Хазяїн видінь

Пилип кілька секунд мовчав, а потім скопіював погляд Лари.

— Якщо ти просиш, щоб я воскресив чаклуна, то я цього не вмію.

— Я хочу потрапити до його світу каяття. Я була там одного разу, але не впевнена, що можу повторити. Мені сказали, талановитий жрець може провести такий ритуал. Зможеш?

— Хто сказав?

— Неважливо.

Пилип зітхнув і спитав зі страждальними нотками в голосі:

— Навіщо це тобі?

— Хіба того, що ти мені винен, недостатньо, щоб не ставити запитань? — роздратовано поцікавилася я.

— Полю… — Він узяв мою руку і приготувався говорити промову. Напутню. Про життя. Цей вираз обличчя ні із чим не сплутаєш — мудрець готується навчати свого послідовника. Я навіть зворушилася. — Тобі треба зупинитися, подумати, що ти робиш. Хоч раз у житті оцінити небезпеку, перш ніж лізти в пекло, розумієш?

— Не зовсім. — Я зробила невдоволену пику, але, зізнатися, ця його турбота смішила.

— Мої шукачі бачили тебе з Еріком Стейнмодом, а він не найкраща компанія для такої дівчини, як ти.

Он воно що! Виходить, Пилип все ж таки стежив за мною. Але навіщо? Покаятися хотів? Або ще щось здобути? Знаючи його, я не здивувалася б. Але на контакт іти побоявся через Еріка. Ну ясно, йому і Влад був не по зубах, не те, що Ерік.

— З якого часу ти записався в мої няньки, Пилипе? — глузливо запитала я.

— Ти ж не думаєш про вступ до скаді? Чи ти тому й пішла з атлі? Ти знаєш, що в скаді є певний спосіб зберігати кену предків? Весь він переходить вождю. Привід замислитись, як вважаєш?

— Поясни, — насупилась я.

— Коли хтось зі скаді вмирає, його кен, всупереч законам хижаків, не йде в землю, не живить джерело. Вони не забирають частину кену із собою. Весь залишок переходить вождю. Це древній та темний ритуал. Підозрюю, у скаді в минулих поколіннях було чимало чаклунів.

— Хочеш сказати, якщо хтось зі скаді помре, його кен дістанеться Еріку?

Пилип багатозначно кивнув, випустив мою руку і відкинувся на спинку стільця. Спостерігав за мною пильно, наче міг читати думки за виразом обличчя.

Я задумалась. Брехати Пилипу ні до чого. Він знав, що я не злякаюся і не втечу. Жодної вигоди від цього він теж не отримає, хіба що змовився з Владом, але ця думка була такою смішною, що я відкинула її відразу. Та й однаково є способи дізнатися, чи сказав він правду — наприклад, запитати в Еріка. До цього він не брехав мені. Чи брехав?

Добре, можливо, слова Пилипа правдиві.

Ерік накопичував кен предків. Це пояснювало його численні здібності та силу. Навіть той факт, що він пошкодив жилу Герді. Чи хотів він отримати мій кен? Чи міг схилити мене до того, щоб вступити в скаді, а потім убити?

Я зіщулилася. Як би не відгороджувалася від думок про зраду, вони настирливою зграйкою крутилися в голові. Мене занадто часто зраджували, щоб я могла дозволити собі безтурботність. Навіть якщо мене шалено тягне до Еріка. Тим паче якщо тягне.

Але ж він не просив мене стати скаді. Якимось чином я могла пророчити йому без приналежності до його племені. Якщо він запропонує, я сміливо можу відмовитися.

— Тепер розумієш, чому я хвилююсь? — закінчив довірливу промову Пилип і добив багатозначним поглядом.

— Якщо навіть тобі вдалося мене обдурити, то Ерік і поготів зможе, чи не так?

— Я зовсім не те мав на увазі, — зніяковів він. Тут же сплеснув руками й підскочив: — Ти ж їсти просила. От я телепень! Зараз приготую.

Поки Пилип метушився, я розгублено смикала пов’язку на руці та думала про Еріка. Чи намагався він схилити мене до вступу в скаді для того, щоби потім прибрати до рук кен сольвейга? Адже він уже все зрозумів і продовжував грати зі мною. Мені здавалося, він просто до мене залицяється, але раптом… Що як він вирішив поєднати приємне з корисним? Заманити мене в скаді, пройти випробування, вбити мене й піти у свій кан ще сильнішим?

Я б не здивувалася.

Втім, ніхто не змушує мене присягати Еріку. Але з’ясувати все про його наміри перед тим, як допомагати, неодмінно треба. Дозволяти собою маніпулювати не можна. Хоча буде складно щось вимагати — від нього залежить моє життя. У прямому сенсі. Моя проблема з Гердою не вирішена. А чаклун її адепт, що автоматично робить його й моїм ворогом. А Еріка — союзником.

Гліб говорив, решта троє слабкі. Усунемо чаклуна, і драугр залишиться без головної зброї.

Пилип поставив переді мною тарілку з омлетом. До неї приєдналася чашка свіжозвареної кави. Шлунок натхненно забурчав, вимагаючи все це негайно з’їсти та випити.

Колишній жрець атлі дивився ласкаво. Що ж, не дарма я прийшла.

— То ти допоможеш? — спитала, коли Пилип знову сів поруч.

— Допоможу, якщо скажеш, що робиш це для себе, а не для Еріка.

— Я роблю це для себе, — впевнено відповіла я. І навіть не збрехала. Чаклун небезпечний насамперед для мене.

Пилип кивнув.

— Тоді допоможу.

Жерці завжди мене трохи лякали. Усі ці заклинання, свічки, ритуальні ножі робили їх дуже схожими на людських чаклунів. Колись у мене навіть виникала думка, що якби Влад не настільки ненавидів Тана, а Тан, своєю чергою, не настільки хотів правити атлі, чаклун міг би стати чудовим жерцем для племені. Але все сталося так, як сталося.

Ритуальне коло було намальовано на підлозі в спальні. Прямо під килимом. Напевно, Пилип використовував квартиру як джерело, адже на створення справжнього йому не вистачило б кену. Або здібностей. З’ясовувати я не стала.

Хегні — так Пилип назвав своє плем’я — жили розрізнено, як і альва. Втім, за нинішнього ладу їм не загрожувало нічого — поки на хижаках можна заробляти, мисливці заплющували очі на багато речей, за які в минулому знищувалися цілі племена. Мішель мав можливість експлуатувати чотири племені.

Біла фарба спотворила новенький паркет, залишила на ньому недбалі плями. Ось те, чого жоден із нас ніколи не позбудеться. Не затинькує, не запхне в сейф, не сховає на дні океану. Це наша сутність. Невіднятна частина нашого життя. Магія, що живе в нас всередині. Зашита в гени, опломбована в жилі. Вона вирує, п’янить, робить нас відмінними від людей. Недолюдами чи надлюдьми — не має значення. Повернення немає. Після посвяти щось прокидається в нас і не засинає вже ніколи.

Я впіймала зляканий погляд Аделаїди, жінки Пилипа, коли він закривав двері спальні. Невідомо що вона подумає про нас… Начхати! Адже напевно знала, на що йшла. Кожна жінка-хижачка знає. Якщо Пилип захоче, заведе собі кількох дружин, й Аделаїда не зможе заперечити. Такими є закони.

Дивно, з яким цинізмом я про це подумала. Без емоцій. Зовсім. Лише згадався пильний погляд войовниці атлі. І майнула думка: якби я і змогла з кимось ділити свого чоловіка, то Іра — чудова кандидатка.

Втім, я не змогла, та воно й на краще.

Підлога виявилася прохолодною і гладкою. Я сіла по-турецьки й підвела погляд на Пилипа. Він діловито розкрив старовинну книгу й поклав на тумбочку біля ліжка. Засмикнув штори та запалив свічки.

— Пий, — скомандував, простягаючи мені склянку.

— Що це? Відвар із магічних трав?

— Віскі. Потрібно притупити твою свідомість, а алкоголь для цього підходить найкраще. Нам пощастило, що тоді я взяв кен Тана — він стане провідником. Тільки постарайся якнайшвидше, не впевнений, що зможу довго…

Я скривилася, але промовчала про те, що насправді думаю про вчинок Пилипа. Не до того зараз. Одним духом випила гарячу рідину, закашлялася. Горло спалахнуло, а стравоходом розтеклося приємне тепло, розслаблюючи та придушуючи тривогу.

Пилип заговорив. І я згадала, що виснажена. Сон накочував хвилями, зрідка викидаючи на берег реальності, але все більше затягуючи на глибину. І я пливла, розслаблена, спокійна. Розслаблялася все більше й більше, поки мене не огорнула темрява — тепла та затишна.

А потім я розплющила очі.

На мені те саме плаття — червоне, з глибоким вирізом — і чоботи. А довкола, куди тільки вистачає погляду — снігове лісове царство. М’які, ватяні кучугури, розлогі ялинові гілки, дбайливо вкриті сніговими шапками.

Холодно. Так холодно, що зводить кінцівки, а шкіра покривається потрійним шаром сиріт.

Ліс мовчить. Обпікає морозом, дихає і дивиться неприязно, тому хочеться втекти та сховатися. Але я стою, приморожена до місця і подумки лаю колишнього жерця атлі. Провідник, кажеш. І куди він мене провів, чорт забирай?!

Коли я збиралася відвідати Тана у світі спокути, думала, що він буде, як минулого разу сидіти в кріслі-каталці та слухати Моцарта. Уявила себе приємний аромат стиглих яблук та сонячне світло, що пробивається через нещільно задерті штори у величезній залі. Й аж ніяк не очікувала, що потраплю до зимового лісу.

— Чорт! — виривається в мене. — І що тепер?

Ліс шумить, з ялин опадає сніг і лягає на холодні подушки кучугур. Більше ніяких звуків — крім стукоту моїх зубів. Так холодно, що здається, я зараз помру.

Обіймаю себе руками, оступаюся і плутаюсь у липкій кучугурі. Потрібно йти, інакше замерзну на смерть.

Відразу ж завмираю, бо на мене дивляться очі. Два янтарних ока з вертикальними зіницями. Голова паморочиться, на язиці — металевий смак страху.

Звір загрозливо гарчить.

Вовк. Це бісів вовк!

Так, спокійно. Адже це не насправді. Лише моя підсвідомість. Точніше, не моя — Тана. Я тут не помру. Адже не помру?

Звір підіймає масивну хутряну лапу і крокує до мене. Скалиться сильніше, і, клянуся, я можу перерахувати його зуби — дрібні, гострі різці та ікла — довгі, кольору слонової кістки, що звикли рвати здобич.

«Це дуже небезпечно», — казав Ерік. Тепер зрозуміло, чому. Напевно, усе ж таки можна померти в чиємусь світі спокути. Заснути та не прокинутися там, де проводився темний ритуал.

Вовк пригинається до землі, і в його намірах уже немає жодних сумнівів. Він голодний. Його зграя — теж. А я — чудовий спосіб поживитись. Звір готується до стрибка, а я навіть поворухнутися не можу — стою, заворожена звіриною грацією хижака, який збирається порвати мені горлянку…

Згадалася казка про Червону Шапочку. «Чому в тебе такі великі зуби?»

— Пилипе, — шепочу, не зводячи погляду із жовтих очей вовка. — Витягай мене звідси!

Наче він може мене почути.

У цей момент із сусідніх ялинок сиплеться сніг, і на галявину, прямо між мною та вовком виходить людина в хутряній накидці. Видає нероздільний клич і гарчить. Звір усе ще шкіриться, але відступає. Чоловік у накидці робить ще крок і знову гарчить. І, на мій подив, вовк підтискає хвіст, задкує і ховається в лісі.

— Тан! — гукаю я, і він повертається. Неголений, дикий. Борода, сплутане волосся, обвітрена шкіра. Справжній дикун. Розумію, що майже задубіла, зуби знову починають по-звірячому стукати, а сама я — тремтіти від холоду.

Чаклун дивиться на мене дивно, оцінювально, і, на свій жах, я не бачу в чорних очах впізнавання. Ні натяку на людське. Там така ж дикість, як у вовка.

— Це я — Поліна. Ти впізнаєш мене?

Він підозріло мружиться, ніби не може повірити в те, що я сказала.

— Справжня? — запитує хрипко й робить крок до мене.

— Не знаю, — тремчу я ще сильніше й розтираю голі плечі. — Але судячи з того, як змерзла, наче справжня.

— Минулого разу ти теж так говорила, — журиться Тан. — І позаминулого…

— Не розумію, про що ти. У мене не так багато часу — Пилип не зможе довго тримати заклинання.

Невже він збожеволів? Цілком зʼїхав із розуму у своєму світі спокути? Можливо, саме тому вони так і називаються. Вічно перебувати наодинці із собою не кожен витримає.

— Мені треба поговорити про чаклуна, тільки, якщо можна, десь у теплі.

Тан загадково всміхається і каже:

— Тут можна все!

На плечі мені лягає м’яке лисяче хутро, і відразу стає тепліше. Сніг навколо швидко тане, тільки не тече водою, як навесні, а просто зникає. Випаровується невидимою примарою. Тан бере мене за руку й сідає на густий мох, усипаний ялиновими колючками. Сам сідає поруч, і я помічаю, що вже не мерзну. Ялинки нависають зверху, десь далеко кричить пугач. Мабуть, це Тан йому наказав. Як і вовку, що хотів мене з’їсти. Тан тут сценарист та режисер. І єдиний глядач. Але не сьогодні.

Нас оточує ліс — загадковий та темний. Як і його хазяїн.

— З минулого разу тут усе змінилося, — кажу я перше, що спало на думку. — Тоді ти зустрічав мене привітніше.

Тан качає головою, і я пояснюю:

— Яблука, Моцарт, крісло-каталка. Пригадуєш?

— Ти дуже часто тут буваєш, щоб я міг відрізнити тебе справжню від вигаданої моїм розумом, — журиться він. — То це справді ти?

— Справді, — киваю я. — Я тут, щоб дізнатися, як убити чаклуна.

Чорнокнижник сміється, і його сміх розтікається лісом, осідає туманом між деревами, ховається між корінням і в порах кори, клубочиться в кронах.

— Ти знаєш, як убивають чаклунів, провидице. Пам’ятається, одного ти вбила сама.

— Боюся, що цього я не здолаю. Він дуже сильний, попри те, що підліток.

— Підліток? — непідробно дивується Тан. — Скільки часу минуло з того дня, як ти була в мене востаннє?

— Півроку.

— Йому чотирнадцять, чи не так? Цьому чаклуну? Невисокий, русявий, зухвалий і впертий?

— Ти знаєш його?

Серце пропускає удар, ще один. Можливо, воно тут також підкорюється законам Тана. Чорнокнижник загадково посміхається і смикає в руці ялинкову гілочку. Мовчить із пів хвилини та гордо киває.

— Знаю. Я вчив його ритуалу кровного зв’язку.

Я мовчу, приголомшена цією звісткою. Не знаю тепер, чи стане Тан допомагати — схоже, цей хлопчик йому дорогий. Чаклун також мовчить, впиваючись пальцями в суміш моху та ялинових голок. Пахне дощем та хвоєю.

— Як ти вижила? — раптом скидається він і свердлить мене недовірливим поглядом. Немов, якщо не розповім, стану для нього черговою примарою, яка не потребує уваги. — І що від тебе потрібно Теду?

— Влад відправив Герду в той світ, з якого вона вийшла, — морщуся я. — Він планував це з Альріком багато років. А Тед — той хлопчик, вірно? В одному з видінь він убив мого друга. Ти розумієш, що я не можу цього допустити.

— Дива! — дивується Тан і дивиться в затягнуте сизими хмарами небо. — Цього я не очікував.

— Не очікував, що чаклун нападе на хижака? — своєю чергою дивуюся я.

— Не очікував, що Влад так зробить. Він багатьом ризикував.

— Він і втратив чимало.

— Тебе?

— Ти був близький із хлопчиком? — різко питаю я і розумію, що злюсь.

Злість відбивається на світі Тана — повітря береться брижами, налітає вітер, рве верхівки дерев і свистить у вухах. Чорнокнижник хитає головою і бурмоче:

— Сольвейг, який не вміє контролювати свій гнів — мавпа з гранатою. Втім… тепер я вірю, що ти справжня.

— Вибач, — зітхаю я.

— Тед завжди був нестерпним. З дитинства. Упертим і зарозумілим. Але швидко вчився, і в нього сильний дар. Я дружив із його батьком. — Він усміхається. — Ти маєш знати. Його ніж розпоров мені черево.

Перед очима спливає поєдинок, подив на обличчі чаклуна та риторичне питання.

— Ірвін, — здогадуюсь я. — Хлопчик — його син.

Згадалися слова Влада перед від’їздом Гліба: «У мого приятеля з Лондона є клинок, освячений чаклуном. Мій знайомий убив його кілька років тому, а ніж забрав, як трофей».

Тепер зрозуміло, що Теду треба від Еріка — помститися за батька.

— Що він уміє?

— На той момент, коли я бачив його востаннє, Тед подавав надії стати одним із найсильніших чаклунів в історії.

— Схоже, він досяг успіху, — морщуся я. Вітер стихає, і лише трохи смикає моє волосся. Під сусідньою ялинкою зворушливо риється їжачок.

— Твій друг, мабуть, сильно його образив…

— Чи є способи вбити чаклуна, не використовуючи ніж? Не впевнена, що ти захочеш мені допомагати, тож можеш не відповідати. — Я трохи помовчала. — Але я все ж таки прошу допомоги. Від цього залежить моє життя…

Тан загадково посміхається та дивиться перед собою. Найменше в цей момент він схожий на чаклуна, швидше, на самітника. Повертається почуття, що він просто загубився, заплутався, як тоді, коли він прийшов до атлі вдруге.

— Пам’ятаєш мій дім? — запитує він і переводить на мене чорні очі. — Ти приходила висловити своє обурення після того, як Альрік повернув нас із Гердою до Житомира.

Я киваю.

— Під мостиною в коридорі схована скринька. У ній — отрута, якою можна вбити чаклуна. Хлопчисько не знає про неї — я особисто винайшов її.

— Дякую. Тепер треба вигадати, як згодувати її Теду.

— Нехай твій друг вип’є. Напевно, Тед захоче взяти його кен — судячи з усього, він сильний, цей невідомий мені хижак. Чаклун ніколи не пройде повз халявний кен. Тед захоче взяти його й отруїться.

— Пропонуєш мені отруїти Еріка? Мило!

— Ця отрута проникає у верхні шари жили та завмирає там на деякий час. Коли Тед проткне твого друга ножем, кен потече з нього прямо в жилу чаклуна разом з отрутою. Отруїть її, і Тед помре.

— А Ерік?

— Якщо твій друг досить сильний, він виживе. Але якщо тим часом, як він прийме отруту, і тим, як Тед зробить ритуал, пройде багато часу, отрута опуститься нижче, отруїть його жилу, і він загине.

Чудова перспектива, нічого не скажеш. І як обчислити той самий час? Оптимальний, щоб достатньо отруїти кен і не пошкодити жилу Еріка?

— Влад прийняв нових людей у ​​плем’я? — вдаючи, що його не дуже цікавить відповідь, запитує Тан. Але я бачу, яке напружене його обличчя, як наполегливо пальці мнуть ялинову гілку. Чаклун загинув, але прихильностей так і не позбувся.

— Після війни прийняв кількох. А що?

— Ім’я Ерік мені незнайоме, — знизує він плечима. І тепер уже не з моєї волі хвилюється ліс, шелестить вітром і хмуриться небо.

— Ерік не атлі, — говорю я і замовкаю. Це все, що йому потрібно знати.

— Он воно як. — Зацікавлений погляд, легке нетерпіння.

Я не можу сказати тобі, вибач. Ні про те, ким є той, кому ти допомагаєш. Ні про те, що саме він винний у хворобі твоєї коханої.

— Чому тоді ти бачиш його?

Я зітхаю.

— Тому що я теж не атлі, Тане.

Мовчання, що послідувало за цими словами, гнітить. Повертається ниючий біль у жилі, що вщух після лікування Еріка. І розчарування через те, що довелося покинути плем’я.

— Чому?

— Так вийшло…

Якийсь час ми сидимо мовчки. Я кутаюся в тепле пухнасте хутро, а Тан перебирає суху хвою. Потім він повертає голову й серйозно каже:

— Я не брешу на рахунок отрути. Але не впевнений, що твому другу ця ідея сподобається.

— Адже ти готував її для поєдинку, — раптово розумію я. — Припускав, що Влад може використати ніж?

Чаклун киває. Його обличчя — сама безтурботність.

— Чому не випив?

Він деякий час мовчить, ніби вирішує, чи мені потрібно знати, а потім відповідає:

— Можеш вважати, у мене було передчуття…

Я хочу ще щось сказати, але невидима сила зриває з плечей хутро, підіймає мене в повітря і вириває із цього світу. Останнє, що я бачу, — сумний профіль Тана, застиглий у тумані. Потім зовсім перестаю щось розрізняти.

Голова паморочилася, мене нудило. Розліпити очі було дуже важко, а коли я все ж таки це зробила, побачила стривожене обличчя Пилипа. Я лежала на ліжку в його спальні, а колишній жрець атлі нещадно трусив мене за плечі та хльостав по щоках.

— Гей, легше, — простогнала я і спробувала сісти. З третьої спроби за допомогою Пилипа мені це все ж таки вдалося.

— Я страшенно злякався! — з полегшенням видихнув він. — Ти була така холодна, наче помирати зібралася.

— Там було… холодно.

— Ерік дзвонив. — Пилип сунув мені телефон. — Я не став розповсюджуватися про наші… хм… експерименти.

— Дякую, — пробурмотіла я.

Ще б він став! Ерік прибив би його й мене разом із ним через те, що ми тут витворяли.

Я набрала його номер. Довгі гудки змінилися гнівним «Якого біса?!» і я скривилася. Потім із хвилину вислухувала, яка я безвідповідальна, і що Ерік надере мені вуха.

Теж мені вихователь знайшовся! Він мені навіть не вождь. Влад і той менше обурювався, коли я робила щось подібне.

Втім, про це я думала мимохідь, основну частину думок займала тривога. Раптом Тан збрехав на рахунок отрути? Усе ж таки цього хлопчика він знав особисто, дружив із його батьком, а я… Я вбила Тана. Попри його гарне ставлення до мене, не впевнена, що ця подія не наклала відбиток на його рішення. Та й не здавався мені більше чаклун на сто відсотків адекватним.

Другим, що хвилювало мене не менше за мотиви Чорнокнижника, були мотиви самого Еріка. Після розказаного Пилипом я вже не була впевнена, що його можна записувати в принци, які рятують принцес із вежі. Навіть попри видіння. Кому, як не мені, знати, наскільки цінується кен сольвейга. Цей урок я засвоїла добре.

Проте поки мені нема із чого вибирати. Якщо Ерік загине, між мною та Гердою не залишиться перешкод.

З Пилипом я попрощалася швидко. Аделаїда більше не з’являлася — сховалася в кімнаті й не виходила. Я стримано подякувала колишньому жерцю атлі за допомогу і сказала, що його борг сплачено. Після цих слів він чомусь образився та відповів, що зовсім не тому допомагав.

Ми з Еріком зустрілися неподалік будинку Пилипа. Я зателефонувала й попросила мене забрати. Від передчуття нових пригод трохи тремтіли руки, а в ногах відчувалася хвороблива слабкість. Я боялася, але водночас хвилювання було приємним. Діяти було набагато краще, ніж здригатися від страху та чекати незрозумілої долі.

Я сумнівалася, чи варто говорити Еріку про візит до Тана. Про отруту. Я не знала його, але якщо проводити аналогії з Владом, той ніколи не дозволив би мені зробити таке безумство. І точно ні за що на світі добровільно не випив би отруту. Раціональність та продуманість завжди була в нього на першому місці. Безпека близьких — на другому.

Чи був Ерік настільки ж авантюрний, як і я?

Він уже чекав на мене, спершись на стовп з оголошеннями, недалеко від автобусної зупинки. Одягнений у шкіряну куртку та джинси, що шалено йому личило.

Позашляховик був припаркований неподалік.

Погода зіпсувалась. Темне надвечірнє небо нависло, стало важким, передрікаючи снігопад.

Обличчя Еріка виражало невдоволення, і я винувато всміхнулася.

— Вибач.

— Ти не дуже слухняна дівчинка, — схиливши голову набік, промовив він. — Влад не вчив тебе коритися?

— Я пропускала ці лекції та завалила іспит.

— У скаді тобі не зійшло б це з рук.

— Але я не скаді. І годі вже мене агітувати!

— Я не агітую. Це неможливо, — незворушно сказав він і посміхнувся. Відштовхнувся від стовпа й попрямував до машини.

— Неможливо? Чому? — здивувалася я, ледве за ним встигаючи.

— Я проти змішування крові.

Ми всілися в автомобіль і рушили з місця. Пішов сніг. Він сипався широкими важкими пластівцями, прилипав до лобового скла, й Ерік увімкнув двірники.

Я намагалася осмислити його слова. У них не простежувалося ніякої логіки. Адже якщо Ерік знає, що я сольвейг, і хоче мій кен, він мусить описувати мені прекрасні перспективи життя в скаді. Він же, навпаки, був категоричним.

— Ти не приймаєш у плем’я інших хижаків? — зацікавлено запитала я, розглядаючи сніжинки. Вони падали на скло й одразу ж стиралися гумовими щітками.

— Тільки жінок. І лише перед вінчанням із кимось зі скаді.

— Але ти пропонував мені стати твоєю провидицею.

Ерік усміхнувся, глянув на мене з-під лоба, а потім знову перевів погляд на дорогу.

— Ти неправильно мене зрозуміла. Це була пропозиція заступництва, не більше. До того ж коли я дізнався, що тебе вигнали…

— Пожалів? — вирвалося в мене.

Чомусь стало прикро й гірко. Десь у грудях занила рана, що недавно зарубцювалася. Я відвернулася. Дивилася на липкий важкий сніг і думала про Влада. Сніг — його захисник, йому зараз простіше. Допоміг би мені хтось забути, не думати.

Тепер я не матиму такої підтримки. Дивно, я ніколи особливо не цінувала. А тепер, коли втратила…

Ерік мовчав. Можливо, не знав, що відповісти, а може, не вважав за потрібне. Усе було просто: він домагався свого в будь-який спосіб, а я потрібна для досягнення мети. Я знала це й раніше, але чомусь саме зараз покоробив цинізм ситуації.

— Куди ми їдемо? — спитала тихо, щоби позбутися нальоту незрозумілої туги.

— До скаді. Один із моїх людей знайшов хлопчика.

Я завмерла. Здавалося, час зупинився, хоча цю ілюзію порушували двірники, які методично змітали мокрий сніг із лобового скла автомобіля. Ерік був зосереджений, але виглядав спокійним, тоді як у мене всередині все вирувало. Планувати — одне, знати, що потрібно втілювати божевільний план — зовсім інше. Особливо, якщо не впевнений, чи хочеш його втілювати.

— І де він?

— Це і з’ясуємо, коли приїдемо.

— Я знаю, хто цей хлопчик, — похмуро промовила я.

Ерік мовчав, але в повітрі повисло німе питання, тому я додала:

— Це Тед, син Ірвіна. Адже ти вбив його кілька років тому, чи не так?

Він кивнув, але нічого не відповів. Мовчав і дивився на дорогу. Напевно, намагався перетравити інформацію. А може, уже знає — шукачі скаді, напевно, уже з’ясували щось про чаклуна.

Незабаром місто залишилося позаду. Ми виїхали на трасу, повз проносилися дерева та зустрічні машини.

Швидкість мені подобалася. Вона створювала ілюзію волі. А ще в дорозі виникало хибне враження, що я прямую туди, де на мене чекають. Щоправда, тривога була сильнішою.

Близько п’ятнадцяти хвилин ми їхали мовчки, а потім Ерік повернувся до мене. Усміхнувся тепло.

— Ти якось принишкла.

— Не дуже люблю чаклунів, — зізналася я.

— Не бійся. — Він простяг руку й погладив мене по щоці. — Маленька провидиця…

Я змусила себе думати, що для нього це лише розвага між битвами. Якщо піддамся емоціям зараз, пропаду, а мені не можна. Чи можна? Яка різниця, що буде завтра, якщо сьогодні так холодно всередині? Мені так давно холодно! А його рука тепла, так і хочеться пригорнутись.

Незабаром ми в’їхали до маленького селища. Невеликі будиночки, майже всі побілені вапном, криті сірим шифером. Зелені паркани, за якими похмуро чекали весни садові ділянки. Наприкінці вулиці Ерік повернув праворуч, на довгу алею, з обох боків якої росли високі розлогі дерева. Мабуть, тут красиво влітку, подумалося мені.

Наприкінці алеї нас зустріли чорні ковані ворота, відчинені навстіж.

Дім скаді — триповерховий будинок у центрі обнесеної огорожею площі — видався мені похмурим. Складений із сірої цегли, з величезними колонами перед входом, що підпирали дах тераси, він бачився мені вирваним із минулого експонатом. Стародавнім достатньо, щоб зберігати багато нерозкритих таємниць людей, які тут раніше жили.

Під’їзний шлях добряче вкрився снігом, хоча було видно, що його нещодавно чистили. Ерік припаркувався біля входу й ми вийшли з машини.

Увійшовши до будинку, я озирнулася. Не знаю, чи доглядав хтось за будинком за відсутності скаді, чи Ерік подбав про все після приїзду, але обстава здавалася домашньою і затишною.

Простора чиста вітальня, обставлена ​​меблями. Світлі стіни, диван темного кольору й кілька крісел навколо великого столу із чорного дерева. Старовинна кована люстра на стелі у вигляді канделябра та безліч лампочок, що висвітлювали просторе приміщення. Віддалік, у дальній стіні — камін, у якому потріскували дрова, запрошуючи підійти й погрітися. Широкі сходи із залізними бильцями вели нагору, роздвоюючись наприкінці та закінчуючись двома коридорами на другому поверсі.

Обстава мені сподобалася. Було в ній щось царське, гордовите, ніби не кожного впускав у себе цей просочений давниною будинок. Я потай глянула на Еріка — він так гармонійно виглядав тут, і, навіть не знаючи його, можна було подумати, що це його оселя.

Даша зустріла нас у вітальні. Виглядала захисниця похмурою, навіть роздратованою. Вона ледь кивнула мені та звернулася до брата:

— Ти хоч розумієш, що робиш? Поліна — провидиця атлі. Не можна просто брати та відвозити чужих жінок у невідомість.

— Поліна взагалі тут, — обурилася я. — І вона більше не атлі. А решта нікого не стосується, крім нас із Владом.

— Загалом це стосується мене, — заперечив Ерік. — Поки в тебе видіння про мене.

Даша із шумом видихнула. Похитала головою.

— Тільки не кажи, що це вона, — сказала з виразом глибокої скорботи на обличчі. — Це не може бути вона!

— Поліна — та сама, Дар’я, змирися.

Даша закрила рота й шумно видихнула, висловлюючи цим обурення. Але братові суперечити не стала, підійшла до вікна і відсунула фіранку.

— Син Ірвіна в місті, — байдужим тоном сповістив її Ерік, і захисниця різко обернулася. Зблідла і, здалося, дуже злякалася. Її гарне обличчя витяглося, рот роззявився, ніби вона хотіла щось сказати, але не могла.

— Не бійся. — Голос Еріка потеплішав. — Він не завдасть тобі шкоди.

— Минулого разу ти теж так казав!

— Минулого разу? — Я глянула на Еріка. — Що було минулого разу?

— Були невеликі проблеми, але я їх вирішив, — ухильно відповів він.

— Невеликими проблемами брат називає те, що я мало не загинула. Чаклун мучив мене кілька тижнів. Про це Ерік не згадав?

— Хлопчик — не Ірвін, — скривився він. — Маршал уже повернувся?

— Ще ні, — буркнула Даша. — Цей хлопчик тут через тебе?

— Я розберуся. Коли Маршал приїде, хай мене знайде. — Ерік обернувся до мене. — Ходімо тебе годувати.

Він узяв мене за руку й повів кудись, а я все не могла позбутися відчуття дежавю. Осінній день, руки в крові та мінералка. Лара тоді розповіла про те, як вона жила з Таном. Усього кілька днів, і стільки жаху… Ні, усе ж таки добре, що чаклун мертвий. І зовсім не дарма він карає себе.

Дивна закономірність: дві захисниці, наближені до вождів. Сестра та коханка. І в обох однакова доля.

Поки я про це думала, ми прийшли на кухню — величезну та світлу. Широкий стіл посередині із чорною мармуровою стільницею був увінчаний величезною вазою з фруктами. До нього тулилися білі барні стільці. Протилежна стіна, прикрашена різнокольоровими вітражами, закінчувалася величезним вікном від стелі до підлоги. Маса вбудованої техніки та чорно-білі меблі. Одна з дверей величезного двостулкового холодильника відчинилася ширше, і з-за неї виринула струнка дівчина років сімнадцяти. Вилита лань — висока, граційна й темні очі на півобличчя. Вона відкинула назад товсту русяву косу, розпливлася в усмішці та кинулася до нас.

— Ерік! — Дівчина повисла в нього на шиї, а він обійняв її за талію.

— Елька! — радісно підхопив Ерік. — Коли приїхала?

— Вранці. Роб зустрів у Києві. — Вона відлипла від нього й перевела на мене цікавий погляд. — Їсти будете?

— Будемо! — Він багатозначно на мене подивився, і я чомусь зніяковіла. — Це Ельвіра, цілителька скаді. Ельвіра, це Поліна, моя подруга.

— Ласкаво просимо, — променисто всміхнулася Ельвіра і простягла мені руку. Рукостискання було теплим та міцним. — Зараз вас годуватиму.

Вона впорхнула в іншу частину кухні, а Ерік крикнув їй услід:

— І карое звари. У нас тут є виснажені.

— Буде зроблено, кеп!

Обідали ми п’ятьох — я, Ерік, Ельвіра, Роб — жрець скаді та Тамара — воїтелька. Даша не спустилася, пославшись на головний біль, але мені здалося, її засмутила звістка про хлопчика.

Ельвіра поклала голову на плече Еріка й багато розпитувала мене про життя в атлі. Щиро поспівчувала, що мені довелося піти, а потім безперервно розповідала про Лондон і плем’я бранді, у яких вони жили. Я дізналася, що кілька років тому Ерік збудував там свій будинок, і вони переїхали, але найбільше Ельвірі подобалося в невеликому котеджі з видом на море, куди вони зрідка вибиралися на пікніки.

Роба та Тамару я вже бачила — в атлі, коли ми з Владом повернулися зі штабу мисливців. Смаглявий жрець скаді був наполовину іспанцем. Його мати — людська жінка — жила в Севільї, і Роб мав кілька братів і сестер із людей. Ми трохи поспілкувалися, а потім юна цілителька захопила мене захопленими історіями, і жрець звернувся до Еріка. Вони говорили тихо, і я нічого не змогла розібрати через щебетання молодої цілительки скаді.

Тамара, кучерява войовниця, більше мовчала і свердлила мене підозрілим поглядом — прямим і недружнім. А потім різко запитала:

— Ти — провидиця?

Розмови за столом змовкли, гнітюче мовчання нависло куполом. Я зніяковіла й подивилася на Еріка. Він навіть не напружився. Обійняв мене за плечі й відповів:

— Поліна не просто провидиця. Вона — та сама.

— Ненавиджу всіх твоїх провидиць. А цю — особливо!

Тамара з гуркотом впустила вилку в тарілку, демонстративно встала та вийшла з кухні.

— Вибач, — насупився Ерік і перестав мене обіймати.

— Тома категорично проти відходу Еріка в кан, — пояснив Роб, і всі знову замовкли.

Ерік теж підвівся. Здавалося, його зачепила поведінка Тамари, але торкатися цієї теми мені не дуже хотілося, і я не питала. Ельвіра мовчки зібрала посуд і віднесла до посудомийки. До того весела й невимушена атмосфера сповнилася похмурістю та обтяжливим очікуванням. Здавалося, усі чекали, що зробить Ерік.

Він повернувся до мене і сказав:

— Ходімо.

Не чекаючи на відповідь, розвернувся і вийшов. Я покірно пішла за ним, ледве встигаючи й намагаючись підлаштуватися під його розгонисту ходу.

Ми перетнули вітальню, піднялися сходами й повернули праворуч, у світлий довгий коридор. «Тут усе дуже схоже на будинок атлі», — подумала я. На стінах висіли картини в чорно-білих тонах — якийсь абстракціонізм. Витіюваті світильники — чорні з білим абажуром, що відкидали кола світла на бліду площу стіни, робили обставу таємничою, трохи готичною.

Ерік зупинився біля п’ятих дверей ліворуч, відчинив їх і жестом запросив мене всередину.

Кімната була велика, навіть можна сказати величезна. Два вікна на протилежній від дверей стіні були зашторені. Квадратне ліжко, накрите темним покривалом, і ковані бра по обидва боки від нього, що випромінювали приглушене, навіть трохи інтимне світло, створювали обставу величності. Майже ніяких меблів, крім ліжка, не було. Лише старовинний комод із чорного дерева, що виконував також роль бару, пара стільців і старовинний годинник із маятником. Біля вікна стояла лампа з білим абажуром, але її було вимкнено.

Кімната пригнічувала. Втім, як і її хазяїн.

Ерік пройшов, зняв куртку й недбало кинув її на стілець біля вікна. Наблизився до бару, хлюпнув чогось у склянку й залпом осушив. Обернувся, глянув на мене лукаво.

— Вип’єш?

Я похитала головою.

— Хто такий Маршал?

— Один із моїх шукачів. Ти втомилася. Прийми душ і лягай спати, виснаження — не жарти. Я поговорю з Маршалом у кабінеті. Сподіваюся, не втечеш?

— Я не втекла, а їздила снідати, — заперечила я. — У тебе, між іншим, абсолютно порожній холодильник!

— Прийму це до уваги, — лукаво посміхнувся він.

— Ти ж не збираєшся шукати Теда сьогодні? Я хотіла б поговорити з тобою про нього.

— Не збираюсь. Окрім чаклуна, у мене повно інших справ. А вранці із задоволенням обговоримо все, твою поведінку в тому числі.

— Це твоя кімната? — Я пройшлася, торкаючись рукою гладкого покривала на ліжку. Воно було темно-сірим, під колір штор та килима на підлозі, і прохолодним.

— Тебе це бентежить?

І знову цей погляд — прямий та різкий.

— Думаю, у тебе знайдеться інша кімната для мене, — відповіла я. — Гостьова.

Ерік засміявся. Грімко, голосно. Потім швидко подолав відстань між нами, підняв моє підборіддя, змушуючи дивитись у вічі. Я принишкла, коли його долоні ковзнули вниз по моїй шиї, а потім залізли під куртку, скидаючи її з плечей. Тіло ніби перетворилося на приймач електрики Еріка, пропускаючи по крові розряди, спокушаючи зловити його хвилю, відгукнутися на ласки. Незабаром моя куртка вже була там, де і його — на стільці.

— Прийми душ і лягай, провидиця, — сказав він тихо. Чуттєвий голос розбурхував, збуджував і лякав одночасно. — Мені подобається, як ти на мене реагуєш.

Я хотіла щось сказати, та він не дав. Поклав палець мені на губи та провів по них, від чого в мене спиною забігали сироти, а в грудях стало так гаряче, що, здавалося, ще секунда — і вибухну. Хотілося обійняти його, притиснутися. Одяг раптово почав заважати, як у нестерпну липневу спеку, коли мрієш скупатися голяка в прохолодному водоймищі. Зняти його якнайшвидше, а краще нехай він зніме. Зробити все, що попросить чоловік. Знов відчути себе бажаною.

— Багато балакаєш, — посміхнувся Ерік і прибрав палець. — Попрошу Дарʼю принести тобі піжаму. Ванна там. — Він показав на двері в дальньому кутку, потім відпустив мене і вийшов.

Я довго стояла під душем, намагаючись переконати себе, що все це дурощі. Що я все ще можу міркувати тверезо. Хоча в глибині душі зрозуміла: не можу. Я ніби потрапила в липке, щільне павутиння, і чим більше тріпотіла, тим більше заплутувалася в ньому.

Я ретельно витерлася, наче хотіла стерти зі шкіри залишки дотиків Еріка. Запахнулася у великий чорний халат, що був мені завеликий та волочився підлогою. Напевно, це був його халат, але я вже не помічала таких деталей. Тут усе було просякнуте Еріком: обстава, меблі, запахи.

Самого Еріка в кімнаті не було. На ліжку лежали речі, які, швидше за все, належали Даші — тепла жовта піжама з фланелі. Цнотливо. Втім, Даша нізащо не стала б сприяти нашим із її братом романтичним стосункам. Вона, як він висловився, дбала про Влада.

Я швидко переодяглася, розстелила ліжко й лягла. Сил на роздуми більше не залишилося, і я провалилася в м’яку темряву.