Хазяїн видінь

Час зупинився. І ми з Глібом застигли в ньому, як мухи в бурштині. Злість мисливця накочувала хвилями та, здавалося, ось-ось зіб’є з ніг.

Гліб усе ж таки вибрався з ліжка. Потягнув мене за руку, відтіснив до вікна і сховав за спину, наче міг таким чином захистити. Він не міг. Мацаки мисливців не знають перешкод. А я їх уже відчувала на своїй жилі — чіпкі, неприємні, люті.

— Ти набридливе, дрібне звірятко, — сказав Марк прямо мені в обличчя. — Носяться з тобою, а ти гідна лише одного — смерті. І якщо не болісної та довгої, у нашому штабі, то швидкої. Тут і зараз.

— Гей, легше, — обережно перебив його Гліб. — Я скажу, де Ніка, тільки заспокойся.

Не знаю, блефував він чи ні, можливості перевірити не було — Марк, схоже, відпускати мене не збирався. Кліпнув моторошними очима і відповів:

— Звісно, ​​скажеш. Ти поїдеш на суд. А вона, — він тицьнув у мене пальцем, наче мало було смертельних мацаків на моїй жилі, — здохне тут.

Дідько, він серйозно! Не блефує. Він же… уб’є мене тут і зараз.

Жах, липкий, панічний, стер усі свідомі думки, залишаючи одну — істеричну, гучну та пронизливу. Її я і озвучила — голосно закричала:

— Ерік!

Мабуть, кричала я не для того, щоби він почув — однаково не встиг би. Є такі ситуації, коли встигнути просто неможливо — усе відбувається так швидко, що ти й подумати не встигаєш, не те щоб щось зробити.

Марк рвонув мою жилу, живіт пронизав дикий біль, в очах потемніло. Пам’ятаю голосний схлип Гліба, сизі стіни та моторошні очі мисливця. Усе, як у тумані. Ні вдихнути, ні видихнути, наче хтось невидимий перекрив мені доступ кисню.

А потім Марк похитнувся. Ледь помітно. Подивився вниз і з диким гуркотом звалився на підлогу — прямо на паркет.

— Курва! — тихо вилаявся Гліб і схопив мене за плечі, наче я теж збиралася впасти.

Я не збиралася. Попри всі закони, стояла і збентежено дивилася на важке, нерухоме тіло Марка.

А потім з’явились усі. Ерік, Влад, Мішель, навіть Рита вбігла в кімнату — не злякалася мисливців, це ж треба! Кирило запізнився рівно на дві секунди, за ним у дверях злякано м’явся Альфред.

Ого, скільки рятівників набігло! А чи треба мене рятувати?

Усі застигли на місцях, наче статуї, і тільки Мішель обережно ступив до Марка, підозріло на мене зиркнувши, присів і помацав у мисливця пульс.

Здавалося, минула вічність, перш ніж він знову підвів очі.

— Він мертвий.

Відчуття абсурду не залишало. Марк мертвий? Але… як?! Хіба не мене він щойно… хіба не я… Відразу згадалося, як Влад убив Бена у Венгені, і я перевела на нього погляд? Але Влад на мене не дивився — він, як і Мішель, дивився на мертвого мисливця і виглядав приголомшено.

— Як ти це зробила? — суворо запитав древній.

— Я нічого не робила! — На підтвердження своїх слів я виставила вперед долоні, і з несвідомим задоволенням помітила, як Мішель трохи відсахнувся. Та він мене боїться! Боїться, що я і його тут прикінчу. Змету віничком в урну, і ніхто не згадає про грізного доглядача Житомира.

— Він мертвий, Кастелло. Як ти це поясниш?

— Це мене тут мало не вбили! Твій мисливець. Твій чортів кат!

— Якщо не ти, тоді, може, це зробив Гліб?

— Ніхто його не вбивав, — спокійно промовив Ерік, ступив до мене та обійняв за плечі.

Тепло. Як же тепло та безпечно! Напевно, Ерік правильно сказав: не треба мені від нього відходити. Щось замахи на моє життя почастішали — так мені до літа точно не дотягнути.

— Але якби я був тут, прикінчив би його власноруч, — зло додав вождь скаді й замовк.

— Поясни, — здавлено попросив Мішель.

— Він намагався порвати її жилу, що тут незрозумілого? От і загинув. Будь-хто загине, хто спробує.

Влад підвів на нас очі та чомусь зблід. А я остаточно заплуталася. Та й не хотілося мені на той момент розплутуватись — повернутися б у квартиру із синьою спальнею, залізти під ковдру та пити заспокійливий відвар Люсії, поки не засну чи хоч би не відійду від шоку.

— На її жилі печатка Арендрейта, — спокійно сказав Ерік.

Це має щось означати? Що ще за печатка така? І коли я встигла її здобути? І чому, чорт забирай, мисливець мертвий, а я жива, хоч має бути навпаки?!

— Дуже корисне вміння для звіра — ставити таку печатку, — крізь зуби процідив Мішель. — Ти ділився з нею кеном?

— Так, — незворушно відповів Ерік.

— Наскільки я знаю, це не заохочується у вашій спільноті для невінчаних пар.

— З мораллю ми якось самі розберемося.

— Мені яке діло? — знизав плечима Мішель. Здавалося, йому зараз зовсім не до нас. Звичайно, тепер доведеться пояснювати Альріку, що сталося…

Дідько, Альрік! Тільки його тут не вистачає для повного щастя. Адже напевно приїде подивитися, що з нами стало. А ще і Влад так дивиться, що в мені незабаром дірка утвориться.

Не треба було приїжджати! Мало було проблем — ще порція додалася. Хвиля неприємностей, навіть, можна сказати, цунамі. Так і намагається втопити.

— Я хочу… піти, — здавлено прошепотіла я, уткнувшись Еріку в груди. Не хотілося сварок та кілких поглядів. Набридло! Сама вирішу, що робити і як розпорядитися своїм життям та кеном.

— Почекай унизу, — м’яко відповів Ерік, відсторонюючись. — Треба дещо обговорити зі доглядачем.

Я слухняно вийшла, опустивши очі й ні на кого з присутніх не дивлячись. Зачинила за собою двері спальні Гліба і трохи перепочила в коридорі. Занадто багато всього навалилося: приїзд до атлі — складна подія, а тут ще Мішель, Гліб, Ніка. Убитий мисливець. Виходить, кожен, хто спробує порвати мою жилу, помре? Що це за здібності та звідки вони в Еріка? Чому ще його навчив Арендрейт?

Дивно, я завжди вважала, що розповіді про ар — лише легенди. Що жодних Перших не існує і ніколи не існувало, а виявляється… Виявляється, усе правда? Але тоді боги, які створили хижаків, також існують. Чи ні?

Я зовсім заплуталась.

Не знаю, як я зайшла в ту кімнату. Ні, вона вже не була моєю — я з неї вивітрилася, мене вискребли пилотягом та новим освіжувачем.

Чиста, доглянута, вона наче чекала, коли хтось у неї вселиться. Чи чекав Влад, що я повернуся, чи зберігав її як пам’ять про минуле? Ерік впевнений, що я все ще атлі, а я… Я вже нічого не знала. Дівчина, однією ногою в минулому, другою — у невідомому майбутньому, яка так і не прижилася серед сольвейгів, але взяла від них силу. Хижачка з печаткою стародавнього жерця на жилі, що живе із чоловіком, якого покохала, але який ніколи не покохає у відповідь.

Чи були обміни кеном такими правильними? Що вони залишать мені врешті-решт? І чи мав рацію Гліб, коли обурювався щодо наших ігор? Адже Гліб ніколи не бажав мені зла — він завжди насамперед думав про моє щастя.

Я пройшлася пальцями по відполірованому комоду, листям драцени в кутку і відчула, як на очі навертаються сльози. Я стільки часу намагалася прийняти те, що я провидиця атлі, і коли нарешті прийняла й полюбила племʼя, довелося від нього відмовитися.

На балконі було напрочуд затишно. Завжди. Навіть у той час, коли ми з Глібом, наповнені сумнівами, переступаючи з ноги на ногу, мерзли та розмовляли. Тепер ми навіть не сім’я.

Ні, усе правильно: і що я пішла, і що більше не залежу від Влада. Потрібно спокійно все обдумати, а в атлі це було б неможливо. Ось проведу Еріка в кан і вирішу, що робити далі.

Я вдихнула свіже, напіввесняне повітря. Шок поступово відпускав, переляк розчинявся в прохолодному вітерці, що холодив щоки та долоні.

Двері балкончика обережно відчинилися, і поряд зі мною з’явився Влад. Абсолютно природно, наче просто зайшов у гості, поговорити. Наче не було всіх цих місяців відчуження, сумнівів та нічних кошмарів, де він незмінно гинув.

На мене він не дивився, погляд був спрямований уперед, де яскраве весняне сонце освітлювало галявину, що звільнилася від снігу, та потроху заростала смарагдовою травою.

Я мовчала, чекаючи, що він скаже. Чомусь не хотілося, щоб він лаявся — чи то я занадто втомилася, чи то перенервувала, чи просто вирішила залишити минуле в минулому й не ворушити його більше ніколи.

— Я не став нічого міняти тут, — тихо сказав Влад і провів рукою по гладких бильцях. — Думав, настане день, і ти повернешся. Усе буде, як раніше.

— Як раніше, не буде ніколи, — стомлено відповіла я.

— А як буде? Серйозно, Поліно, я хочу знати.

— Хотіла б я також знати. — Я потерла скроні. Починала боліти голова — напад мігрені я завжди відчувала заздалегідь, і ця обіцяла болючі, безрадісні хвилини. Поки Ерік не торкнеться і припинить біль.

— Я думав, в Еріка важлива місія, але на перевірку вона виявилася пустощами з кеном, — злісно виплюнув Влад.

— Це не так, але я не збираюся виправдовуватись, — відповіла я тихо.

— Ти ніколи про це не дбала, — посміхнувся він. — Не виправдовувалась.

— А ти чого чекав? Що я до смерті тобі все прощатиму?

— Краще пробачити Стейнмода, коли одного разу він не зможе зупинитися і вб’є тебе.

— Не тобі судити мене. Або його. Кен Еріка щойно врятував мені життя.

— О, та він тепер герой! — отруйно вигукнув Влад.

— Ну досить! Не збираюся це вислуховувати! — Я повернулася, щоби піти, але Влад рукою перегородив мені шлях.

Його близькість несподівано збентежила. Від неї хотілося втекти, сховатися, щоб… Щоб що? Невже Ерік має рацію, і кров атлі все ще говорить у мені?

— Стривай, — тихо попросив Влад. — Я не сваритися сюди прийшов.

— Тоді чому робиш саме це?

— Я багато думав. І після того, як ти поїхала й після того, як повернулася. Я вчинив жорстоко, але лише для того, щоб ти жила. Мені нічого не потрібно було більше. Ненавидь мене, хочеш — вдар, але живи. Але те, що робиш зараз, небезпечно.

— А Герда безпечна? Чи мені їй усміхнутися, і вона розтане, як та кучугура? — Я вказала рукою на розквашену, брудну снігову купу в дальньому кутку двора. — Чи не ти завжди вчив вибирати менше зло?

— То це все через неї? Ти робиш це, щоб урятуватися від драугра?

— Не твоє діло, навіщо я це роблю! — відрізала я. — Ти давно втратив право мене про щось питати. Тим більше вимагати відповіді. Сама розберуся.

— Ти теж вмієш завдавати болю, — видихнув він і відвернувся.

— Гарні вчителі траплялися, — відповіла я і покинула балкон.

На Еріка натрапила біля виходу зі спальні — буквально влетіла в нього і зніяковіло зупинилася. Навіть не знаю, що мене збентежило. Немов я колишня зустрілася із собою справжньою, а Ерік виявив відмінності. Слабкість та силу, м’якість та твердість, чуттєвість та черствість.

І мені раптом стало нестерпно шкода втраченої наївності, до болю, до печіння в грудях. На жаль, деякі речі неможливо повернути, зімітувати, відкопати в запорошених завалах пам’яті. Дещо ми втрачаємо назавжди.

— Я шукав тебе внизу, — невдоволено сказав Ерік. — Готова?

— Якщо час терпить, мені хотілося б дещо сказати Глібу. Мішель уже поїхав?

— Хвилин п’ятнадцять тому. Тільки постарайся швидше, маю до тебе розмову. — Він подивився кудись поверх моєї голови, і його обличчя мені не сподобалося. — Важливу.

— Я також…

Гліба я знайшла все там-таки — у його кімнаті. Він сидів на розкуроченому ліжку, повністю одягнений і похмурий, як зливова хмара. Я увійшла, тихо зачинила за собою двері та притулилася до неї спиною.

— Він не відчепиться, — похмуро сказав Гліб. — Стародавній. Тепер стежитиме — і за мною, і за тобою. Не пробачить нам Марка.

— Знаю, — кивнула я. — Ніці всього вистачає? Краще тобі поки що до неї не їздити. Взагалі не спілкуватись, навіть телефоном.

— Написав їй у фейсбуці та попросив потім видалити повідомлення. Вона сильна — впорається.

— Добре.

Голова боліла дедалі більше, перед очима пливли багряні плями.

— Влад говорив із тобою про Еріка?

— Дай йому волю, він би цілодобово про нього говорив! — злісно видихнула я, розуміючи, що багато в чому ця злість викликана головним болем і до Влада ніякого стосунку не має.

Просто він такий чоловік, і мораль у нього спотворена, а душа складається із кривих дзеркал. Із цим нічого не вдієш, потрібно або прийняти, або забити. Горбатого могила виправить.

— А про те, що Ерік зробив на задньому дворі, розповів?

— Про що ти? — насторожилася я.

— Про двох летючих чуваків, вдягнутих по-літньому.

Я проковтнула.

— У шифоні?

— Ага. Ерік їх прикінчив прямо там у такий же спосіб, яким ти вбивала мисливців на війні. Але ж Ерік не сольвейг! То в чому різниця, Поліно? Між ним та Гердою? Що ти добровільно даєш йому кен?

— Вони… мертві? І жінка? — запитала я, опускаючи невтішне й неприємне порівняння.

Немає часу на розмови про мораль — Ерік має рацію, самі розберемося. А ось літуни цікавили. Адже у видінні вони з’явилися в моїй квартирі. Щоправда, ми там зовсім не буваємо зараз. Мабуть, вони стежили за нами. А Ерік, виходить, убив їх, використовуючи мої здібності? Як таке можливо? Адже обмін не передбачає зміни сутності жили — задоволення і лише.

— Ага, — кивнув Гліб. — Розсипалася попелом прямо там. Можеш сходити та подивитися сама.

Так ось про що Ерік хотів поговорити — він убив людей із видіння за допомогою кену сольвейга. За іронією долі, це сталося того дня, коли його власний кен врятував мене від мисливця.

Знак? Застереження? Або доказ того, що я все роблю правильно? Інтуїція провидиці мовчала, а мозок взагалі відмовлявся працювати. Занадто боліла голова, і втома важким тягарем навалилася на плечі.

Я попрощалася з Глібом, але в душі оселився страх за друга, адже він мав рацію — Мішель не відстане, копатиме, і тоді… Тоді в мене практично не залишиться шансів його врятувати. Сумніваюсь, що в Еріка вони є.

У коридорі на мене чекала Рита. Похмура, налякана, але незвично рішуча. Втягнула мене до себе в спальню і зачинила двері.

Сьогодні прямий день спогадів — у кожній кімнаті атлі побуваю.

— Не роби цього більше! — видихнула вона.

— Не приїжджати? — втомлено уточнила я.

— Припини обміни. Поки не пізно, поки…

— Рита! — різко перебила я. — Давай не будемо. Твоє ставлення до мене та Влада давно відоме. Не думаю, що ти маєш право радити мені після того, як завжди приймала його сторону. У мене є власна, і зі своїм життям я якось розберуся без тебе.

Знаю, прозвучало грубо, але дістали вже моралі! І якщо до слів Гліба я, можливо, прислухаюся, то Рита ніяк не входила в коло осіб, думкою яких я дорожила. І сестрою вона мені насправді ніколи не була. Так, у нас одна кров, але… Душевною близькістю між нами й не пахло.

— Влад тут взагалі ні до чого. Розбирайтеся самі, я не лізтиму. Але ці обміни… Адже він піде, чи не так? Кине тебе. Ти й уявити не можеш, як тобі потім буде боляче!

— А ти, значить, можеш? — скептично запитала я, склавши руки на грудях.

Рита зблідла, очі гарячково горіли, а підборіддя ледь помітно затряслося. Здавалося, вона ось-ось розридається.

— Пилип, — здогадалась я і сіла на ліжко. Згадалася та жінка, Аделаїда, і погляд на колишнього жерця атлі. — Вибач.

— Нічого. — Рита рішуче витерла сльози. — Не повторюй моїх помилок.

— Ерік — не Пилип. І в нас усе інакше. Він мені нічого не обіцяв, я йому. І знаєш, мені зручно. Ніхто не насідає, не вимагає, не давить. Я в безпеці. Думаю, некоректно порівнювати.

— Кену все одно, Полю. Він заповнює тебе, змінює зсередини, робить слабкою. Як наркотик. Зараз тобі добре: запаморочливий секс, близькість. Але забери це й що залишиться?

— Я. Я залишусь.

Вона похитала головою і гірко посміхнулася.

— З кожним разом тебе залишатиметься все менше, а його в тобі — усе більше. Й одного разу ти перестанеш розрізняти свої бажання і його, загубишся в ньому, а коли він покине тебе, зламаєшся.

— Ерік не покине мене, — різко відповіла я. — Він піде. Це різні речі.

— Коли це станеться, ти зрозумієш, що це те саме. Я не знаю, від чого це залежить — від того, що його кен у тобі, або від того, що частина тебе ще довго житиме в ньому. Дуже довго із жодним чоловіком ти не зможеш…

— Для цього не потрібний обмін. Достатньо полюбити.

— Не ображайся. Просто подумай. Про більше я не прошу.

Дорогою до Житомира ми мовчали. Ерік хмурився і зосереджено вів машину, а я дивилася на снігову, важку хмару, що наповзала на небо. Рано тішилася щодо весни, зима так просто не відступить. Боротиметься — свистітиме вогким вітром, кидатися мокрим снігом в обличчя, злитиметься і витиме.

Про невідомі летунів Ерік так і не сказав — напевно, чекав, коли приїдемо. Я теж не торкалася цієї теми. Думала про слова Рити. Чому вона вже багато років не може забути Пилипа, а він навіть не згадує про неї? Хіба обмін кеном не мусить мати двостороннього впливу? Влад також обмінювався з Ірою… Цікаво, чи сумує він? Чи є йому справа до дружини, яка залишила його? А їй? Чому вона все ще в Києві? Чи думає повертатися?

— Ти пригнічена, — сказав Ерік, допомагаючи мені вибратися з машини. З неба посипалася крупа — дрібна, густа та колюча. Я вище підняла комір, ховаючись від неприємного снігу. — Розкажеш, чому?

— Ти не сказав мені, навіщо ми їдемо до атлі, — ображено відповіла я.

— Ти не питала, — знизав він плечима і штовхнув важкі двері під’їзду. У приміщенні було затишніше, але невпевненість, що свербить фоном, не відпускала.

— А якби спитала, сказав би?

— Звісно. Я не маю наміру грати з тобою в ігри, Поліно. І хочу зробити все, щоби тобі було комфортно… потім.

Я увійшла в ліфт і притулилася спиною до стіни. Голова вже буквально розколювалася, і я подумала, що буде несправедливо, якщо мене наздожене нове видіння. Здавалося, я його не переживу.

— В атлі мені було некомфортно. Марк мало не прибив мене, та й Мішель тепер не відчепиться. Доглядачеві явно не сподобалося, як загинув його кат.

— Ти не помреш, — впевнено промовив Ерік. — А з древнім я розберуся.

Я похитала головою.

— Не жартуй із ним, будь ласка. Мішель дуже хитрий, та й Альрік його цінує.

Ерік зверхньо посміхнувся і обійняв мене за плечі.

— Скільки в Альрика древніх? Близько двадцяти? Упевнений, він пожертвує одним за кілька корисних навичок. — Він заглянув мені в обличчя, і погляд став тривожним. — Що таке? Тобі погано? Так сильно злякалася?

— Голова болить, — буквально простогнала я.

— І мовчиш! — пожурив він. — Зараз допоможу.

Ми вийшли на сходовий майданчик, й Ерік, спритно утримуючи мене однією рукою, відчинив двері.

Усередині знову огорнуло відчуття безпеки та спокою. Цікаво, це тому, що захист на квартиру ставив Ерік, а в мені його кен? Тепер і не зрозумієш… Може, справді, не варто було заохочувати обмін?

Ерік зачинив двері, притулив мене до стіни та поклав долоню на чоло. Відчуття накрили з головою — знайомі, але тепер такі страшні. Бажання близькості та ніжність. У грудях розлився жар, а жила одразу натягнулася, вимагаючи звичних ласок.

— Не треба… — Я спробувала відсторонитися, але Ерік стиснув мене ще міцніше, його дихання заплуталося в мене у волоссі, а хрипкий шепіт остаточно позбавив волі:

— Стій спокійно.

Поступово біль пішов, а тіло розслаблювалося, наливалося легкою втомою. Я і не помітила, як опинилася на ліжку разом з Еріком. Він так і не випустив мене з обіймів, наче я була дорогою вазою, і він боявся мене розбити.

— Краще? — спитав так само тихо, хоча напевно розумів, що болю більше немає.

Я кивнула. В очі йому дивитися чомусь не могла й подумала, що атлі якимось чином примудряються отруїти все добре, що є в моєму житті. Ще вранці я була безмірно щасливою, а тепер боюся цього щастя, наче воно може обпекти. Мабуть, у того будинку, і правда, така аура. Або в людей, що в ньому живуть.

— Я сьогодні спалив тих, хто явився тобі у видінні. Значить, ось так б’ються сольвейги? — поцікавився Ерік, не зводячи з мене дивного погляду. — Випалюють усе навкруги кеном із долонь?

— Так і б’ються, — підтвердила я.

— І багатьох ти вбила?

— Одного древнього, який прийшов за атлі та кількох мисливців під час війни. — Я трохи помовчала, а потім додала: — Не думаю, що нам варто обмінюватися далі, Еріку.

— Через нього? — У погляді був холод, а в голосі — сталь. І вигляд такий вимогливий, напружений.

— Через кого? — не зрозуміла я.

— Через Влада, через кого ж ще! — Він різко випустив мене і відкинувся на спину. Дивився в стелю, не блимаючи, і явно сердився.

— До чого тут Влад? — здивувалася я.

— Він уміє голосно думати.

— Що?! — обурилася я. А потім мимоволі всміхнулася. — Ти ревнуєш?

— Не знаю значення цього слова, — буркнув він.

— Ти злишся. На мене та Влада. Тому що він думав щось про мене, чи не так?

— Злюсь, — кивнув він і повернувся до мене. — А ти думала про нього?

— Ні, — чесно зізналася я.

— Тоді чому не хочеш більше обмінюватися зі мною?

— Боюся. Ти підеш, а я… Думаю, потім мені буде зле. Обмін передбачає зв’язок, чи не так? І чи не ти сам казав мені, що не варто так зближуватися? Що не хочеш мене кривдити…

Ерік тихо засміявся і провів великим пальцем по моїй нижній губі. Ну навіщо він так? Я ж одразу перестаю думати — тепло підіймається до потилиці, плавить думки, і вони склеюються, як воскові кульки.

— У мене в цьому досить великий досвід, мала. Ані я, ані дівчата, з якими обмінювався, не постраждали.

— Впевнений? А як же Нора?

Він відсторонився і відразу посерйознішав.

— Звідки знаєш про Нору?

— Неважливо. Я бачила її, і щасливою вона не виглядала. Думала, напевно, що я тебе знаю… То з нею ти теж грав у кохання? Спав із нею та обмінювався?

— Я ніколи не спав із Норою, — різко відповів Ерік. — Я ділився з нею лише одного разу, з вимушеної причини. А ось зараз мені здається, ревнуєш ти.

— Ревную, — зізналася я. — Це нормально — ревнувати тих, з ким спиш, з ким ділишся кеном. З ким так добре, що…

Я замовкла та опустила очі. Раптом охопив сором за фразу, що випадково вирвалася, за слабкість, яку відчувала поряд з Еріком, за раптову закоханість.

— Не думаю, що Нора щось відчуває до мене, — ласкаво промовив він і знову обійняв мене. — У будь-якому випадку, я можу спитати її прямо, і вона відповість.

— Не можеш, — похитала я головою. — Вона мертва. Герда її вбила.

Ерік на мить застиг, а потім міцніше притис мене до себе.

— Більше вона нікого не вб’є, можеш мені повірити.

Повірити хотілося. А ще хотілося вірити в те, що Нора нічого не відчувала до Еріка через його кен. Що блиск у її очах був пов’язаний з іншими емоціями, або вона закохалася тому, що Ерік просто кльовий.

Але маленька червоточина, яку зародила в моїй душі Рита, зростала і множилася новими сумнівами.

Можливо, обмін діє лише тих, хто по-справжньому закоханий? Рита страждає через Пилипа, хоча він і думати про неї забув. Ірі важко далеко від Влада, а йому як із гусака вода. Нора чекала Еріка, а він взагалі про неї не пам’ятає, і звістка про її смерть не дуже його зачепила. Він більше переживає через Герду, ніж через загиблу провидицю.

А може, обмін так тільки на дівчат діє? Адже не дарма в хижаків полігамія — можливо, у такий спосіб чоловік може прив’язати до себе кількох жінок.

У будь-якому разі, для мене це небезпечна гра: я дівчина, і закохана в Еріка. Можливо, коли він піде, я помру від болю.

— Якщо не хочеш, ми перестанемо, — обережно сказав Ерік. — Але хіба тобі хоч раз було погано? До того ж мій кен допомагає тебе захищати — для печатки Арендрейта він потрібен. Для мене зараз твоя безпека понад усе. Потрібно розібратися з мисливцями, драугром та дізнатися, хто тебе отруїв. Коли мій кен у тобі, я відчуваю тебе — твою радість, твій страх, твій біль. Зможу знайти та допомогти, у разі чого. Це дає тобі свободу дій, хіба це не те, що ти так любиш?

— Те, — прошепотіла я і уткнулася обличчям йому в груди. Було спокійно. Не боляче. Не страшно. І сумніви розвіялися.

— Тоді дозволь допомогти.

— Добре.

Ерік обіймав мене, і я дедалі більше переконувалася: власний досвід пояснює зрозуміліше, ніж чужий. І хоч і кажуть, що розумні навчаються на чужих помилках, доки не відчуєш, не зрозумієш. А я так давно нічого не відчувала! Взагалі. Зовсім.

Поряд з Еріком світ ожив, пофарбувався яскравими барвами, розрум’янився. Я прокинулася від багаторічної сплячки, побачила сонце.

І нехай потім буде боляче. Самотньо. Холодно. Зараз мені тепло, я щаслива, а значить, воно того варте.