Хазяїн видінь

Ми з Глібом говорили до світанку. Говорив здебільшого він, хоч як дивно. Про Ніку. Про те, яка вона незвичайна і як йому з нею пощастило. У неї тепер є клан, і більше не доведеться боятися, що мисливці використають її. Що глава цього клану сильний і справедливий, піклується про тих, хто виявив бажання жити під його крилом. І ніби навіть не заперечує, що вони з Глібом… Хоча Гліб не впевнений.

А потім я заснула. Сни не снилися, але відпочити не вдалося. Прокинулась я після обіду одурманена втомою. Гліба поруч не було — чи то спустився снідати, чи поїхав до своєї Ніки. А я тихо раділа — хоч хтось із нас нарешті щасливий.

У коридорі я натрапила на Влада, і радості поменшало. Закон підлості у всій красі! Він мило посміхнувся і привітався.

— Давно тут?

— Я тут ночувала…

Дивитися в підлогу набагато простіше, ніж у вічі. Але я звикла у вічі — за час правління. Не личить правительці боятися поглядів.

— Так, звісно, — кивнув він. А потім підморгнув: — Ходімо, покажу дещо.

І доки я не встигла заперечити, схопив за руку й кудись потяг. Точніше, не кудись. До моїх дверей. Хоча вже не моїх — до дверей моєї колишньої кімнати. Цікаво, чия вона тепер?

Влад відчинив двері. Схоже, нічия… І всередині нічого не змінилося. Ліжко, комод, драцена. Килим той самий, світлий, м’який. Знайомий запах. Балконні двері відчинені, і фіранка коливається.

Я часто бувала в атлі після повернення, але в цю кімнату не заходила. Боялася. Спогадів, від яких могло бути боляче. Непотрібних хвилювань. Слабкості, адже не могла її собі дозволити. Правителька не має права на слабкість.

Але я більше не правителька. Я просто я.

А Влад уже всередині, дивиться спідлоба. І я крокую за ним, наче в минуле занурююсь. Не холодно. Не боляче. Дивно. І бентежно.

— Все ще твоя, — вимовив він із якоюсь особливою інтонацією. І я майже зрозуміла, що це означає.

Справді, моя. Навіть речі — адже я не всі їх забрала, коли з’їжджала, — лежали на своїх місцях. Фото на комоді — Гліб, Рита, а також загальне — усіх атлі. На ньому посміхався Кирило, а Пилип хмурився. Оля та Ліна на дивані. Рита позаду, руки їм на плечі опустила й дивиться в камеру розплющеними очима. Ми з Глібом на підлозі біля каміна. А в центрі — Влад обіймає Ларису, і та, як завжди, має бездоганний вигляд.

Минуле, яке не повернути. І що все ще живе тут.

— Вони теж на тебе чекають. — Влад акуратно підштовхнув мене до вікна.

Остання крапля. Залпи гармат стихли. Перепочинок? Перемир’я? Мені однаково. Я дивилася і не вірила очам.

— Я ж їх…

— Викинула, — кивнув він. — Не дуже люблю копатися в смітті, але їх не міг не врятувати. Ти любила їх.

— Не варто було… — відповіла я, не зводячи погляду з давно втраченої колекції совенят. Сидять тут, витріщаються очима. Ніби нічого не сталося. І я з ними ніби в минуле пірнула…

— Повертайся, Полю.

Голос Влада звучить м’яко, заколисує. Знаю, що не можна його слухати, піддаватися, але стою як загіпнозована й дивлюся на своїх плюшевих вихованців. Зрештою, що в мене залишилося, окрім минулого?

Але все одно хитаю головою. Напевно, за звичкою.

— Всі свої шанси я давно використав? — У його голосі відчувається гіркота, але злості немає. Надія є, але не злість.

Киваю. Знову за інерцією.

— Знаю, що використав. Але атлі — ні. Повертайся.

— Ти такий наполегливий сьогодні…

Я зробила крок до підвіконня і доторкнулася до одного із совенят — темного, з яскраво-жовтими очима. Хотілося перевірити, що це не міраж. Що все по-справжньому. Плюш відгукнувся м’якою прохолодою.

— Сьогодні боги мені посміхнулися.

І я зрозуміла. Запізно, як завжди. Магія розвіялася, і совенята більше не манили.

— Даша, ну звісно…

— Даша тут ні до чого. Хоча вона хвилюється… Через тебе також. — Влад знову наблизився. Поклав руку на плече. І навіщо він завжди так близько підходить? — Але ти й сама все розумієш, чи не так? Тому і прийшла сюди вночі. Не все перегоріло…

— Я прийшла до Гліба, — заперечила я. — Хіба моя вина в тому, що він тут мешкає?

— Можеш і далі обманювати мене, себе, весь світ. Але ти прийшла саме сюди. У мій дім. До атлі.

— Я не атлі, Владе, і досить мучитися порожніми надіями. Знаєш, мені набагато комфортніше жити одній, коли ніхто не дістає постійним тиском на почуття обов’язку.

— Та мені, по суті, начхати, чому ти повернешся, Поліно. Головне, повернися!

— І ти вирішив пустити в хід важку артилерію? — Я криво посміхнулася. — Зробивши акцент на почуттях, яких немає?

— А їх немає?

Зелені очі сяяли перевагою. Словесні баталії я ніколи не вигравала, і Влад розумів, що на терені дипломатії він сильніший. Я завжди була надто прямолінійною. Говорила правду у вічі, навіть гірку. Мені бракувало гнучкості, щоб стати по-справжньому однією з них. Хижачкою. Напевно, всередині я все ще залишалася людиною, яка ніколи не зможе зрозуміти деякі їхні закони. Змиритися з несправедливістю. І пробачити зраду лише тому, що вождю дозволено зраджувати…

Але в словесних суперечках я все ще програвала. Тож мовчала й чекала, що ж Влад ще скаже. І він був готовий сказати. Усю ніч, мабуть, готувався…

— Я не ховатимусь від тебе, Поліно, — сказав він тихо, тим самим тоном, який ще не танк, але вже в змозі переїхати. — Мені було важко… тебе зрозуміти. Напевно, я так і не зрозумів, але це дрібниці. Ти мені дорога. І те, що ми мали, непросто стерти. Це як тату — або назавжди, або шрами. Навіщо міняти красу на біль?

— Красу? Про мене, тільки біль і був.

— Був, — погодився він. — Але не тільки. Інакше б ти…

— Досить! Перестань.

Не могла це слухати, тож відійшла. Ближче до балконних дверей, там повітря свіже. Хмари затягли небо, тягнуло прохолодою. І земля просочилася вологою.

— Я не прошу тебе повернутися до мене.

Влад ступив слідом, обхопив мене за плечі та розгорнув до себе. Добиває. Добиває ж! І де б узяти сили? Їх немає. І бажання також. Вночі я все втратила. Знову. Дім, коханого. Сина? Ні, ще син є. І друзі. Потрібно думати про це. — Скаді ніколи не були тобі сімʼєю, Поліно. Ніколи…

В ілюзії так легко повірити, коли вони дарують сім’ю. Адже я хижачка, мені не можна без сім’ї. Дивно, що тільки зараз я це зрозуміла.

— Повернися до атлі… — І голос уже близько. Занадто близько. Я навіть можу відчути щокою тепло дихання. І запахи стали різкішими, насиченішими. Мускат, сандал, ваніль.

— Я… Не впевнена, що зараз можу щось вирішувати.

— Так зроби те, що завжди робила в скрутний момент: дозволь вирішити мені. Переклади відповідальність на мої плечі, щоби потім було кого звинуватити. Адже так простіше. Тобі завжди було так простіше, Полю.

— Чудовий спосіб повернути втрачене! — почувся злий голос із боку дверей. — Браво! Мабуть, спробую колись так само.

Мене наче окропом ошпарили, так швидко я відскочила убік. Тільки пізно вже — у погляді Еріка не було і краплі ніжності. Лише лють.

Втім, на мене він взагалі не дивився. Спершу. А коли глянув, я відчула себе зовсім погано.

— Стейнмоде, у мене складається відчуття «дежа вю», — незворушно промовив Влад і, здається, ні краплі не зніяковів.

— Я шукав тебе, — сказав Ерік уже мені.

— Ну, от і знайшов… — вирвалось у мене.

Пролунало, як знущання. Я знову все зіпсувала. Але ж усе, чого я хотіла — просто переночувати із Глібом. Поговорити.

Поговорила, називається.

— Радий, що з тобою все гаразд, — в’їдливо продовжив Ерік, і його прозорі очі, здавалося, могли в той момент заморозити все місто.

Я, Влад, моя колишня кімната. Й Ерік. Чудовий спосіб усе виправити, Поліно!

Втім, хіба ще є, що виправляти? Усе зруйновано… А я надто втомилася і будувати не вмію.

Але дещо я вміла добре. Тікати. Від серйозних розмов, сильних та небезпечних емоцій, непотрібних сварок. Ось і зараз втекла. Недалеко — на балкон. На свіже повітря, бо для нас трьох у тій кімнаті кисню не лишилося.

Хоча Ерік, напевно, уже пішов. Побачив усе, що хотів, зробив висновки. Тут навіть думки читати необовʼязково. Я заплющила очі, намагаючись не розплакатися від образи.

Теплі долоні лягли мені на плечі. І здалося, якщо Влад зараз хоч слово скаже, я його вдарю. Не стримаюся. Він не винен, але все ж…

І навіщо я тільки сюди приїхала?!

А потім щось змінилося. Щось непомітне, на перший погляд, але…

Запах! І вітер щоки вже не обдуває. Вологість із повітря випарувалася.

Я розплющила очі. Синій. Фіранка та шпалери. Ліжко.

— Спочатку я шукав тебе тут, — похмуро сказав Ерік. — Потім у твоїй квартирі. А як не знайшов… Не хотілося думати, що ти в атлі.

Я обернулася до нього. Усе ще хмуриться, але вже не злий. Сумний тільки чи втомлений. Напевно, так до пуття і не відпочив.

— Шукав? — Я нічого не розуміла. Він же сердився щойно, а тепер… ми тут. — Навіщо?

— Жартуєш? Ти ж сама сказала — на тебе зробили замах. Не можна бути такою безтурботною! Ще й амулет зняла…

— Він твій. Поки тебе не було, я його носила. Мабуть, він мене і врятував тоді… Він був гарячий, від того я прокинулася.

— Так він працює, — підтвердив Ерік. — Попереджає.

У кімнаті нічого не змінилося відтоді, як я була тут востаннє. Хіба що ліжко — нове покривало, світло-блакитне й подушок немає. А загалом… Той же килим, телевізор на стіні, тумбочки. Фіранки знайомі. І все-таки спальня зустріла мене вороже. Відкидала. Хмурилася. Тиснула.

— Вибач, я не хотів переривати вашу… розмову. — Ерік відступив на крок і відвернувся. — Хотів обговорити майбутнє і взагалі… Ти ж тепер частина скаді. Плем’я тебе прийняло, але якщо хочеш повернутись… Тебе вже нічого не тримає.

— Повернутися?

— До атлі. Хіба не про це ви з Владом говорили?

— Він говорив, — виправила я.

— Ти не особливо протестувала, — знизав він плечима.

Я зітхнула. Що не скажи йому зараз, не повірить. Надто багато було брехні. Я брехала. Заради його добра, але… Звідки мені знати про добро? Я позбавила його права вибору, як колись позбавили мене. Винна. За всіма статтями. І визнаю провину.

— Ти маєш рацію, не особливо. Але не тому, що хочу повернутись. Самій складно, Еріку. Особливо сольвейгу. Вічно комусь потрібний мій кен. Або кров. Або життя. Я не можу жити з Бартом, бо тоді ніколи не побачу Алана, а він… Дитина — моє все. Я так довго… хотіла його. Боролася. Я люблю його й не можу втратити.

— Сольвейги ховаються, — кивнув Ерік. — Тобі довелося б ховатися з ними.

— Вірно. Для скаді я — ніхто, особливо тепер, коли ти повернувся. А без племені буде важко себе захистити. Але до атлі вночі я поїхала не тому.

— А чому?

— Це ж очевидно! Поїхала до Гліба, адже він мій найкращий друг. Ти пішов, а я… мені було погано, зрозуміло! Для тебе все минулося, але не для мене. І в Алані я бачу тебе. Завжди бачила, з найпершого дня. Не тільки ти закохався, Еріку.

Замовкаю. А він дивиться. І не вірить жодному слову. Мабуть… Такий погляд… Він уміє так дивитися, що все всередині стискається. Плутаються думки, а повітря бракує.

Тож я продовжила говорити. Щоб не збожеволіти від вбивчого очікування.

— Саме тому й відштовхнула тебе. Думала про твою мрію. Вона стала й моєю теж. Давно. Не хотілося, щоб через мене…

— Замовкни!

Він ступив до мене, і світ зменшився. Обліпив мене з усіх боків звуками, запахами, відчуттями. Здавив груди, голову, скував тіло. Й ось я вже паралізована, можу лише дивитися. А Ерік поруч, тільки руку простягни — торкнешся. Але я не можу поворухнутися. І не треба. Він сам торкається. Обіймає. Й обличчя близько, а мені знову треба задирати голову, щоби бачити його.

— Ти завжди так багато говориш, — прошепотів він, і я із шумом видихнула. Теплі пальці торкнулися щоки, ковзнули вище — до скронь, потім заплуталися у волоссі.

А губи м’які — накрили мої. Поцілунок. Жадібний, звіриний. У ньому вся його туга. Моя туга. Переживання, гіркота. Вона розчиняється, гасне, змінюється насолодою — дикою, тваринною.

Одяг заважає, він не потрібний. Не тут, не в цій квартирі. А шкіра горить, вимагає дотиків, жила натягується в передчутті. Синій довкола, синій у мені. Як тоді. Але зараз — не тоді. Зараз усе по-справжньому: немає більше перешкод, сумнівів, майбутнього, яке може забрати Еріка. Або мене в нього. Тому що я відчуваю — він також не хоче відпускати. Карамельний кен диктує його бажання, вирує в моїх венах, проникає в жилу. І я ділюся — без сумніву, сміючись від блаженства.

І пропадаю. На мить? Надовго?

Він мій, а я його. Тут. Нині. Назавжди.

Мої губи щось шепочуть. Ерік має рацію, мене заткнути складно. Але в нього виходить — поцілунком. А потім шепоче вже він. Але я не можу розібрати слів, хоча чудово розумію їхнє значення.

Він не віддасть мене нікому. Кохає. Досі кохає.

І, здається, я плачу від щастя… Чи ні? Яка різниця?

— Ти маленька чаклунка, — прошепотів він, уткнувшись носом мені в шию. — Одурманила мене. Покарати б тебе за брехню…

— Пробач, — обіймаю його, усе ще не маючи змоги повірити, що ми тут, удвох. На ліжку. Усе, як я мріяла.

— Одного «пробач» мало. Обіцяй, що ніколи не брехатимеш мені більше. Особливо про таке.

— Обіцяю, але… Що я могла тоді сказати? «Еріку, я тебе кохаю, припини боротися за свій кан і залишся тут зі мною!» Так?

— Чудовий варіант!

— Ти ясно дав зрозуміти, що не збираєшся починати серйозних стосунків. Сказав, що ніхто й ніщо не змусить тебе відступити від мети.

— Але потім, коли я зізнався, що хочу залишитися… Ти навіть тоді не сказала.

— Я грішила на обмін! Усі говорили мені, попереджали, що обмін кеном впливає на обох. Я побоялася, що це лише… фізіологія.

— Мала… — Він підняв моє підборіддя, потерся носом об мій ніс. — Я обмінювався з багатьма жінками. Це приємно і, безперечно, додає пікантності, але до жодної з них я не прив’язався.

— Жодна з них не мала дурманного кена, — пробурчала я.

— Дурненька! — Ерік згріб мене в обійми й додав тоном власника: — Нікому тебе не віддам, зрозуміла?

— Зрозуміла, — кивнула. — Не віддавай.

— І йому не дозволю більше наблизитись, — пообіцяв він грізно.

— О, я буду вдячна за це! Іноді Влад надмірно… нав’язливий.

— Я ревную. І ладен був сьогодні його вбити.

— Не треба нікого вбивати, — миролюбно промовила я. — Між нами із Владом давно нічого немає. Не може бути.

— І не було? Після того як я…

— Не було.

Ерік із полегшенням видихнув.

— Добре. — Погладив мене по голові, і здалося, я ось-ось замуркочу, як кішка. — Ти помиляєшся щодо скаді. У тебе завжди буде захист племені, адже ти мати спадкоємця. Але, крім того, мені хотілося б, щоб ти присвятилася. Тоді в тебе не буде сумнівів, а я заспокоюся. І відчую тебе, незалежно від того, чи є в тобі мій кен.

— Ти… що пропонуєш?! — Я навіть підвелася від подиву. Зазирнула йому в обличчя. Серйозний, навіть більш ніж. — А як же закон крові, який ти так шануєш? Хіба це його не порушує?

— Ні, звісно, — усміхнувся і подарував мені легкий поцілунок. — Я ж казав, що є винятки.

— Так, вінчання, я пам’ятаю. Про матерів дітей скаді ти не говорив.

— Правильно, — лукаво підтвердив Ерік. — Не говорив. Хоча цей виняток також є. Але вінчання мені подобається більше.

Я мовчала і приголомшено кліпала очима. Виглядало, мабуть, комічно. Інакше чого б йому так глузливо дивитися?

— Що ж ти мовчиш? Адже тобі завжди є, що сказати. Не відповіси? Підеш за мене заміж? — Він багатозначно глянув у стелю і ліниво додав: — А то набридло тебе ревнувати, це напружує.

— Тобто дружину ревнувати необов’язково? — спохмурніла я.

— Дружину необовʼязково. Дружина вже нікуди не дінеться.

Усміхається. Задоволений. А мені одразу згадався Мирослав із його п’ятьма дружинами… Ні, зась!

— Ви, вожді, вважаєте, що можете одружитися з ким завгодно! — видихнула я з роздратуванням. — Причому чим більше, тим краще. А для мене це неприйнятно. Що буде, коли я набридну тобі, Еріку? Знайдеш ще одну дружину?

— Із чого ти взяла, що набриднеш мені? — Він здивовано підняв брову. — Хто сказав тобі цю нісенітницю?

— Я знаю чоловіків, і в курсі про думки вождів щодо вінчання.

— Влад не приклад для наслідування! — роздратовано сказав Ерік, і в його голосі проступили нотки злості.

— Я взагалі не про нього зараз. — Я взяла його долоню і переплела наші пальці. — Свого часу Мирослав Теплов мені цілу лекцію прочитав про місце дружини в житті чоловіка. А потім підтвердив емпірично — на власному досвіді. Мав п’ять дружин. Рік — вождь андварі — гуляє і не приховує цього. Його син стопами батька йде. Закони хижаків, Еріку, не на боці жінки.

Він розвернувся до мене й дуже серйозно подивився.

— Убогий у тебе досвід. Одноманітний. У мого батька була лише одна дружина — Божена. Вони любили одне одного до самої смерті. — Він зітхнув. — І навіть після… Коли я дивився на них, мріяв, що в мене все буде так само. Жінка, яку я покохаю і яка покохає мене. Якщо маєш таку, то навіщо інші?

— Я не знала…

— Але ти маєш рацію, що не погоджуєшся відразу. Вінчання — це серйозно. На все життя. Назад дороги не буде, мала.

— І ти справді хочеш цього зі мною? Тільки зі мною?

— Хочу, — кивнув. Усміхнувся. А я не могла повірити, що це все правда.

А синій колір огортав, заспокоював. Втома навалилася свинцем, не фізична — емоційна. І я провалилася в сон. І вже балансуючи на межі, заколисана лагідними погладжуваннями Еріка, підняла до нього обличчя.

— Алан…

— Спи, — прошепотів він. — У скаді є кому за ним доглянути.

Я повірила йому й заснула.

Мені знову наснилася та дівчина. Вона сиділа в траві й дивилася в далечінь, на захід сонця. Блідою щокою її котилася сльозинка, але мені вже не хотілося до неї підходити. Як і намагатися допомогти. Часом на допомогу іншим уже не залишається ні бажання, ні сили. До того ж я зовсім не налаштована була турбуватися.

Зрештою, могла я дозволити собі трохи безхмарного щастя? І виспатися нормально?

Втім, вночі Ерік мене все ж таки розбудив.