Хазяїн видінь

У каміні тріщали нещодавно підкинуті дрова. Сирі. Вода шипіла, випаровуючись, піддаючись вогню.

Цього року листопад у Венгені видався неймовірно сніжним. Снігу навалило до колін, він був пухнастий, мокрий і липкий. Ми робили сніговиків, грали в сніжки, незмінно закидаючи Дена й закопуючи його в кучугуру.

Він піддавався. Завжди. А ми реготали та сипали йому сніг за комір. Люсія танцювала, кружляла й падала, її щоки забарвлював червоним рум’янець, а Ден захоплено дивився на неї.

Вона була така вродлива. І така неприступна. Втім, Ден особливо й не наполягав — спостерігав здалеку, наче за яскравим метеликом, якого боїшся взяти в руки, щоб не пошкодити крила.

Вечорами ми сиділи на підлозі, пили гаряче какао та балакали. Люсія завжди засинала рано — звикла ще в селищі Барта. А Ден розповідав про своє дитинство, брата, якого він, попри заздрість, усе ж таки любив і намагався у всьому бути схожим на нього.

Але вони були різні. Матір’ю Дена була невідома нікому жінка. Вона померла під час пологів, і тоді батько приніс хлопчика до будинку. Здається, навіть скандал був. І перша дружина грюкнула дверима, залишивши спадкоємця. Але згодом повернулася. Жінки завжди вертаються. А чоловіки вміють чекати. Особливо, коли в запасі ще п’ять дружин.

Але попри це, мачуха Дена зуміла налаштувати проти нього брата. Уже після її смерті в них виникла сварка. Дитячі комплекси, кохана жінка — усе таке знайоме. А потім поєдинок. І вигнання.

Імен Ден не називав, і я його розуміла. Назвати — означало оживити пам’ять, а спогади іноді ранять сильніше за будь-яку зброю.

Іноді я не могла втримати власні в спеціально побудованій свідомістю клітині. Вони виривалися на волю. Минуле поверталося із цими картинками, хвилювало й турбувало.

Примари оселилися в хаті. Його господар, якому я так нічого й не сказала, приходив і невдоволено хитав головою. Я не довірилася, але хіба я могла? Мирослав — друг Влада. А Влад тісно спілкується із Дашею…

Мирослав був не єдиним, хто приходив безтілесним духом мучити мене в маленькому гірському будиночку. Єва готувала на кухні, і чудові запахи їжі пливли повітрям. Веснянка дівчинка, на ім’я Майя, яка вже, безперечно, подорослішала, заливисто сміялася. Бен — він приходив найчастіше, як і Влад.

Венген народжував певні асоціації, але до кінця осені спогади перестали переслідувати мене.

Я опановувала дар сина, який раптово проявився. Спочатку вчилася пересуватися на невеликі відстані: схил гори, залита сонцем галявина, берег гірського струмка, де Люсія часто плескалася влітку. Згодом вдалося повністю подолати нудоту та налаштувати внутрішній навігатор.

Барт часто приходив, і ми говорили. Про те, які якості має мати мудрий правитель. Про те, як вирішувати суперечки власних одноплемінників і як поводитися з мисливцями у межах нинішньої системи. Як реагувати на небезпеку. Як зібратися в потрібний момент. Як надавати приклад іншим.

Ден у такі моменти особливо уважно слухав і, здавалося, ловив кожне слово вождя сольвейгів. А я дедалі більше заряджалася впевненістю, що можу правити скаді. У суспільстві сольвейгів завжди спокійно й легко, а тривоги розчинялися в повітрі.

Але іноді, як у такі моменти, коли наздоганяла самотність і накривало прозорим шатром, я сумувала за Еріком. Його привид не переслідував мене, ніби причаїв на мене образу за ту нашу останню розмову. А може, з кана навіть для примар дороги немає…

І я намагалася, як могла, відтворити його образ самостійно. Лукавий погляд. Ямочку на підборідді. Теплі долоні. Але час злизував спогади, наче хвиля з піску, робив їх розмитими й ледве помітними. І я малювала по новій. Щоб не забути. А під серцем у мене ворушилася його дитина.

— Сумуєш? — Ден завантажив ще одну зв’язку дров біля каміна й сів поруч. Від нього пахло морозом. Вітром. Мокрим снігом та сосною.

Я не відповіла, лише слабо посміхнулася і подивилася на вогонь.

— За особливими людьми завжди сумуєш довго, — сказав він, не звертаючи уваги на моє мовчання. — Я довго сумував. А перед цим сердився. Біснувався і хотів усіх убити.

— Вона обрала іншого? — Цікавість усе ж таки перемогла боязкість. Та й Ден сам заговорив. — Твого брата?

— Вибрала, — гірко посміхнувся він. — Вийшла за нього, дурна. А він… ніби дружин йому було мало, треба було мою жінку забрати!

— Класика жанру, — іронічно зауважила я. — Наче він у тебе її забирав! Не силоміць же змусив її заміж вийти.

— Не силоміць, — зітхнув Ден.

— Ти все ще злишся, чи не так? — Я подивилася на нього із цікавістю.

Він похитав головою.

— Не злюся. Я був поганою людиною, Поліно. Робив дурниці. Чинив підло. На моєму фоні брат виглядав лицарем у золотих обладунках. Я розумію її та водночас звинувачую. Підсвідомо. Вона єдина, з ким я був собою. Справжнім. І вона мною знехтувала. Він ніколи справжнім не був. Золота обгортка, а що всередині — невідомо.

— Ти не боровся? Залишив усе, як є? Втім, шлюб хижаків однаково розірвати не можна…

Шлюби хижаків руйнує лише зречення та смерть.

— Не боровся. Пішов. Потім познайомився з Бартом, і він врятував мене. Буквально. І навчив, що минуле треба залишати в минулому. Як зараз учить тебе.

— А якщо зустрінеш її? Випадково на вулиці? Пройдеш повз?

Ден посміхнувся. Гірко. І гіркота ця розтеклася кімнатою, зливаючись із моєю власною, а повітря стало важким.

Не можна сумувати вдвох. Туга множиться, з’єднуючись. І вбиває повільно, але неминуче, перетворюючи душу на іржаву посудину.

— Не зустріну, — відповів Ден тихо. — Вона загинула.

Він підвівся і вийшов на вулицю, а я ще довго сиділа й думала про те, що для деяких вчинків і важливих слів іноді може наступити те саме «пізно», про яке люди рідко замислюються. Ден втратив щось важливе для себе і знайшов сенс жити, йти далі. Отже, і я знайду — адже я маю для цього набагато більше приводів.

Сина. Плем’я, яке незабаром стане рідним. Друзів. Пам’ять про Еріка. І бажання знайти загадкового вбивцю.

Зима тривала довго. Подібні один на одного дні, сповнені роздумів, і я буквально відчувала, як перебудовуюся внутрішньо. Створюю фундамент для нової особистості, по цеглині ​​зводжу стіни, які згодом захистять від нападок і косих поглядів. Відрощую броню, що дозволить відбивати удари.

Готувалася до труднощів. Щоночі переконувала себе, що витримаю. Запевняла себе, що сильна.

А зима поступово здавала права… Повітря наповнювалося ще далеким, але таким бажаним теплом, природа готова була відродитися. З-під снігу, що злежався, проступав смарагд нової трави, а небо сяяло блакиттю.

У березні ми повернулися. Ні, не до Житомира — до Києва. Винайняли квартиру неподалік центру. До нас приїхали Тамара й Роб. А ще Ельвіра. Вона опікувалася мною, наче я була хвора, а потім голосно ридала в коридорі. Їй не сказали, куди везуть. І вона нічого не знала про дитину Еріка.

Мені шалено, майже щомиті хотілося зателефонувати Ірі. Вона все ще в Києві — іноді я переписувалася з Глібом і знала. Але телефонувати не можна. Ще не час. Ось народиться дитина, тоді…

Син народився в середині березня. Міцний, здоровий, з білим волоссям на голові. Маленький, наче кульбаба, тільки хмурився багато і стискав кулачки. І я плакала в ліжку, притискаючи його до себе. Беззвучно, але з надривом. Він дивився на мене прозорими очима батька й підтискав підборіддя з його ямочкою.

А я шепотіла:

— Все буде гаразд, маленький Алане. Усе в нас буде добре…

Люсія гладила мене по голові, і сльози котилися по її гладких щоках. Бо в нас із цілителькою одна душа на двох. Одне горе. Одна радість. Один сум.

Й одна віра.

Барт подарував Алану захисний амулет, а цілителька сольвейгів довго шепотіла й цілувала в лоба.

— Не хворіти, рости міцним, — пояснила Люсія.

Роб усміхався і постійно повторював:

— Як він схожий на Еріка!

А Тамара мовчала. Дивилася пильно й думала про щось своє.

До Житомира ми повернулися у квітні. Співали птахи й розпускалося листя на обстрижених кущах. У калюжах відбивалося блискуче сонце та пухнасті хмари. Пахло гнилим листям та вологим асфальтом.

Ден і Люсія попрощалися з нами в місті, до скаді не поїхали. У принципі, я чекала, що головний удар прийму одна, але без їхньої підтримки стало ніяково. І, хоч Роб постійно підбадьорював, поряд із войовницею я почувалася некомфортно.

Ми заїхали до моєї квартири, щоби зібрати речі. Спогади зустріли на порозі. Чомусь не ті, де на мене напав примарний убивця, а інші, з далекого минулого.

Мій переїзд сюди. Новосілля. Чорна троянда.

Думки. Різні. Про кохання та втрати. Плани вбивства. Прощання на балконі, теплий вітер. Украдений дотик. Сльози. Світанок.

Рішучість.

Чи вистачить її зараз?

Затертий диван, пил на меблях. Знайомий до сліз запах, повітря, яким не можеш надихатися. І в грудях щемить, а серце б’ється, як божевільне.

Тамара залишилася внизу з дитиною, а Роб підвівся зі мною. Чи то боявся залишити одну, чи хотів надати підтримку. Я майже забула, як він виглядає за довгі місяці вигнання. Усі вони… І якщо далеко від дому майбутнє здавалося досить певним і безпечним, то тут і зараз навалилося новими сумнівами.

Рука сама потяглася до телефону. Довгі гудки, як тортури. І коротке «привіт», немов спокута.

— Я повернулася…

Мовчання. Секунда, дві. Гучне дихання в слухавку.

— Гліб?

— Я тут…

І світ вривається тисячами іскор. Хоровод думок, серед яких жодної цільної. Уривки. Груди плавляться, а пальці, навпаки, змерзли.

— Скажи що-небудь.

— Давно?

Голос такий знайомий і давно забутий. Як же я скучила!

— Сьогодні. Приїжджай.

— Куди?

Люблю його через відсутність зайвих питань. Усі — по суті.

— До скаді.

Речей виявилося небагато — одна дорожня сумка. Половину я свідомо не брала — наче не моїми були. На них осіло минуле. Минуле, до якого не хотілося повертатися.

— Все в тебе буде, — підбадьорив Роберт, висуваючи ручку сумки і прямуючи до дверей. — Готова?

Я не відповіла. Лише востаннє обвела поглядом квартиру, що давно спорожніла і втратила затишок.

Можливо, ці стіни знову стануть притулком для втікача. Можливо, колись я повернуся сюди. А може, знайду сім’ю в скаді…

Адже навіть провидиці іноді не знають, що чекає на них попереду.