Хазяїн видінь

Я, не відриваючись, дивилася на ангари, поцятковані плямами іржі, і боролася з нудотою після телепортації. Мороз у цьому допомагав, страх — навпаки.

Розпогодилося. У ясно-блакитному небі не було ані хмарки, сонце білим куполом накрило засипаний снігом пустир. Воно сліпило, змушуючи мружитися. Чомусь згадалося дитинство. Коли я в натовпі захоплених дітей мчала на гірку, затиснувши в штопаній рукавиці мотузку старих санчат. Забувши про п’яну бабку, про те, що поснідала тільки хлібом із варенням, яке принесла сусідка Агафія Федорівна — літня, але жвава бабуся. Агафія шкодувала мене. Пам’ятаю, я страшенно злилася і ховалася на городі, щоб тільки не бачити її очей і не чути співчуття.

Й ось я тут, тримаю за руку найсильнішого чоловіка, якого мені тільки доводилося зустрічати. Бачила б мене Агафія.

— Де Тед? — пошепки запитала я, інстинктивно притискаючись до плеча Еріка.

Він вказав на довгий ангар, розташований праворуч, осторонь інших напівзгнилих гаражів.

— Впевнений, що за нами не стежать?

— Абсолютно. Інші адепти з Гердою в Африці, шукають їй поживу. Тут чаклун союзників не має. А сам він усередині — чекає.

Я зітхнула й зиркнула на зловісні силуети ангарів.

Геніальний план, який ще у квартирі був єдино вірним, тепер не здавався таким бездоганним. Але Ерік переконав, що він спрацює, і я не мала права на сумніви.

— Готова? — спитав він і всміхнувся. Здавалося, його ніщо не турбує.

Я проковтнула.

— Так.

— Боїшся?

Дурне питання, звичайно, так!

— Ні.

Голос не мій. Гортанний, хрипкий.

— У тебе все вийде!

Дійсно, проста справа — обдурити чаклуна. Я ж у цьому майстер! Щодня тренуюсь.

Згадався погляд Еріка після моєї фрази про сольвейга — подив та азарт. Звісно, він хотів подивитися на мене в бою. Коли ще випаде такий шанс, адже сольвейгів так просто не знайдеш і не змусиш боротися на твоєму боці. Сольвейг має сам захотіти. Як я. Божевільна дурепа.

А потім в Еріка народився інший план…

— Насправді актриса з мене паршива, — із сумнівом відповіла я.

— Можливо, була, але зараз твоя акторська гра на висоті. Я навіть трохи сумнівався у своїх висновках — так ти талановито відбріхувалася. — Ерік розгорнув мене до себе обличчям. Тепла усмішка. Й очі — небесно-блакитні, випромінюють впевненість і турботу. — Я буду поруч. Кожну секунду. Не дозволю йому тобі нашкодити. Віриш?

Я кивнула. Вірю. Хіба йому можна не повірити? Мороз заліз за комір і викликав легкий озноб.

Згадався продуманий до дрібниць план. Розумний, до речі, я б нізащо не дійшла до такого. Особливо в паніці. А вона майже заволоділа мною там, у квартирі Еріка, у теплі та безпеці. Але він не дав мені піддатися слабкості. Заспокоїв, обійняв, і кілька хвилин я відновлювала подих, уткнувшись у його широкі груди. Обіймала, усе більше переймаючись, прив’язуючись. Плуталася в бажаннях.

І чому так хочеться повторити це зараз?

Ерік погладив мене по волоссю.

— Ти можеш не ходити. Я і сам упораюся.

— Ні, — похитала я головою. — Я допоможу.

Різко розвернулась і пішла в бік ангарів. Сніг гидко рипів під підошвами, руки змерзли, і я засунула їх у кишені. На спині виразно відчувався палкий погляд Еріка. Чи мені тільки здавалося?

Похмурі будівлі наближалися з кожним кроком, тиск у грудях посилювався, а впевненість губилася крупинками, змішувалася зі снігом, розчинялася в чистому морозному повітрі.

Я намагалася не думати про те, що наші життя залежать від того, чи повірить мені хлопчик. Парадоксально, але в союзниках у мене була Герда. Ерік сказав, що ворогів потрібно вміти використовувати собі на благо.

Ерік вірив у мене.

Такий самий безумець, як і я. Страшенно привабливий, гарячий, чарівний безумець.

Ворота довгого ангара були відчинені навстіж, ніби зазиваючи. Усередині клубочилася темрява — безпросвітна, страшна. Коліна здригнулися, дихання збилося.

Неподалік, на незайманий сніг приземлилася ворона і дзвінко каркнула. Пролунало зловісно. Птах не зводив із мене чорних намистин-очей, немов сам чаклун закликав її зустріти мене біля входу.

— Сподіваюся, ти не провісник поразки, — пробурмотіла я, глибоко вдихнула і зробила крок усередину. У темряву.

Пахло вогкістю та гниллю. І попри те, що на вулиці був мороз, з темряви тягнуло могильним холодом, від якого хололи коліна. Він вихорився біля ніг, ластився, немов підісланий чаклуном шпигун.

— Теде, — тихо покликала я і зробила ще один нерішучий крок усередину.

І чому так страшно? Він лише хлопчик, і мені не нашкодить. Лише хлопчик, але Ерік припускав думку, що Тед переможе його. Інакше не прийняв би моєї допомоги. Не взяв би із собою. Чи взяв би?

Думки плуталися, змінюючись картинками в проєкторі так швидко, що я не встигала за ними стежити. Страх поступався місцем нерішучості, нерішучість — злості. Ніхто не сміє більше влазити в моє життя! Ніхто не посягне на мій кен — ні маленький вискочка-чаклун, ні драугр, у якого він в адептах.

Але темрява обіймала, сковувала й розсіювала злість. Замість неї у свідомість повільно вливався сумнів, налипав там незграбними грудочками та знову перетворювався на страх.

— Тед! — покликала я голосніше, повітря навколо мене згустіло, світло позаду померкло, а темрява огорнула повністю, позбавляючи орієнтирів, впевненості та здорового глузду. Ерік, з його променистою усмішкою, залишився позаду. Тут справжньою була лише темрява.

Але раптом праворуч клацнув тумблер вимикача, на всі боки бризнуло світло, й очі, що вже звикли до темряви, довелося примружити й навіть прикрити рукою.

— Я тебе не кликав! — Ображений, напівістеричний голос розпоров повітря, і я побачила його.

Звичайний підліток. Спортивна куртка, чорні джинси, зимові «Найки». Ненависть у погляді й ледь помітний сумнів. Він сидів, закинувши ногу на підлокітник крісла. Поруч матеріалізувався обігрівач та лампа на тумбочці. Усе. Решту простору, як і раніше, займала пітьма.

— Знаю, — якомога приязніше відповіла я. Потрібно розвіяти його сумніви. Як причарувати злого хлопчика, я не уявляла, але козир у мене був. — Ти кликав Еріка.

— А він прислав тебе? Як дипломатично!

— Ніхто мене не присилав. Я сама прийшла. Бо хочу жити.

Ця фраза чаклуна зацікавила, і я вирішила не зупинятися і не псувати ефекту.

— Тобі потрібний Ерік, чи не так? А мені треба сховатися від Герди. Допоможеш?

— З якого дива? — спохмурнів Тед, опустив ногу на підлогу й поклав руки на коліна.

— Натомість я допоможу тобі вбити Еріка Стейнмода, — заявила я серйозно.

Страх розвіявся, голову наповнила легкість, від авантюрної ідеї Еріка тілом прокотилася хвиля передчуття, ніби ми знаємо таємницю, яку не знає більше ніхто у світі. Тільки ми вдвох.

І так справді буде краще для Теда. Спілкування з Гердою зіпсує його, навіть якщо Еріку вдасться зберегти йому життя.

— Навіщо мені допомога? Я і сам упораюсь! — зухвало запевнив хлопчик, але колишньої впевненості в голосі я не відчула. Навмисне скептично зітхнула і відвела погляд.

— Ну, не знаю… Як на мене, він дуже сильний. І хитрий. Думаєш, він сидів і чекав, коли ти його покличеш?

Тед дивився пильно, вивчав мене, і, здавалося, його погляд, як рентгенівські промені, досліджував мою душу в пошуках каверзи.

— Далі, — тихо промовив він.

— Ви битиметеся сьогодні. Але якщо я послаблю його, ти його точно вб’єш. Натомість ти сховаєш мене від Герди. Домовилися?

— Як послабиш? — ігноруючи моє запитання, зацікавився він.

— Я багато можу. Ти ж знаєш, хто я?

— Дитя світла.

— Сольвейг. І в мене багато таємних умінь, про які не написано в літописах. Можу послабити хижака на відстані. Ненадовго, але тобі вистачить, щоби помститися. — Я зітхнула, несміливо зробила крок уперед, до плями світла, у якій сидів розгублений хлопчик, і проникливо додала: — Я знаю, що ти мстиш за батька.

У темряві, що огорнула нас, повисла тиша. У мене з рота виривалася пара. Холодно. І хочеться швидше із цим покінчити.

— Допомагай, — нахабно заявив чаклун і окинув мене зарозумілим поглядом. — А якщо не допоможеш, вб’ю тебе прямо тут.

— Не вб’єш, — посміхнулась я. — Я потрібна Герді. Вона з тебе шкуру спустить, якщо ти марно витратиш мій кен.

— Вона й так спустить — за те, що допоміг.

— Герда не дізнається. Я просто зникну, і ти скажеш їй, що Ерік сховав мене напередодні. — Я злодійкувато озирнулася і роздратовано подивилася на Теда: — Вирішуй швидше, зараз він прийде. І не дуже зрадіє нашій розмові. Подумає ще, що ти викрав мене. Розлютиться…

— Добре! — різко перебив чаклун і підвівся. Він виявився вищим, ніж я думала. Сила огортала його ореолом — бордовим ореолом агресії. — Я сховаю тебе, коли Стейнмод помре.

— Поклянися.

— Чого?

— Поклянися на крові. Чи я маю вірити тобі на слово?

Хлопчик посміхнувся. Дістав ніж. Знайомий йому жест, натренований до автоматизму. Закотив рукав куртки, полоснув по долоні.

— Клянусь кров’ю предків, що сховаю тебе.

— Так, що ніякий драугр не знайде, — підказала я.

— Так, що ніякий драугр не знайде, — слухняно повторив Тед. Погляду з мене не зводив, ніж витер об штанину і сховав за пояс. — Тепер усе? Ти допоможеш?

Здавалося, у його голосі почувся розпач. Або страх. Хлопчик боявся, що програє. Що роки, витрачені на плекання думок про помсту, пройшли даремно. Що Ерік Стейнмод легко його здолає. І Тед безславно загине тут, у занедбаному ангарі, де нікому не буде діла до його трупа.

Так, здавалося мені, думав наляканий чаклун. Але, може, мені тільки здавалося.

— Допоможу, — відповіла я, і це слово залишило в роті гіркоту.

Ззаду брязнуло, й ангар залило яскравим, пронизливим світлом. Я розгублено подивилася на Теда, він на мене. Переляканий маленький хлопчик. Можливо, ми не маємо права прирікати його на смерть? Можливо, є інший спосіб поговорити, переконати, виправити все?

— Ховайся, — скомандував чаклун і показав на купу металобрухту ліворуч від безглуздого крісла, у якому він донедавна сидів. Я слухняно попрямувала туди, подумки молячись, щоб усе вийшло якомога гуманніше. Щоб Ерік не постраждав і щоб не вбив хлопчика, якого мені було чомусь шкода.

Присівши, я обережно визирнула з-за шматка металу — деталі чи то величезного екскаватора, чи то комбайна. Дивно, як весь цей металобрухт не розтягли ласі до халяви дослідники територій. Серце билося, як божевільне, дивилася я тільки на Еріка — на сильного Еріка, що стояв навпроти чаклуна.

— Даремно ти покликав мене, — щиро промовив вождь скаді, не витягаючи рук із кишень. Його поза була розслабленою, у той самий час Тед напружився і витягнувся в струнку, намагаючись здаватися вищим і сильнішим.

— Ти дещо забрав у батька, і я хочу це назад, — скрипучим голосом відповів хлопчик.

Ці слова розкотистою луною заповнили величезне приміщення, відбилися від стін і повернулися назад.

Ерік примружився, але навіть не ворухнувся. А потім на його обличчі з’явилася посмішка. Недобра.

— Помститися, кажеш, прийшов?

— Одне іншому не заважає!

Ерік глянув у мій бік. Наче знав, що я сиджу саме тут. Або, може, він бачив, як я ховалась. У його погляді читалася впевненість, цією впевненістю він заразив мене.

— То ти прийшов за палом. — Ерік знову перевів погляд на чаклуна. — Батько б тобою пишався.

— Наскільки я знаю, у тебе є не тільки пал. Я підніму батька! І тоді твоє плем’я дізнається, що означає перейти дорогу Ірвіну й Теодору. Жаль, що ти цього вже не побачиш. Але твоя сестра — вона все відчує на собі.

Ерік засміявся так голосно й несподівано, що я здригнулася. І як йому вдається залишатися таким спокійним? Хіба він не бачить, як навколо чаклуна вирує сила, здатна знести до біса цей ангар, усі сусідні ангари та нас разом із ними? Сама я тремтіла, як лист на вітрі, намагаючись не піддаватися паніці.

Хлопчик прийшов не мститися. Точніше, не тільки мститися. У нього більш серйозні, далекосяжні плани. З воскресінням тата й масовим знищенням скаді. Тепер зрозуміло, чому Ерік так швидко наважився переглянути свої принципи. Він же вождь, плем’я для нього головне.

— Боюся, вона надто гарна для тебе, — посміхаючись, відповів він Теду.

— Боюся, у неї не залишиться вибору. Коли я прийду, їй доведеться…

Ерік вдарив різко. З’єднав долоні, прошепотів невідоме мені заклинання і направив його на Теда. Вогняний диск діаметром близько тридцяти сантиметрів розсік повітря і полетів до чаклуна. Мене штовхнуло ударною хвилею, і я впала на п’яту точку. В очах стрибали зайчики, у голові шуміло. Я присунулася ближче до купи металу, схопилася рукою за уламок труби й із цікавістю визирнула з укриття.

Страх притупився, поступився місцем захопленню. Це було чудово — битва сильних. Як же я… що? Сумувала? Невже правда? Весь цей час, поки шукала спокій, мені не вистачало саме цього? Життя. Важкого, страшного, але такого знайомого. Мого життя. Саме там, сидячи в холодному ангарі, я зрозуміла, що мав на увазі Барт, коли казав, що мені судилося жити в зовнішньому світі. Кожен із сольвейгів сильний, але ніхто з них майже не користується своєю силою. Вони ховаються. Щоб вижити. А я не хочу — ховатися, боятися, тікати. Це мій дім, моє місто, і я прийму виклик кожного, хто прийде зіпсувати мені життя.

Я відчула, як прокинулася жила. Завирувала, напружилася, венами розлився кен — гарячий, пʼянкий. Він шукав виходу. Долоням стало гаряче.

Навколо чаклуна зібралася пітьма. Чорна хмара майже затулила його обличчя, але можу присягнутися, я помітила, як він посміхнувся.

Вогняний диск, випущений Еріком, загруз у туманній, в’язкій пелені, створеній чаклуном. А потім почав повільно танути, згасати.

Ні секунди не зволікаючи, Ерік вдарив знову. І знову. І знову.

Я заплющила очі, оскільки ризикувала осліпнути від яскравих спалахів, міцно трималася за трубу, щоб не впасти та рахувала. Цікаво, Ерік уже прийняв отруту? Коли мені розпочинати гру?

Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж Ерік зупинився. Він важко дихав, гнівно дивлячись в обличчя Теду. Хлопчик, як і раніше, посміхався. Морок навколо чаклуна поступово розсіювався, а сам він стояв прямо, наче зовсім не втомився. Зрозумів, що сили зрівнялися, а може, він навіть перевершив Еріка. Розслабився.

Машинально я зібрала якнайбільше кена й направила до долонь. Приготувалася вдарити. Раптом отрута не подіє? Раптом подіє якось неправильно?

Ерік вдарив знову. Цього разу це був не вогненний диск, а субстанція, схожа на ту, що використовував Тед, але сіра й майже прозора. Димка огорнула чаклуна, сповільнюючи рухи. Тед смикнувся і застиг. Видно було, що він хоче щось сказати — якесь заклинання, щоб скинути завісу. Але губи майже не рухалися. Обличчя чаклуна почервоніло від напруження, очі шалено оберталися, і я раптом зрозуміла, що мені анітрохи його не шкода. Сила псує, особливо тих, хто не вміє нею розпоряджатися.

Теду все ж таки вдалося вимовити заклинання. Морок розвіявся, і він поворухнув плечима, наче переконуючись, що більше нічого на них не давить.

— Думаєш, ти зможеш перемогти мене моєю ж магією? — глузливо спитав він, наближаючись до Еріка. — Знаєш, скільки кісток у людському тілі? І до кожної твоєї кісточки я зможу дістатися.

Він дістав з-за пазухи пляшечку, рухом великого пальця відкупорив її та пролив кілька крапель вмісту на курну підлогу. Пробурмотів щось, здається, латиною.

Я почула глухий звук, що здалеку нагадував хрускіт гілки. Тільки тихіше. Ерік ледь чутно застогнав, а обличчя спотворила гримаса болю. Правою рукою він тримав ліву, неприродно вивернуту в плечі. Потім різким рухом поставив плече на місце і зло посміхнувся.

— Я швидко відновлююсь.

— Непогано. Твоя провидиця теж?

Мене зірвала з місця невидима сила, а за мить я відчула дикий біль у правій скроні — вдарившись об стіну ангара, я впала на підлогу. Ерік виявився поряд за секунду. Підхопив мене й заслонив собою. Голова гуділа, а тіло, здавалося, огорнув невидимий туман — безпечний та надійний.

— Недобре ображати дівчаток, — погрозливо прошипів Ерік і ступив до чаклуна.

Подальше я пам’ятаю невиразно. Вони билися. Ерік більше не піддавався, бив на повну силу. Я відчувала його злість, навіть лють. Але хлопчик, здавалося, не втомився ні краплі — продовжував наступати методично та вперто.

Я присіла навпочіпки, сперлася на стіну й дивилася на них з-під напівопущених вій. У вухах шуміло, очі самі заплющувалися, звуки із зовнішнього світу майже не проникали за невидимий захист, яким обгородив мене Ерік.

— Я можу битися з тобою вічно, — вигукнув Тед і засміявся. — Герда ділиться секретами з тими, хто їй вірний.

Підняв руку, посилаючи чергову порцію мороку. І ще. І ще.

Я рахувала секунди. Одна, дві, три, десять. Рахувала й чекала. Бліда пара хмарами виривалася з рота.

А потім Ерік здався. Впав на одне коліно, схопившись рукою за живіт, і чергова атака Теда повалила його на підлогу. Хлопчик спочатку розгубився, потім глянув у мій бік — зловтішно, переможно.

— Непогано. — І рушив до Еріка.

Я чесно намагалася не дивитись. Відвернутися, заплющити очі. Просто перечекати.

Невидимий захист зник так само раптово, як і з’явився, і я піднялася на ноги. Мене більше нічого не захищало. Але це вже не мало значення. Нічого не мало значення, окрім Еріка.

У грудях стало гаряче, в’язка туга навалилася непосильним тягарем. Отрута вже проникла в жилу. Поволі вбивала.

— Ну от і все, — тихо сказав хлопчик і повторив, наче сам намагався в це повірити: — Все.

Тримайся, Еріку! Прошу тебе, тільки тримайся!

Я побачила його. Ніж. Із чорним довгим руків’ям та вигнутим блискучим лезом. Тед стояв близько, і я встигла розглянути вигравіювані на лезі руни. Ще один клинок Чорнокнижника.

«Пробач, Еріку, — подумала я, дивлячись на його бліде обличчя. — Сподіваюся, ти не помреш. Тільки не вмирай!»

Ерік не дивився на мене. Навмисне прямо дивився на Теда й намагався підвестися. Гра? Чи він сам злякався того плану, який вигадав? Клянусь, якщо він помре, я приб’ю хлопчика сама — прямо тут! Зберу більше кена і вдарю.

— Зараз я заберу те, що ти взяв у батька, — тремтячим голосом сказав чаклун. — І прихоплю ще трохи.

І різко опустив ніж. Звук розірваної плоті проник мені в мозок. Шорсткий, глухий, він викликав мурашки, а потім нудоту.

Я здригнулася і відвернулася. Тед щось бурмотів, а я твердила напівпошепки: «Це не дарма, ти не помилилася, Поліно, ти не помилилася…»

Замружившись, щосили пригнічувала сльози. Нудота посилилася, супроводжуючись хворобливими спазмами. Я відійшла вбік, і мене знудило.

Відпочивши трохи, змусила себе повернутися. Я не відступлю!

Ерік лежав із заплющеними очима. Живіт його був у крові. Куртка задерлася, светр теж, і кров стікала на підлогу, утворюючи нерівну калюжу.

Тед стояв, схилившись над ним, і говорив напівпошепки. Якесь заклинання. Ну, травись! Падай, убитий отрутою Тана. Чого ж ти чекаєш?

Я почала сумніватися. Кому я вірила? Невже серйозно думала, що один Чорнокнижник допоможе мені вбити іншого? Дурепа!

Злість викликала сплеск кена. Я вже підвела його до долонь, і направила їх у бік чаклуна, коли він підняв голову. Похитнувшись, схопився за повітря, дивом утримавшись на ногах.

— Що… що відбувається? — прошипів він.

— Для тебе мене забагато? — єхидно прошепотів Ерік і розплющив очі.

Я зітхнула з полегшенням. Живий!

Тілом чаклуна великими хвилями пішло тремтіння. Він усе ще не розумів, що сталося, стояв, втупившись у підлогу, а потім глянув на мене.

Дикі очі зловісно блиснули.

-Ти, — прошипів він. — Ти щось зробила!

Його трясло, але він усе ж таки знайшов у собі сили для останнього стрибка. Зігнувшись, кинувся в мій бік, і я інстинктивно відступила. Він упав на підлогу майже біля моїх ніг, намагаючись дотягнутися до мене, але так і не зміг — голосно видихнув і обм’як.

Якби я не відійшла, впевнена, у нього знайшовся б козир для того, щоб цей вечір став для мене останнім. Але, на щастя, Тед отруївся кеном Еріка.

Здавалося, цілу вічність я не могла дихати й дивилася на тіло хлопчика. Голова чаклуна була повернена убік, темне волосся сплуталося, а в темних очах скляним блиском застигло здивування. Мабуть, він не сподівався, що помре так близько до власної величі.

Я змусила себе прийти до тями.

Не можна зволікати — Ерік усе ще може померти. Я дістала мобільний телефон та набрала номер на швидкому наборі.

— Мені потрібна твоя допомога, терміново. Скину геомітку. Поспішай.

Сховавши телефон, я підійшла до Еріка. Рана виглядала жахливо, і я проковтнула. Якось упоравшись із нудотою, присіла поруч навпочіпки.

— Ерік, будь ласка, не вмирай! Прошу, тільки живи…

Він розплющив очі.

— Ну чого ти тремтиш? — посміхнувся слабо. — Нормально все.

Я погладила його по плечу, хоча втіха потрібна була мені самій — настільки я злякалася. Кілька разів озирнулася, боячись, щоб Тед не підкрався ззаду. Але тіло чаклуна так само нерухомо лежало осторонь.

— Тільки не засинай, — прошепотіла Еріку. — Говори зі мною.

— Витягни його, — скривився він. Хвороблива блідість його обличчя турбувала, а якщо врахувати, скільки крові було навколо…

— Що?

— Витягни ножа. На ньому ще отрута — я відчуваю…

Глибоко зітхнувши, я взялася за руківʼя кинджала. Воно було ще теплим, і мимоволі згадався Тед. Мене пересмикнуло від огиди.

— Не знаю, чи зможу… — Я похитала головою і проковтнула.

Згадала, як у школі пояснювали, що не можна виймати ножа до приїзду швидкої, інакше людина просто спливе кров’ю. Але Ерік не був звичайною людиною і швидко відновлювався. До того ж якщо залишити ніж, отрута пошириться та отруїть глибинний кен.

— Зможеш! — Тепла долоня лягла поверх моєї руки. — Доведи це до кінця, інакше не буде сенсу.

Його крижані очі не просили — наказували. Дідько, ну чому навіть зараз я його хочу. Невже закохалася? Дурепа. Вічно закохуєшся не в тих, Поліно!

Різким рухом я смикнула ніж. Кров відразу ринула з рани, я інстинктивно затиснула її іншою рукою. Відвернулася, намагаючись не дивитись, оскільки нудота посилилася, і відновилися шлункові спазми. Відкинувши зброю, я витерла руку об джинси.

— Кров… тече, — намагаючись зберегти самовладання, сказала я. — Зможеш відновитися?

— Навряд чи. Чаклун узяв надто багато. Не можу дістатися глибинного кену… — Він замовк, упіймав мою руку. Ту, що тримала до цього ніж. Несильно стиснув. — Поліна…

Ерік дивився у вічі, але цього разу по-іншому. Так дивляться, коли хочуть про щось попросити. Про щось небезпечне.

— Поділися.

Я заплющила очі й підкорилася. Не було навіть думки відмовити. Змусила кен підійти до долоні, а потім виплеснула його. Рука Еріка вбирала швидко, як земля, що розтріскалася від спеки, вбирає воду. Мої пальці побіліли — з такою силою він стиснув мою руку.

Але я не відчувала болю чи дискомфорту. Незрозуміла ейфорія накрила, закрутила голову. Хотілося ділитися з Еріком, віддавати. Віддати все…

Було так само інтимно, як і тоді, коли він лікував мене, якщо взагалі можна назвати цю ситуацію інтимною. Смертельно поранений чоловік лежить у калюжі крові, дівчина затискає його рану, а іншою рукою міцно тримає його долоню. І не ворушиться від екстазу віддавати себе без залишку. Мимоволі я всміхнулася своїм думкам, і розплющила очі.

Ерік лежав нерухомо, закусивши нижню губу.

— Боляче? — обережно запитала я.

— Добре, — хрипко видихнув він і вчепився в мене ще сильніше.

Я відчула слабкий рух у тому місці, де була його рана. Обережно прибравши руку, обімліла — кров уже не хльостала, лише трохи сочилася. Мало того, краї рани загорнулися всередину й зарубцювалися.

Ерік відновлювався неймовірно швидко. Так само швидко, як кен залишав мою жилу.

У голові закрутилося, а перед очима попливли темні плями.

— Еріку, годі!

Але він наче не почув. Очі не розплющив і ніяк не відреагував. Я спробувала вивільнити руку, але хватка була залізною.

— Еріку, ти вб’єш мене!

Безрезультатно.

— Що тут сталося? — Стривожений голос Мирослава чувся, немов через туман.

— Допоможи… мені… — прошепотіла я, намагаючися не відключитися. Думки потроху випаровувалися, а з ними й бажання діяти. Було легко, спокійно та хотілося спати.

— Вставай, перенесемо його до тебе, — сказав Мирослав. Голос його здавався далеким, схожим на луну в горах.

— Розчепи, — прошепотіла я з останніх сил.

— Що? — не зрозумів він.

— Моя рука… Ерік не пускає…

— Так, звичайно, — сказав Мирослав і звільнив мою долоню.

Потік кена припинився, і я з полегшенням зітхнула. Ерік навпаки незадоволено забурчав і розплющив очі.

— Теплов? — спитав здивовано.

— Якого біса ви тут робите? — відповів Мирослав запитанням на запитання.

— Довго пояснювати, — пробурмотіла я, відповзаючи убік. Дуже хотілося спати.

Я сперлася спиною на шматок металевої конструкції і заплющила очі.

— А це хто?

Насилу розліпивши повіки, що стали важкими, я подивилася в той бік, куди вказував Мирослав.

— Це Тед. Чаклун. Довга історія. Мирославе, я це… спати хочу… сильно…

Ерік виявився поряд за секунду. Дивовижні здібності до регенерації. Та й увесь він дивовижний… Дивиться в очі, тривожиться.

— Дідько! — прошипів він, піднімаючи мене на руки.

Я хотіла відповісти, що все гаразд. Що мені просто потрібно трохи поспати. Я хотіла відповісти та… відключилася.