Хазяїн видінь

Повернувшись після пробіжки, я звалилася на ліжко. Бігати з Еріком було нестерпно важко: коли я вже майже випльовувала легені і вмирала від болю в боці, він готовий був бігти та бігти. Неймовірно витривалий, аж заздрість бере!

Після цього в нього ще вистачало сил на силові тренування, коли я буквально падала з ніг.

Я всміхнулася, згадуючи минулу ніч. І позаминулу, і ту, що була до неї… Тиждень минув, а я так само щаслива. Довгенько я не дозволяла собі цього — відпустити себе, свої бажання. Й ось відпустила. Звільнилася. Лежала і слухала ритмічний скрип тренажерів у спортзалі та уявляла Еріка — розпаленого, у мокрій майці, з пасмом, що вибилося з хвоста.

Мого Еріка…

Я сіла і відкрутила пробку пляшечки з відваром із трав Люсії. Тих самих. Знала, чортиця, що вони мені все ж таки стануть у пригоді! Навіть рецепт залишила: «Заварювати одну щіпку на чашку. Пити вранці». Мила моя, дбайлива Люсія. Як же добре, що я з нею познайомилася! І з Бартом, Деном і всім плем’ям сольвейгів. Весь світ тепер здавався мені дружнім, світлим, райдужним.

Ерік просунув голову в отвір дверей.

— Гей, ти чого розслабилася? Давай у душ, потім швидко снідаємо і їдемо.

— Їдемо? Куди?

— А я не казав хіба? До атлі.

Я пирснула, розплескавши солодкуватий, терпкий напій.

— Куди?!

— До атлі, — незворушно повторив Ерік.

— Мені не можна, ти ж знаєш.

— Поки ти зі мною, тобі можна все, — безкомпромісно заявив він. — Звикай.

І знову зник у коридорі. А я завмерла на ліжку, стискаючи злощасну пластикову пляшку, намагаючись осмислити те, що він сказав. Їхати до атлі? Зараз? Навіщо? Чому? Та і треба воно мені?

Ерік явно вважав, що треба. Не дарма ж тягнув мене із собою. Ось що йому заважає поїхати одному, якщо вже так закортіло? Я із задоволенням почекаю тут, телевізор подивлюсь чи висплюсь — однаково ночами він не дає. Спати йому взагалі майже не потрібно, і, якщо не працює чи не вирішує справи скаді, Ерік потребує уваги. Багато уваги. Йому завжди і всього мало.

Від цих думок по тілу розлилася млість, і я зітхнула. І чого йому вдома не сидиться?

Мішель суворо заборонив мені зустрічатися з атлі, а якщо не послухаюся, постраждає не тільки Влад, а й Андрій. Тому я нікому, окрім Іри, не дзвонила. Навіть Глібу.

Я встала, прочовгала до ванної. Ерік уже ніжився під струменями води, за напівпрозорим склом душової кабінки. Я рішуче стягнула одяг, склала в кошик для білизни, розсунула стулки та зробила крок усередину. Мене відразу огорнуло паром і деревним ароматом гелю для душу. Ерік обійняв мене, притиснув до стіни, поцілував і потер носом об мій ніс.

— Не хочу до атлі, — серйозно сказала я. — Не треба злити стародавнього. Та й що мені там робити? Може, з’їздиш сам, якщо тобі так треба?

— І хто в нас маленька боягузка? — насмішкувато поцікавився він і почав мене намилювати.

— Я не боягузка, просто… Покличмо Гліба в гості, а решту я бачити не хочу. Атлі — минуле, навіщо ятрити старі рани?

— У тобі кров атлі, — серйозно сказав Ерік, ретельно змиваючи з мене піну. — Не можна цим нехтувати.

Він надто серйозно ставився до кревних пут. Але якщо я не почуваюся більше атлі? Якщо голос крові мовчить?

— Ти ніколи не зрозумієш, чи хочеш повернутися, доки не прийдеш у той будинок, Поліно. До того ж я хочу дещо перевірити.

— Звучить зловісно, ​​– насупилась я.

— Не бійся, перевірятиму не тебе.

«А кого?» — хотілося спитати, але я не спитала.

Іноді він поводився дивно: міг довго дивитися на мене, не кліпаючи, поки я не починала бентежитися і питати, що він у мені такого розгледів. Ерік ставив підозрілі питання, заводячи розмову в якісь нетрі, а потім різко її обривав. Наче намагався з’ясувати щось про мене. Дивно, адже ми досить відверті, і він міг дозволити собі спитати прямо.

Але деякі думки він, певне, вирішив залишити при собі. Та я і не допитувалась. Ні з ким і ніколи, якщо, звичайно, виключити Гліба, я не мала таких довірчих стосунків. Не хотілося псувати їх підозрами та допитами.

За сніданком Ерік був незвично мовчазний і зосереджений. Втупився в планшет і хмурився, а я спостерігала за ним з-під напівопущених вій і повільно пила каву з молоком.

До атлі не хотілося зовсім. Після випадку з Тедом Влад, напевно, ще сердиться, а ще я не в курсі, чи знає він про нас з Еріком. Якщо Даша присвячена, знає напевно. Чи казав Ерік Даші?

Загалом, я була рішуче не готова зустрічатися з Владом, та й інших бачити не горіла бажанням, але Ерік наполягав, і засмучувати його не хотілося. Взагалі ніколи й нічим.

Весна перемогла зиму. Дзвеніла раннім окапом, хлюпалася жижею під ногами, цвірінькала горобцями та світила теплим сонечком. Загалом почалася точно за календарем — на початку березня.

Ми вирулили з доглянутого двору, й Ерік увімкнув музику. Ту, яку я ніколи не розуміла і яку постійно слухав Гліб — гуркотливу, клекотливу та дзвінку. Втім, Ерік і сам був таким голосним, наполегливим, безкомпромісним.

У дорозі він весело й невимушено зі мною розмовляв, а я відповідала не до ладу й дивилася у вікно. У грудях наростала тривога, збиралася у величезну снігову кулю і кололася. І коли ми в’їхали в знайоме, але вже чуже для мене подвірʼя атлі, серце готове було вирватися з грудей і шалено стукотіло. Ерік, схоже, не помічав мого сум’яття. Вийшов із машини, допоміг вибратися мені та, міцно стиснувши мою долоню, попрямував до дверей.

Пірнати в холодну воду краще одразу з головою. Ось так я і увійшла до атлі — майже заплющивши очі, у передчутті холоду і відчуження. Але нічого цього не сталося. Нас зустріла вітальня — велична і світла, наповнена запахом цитрусів та кави. Здавалося, я потрапила в якесь Задзеркалля — поринула в знайому й сюрреалістичну обставу: незвичайно привітні атлі, майже в повному складі, схопилися зі своїх місць і несміливо всміхалися.

Кирило — ласкаво, Ліна — злякано, Лара — знудьговано, Альфред з Олею — абсолютно щиро. Вони оточили півколом журнальний столик, на якому диміла свіжоприготовлена ​​кава, і, як солдати, готові були відбити напад ворога.

Ворогів не було. Були ми з Еріком. Він як завжди, гучний і впевнений, і я… просто я. Наполовину сховавшись за його спиною, м’ялася на порозі.

Рита з натягнутою усмішкою підійшла одразу. Без слів обійняла мене, сп’янивши нудотно-солодким ароматом дорогих парфумів, міцно стиснула в обіймах і прошепотіла на вухо:

— Вітаю!

— Привіт… — привіталася я і тривожно зиркнула на Влада. Він стояв біля камінної полиці, руки в кишенях, абсолютно розслаблений, і дивився просто у вічі. — Як ви тут?

— Все, як завжди, — знизала плечима Лара та поправила зачіску. Як завжди, сліпуча, з ідеальним макіяжем та манікюром. — Привіт, Еріку.

— Всі скучили за тобою, — жалісно пискнула мені Рита й замовкла, спіймавши застережливий погляд Влада.

Ну звісно, пристрасті в розпалі. І навіщо тільки Ерік мене притяг? Кого хотів перевірити, якщо не мене? Влада? Дашу? Її якраз не спостерігалося…

Поки я роздивлялась атлі, Ерік встиг з усіма привітатися і перекинутися парою слів. Неймовірно позитивний, самовпевнений та жорсткий. Не те, що я — калюжа біля порога. Розтанула, як і зима на вулиці, повільно перетворюючись на кашу з переживань.

— Де Гліб? — запитала перше, що спало на думку. Хотілося втекти, але якщо не виходить, хоч би опинитися в товаристві того, хто мені насправді близький.

— Нагорі, — спокійно відповів Влад. — Спить, мабуть. Ти ж його знаєш.

— Піду розбуджу, — бовкнула я і, відчуваючи на спині палючі погляди, піднялася сходами.

У коридорі зупинилася на мить. Ну ось, я і тут. Нічого не сталося. Небеса не розкрилися, і звідти не полився палкий вогонь. Мішель не вдерся до будинку з криком: «Ага, попалася!».

Поки що не вдерся. Ці візити — ігри з вогнем, Ерік не може цього не розуміти. Отже, спеціально мене сюди привіз… навіщо? Можливо, він зовсім не Влада хоче перевірити? До того ж сам Влад надто спокійно відреагував на наш приїзд. Не здивувався, не розлютився.

Знав? Відчував, чи…

Я похитала головою і рішуче попрямувала до Гліба. Якщо Ерік привіз мене сюди, отже, впевнений, що нам нічого не загрожує. Треба ловити момент. Невідомо, коли я знову побачу друга.

Він справді спав. Розвалився поперек ліжка, скинувши подушку на підлогу й підім’явши під себе ковдру. Одна рука зворушливо підпирала щоку, а волосся розкидалося по простирадлу.

Ні, усе ж таки ця поїздка того вартувала! Адже можна побути в атлі недовго й поїхати. Мисливцям взагалі необов’язково знати.

Я провела рукою по його волоссю, звільняючи спочатку лоба, а потім і щоку. Розбудила. Гліб розплющив очі, кілька секунд дивився на мене каламутним поглядом, а потім схопився:

— Польку!

— Привіт, соню, — усміхнулася я. — Все цікаве проспиш.

— Ти тут… як?

— Приїхала з Еріком. Схоже, у вас усе, як і раніше.

— Та що ми… ти взагалі як? — Він сів на ліжку й почав скрупульозно оглядати мене. Такий рідний, в одній зі знайомих футболок із яскравими написами, пошарпаній та дірявій. — Жива? Здорова? Після того чаклуна я сильно злякався!

— Жива, що мені буде, — пожартувала я. — Відновилась, як бачиш.

— Відновилася вона, — спохмурнів Гліб. — Витворяєте там з Еріком, що хочете, і зупинити вже ніхто не може. Ну і як воно, без гальм?

— Ти чого?!

— Того! Ти пахнеш Еріком, він — тобою. Багато мізків не потрібно: скласти два та два.

— Гліб… — Я відвела погляд і, здається, почервоніла.

— Ти не думаєш повертатись? Ніколи? Чи це що — спосіб зробити боляче Владу? Тоді ти неправильний спосіб вибрала. Небезпечний. Ерік скоро піде, чи не так?

— Піде, — кивнула я.

— Він дуже змінився з того часу, коли вони жили тут. І не впевнений, що таким він мені подобається.

— З Еріком я в безпеці, зрозуміло! — вигукнула я. — Його боїться Герда.

— Ти тому з ним спиш?

— А ти чому спиш із Нікою? — вибухнула я. — Екстриму захотілося? Давно із мисливцями не спілкувався? Я ж мовчу!

Гліб зітхнув. Я явно вдарила в болючу точку. Не те щоб він зніяковів, але крити було нічим, адже кожне моє слово прямо в яблучко. Обміни з Еріком відіб’ються тільки на мені, а от якщо Мішель дізнається, що Гліб ховає Ніку, постраждають усі — він сам, атлі, Андрій.

І немов матеріалізувавши мій найстрашніший кошмар, за дверима пролунав голос стародавнього:

— Я все одно мушу його допитати. Викрадення ясновидця — не жарти.

І спокійна, але наскрізь просочена фальшивою впевненістю відповідь Влада:

— Напевно, це помилка. Ізмайлов взагалі майже не харчується. І на ясновидців йому начхати.

Я перевела зляканий погляд на Гліба. Серце піднялося до горла й билося там пораненим звірком, а хребет скувало диким страхом.

Якщо Мішель дізнається, що Гліб ховає Ніку, то навіть я не зможу допомогти. Ніхто не зможе. Його просто вб’ють.

А через секунду двері відчинилися, і на порозі з’явився мисливець.

Я навіть одразу не зрозуміла, що попалася. Напевно, у той момент я думала лише про Гліба та про його безпеку, бо коли Мішель увійшов до спальні, я дивилася на нього зі злістю, а не зі страхом.

Але в сірих, ртутних очах відбився подив — найвищий його ступінь. Стародавній явно не очікував мене тут побачити. Я ж заприсяглася не спілкуватися з атлі! Ні з ким із них. Ніколи. І так безглуздо попалася.

Говорила ж Еріку, а він… Та що тепер лаяти його подумки? Потрібно вигадати правдоподібну відмазку, причину перебувати в атлі, яка могла б перекрити порушену обітницю.

Причина рішуче не хотіла вигадуватись. Під поглядом Мішеля думки перетворилися на кашу, скисли. Я тільки й могла, що сидіти та дивитися на мисливця, не моргаючи, розуміючи при цьому, що міцно стискаю руку Гліба.

Схоже, попалися ми обоє. А ще Влад та Андрій. Й атлі. Дідько!

— Так-так, Поліно, — сановито промовив Мішель, заходячи до кімнати та залишаючи безпеку і спокій десь за порогом. — Виявляється, ти зовсім не вмієш тримати слово.

Він похитав головою і склав руки на грудях. Несподівано високий та владний, справжній доглядач міста. Марк зайшов слідом, навіть дозволу не спитав. Втім, йому він і не потрібний, він же кат. Вважай, продовження самого Мішеля — німа тінь, виконавець брудних доручень, кара для хижаків.

Влад теж увійшов. Двері не зачинив, став біля вікна й дивився на нас із яскраво вираженою байдужістю. Грає? Невже зовсім не боїться? Від несподіванки страх втратив чи настільки добре тримається? Схоже, тримати себе в руках у спальні Гліба виходило тільки в нього, решта не перейнялися прихованням власних емоцій. Мішель явно тріумфував, ніби весь цей час тільки й чекав, коли я зірвусь і побіжу до атлі. Марк сердився, множив цю агресію і готувався вбивати. Я надто добре вивчила мисливців, щоб відрізнити тих, хто був проти теперішньої системи. Марк, як і Бен, любив убивати та, напевно, вважав благодать подарунком богів.

Гліб зблід і вчепився в мою долоню, як і я — у його.

— Я просто… я… — видихнула я і замовкла. Що говорити, зовсім не знала, а з переляку могла ще більше все спаскудити. Подивилася на Влада, закономірно шукаючи підтримки, як раніше, коли ще була атлі. Дурна Поліна, думала, усе змінилося, що ти сама змінилася, а що зрештою? Несподівано все стало, як раніше, і я перетворилася на минулу себе — перелякану та розгублену.

— Тоді який сенс мені тримати слово? — вбивчо продовжив Мішель, і його тихий голос стелився паркетною підлогою, підіймався по стінах майбутнім вироком. — До речі, мій кат сьогодні тут.

— Я ж пішла, — тихо промовила я. — Як і обіцяла. Я більше не атлі…

— Ти обіцяла ще щось, пам’ятаєш?

— До речі про це — абсолютно безглузда вимога, — пролунав із боку дверей спокійний, впевнений голос. Ця впевненість увірвалася в кімнату, стерла страшні рештки слів стародавнього, огорнула нас із Глібом ореолом недоторканності.

Ерік увійшов, хижо поглянувши на Марка, і знову перевів погляд на Мішеля. Стародавній, здавалося, одразу став меншим на зріст, з лиця стерся нахабний вираз, мисливець замовк і дивився тепер тільки на Еріка.

— Втім, саме прохання про вигнання виглядає підозріло, — продовжив Ерік, повільно проходжуючись кімнатою. Доторкнувся до гітари Гліба, задумливо покрутив у пальцях медіатор. — Чи можу я поцікавитися, чим воно було викликане?

— Це прохання аж ніяк не стосується скаді, — здавлено відповів Мішель. — Це між мною та атлі.

— Поліна більше не атлі, — твердо сказав Ерік і знову перемістив погляд на мисливця. Один із тих поглядів, які він іноді дозволяв собі в розмовах про нову владу.

Фіранка хитнулася — Влад присів на підвіконня і посміхнувся куточками губ. Він явно спостерігав і насолоджувався приниженням Мішеля.

— Але ж вона й не скади. — Мішель схилив голову набік і відступати явно не збирався.

— Поліна — моя жінка, а це одне й те саме.

Я голосно видихнула і присунулася до Гліба. Ситуація, яка складалася в його спальні, мені ні крапельки не подобалася. Ні те, що я знову була залучена до справ мисливців, ні те, що говорив зараз Ерік. Втім, вдіяти я однаково нічого не могла. Сиділа і слухала мовчки. З усіма, хто теж мовчав.

— Невже? — здивувався Мішель. — І давно?

— Не має значення.

— Як доглядач Житомира, я…

— Доглядачеві Житомира ми мусимо повідомляти про ритуали, пов’язані зі зміною сутності своїх людей! — голосно перебив Ерік. — Вінчатися ми не збираємося, решта мисливців не стосується.

Мішель мовчав і дивився на нього з люттю. Дихав тяжко й голосно, але радості його злість мені не принесла. Навіщо Ерік його злить? Адже міг би домовитися дипломатично. Але йому завжди треба виказати мисливцям свою зневагу.

Сам Ерік, схоже, взагалі не засмутився. Підійшов і поклав мені руку на плече. Дивно, як заспокоює його присутність. Цікаво, це через обмін кеном чи тому, що він єдиний у цій кімнаті, хто зовсім не боїться нової влади?

А ось Влад, здавалося, сердився не менше за Мішеля. Він, звичайно, умів приховувати емоції, але я знала…

Схоже, Ерік не єдиний тут влаштував перевірку. Влад має свою, і ми її не пройшли.

— Радий за вас, — здавлено промовив Мішель. — Але річ у тому, що в нас із Поліною своя домовленість. Вона не може тут бути.

— Звісно, я зовсім забув. Вона говорила. Але річ у тім, що мені терміново потрібно було побачитися з Владом у справах, а залишити дівчину одну після того, що сталося, я не міг. Так що до атлі вона приїхала виключно з моєї вини. До речі, ти не знаходиш дивним, що після вашої… хм… домовленості, на Поліну вже двічі робили замах? Як гадаєш, із чим це пов’язано?

— Що?! — Мішель навіть розгубився від такого нахабства. Ерік його буквально звинуватив. Прилюдно. Дідько, що ж ти робиш? Мені тепер і за тебе хвилюватись, чи що? — Ти на що натякаєш?

— Натякаю? — награно здивувався Ерік. — Це було просто питання. Розумієш, дівчина дорога мені, до того ж атлі зі скаді тісно спілкуються вже кілька поколінь. Я не можу стояти осторонь.

— Ти з’ясував, хто винний у замаху? — Мішель явно був незадоволений, але злість стримати зумів.

— В процесі. Але доки не з’ясую, доведеться скрізь возити її із собою. У тому числі й до атлі.

Мішель послав мені один із самих нищівних поглядів а-ля «рано радієш» і стримано кивнув.

— Тільки якщо з тобою.

— Повір, без мене вона навряд чи десь з’явиться найближчим часом. Так що привело вас до атлі так рано? Приїхали поснідати?

— З місцевого клану зникла ясновидиця з особливим даром, Вероніка Малініна. Подейкують, її бачили зі звіром… тобто з хижаком того вечора, коли вона зникла. За описом цей хижак схожий на Гліба Ізмайлова. Ми приїхали з’ясувати правду. І коли ми вже тут говоримо про прихильності… — Мішель багатозначно глянув на свого ката. — Вероніка дорога Марку.

Я проковтнула. На Гліба дивитися боялася. Я взагалі боялася на когось дивитись, щоб не видати його. Якщо Мішель дізнається, що Ніку ховає саме Гліб, жодні слова Еріка не допоможуть. Стародавній просто вб’є Гліба!

Марк, до речі, виглядав у той момент набагато войовничішим за Мішеля — стиснув кулаки й почервонів, через що його обличчя стало ще страшнішим, а бліді блакитні очі неприродно виділялися на ньому і стали схожі на демонічні.

— Думаю, Влад не приховуватиме винного, — спокійно відповів Ерік і стиснув моє плече. Погладив по спині, ніби заспокоюючи. Ніби переконуючи: не хвилюйся, я все вирішу. — Але за всієї поваги, чи є докази того факту, що дівчину саме викрали? Можливо, вона просто втекла. Молоді дівчата інколи діють імпульсивно.

— Та ти взагалі що несеш, звіре?! — не витримав Марк і подався вперед, але Мішель знаком зупинив його.

— Ніка зникла в день суду над Владом. Востаннє її бачили в штабі мисливців. Поліно, наскільки я знаю, ти приїжджала туди саме з Глібом, чи не так?

— І що це доводить? — відповів за мене Ерік, злегка натискаючи мені на плече, щоб мовчала. Окей, мовчу. Я взагалі не знаю, що казати.

— Нічого. Я просто хочу все з’ясувати, Еріку, — спокійно промовив Мішель. — Для цього і приїхав.

— Так спитаймо самого Гліба. — Ерік повернувся до нього і спитав: — Ти викрадав Вероніку Малініну, Глібе?

— Ні, — хрипко відповів він, — не викрадав.

— Ну, ось усе і з’ясувалося, — посміхнувся Ерік. — А перш ніж приходити з такими звинуваченнями, правильніше мати незаперечні докази. А то виглядає якось непрофесійно.

— Наступного разу так і вчиню, — їдко огризнувся Мішель.

— А тепер, може, обговоримо наші справи в кабінеті? Влад розпорядиться щодо кави, і ми можемо спокійно розвʼязати всі питання. Не треба бентежити Гліба та Поліну розмовами про високу політику.

Мішель кинув у мій бік ще один злий погляд і різко вийшов. Марк вирушив за ним, а Влад зіслизнув із підвіконня.

— Браво, чудова постанова! — уїдливо прошипів він і вийшов.

Ну ось, здається, кого могли, ми розлютили. Чудово провели час, нічого не скажеш.

— Розважайся, — нітрохи не зніяковівши, кинув Ерік, погладив мене по голові, покинув кімнату і прикрив двері.

— Я в шоці! — зізнався Гліб і почухав маківку.

— Я також…

— Круто Ерік його!

— Ми мало не попалися. Ти мало не попався! Глібе, треба щось робити з Нікою. Розумію, вона тобі дорога, можливо, ти закохався, але… яка їй користь буде від тебе мертвого? Тепер Мішель нізащо не піде на угоду, навіть якщо я йому золоті гори пообіцяю. І Марк ще цей… вони, що зустрічалися? З Нікою?

— Якщо це можна так назвати, — похмуро буркнув Гліб. — Він її хотів, і він — мисливець. Ясновидці ще в гіршому становищі, ніж ми, Поліно!

— Ми з тобою в небезпеці, Ізмайлове. Може, варто відпустити її… на якийсь час. Дай їй грошей, хай поїде. Думаю, Ніка сама не хоче тебе підставляти.

— Я не можу її кинути. Їй реально складно, Полінко. Вона ж із кланом своїм не спілкується, а для ясновидців це дуже важливо.

Я хотіла щось відповісти. Знайти правильні слова, поспівчувати, втішити. Але не встигла. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Марк.

— У мисливців чудовий слух, — злісно прошипів він, і по спині в мене знову ковзнув крижаний жах. Кат перевів погляд на Гліба і спитав: — То де ти її ховаєш?