Хазяїн видінь

Захід сонця пофарбував обрій криваво-червоним, повітря наповнилося довгоочікуваною прохолодою.

Тут, біля осередку, завжди тихо. І спокійно. А зараз мені потрібна тиша.

Цілком незрозуміле твориться зі мною останнім часом. Втрата контролю, нестримна агресія, алогічні вчинки. І чим більше намагаюся все виправити, тим більше псую. Наче на мене знову наклали прокляття, і цього разу я в нього вірю.

А все вона, Поліна. Нестерпна, вперта, триста разів проклята. Іноді здається, що більше я роблю кроків назустріч, тим більше вона віддаляється.

Але не це бісить найбільше. Бісить те, що я не можу це контролювати. Вона, немов дурманливий, отруйний газ, увібралася в шкіру, проникла в кров і живе там, дратує.

Крихка постать, гострі ключиці, родимка трохи нижче, у западинці. Там ще така прозора шкіра, що проглядають вени. Тонкі зап’ястя. Великі очі з вигнутими віями. І жахливий характер.

Чортове прокляття все ще діє? Адже я ніколи не вірив у нього. Тільки в себе. Тому що я єдиний, хто може впливати, змінити щось.

Іноді вона сниться мені та звинувачує. Але хіба я був такий неправий? Хіба не зробив усе, щоб вона жила? Щоб дихала, рухалася, усміхалася, поправляла волосся? Щоб світ не втратив її?

Втім, кого я обманюю? Я це зробив для себе. Хіба є ще такі, як вона? Помилка світу та мій особистий шматочок світла. Пісок, що вислизає крізь пальці.

— Ти впораєшся, — сказав я в порожнечу. Місяць на небі зловісно вищирився. — Просто потрібен час. І план.

— Іноді треба вміти діяти не за планом, — несподівано відповів спокійний чоловічий голос, і я обернувся.

Незнайомець стояв за спиною, дивився на мене й посміхався. Хижак. Невисокий, темноволосий. Нетутешній. Сильний, але небезпеки від нього я не відчував.

Звідки він тут, у захищеному від проникнення місці?

— Хто ти? — насупився я. Цікавість була сильнішою за роздратування від того, що він проник в осередок сили атлі.

— Мене звуть Барт. І я допоможу тобі.

— Допоможеш? Чим? — Я примружився, раптово розуміючи…

Ледве вловна подібність аури, характерний ореол, відстороненість від світу.

— Ти — сольвейг.

— Я їхній вождь, — кивнув хижак і почухав бороду.

— Дуже здібний, раз зміг проникнути сюди, — зауважив я.

— Ми тут не для того, щоб обговорювати мої здібності.

— А для чого?

— Я прийшов, щоб учити тебе. Я відкрию тобі таємниці, не доступні жодному хижаку, який не належить до моєї спільноти.

Та годі! Ось чого не чекав. Сольвейги вміють дивувати, я мав звикнути. І пропозиція, від якої я не хочу відмовлятися, — ще один спосіб вплинути на мене.

Але річ у тому, що я не люблю, коли мною маніпулюють. Особливо коли не бачу мети.

— Заманливо, але я не вірю в безплатний сир. І боюся, мені нема чого запропонувати натомість.

— Помиляєшся, юначе, — поблажливо заперечив сольвейг.

Давно мене не називали юнаком. Обурливо та смішно. Але грати в ігри я вмію, чому б не підіграти?

— Он як? Чого ж ти хочеш?

Він серйозно глянув на мене. І в погляді, як і в її очах часом, прослизнула вселенська скорбота.

Очевидно, вождь сольвейгів звик втрачати й готовий втратити знову.

Чи не готовий?

Не можу сказати, що мене пройняло. Що мені до нього? До них? Є лише один сольвейг, доля якого мене хвилює. Але раптом прокинулося передчуття, що саме про неї і йтиметься.

— Ти той, хто в кінці врятує її, — підтвердив він мої підозри.

Я мимоволі хмикнув.

— Боюся, ти не за адресою. У Поліни вистачає рятувальників. Найголовніший повернувся — до нього й іди.

Барт похитав головою.

— Він не допоможе. Коли настане година «ікс», потрібен буде той, хто не прислухається до її прохань і піде всупереч її рішенню.

— І це я буду? — саркастично посміхнувся я. — Я ж так завжди роблю, правда? Вибач, старий, але ти помилився. Я більше не втручатимуся в її життя. Хоче, нехай лізе на амбразуру, я не заважатиму.

— Навіть якщо це коштуватиме їй життя? — лукаво посміхнувся він.

Навіть якщо так. Я їй не нянька. Досить! Поліна однаково не оцінить, у її очах це буде черговою зрадою. Набридло бути цапом-відбувайлом, час жити своїм життям і забити на її проблеми. Відпустити її.

Навіть якщо вона…

Що? Загине?

Адже вона може. Рятуючи когось незначного, хто й нігтя її не вартий. Хто ніколи не замінить її світові. Мені.

Накотила палка злість. Я стиснув кулаки, намагаючись заспокоїтись. Коли справа стосується Поліни, складно контролювати себе, і вождь сольвейгів це знає. Тому і прийшов. Дивиться, посміхається і вичікує. Бісів маніпулятор! Не можна показувати йому слабкість. Альріку вже показав, за що й поплатився.

Але що, коли Барт знає майбутнє? Її майбутнє. Адже сольвейги це вміють. Серед них майже всі провидці. І він не прийшов би, якби Поліні не загрожувала небезпека. А він не просто прийшов до мене, він пропонує знання, а від них я ніколи не відмовлявся.

Чому не з’явився, коли нам загрожував драугр? Чому тоді не запропонував допомогу? Не вірю в його боягузливість — я завжди вмів читати людей. Вождь сольвейгів боягузом не був.

Отже, розумів, що я можу впоратися один. І впорався. А зараз…

Тепер небезпека, що загрожує Поліні, серйозніша за драугра. Настільки, що можна виправдати зраду.

Я підняв голову й зустрівся з очима, що чекали відповіді. Приходячи, він знав, чим завершиться наша розмова. Навіть сумнівів не мав. Барт чекав, що я скажу саме те, що він хоче почути.

У залитому темному повітрі безсоромно розлилася приреченість. Вигнутий місяць блиснув холодним боком і відвернувся.

Я розумів, на що йду. Розумів, що цього разу спокути не буде. Є межа, після якої повернення немає. Тому що відібрати в неї доведеться щось важливіше, ніж я вже забрав. Вийняти душу і витрусити вміст у багнюку.

Втім, я можу відмовитись. Адже можу?

Барт дивився, не відриваючись, і чекав. Дав мені час вирішити. Повернути в правильну сторону. На жаль, я не знаю, де правильна…

Повітря із шумом вирвалося з легень. Слова, які треба сказати, дряпали горлянку. Ніколи не думав, що від слів може бути боляче.

Але я все одно їх вимовив:

— Що потрібно робити?