Хазяїн видінь

Їх не було вже дві години. Дві довгі, нескінченні години.

Скільки часу минуло в хельзі? За моїми підрахунками близько місяця. Місяць — це багато. За місяць будь-що може статися.

Я впіймала себе на тому, що кусаю нігті. Голова розколювалася, не допомогла пігулка, яку дав Гліб. Від видінь про Еріка завжди сильно болить голова, але зазвичай він поряд, тепла долоня лягає на лоб, і шепіт у вухо проганяє біль.

Зараз до болю долучалася тривога. Вона наростала грудкою і множилася кожну секунду, стаючи нестерпною. Народжувала страшні думки та плекала паніку.

А ще я думала про видіння. Про мокру землю. Про шелест зливових крапель. Про слід порталу…

Знала, що кінець близький, але щоби настільки… Трохи більше ніж місяць. Літо буде самотнім для мене. І більше немає місця для «колись», залишилося тільки «коли». Чітка дата. Точний час. Усе, як хотів Ерік.

Я припала до вікна, Гліб — до іншого. Чому нам здавалося, що треба чекати їх із вулиці? Не знаю. Я дивилася на гладку плитку біля ґанку, освітлювану бузковим світлом. Трохи віддалік стояла машина Еріка.

— Вони повернуться, — сказала тихо, не відразу усвідомлюючи, що говорю вголос. — Повернуться обидва.

Підбадьорювала себе, хоча в глибині душі розуміла: може статися всяке. Певною мірою винна в цьому буду я.

— Повернуться, — подала голос Даша. — Якщо не вб’ють один одного. Якщо Ерік не вб’є… — І замовкла. Здавалося, сама злякалася сказаних слів.

Даша була бліда, як крейда. Зчепила руки в замок і засунула між колінами. Вона хвилювалася не менше за мене.

— Що за дурниці, — заперечив Гліб. — Він не стане.

Не стане. Якщо не розсердиться настільки, що не зможе себе контролювати.

Але Ерік завжди вміє. Він знає, навіщо пішов у хельзу, і що тільки Влад зможе вивести його звідти. Усе буде добре.

Вони повернуться.

Обидва.

— Там щось… — Гліб замовк, показуючи рукою на під’їзну колію.

Прямо посеред доріжки, обрамленої двома низками кущів, відчинився портал.

Я кинулася до дверей, Даша — за мною.

Я дивилася тільки вперед — туди, де із сірих ниток вийшов чоловік. Портал скипів, рвонувся назовні сизими сполохами та згас.

Скроні прострілило новим нападом болю, і я мимоволі заплющила очі — тепер уже від жаху.

Адже знала, що так буде, відчувала ще тоді, коли вони пішли. Втішала себе порожніми надіями, заспокоювала, і що зрештою? Гліб попереджав і не раз, але я не слухала. Оглухла від щастя, не дивилася на всі боки. Й ось до чого це призвело.

Влад тяжко дихав. Його одяг — швидше, те, що вважалося одягом у хельзі — був розірваний та брудний. Він і сам був брудний, а ще в крові. Нею були вимазані рукави широкої сорочки зі щільного сукна, кров присохла звивистим струмком від скроні до шиї, ховаючись десь за коміром.

Кров — завжди погано. Отже, щось сталося. Щось погане…

А потім він підвів на мене очі.

— Де Ерік? — хрипко запитала я і замовкла.

Даша стиснула моє плече, ніби шукаючи в мені підтримки. Дивно, адже ми ніколи особливо не ладнали. Мабуть, вона теж злякалася. Їй взагалі несолодко: коли найкращий друг і брат сваряться, мимоволі доводиться приймати чиюсь сторону. Але, попри те, кого ти підтримаєш, завжди буде боляче за того, іншого.

Влад наближався повільно, і з кожним його кроком у грудях усе замерзало, обростала інеєм, ніби організм намагався у такий спосіб подолати величезну лавину розпачу, готову увірватися всередину.

Він не мертвий.

Він не…

Він…

— Де Ерік? — повторила я голосніше, і голос зірвався на крик.

— Отримав, що заслужив, — прошипів Влад і пройшов повз.

Навіть не зупинився.

Я подивилася на Дашу. Зблідла. Невже теж вірить…

У що, Поліно? У те, що Еріка Стейнмода можна вбити? Він не безсмертний, на жаль.

Захисниця скаді зірвалася з місця і рвонула до будинку — слідом за Владом, а я залишилася стояти на місці, ноги ніби приморозило до підлоги. Гліб обережно обійняв мене за плечі, а я намагалася повірити, що Ерік не повернувся.

Невже все закінчиться так? І не буде нічого, навіть прощання?

По плечах розтікалося тяжкою, в’язкою смолою відчуття непоправності.

Ні, не можна просто так стояти — треба все з’ясувати. У мене для цього маса способів, і найпростіший запитати. Знову.

Я не вірила, що Влад убив Еріка. Не тому, що не став би — банально не вистачило б сил і знань. Швидше за все, була бійка. І він пішов. А Еріка залишив у хельзі.

Я розвернулась і увійшла до будинку.

Влад усе ще був у вітальні. Шепотівся біля сходів із Дашею, і вона гладила його по плечу. Й обличчя захисниці зовсім не виражало скорботи, швидше співчуття, що підтвердило мої здогади.

Я підійшла і склала руки на грудях. Не впевнена, що вдалося дивитися грізно, але я дуже старалася.

— Що сталося в хельзі?

— Що сталося? — навмисне тихо відповів Влад. — З’їхав із глузду твій Ерік.

— І ти кинув його там? Одного?

— Слухай, Поліно, я дуже добре до тебе ставлюся і таке інше, але зараз краще… не підходь. — Він розвернувся і швидким кроком вирушив нагору, а я знову залишилася стояти посеред вітальні, як ідіотка.

Бігати тепер за ним, чи що? Або почекати, доки заспокоїться?

Втім, це тут година-дві нічого не вирішує, а в наповненій небезпеками хельзі багато чого може статися. А Ерік зараз там, один…

Я перевела погляд на Дашу в пошуках підтримки, але отримала лише закид.

— А чого ти чекала?

Чого я чекала? Серйозно? Наприклад, того, що дорослий чоловік не поводитиметься, як дитина, у якої відібрали іграшку.

Але Даші, схоже, відповідь була не потрібна, вона піднялася слідом за Владом. Втішати пішла, звісно. Погладить по голівці, змінить підгузок, заспіває колискову.

Я стиснула кулаки, боляче впиваючись нігтями в долоні. Потрібно заспокоїтись, а то в мене від злості теж скоро іскри з очей посиплються.

Це лише Влад. Не суперлиходій. Він не шкодитиме скаді. Просто злиться. І я злюсь — так у нас діалогу не вийде. З ним треба інакше, спокійно. Конструктивний діалог завжди допомагає дійти розуміння.

Гліб підійшов нечутно, і я здригнулася від несподіванки, коли він торкнувся плеча.

— Гей, головне, Ерік живий.

— І як, на твою думку, він повернеться?

Я глибоко зітхнула і зробила крок до сходів. Намагалася вигнати тяжкість із грудей, але з кожною сходинкою вона наростала, тиснула зсередини, утруднюючи подих.

Декілька метрів сходів, потім шматок коридору, й ось я знову перед тими дверима. Вони відчинені, і переривчастий шепіт шлейфом струмує коридором.

Я відчула себе зайвою. Втомлена, змучена жінка, що приїхала в місце, що колись було рідним і навіть якоюсь мірою бажало прийняти назад, але… з умовами. Бар’єри до розуміння споруджувалися динамічно, а долати їх хотілося дедалі менше.

Повернути Еріка, сказала я собі. Ось навіщо ти тут, Поліно.

І зробила крок усередину.

Влад сидів на ліжку, а Даша намагалася обробити його рани. Втім, ранами це не можна було назвати — так, садна й синці. Ну ще на скроні кров запеклася. Хоча головний удар припав, гадаю, на гордість.

Коли я увійшла, вони замовкли. Влад дивився невдоволено, але не зло. Можливо, підйом сходами дещо протверезив, а може, Даша заспокоїла.

— Знаю, відвали й таке інше, — швидко сказала я, намагаючись припинити будь-які спроби мене виставити. — Але я не піду, поки ти все не поясниш.

Я вперто склала руки на грудях і витримала його погляд. Перший ступінь протистояння з Владом — гра в глядачки. Складно, але можна подолати. Особливо, якщо ти злишся. Особливо, якщо він винен.

Цього разу винним Влад не виглядав. Перевів очі на Дашу й жартівливо поцікавився:

— Відмінний спосіб залишити її тут назавжди, як вважаєш?

Даша посміхнулася та нічого не відповіла. Теж перестала злитися? Їм, схоже, корисно проводити час одне з одним. Чому б їм не одружитися і не дати мені спокій?!

Захисниця склала бинти в коробку, а потім прибрала її у горішній ящик комода. Тиша дзвеніла, лише тихі Дашини кроки потопали в лагідній м’якості килима. Вона вийшла так само безшумно. І ми з Владом залишилися самі.

Безнадійність поступово стікала з плечей, оголюючи невпевненість, і я почала тремтіти. Чи то від напруги, чи то від втоми. Видіння завжди вимотують. Після них добре б випити солодкого чаю і поспати, але аж ніяк не влаштовувати сварки з розлюченими ревнивцями.

Реальність іноді сувора.

— Ну, — сказала я нетерпляче, — ти розкажеш, нарешті, що трапилося в хельзі?

— Ти ж зібралася тут всю ніч стояти, — знизав плечима Влад. Улігся на ліжко, попри брудний одяг, закинув руки за голову і глянув на мене з-під напівопущених вій. — Мені ця ідея до душі.

— Досить, це не смішно! Я не сваритися прийшла. Впевнена, ти також не хочеш. Перед відходом у хельзу ти щось обіцяв, пам’ятаєш?

— Нема чого розповідати. — Він глянув у стелю, вдаючи, що йому зовсім нецікавий діалог. — Стейнмод перший почав, а не захищатись я не обіцяв. Бачиш, якої шкоди я зазнав?

Грає. Влад вміє грати, у цьому йому немає рівних. Але я так просто не здамся.

Я наблизилася, присіла на край ліжка. Почувалася інакше, ніж у кабінеті — впевненою і зовсім непідвладною його чарам, за що подумки себе похвалила.

Влад і справді виглядав змученим. Засмагла шкіра на щоках обвітрилася і лущилася — мабуть, він багато часу провів у пустелі. Для звичного до таких умов Інгвара це дрібниці, але ж Влад міський житель. Напевно, місяць у хельзі виявився для нього нелегким випробуванням.

— Тобі дісталося, — підіграла я. — Не знаю, що ви не поділили з Еріком, але ж ти не залишиш його в хельзі? Повернешся за ним?

— Навіщо це мені? — І знову гра в глядачки. Здавалося, він міг грати в неї до ранку. У мене сил залишалося дедалі менше. Терпіння також.

— Хоча б тому, що я тебе прошу.

Мовчання. Секунда. Дві. Вони зливалися, наповнювалися очікуванням — нудотним і щемливим. Комусь судилося керувати в цій грі, і я відчувала, що здаю позиції.

А потім Влад сів, і його обличчя виявилося близько — непристойно для формальної розмови. І шалено, майже нестримно захотілося втекти.

Можливо, так і треба було вчинити. Іноді втекти краще, ніж лізти на роги… Шкода, що в такі моменти я зовсім не вмію тікати.

— Якщо ти добре попросиш, я подумаю, — сказав Влад небезпечно тихо. Тим самим цинічним, холодним тоном, яким ніколи раніше зі мною не говорив, але дозволяв собі спілкуватися з ворогами.

А це означає — війна. І від неї не відвернутися.

Але я все ж таки спробувала.

— Прошу тебе, Владе, будь ласка, повернися за Еріком у хельзу.

Склала руки на колінах і смиренно чекала відповіді. Правила гри ніхто не змінював: хто прогинається, той програє.

— Не так, — сказав він.

— Інакше просити я не вмію.

— А ти пам’ятаєш, що обіцяла мені перед нашим відходом у хельзу, Поліно?

— Добре, я переночую в цьому будинку, якщо це для тебе так важливо! Усе, ти задоволений?

— Все дещо змінилося. Наразі це недостатня плата.

— А яка достатня?

— Ти залишишся тут, зі мною. У цій кімнаті. До ранку.

— Ти жартуєш?! — Я навіть закашлялася від обурення.

Влад похитав головою.

— Ні. Не жартую. Нагадати, що тільки хельїн може відчинити портал із хельзи?

Я зітхнула. Горло спалахнуло образою. Трохи по-дитячому ображатися, адже знаю, який він. Але втримати в собі гіркоту не виходило. Я опустила очі й подивилася на долоні, що все ще лежали на колінах.

Не можна здаватись! Я маю ще аргументи.

— Ти ж насправді не такий, — сказала тихо. — Жорсткий, але не жорстокий. І завдаєш болю, тільки якщо змушений. А зараз ти поводишся зовсім не так, як чоловік, якого я покохала.

Коли підключаєш важку артилерію без підготовки, ризикуєш постраждати від віддачі. Напевно, це не ті слова, які слід було говорити, але інших у мене не було.

У нас із Владом залишилося минуле, у якому передчасно померли марні розмови. Непотрібні пояснення. Фінальні фрази.

Ми їх не сказали, і вони липким, неприємним нальотом залишилися на душі. І тепер говорити про це означало відтирати цей наліт. Зізнатися собі, що не такий чистий, як хотілося б думати.

Але річ навіть не в цьому. Деякі слова завдавали реального, фізичного болю. Від них нило в грудях, гидко стукало в скронях, тремтіли руки.

До таких розмов треба готуватися заздалегідь. Я виявилася не готовою.

— Я той чоловік, яку ти кинула. Звикай, — хрипко відповів Влад, і в його голосі чулася реальна образа. Від тих же невисловлених слів та пояснень, озвучити які йому не дали. Він старався заради мене, а я не оцінила. Відвернулася. Він чекав, що я зрозумію, а я пішла.

Я намагалася зрозуміти його. Що вже приховувати, іноді ночами, у темряві, кутаючись у теплу ковдру й ховаючи руки в рукави піжами, шукала йому виправдання. І не знаходила. Дивно, раніше завжди знаходила, а після Будапешта — не могла. От і залишився він, як у тій пісні, непрощеним…

— Я не кидала тебе. Ти сам… Дідько, мені справді треба це говорити?!

— Ти — атлі. Була атлі, коли повернулася з Києва. Нагадати, навіщо ти приїхала?

— Я пам’ятаю.

— То чому не можеш зробити крок назустріч? Ти не зреклася — тебе змусили піти! — Влад узяв мене за руку, і мені навіть здалося, лід тріснув, і я зможу його переконати. — Наразі є шанс повернутися. Не до мене — у сім’ю.

— Я не казала, що не повернуся, просто зараз… усе складно.

— Все дуже просто, Поліно. Це ти ускладнюєш.

— Я обіцяла допомогти Еріку!

— Спати з ним ти теж обіцяла?

Не знаю, що тоді сталося зі мною. Влад сердився, я закипіла. Напевно, діяла на інстинктах… Пам’ятаю погано, якщо чесно.

Лише бордова пелена перед очима від обурення і злості. Напруга в жилі. Сверблячка в долонях. Страшний момент для сольвейга, добре, що я навчилася контролювати себе.

Точніше, не себе — свій кен. З поведінкою справи були гірші. Витримкою я взагалі похвалитися не могла…

Загалом, я вдарила. Не магічно — висмикнула руку, яку він тримав, і вліпила йому ляпаса. Мабуть, сильно, бо долоня відразу спалахнула вогнем, зап’ястя смикнулося, а щока Влада почервоніла.

Я перегнула — зрозуміла це наступної секунди, але було вже пізно…

Він ніколи так не дивився на мене. Навіть коли я робила щось йому наперекір. Навіть коли домовилася з Таном і тоді, з Гердою…

На мить мені здалося, він ударить у відповідь. Обійшлося.

— Ніколи. Так. Більше. Не роби, — викарбував Влад, пропалюючи мене їдким, ненависним поглядом.

От і поговорили. Паршивий із мене дипломат, завжди все псую. Тут, схоже, зіпсувала назавжди… Не думаю, що в нас колись вийде конструктивний діалог — ця ніч залишиться між нами, розділить, розведе назавжди.

Втім, давно настав час щось вирішити. І, схоже, я вирішила…

— Гаразд, — втомлено сказала я і підвелася. — Добре.

Долоня все ще боліла, голова розколювалася, і я зрозуміла, що однаково до ранку нічого вже не зміниться. Потрібно виспатися, а вранці… Вранці й вирішу.

Не пам’ятаю, як спустилася, як вийшла надвір. Я йшла до воріт, погано уявляючи, куди й навіщо йду. Просто хотілося покинути цей будинок, двір, стерти будь-які згадки про Влада та цю сварку. Просто забути.

Гліб наздогнав мене біля воріт. Розгорнув до себе, струснув, трохи приводячи до тями.

— Посварилися? Ти та Влад…

— До біса Влада! — перебила я. — Мені треба знайти хельїна. Хтось має витягнути Еріка.

— Та не проблема. Зараз у найближчому супермаркеті купимо. — Він випустив мене й сів у траву. — Де ти знайдеш хельїна в кевейні?

— Щось треба робити! Просто сидіти й чекати на диво я не зможу.

— До ранку Влад охолоне, і я з ним поговорю. Доведеться Еріку трохи почекати в хельзі.

— Ти не вмовиш його, — похитала я головою і теж присіла. Трава була холодною і м’якою, а ще дивовижно пахла — літом та сонцем. Гучно цокотіли цвіркуни, а над горизонтом спалахнула блискавка.

Буде гроза. Ці думки пробудили спогади про видіння.

Вітер тріпав волосся Гліба, я дивилася на його профіль і заспокоювалася. Нехай я не повернуся до атлі, але все ж таки добре, що я не зреклася. Так у мене хоча б друг залишився.

— Здається, я надто розлютила Влада, — додала я тихо й обняла коліна. — Варто було, мабуть, стриматися, але він іноді просто вміє вибісити.

— Влад ревнує, що тут незрозумілого? Ти його стільки років кохала, а тут… Та ще й Ерік — усе ж він сильніший, а це удар по самолюбству. Ми, чоловіки, надто серйозно ставимося до власної гордості. — Гліб обійняв мене за плечі і притиснув до себе. — Але Влад заспокоїться. Він тебе кохає. Радів, коли ти повернулася. Намагався приховати, звісно, але я його знаю.

— Для нормальних стосунків одного кохання мало.

— Але воно не завадить. Чи кохає тебе Ерік? Часу у вас не так багато.

— А хіба можна собі сказати: цього не кохай, у нього не ти на думці, а кан? Хіба це можна контролювати? Якщо він завжди поряд. Завжди, коли треба… І близько, і розуміє. А потім розумієш уже ти — що закохалася. Ти знаєш, зі мною таке рідко трапляється і, на жаль, контролю не піддається.

Я стерла зі щоки зрадливу сльозинку. І встала. Хотілося закінчити непотрібну розмову. Піти, повернутись у синю кімнату, впасти на ліжко і вдихати солодкий, карамельний запах. А ще забути про видіння хоч ненадовго.

— А ти йому казала? — Гліб теж підвівся і підійшов. Здаватися, мабуть, не збирався, вирішив мене домучити. — Еріку?

— Навіщо? Що це змінить?

— Розумієш, він або піде, або залишиться, і тобі вирішувати, намагатися чи ні. Але якщо не спробуєш, довго оплакуватимеш невикористану можливість, повір мені. Кохаєш — борися. Усе просто.

— Як ти — за Ніку?

— Я не борюся. — Він відвів погляд і поник. — Сама чула, що сказав головний суддя.

— Альрік тут не назавжди. Якось йому набридне, і він поїде мучити когось іншого. А ви залишитеся.

— Ніка — ясновидиця, я — хижак. Між нами величезна ідеологічна прірва.

— Маму з татом це не зупинило.

Він замовк. Здивувався. Тільки в очі дивився — пильно й недовірливо, наче я могла йому збрехати. Наче колись брехала.

Каяття, що проговорилася, не було. Гліб не видасть, та й Альріку до нього справи нема. Я чомусь знала це — Первозданний на Гліба взагалі майже не дивився, а цікавість у його очах завжди розрізняла явно.

Інша річ — Влад. Або Ерік. Або я.

Але вголос сказала:

— Не базікай про це. Навіть Ніці не кажи. Це таємниця.

— Ого! — Він знову сів на траву. Дивився просто перед собою, мабуть, намагаючись осмислити.

Що? Що буває і таке… кровозмішання? Що в нього та Ніки є надія? Що щастя може бути не хвилинним?

Але я знала: щастя завжди хвилинне. Це відчуття не вміє розтягуватися надовго. Так ми й живемо, чекаючи, перетікаючи з однієї секунди блаженства до іншої, а між ними — існуємо. Просто чекаємо.

— Все можливо, — сказала я тихо. — І, якщо ти пропонуєш мені боротися, не ховай голову в пісок, як ти вмієш. Борись сам. Буде важко, але коли тебе це зупиняло?

Гліб трохи помовчав, а потім кивнув. Рідко я бачила його таким серйозним і таким зануреним у себе. Так, тепер йому буде, про що подумати.

— Скажи йому, — повторив він задумливо. — Як повернеться, одразу скажи.

— Якщо повернеться, — похмуро виправила я.

— Почекай, я за байком. Відвезу тебе до міста. Не варто тобі тут маячити, як червона ганчірка перед биком. — Він підвівся і підняв очі до неба. — Гроза насувається, треба встигнути.

Ми не встигли. Тепла травнева злива наздогнала нас на під’їзді до міста. Довелося зупинитися і перечекати, благо, зливи швидкоплинні.

Гримало й сяяло, і ми ховалися під дахом старої зупинки, всередині якої стіни були розписані непристойностями, змальовані сердечками та графіті, а лавочки не мали сидінь.

Мокрі та втомлені, ми з Глібом стояли, обіймаючись, і дивилися на місто, що розкинулося вогнями. І тоді я цілком усвідомила: я повернулася додому. Очистилася нарешті від скверни, що забруднила мене зсередини. Від страхів, що туманним серпанком затопили душу.

Біль від минулих зрад не чіпав більше.

І душа, вкрита рубцями — ще зовсім свіжими, рожевими, а тому чутливими — нарешті, дихала вільно.

Буде знову боляче, я це знала. Тяжко, гаряче, яскраво. Але буде радість. Любов — не обов’язково до чоловіка. До друзів. Рідних. Близьких. Будуть миті щастя, і замість того, щоб нарікати, як вони швидкоплинні, я спробую їх упіймати. Насолодитися. Тому що для того й даний нам біль, щоб ми могли оцінити блаженство.

А за блаженство треба боротися.

І я буду.