разом зі срібним амулетом Еріка.

— Не знімай, — повчально кивнув вождь сольвейгів. — І постарайся уникати ясновидців. — А потім знову повернувся до Дена. — Не подобається мені зникнення Гектора. Здається, він шукає причину появи таких, як він сам. Дізнається — порушиться баланс. А баланс у нашому світі — усе.

Я не розуміла, про який баланс говорить Барт, але уважно слухала, вбираючи кожне слово. Він не став би тривожитися даремно. І якщо каже, що Гектор небезпечний для мене, то так воно і є. Зараз треба берегтися, адже я відповідаю не тільки за себе.

Вони пішли, коли стемніло. Ден обіцяв повернутися опівночі. Точніше, йому наполегливо наказав Барт. Я не заперечувала. Тривожно було самій, особливо після звістки про дитину. Але Барт обіцяв доглядати за мною, і я заспокоїлася. Я не одна. І ніколи більше не буду.

Потім я довго стояла, дивлячись у чорнильне небо, посипане зірками, на місто, залите вогнями, вдихало тепле липневе повітря і думала про майбутнє. Усе не так погано. Я сита, у мене є дах над головою, підтримка друзів, світлі спогади про найкращого чоловіка у світі. І його відбиток — усередині. Наша спільна спадщина.

Уперше за останній місяць я заснула спокійно. А прокинулася вночі від задушливого страху.

Амулет Еріка палив шкіру. З темного прямокутника вікна застережливо дивився місяць. Шуміли дерева, схвильовані поривом вітру. Вдалині спрацювала автомобільна сигналізація, а за хвилину стихла.

Пахло вологою та прибитим дощем пилом. Мокрою зеленню. Силою.

Насувалася гроза.

Блискавка на мить освітила кімнату. Комод. Стілець із недбало накинутим на нього халатом. Ноутбук на тумбочку.

І блискуче вістря ножа, занесене в мене над животом.

Я сіпнулася, відкотилася, і ніж із тріском розірвав матрац. Але тут же піднявся, мов маятник, готовий зробити новий, вбивчий рух. Я відштовхнулася ліктями, намагаючись відповзти від несподіваної небезпеки, але шию здавили чіпкі пальці, притиснувши до ліжка. Коліна стиснули чужі ноги, сковуючи, позбавляючи можливості рухатися.

Страх — не так за себе, як за дитину, зводив із розуму. Жила мовчала, кен не слухався: паніка — поганий помічник. І я безпорадно дряпала руку нападника. Щоб він здригнувся. Розслабився.

Але йому було начхати. Чоловік із ножем, чиє обличчя приховувала нічна пітьма, шепотів.

Короткі, уривчасті слова, чи то латиною, чи іншою стародавньою мовою. Занесений над моїм животом ніж. Запах тютюну та алкоголю. Шорсткі, міцні пальці на моєму горлі. І нестерпний, сильний жар у районі грудей — амулет розжарився, попереджаючи про небезпеку.

Пізно. Він мене не врятує. Не допоможе.

— Будь ласка… — прохрипіла я, зневажаючи себе за безпорадність.

Людині з ножем було однаково — він продовжував говорити. Лезо клинка нервово тремтіло, і в ньому відбивалося розсіяне світло, що лилося з вікна.

А потім нападник смикнувся. Замовк, вигнувся дугою, і його рвонула з мене якась невідома сила. Грубі пальці дряпнули шкіру на шиї, власника ножа вдарило об стіну, і він повільно сповз на підлогу.

Яскраве світло засліпило, і я заплющила очі, інстинктивно відповзаючи до спинки ліжка. А за кілька хвилин чиясь долоня торкнулася руки, але обережно, ніби боячись налякати ще більше.

— Все добре, Поліно. Уже все гаразд.

— Ден? — Я розплющила очі, переконуючись, що це справді він. У руках у нього був ніж — блискуче вістря, всіяна крученими візерунками ручка. Вбивця, мабуть, випустив, коли падав.

— Ритуальний клинок, — простеживши за моїм поглядом, пробурчав Ден. — Поганий знак.

Я важко дихала й судомно чіплялася за рукав його футболки. Кров пульсувала в скронях. Від Дена пахло димом та смаженим м’ясом — напевно, вечеряв у сольвейгів. Вечеряв, а потім прийшов до мене. Вчасно. Інакше я була б мертва.

Телефон на тумбочці світився цифрами — пів на другу ночі.

— Вибач, — ніби прочитавши мої думки, зніяковіло сказав він. — Засидівся з Бартом.

— Нічого… — Я не могла відірвати погляду від чоловіка, що в неприродній позі застиг на підлозі. Немолодий. Непримітний. Тижнева щетина вкрила обличчя. Щоки запали, виділяючи гострі вилиці. З-під трикотажної майки на грудях пробивалося сиве волосся. З рани на потилиці струменіла кров. Стікала під плінтус на підлогу й розповзалася нерівною калюжею.

Мисливець? Драугр? Хижак, що хотів поласувати кеном сольвейга?

— Людина, — сказав Ден і сів поруч. — Тепер уже мертва. Знаєш його?

— Людина?!

Люди не приходять до сольвейга додому з ритуальними ножами. Людям ні до чого кен. Вони живуть людським життям, ходять на роботу, у вихідні — у клуб чи боулінг, їздять у відпустку на моря і не знають про первісні сили, які володіють нами. А значить…

Я облизала сухі губи, що пахли страхом і розпачем. За вікном заспокійливо шурхотів дощ. Іноді гриміло, але гроза стихала, заспокоювана тихим шелестом крапель об листя. Небо більше не гнівалося.

Ден стиснув моє плече.

— Хто знає про дитину?

Я здивовано подивилася на нього, а потім зрозуміла. Відсахнулася, замотала головою. Хотіла щось сказати, але тільки й виходило розтуляти рота, наче я була рибою, викинутою на берег.

— Хлопчик — спадкоємець. Ніколи не можна забувати про це, Поліно.

— Я не… Я сама дізналася сьогодні… учора. Барт сказав. Знає він, Люсія та ти.

— Можливо, ще хтось. Цілитель? Ти зустрічалася з кимось за той час, доки живеш тут?

Пам’ять судомно жбурлялася уривками спогадів. Віка. Мирослав. Гліб. Кожного я знала та кожному довіряла. І серед них не було жодного цілителя.

Похитала головою.

— Добре, ми з’ясуємо. Потім. Зараз треба подбати про тіло.

— Подбати? — здавлено запитала я, не маючи змоги відвести погляду від застиглого в неприродній позі вбивці.

— Не можна його тут залишати. Не можна йти до поліції. Люди не вбивають хижаків просто так. Надаси це розголосу, тобі не дозволять поїхати. А тобі треба поїхати, інакше замах повториться. Ти ж розумієш, що його хтось найняв?

Найняв? Щоб убити мене? Але хто?

— І що мені… що мені робити, Дене?

Чи боялася я? На той момент навряд чи. Дикий страх переріс у розпач, розпач — в апатію. Думати не виходило. Що сталося? Хто хотів мене вбити? Чи пов’язано це із сином Еріка? Як мені вберегти дитину?

— Не тобі — нам. — Ден підняв моє підборіддя і подивився дуже серйозно. Мабуть, хотів достукатися. Напевно, у той момент я виглядала дуже розгубленою. Дикою.

Я слухала дощ. Дивилася на тіло. На яскраво-червону калюжу, що поступово темніла і ставала бордовою. На ніж, що лежав на понівеченому матраці.

Голос Дена проникав у мій мозок крізь ватяну пелену застиглих, як смола, думок.

— Ти не одна. Я подбаю про тебе.