Хазяїн видінь

Морозне повітря обпалило щоки, повернуло тверезість думки та нагадало: у мене є три дні. Три дні — немало, особливо, якщо знаєш, чого хочеш.

Зараз мені хотілося вбити Мішеля. Прямо в залі нарад. Відкрити долоні й перетворити стародавнього на попіл. Хоча я розуміла, що це нічого не змінить — лише додасть атлі проблем. Перед виходом він перелічив нюанси нашої угоди. Я йду з атлі й не маю права зустрічатися з ними — ні з ким із племені. Навіть із Глібом. Це не обговорювалося. Порушу заборону — Влад помре, а Андрій… Загалом нічого хорошого не буде. Та й мені Мішель пообіцяв підкинути проблем.

Гліба на вулиці не було. Як і його мотоцикла. я набрала його номер. Через кілька секунд слухавку він усе ж таки взяв.

— Ти де? — схвильовано запитала я.

— Я це… У тебе все гаразд? Тобто я… — Він трохи помовчав. — Думки в купу не зберу.

— Де ти? — наполегливо повторила я запитання.

— У квартирі. Тобто… у тебе.

— Та що з тобою, Ізмайлове?! — вибухнула я, але тут же запнулася. Здогад здавався таким логічним і одночасно безглуздим. — Ти що, п’яний?

— Так, тобто… ні. Влада вже відпустили?

Я зітхнула й покосилась у бік вхідних дверей. Там, спершись на ковані бильця, опустивши голову, стояв Влад, а Мішель йому щось серйозно пояснював.

— Відпустили, — похмуро відповіла я. — Стривай, а звідки ти…

— Неважливо. Слухай, Поліно, тут така справа… Ти не могла б переночувати в атлі? Я приїду трохи згодом, треба дещо розрулити.

— Твого вождя мало не стратили, а тобі треба дещо розрулити? — здивувалася я. — Глібе, у тебе все гаразд?

— Потім розповім. Візьміть таксі, я через пару годин буду. — І вимкнув звʼязок.

Напевно, світ потихеньку божеволіє. Або я. Одне з двох.

Я викликала таксі. До атлі не хотілося, але, як на зло, Глібу знадобилася квартира. Саме сьогодні. Ну, що за несправедливість? Не могла вона йому знадобитися, коли я була в сольвейгів?

Таксі приїхало напрочуд швидко — за п’ять хвилин. Мішель відпустив Влада і провів нас пильним поглядом, від якого захотілося відмитися. Влад сів поряд зі мною — на заднє сидіння. Мав кепський вигляд, але кращий, ніж у видінні. Сорочку застебнув, але вона вся забруднилася в крові, і я ледь придушила нудоту.

Ми виїхали за місто.

Таксист їхав повільно і плавно, дозволяючи насолодитися видом за вікном — нескінченною дорогою, що освітлювалася ліхтарями, та полем, повністю вкритим блискучим снігом. Романтика!

— Як ти? — тихо спитав Влад.

— Замовкни! — прошипіла я і відвернулася до вікна.

Найменше, чого зараз хотілося — говорити з ним. Здавалося, одне слово — і приб’ю його замість Мішеля.

Решту шляху ми подолали в повній тиші. Так само мовчки увійшли до будинку.

У вітальні стояв неймовірний гул, який утих одразу, як ми з’явилися. Крім атлі, були присутні Мирослав, декілька альва й незнайомі мені хижаки — смаглявий темноволосий чоловік із тонкими рисами обличчя, кучерява низькоросла шатенка й засмагла блондинка з виразними бірюзовими очима.

Вона підвелася з дивана, полегшено видихнула й кинулася Владу на шию. Обійняла так міцно, що, здалося, він задихнеться.

— Я знала! Знала… — прошепотіла гаряче й обернулася до мене.

— Дякую!

Я не зрозуміла, за що вона мені дякує, хто вона така й що тут робить. Мені було начхати. Нестерпно хотілося зачинитися десь і подумати. Часу залишилося мало, і я не хотіла витрачати його на розмови з незнайомцями.

— Вибач, що не зустрів, — втомлено промовив Влад і погладив блондинку по волоссю.

— Нічого. Кирило подбав. Як ти?

— Давай потім. — Влад повернувся до мене. — Треба дещо обговорити з Поліною.

— Не впевнена, що хочу говорити з тобою, — зло сказала я. — Сьогодні точно.

— На жаль, у нас мало часу.

Як би я не злилася на Влада й на ситуацію в цілому, не могла не визнати, що він має рацію. Потрібно щось вирішувати, а рішення ніяк не хотіло вигадуватися. Я не була майстринею інтриг, а ось Влад якраз досяг у цьому успіху. Можливо, він має ідеї, які не обмежаться фразою «прибити Мішеля». Тепер мені навіть хотілося залишитися атлі. На зло мисливцю. Щоби поставити цю вискочку на місце. Та хто він такий взагалі, щоб вимагати від мене зречення?! Це має бути моє рішення. Моє!

Бісові мисливці!

У кабінеті атлі пахло лимоном та хвоєю. Як же давно я тут не була! Хоча, зізнатися, усі неприємні розмови відбувалися саме тут. Й ось ще один — не менш складний. З Владом. Прямо прокляття якесь. Чергове.

Він стомлено опустився на диван і глянув на мене спідлоба.

— Ти не зобов’язана завжди рятувати мене.

— Тебе — ні, — погодилася я. — Але ти підставив Андрія.

Він заплющив очі й із хвилину про щось зосереджено думав. А потім сказав:

— Не треба зрікатися. Я вижену тебе сам. Так у тебе буде можливість бачитись з атлі.

— Мішель заборонив мені бачитися з атлі! — різко відповіла я.

— Стародавні не безсмертні, — зло промовив Влад. — Кому, як не тобі, це знати. Ця влада не вічна, і коли імперія мисливців впаде, ти зможеш повернутися.

— Не впевнена, що захочу. — Я склала руки на грудях. — Знаєш, може, і на краще, що піду. Не доведеться тебе бачити.

— Розумію, ти сердишся…

— Ні, — перебила я. — Не розумієш. Я кілька місяців жила далеко від атлі, але варто було мені повернутися, ти відразу облажався. А розгрібати мені. Усі твої чортові амбіції… ненавиджу!

— Полю… — Він зітхнув. — У нас усе непросто. І потім ти вирішиш сама, обіцяю. А поки що… Я маю деякі припущення щодо сольвейгів. Думаю, тобі варто знати.

— Про сольвейгів? — насторожилася я.

— Поки тебе не було, я трошки пограв у детектива. І дізнався дещо важливе. — Він вичікувально глянув на мене. — Про твого батька.

Разом із повітрям у легені увірвався страх. Усередині все заніміло, ноги підкосилися, і я схопилася долонями за поліровану стільницю. Я знала, що він скаже, і від цього ставало страшно.

— Твій батько був ясновидцем.

Напевно, я зблідла, тому що Влад замовк, на його обличчі відобразилося здивування, а потім він примружився.

— Але ти вже й без мене це знаєш…

Я мовчала. Розуміла, що сперечатися сенсу немає — його взагалі складно обдурити. Барт зберігав цю таємницю багато років, і тепер вона ризикувала так безглуздо розкритися.

— Якщо скажеш Альріку, я особисто тебе вб’ю, — безапеляційно заявила я прямо йому в обличчя.

— Ти… зовсім здуріла?! — образився він. — Навіщо мені розповідати Альріку? Я, на твою думку, зовсім хворий?

— Тобто ти не скажеш? — недовірливо запитала я.

— Щоб Альрік зайнявся масовим вирощуванням сольвейгів? — іронічно посміхнувся він і тут же скривився. Притиснув долоню до живота. Боляче, мабуть. Потрібно Кирила покликати… — Звідки ти знаєш? — А потім здогадався: — Ти бачила їх, чи не так? Інших сольвейгів?

— Я нічого тобі не скажу, — уперто заявила я і склала руки на грудях. — Ні тобі, ні іншим.

— Правильно, — похвалив він. — І не варто. Вчинимо так: я тебе вижену. Древній навіть захист заборонив ставити на твоє житло. Параноїк бісів! Попросимо Мирослава чи Дашу — вона чудова захисниця. А згодом придумаємо щось. — Він підвівся, так само тримаючись за живіт. Проникливо глянув на мене. — Чуєш, я щось придумаю!

Придумає він. Я зітхнула. Даша, напевно, і є та сама блондинка. Що ж, усе сходиться. Гліб казав, скаді мають повернутися в Житомир.

— Тобі потрібний Кирило. Треба зупинити кров.

— Переживу.

— Я тут переночую, — стомлено сказала я. — Гліб просив дочекатися.

— Тобі завжди тут раді.

— Тільки не починай! — вигукнула я. — Цей будинок і ти — дві складові моїх проблем. І знаєш, якби я могла щось змінити…

Договорити мені не дали — двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік. Ще один незнайомець. Безсовісно високий і широкий, він зайняв весь дверний отвір. Довге світле волосся, моторошні очі — прозорі, кольору води в лагуні, і глузливий погляд. Чорна сорочка розстебнута майже до пупка, а на грудях висить великий срібний амулет.

— Не завадив? — Світла брова незнайомця здивовано поповзла вгору, коли він побачив Влада. — Ого, як тебе обробили! Можу допомогти.

— Давай не зараз, добре? — майже простогнав Влад.

— Як хочеш. — Чоловік ковзнув на мене поглядом і знову перевів його на Влада. — Там водонагрівач не працює.

— Я вирішу це. Дай нам п’ять хвилин.

— Не варто через мене відкладати такі важливі справи, — втрутилася я і повернулася до Влада. — Скажеш Глібу, що я в себе.

Я рішуче попрямувала до виходу. Балаган якийсь: гості, водонагрівачі, мисливці, тортури. Ласкаво просимо додому!

Незнайомець відходити не поспішав. Я зупинилась і підвела на нього очі.

— Можна пройти?

Декілька секунд він мовчки вивчав мене, а потім усміхнувся і кивнув.

— Звичайно.

Посмішка в нього теж моторошна, подумалося мені. Я подолала вітальню, не звертаючи уваги на пильні погляди, і піднялася до себе. Точніше, у кімнату, що колись була моєю.

Тепер вона моєю вже не буде. Як і все в цьому будинку.

Я увійшла, притулилася до дверей спиною і заплющила очі. Зачекала, поки дихання нормалізується, і пульс прийде до норми.

Дім… Я вдома. Після Києва та Карпат це здавалося таким нереальним. У принципі, так і було, адже я тут ненадовго.

Долонями я розтерла щоки й увімкнула світло. Треба ж усе на місці — і драцена, і штори ті самі. Навіть сови витріщаються з підвіконня — майже як із минулого життя. Піддавшись дивному пориву, я знайшла в ящику комода пакет, склала їх у нього й запхала в кошик для сміття. Амулет, який подарував Влад після возз’єднання племені, зняла та поклала на тумбочку. І відчула, що віддала борг цьому дому та племені.

Сил не було, бажання щось робити — також. Тому я просто лягла на ліжко й підібгала ноги. Заснула майже відразу, а прокинулася від того, що хтось гладив мене по волоссю. Розплющила очі.

— Гліб!

— Тсс, не кричи. — Він почухав потилицю. — Я, по ходу, налажав…

— В сенсі?!

— Ти не лаятимешся, якщо з тобою дівчинка одна поживе. Вона охайна та спокійна.

— Дівчинка? Яка дівчинка?

— Ходімо. — Він кивнув у бік балкончика.

Гліб закурив, а я стала поруч і сперлася на бильця. Його заява мене не злякала — надто він був спокійний. Але насторожила.

— Що ти накоїв?

— Сховав головну зброю Мішеля.

— Яка зброя? — насупилась я.

— Пам’ятаєш ясновидицю? Ту, що Влада перевіряла?

— Ти… здурів, чи що? — вибухнула я. — З глузду з’їхав? Я ледве Влада з Андрієм відмазала, а ти… Де вона? У моїй квартирі?

— Полю…

— Поїхали! — відрізала я.

Якщо стародавній дізнається, що Гліб викрав Ніку, він йому голову відірве, і жодні вмовляння не допоможуть. Одна річ — відпустити Влада, а зовсім інша — втратити ясновидицю з унікальним даром. За це Альрік Мішеля по голові точно не погладить.

— Ні, — твердо сказав Гліб, перегороджуючи мені шлях. — Ми нікуди не поїдемо.

Я із шумом видихнула і глянула на нього докірливо. Вони що змовилися, чи що? Чи хтось розбризкав у місті газ, що виносить мізки? Один харчується, як навіжений, інший викрадає ясновидців.

— Не можна ховати її, Ізмайлове, — терпляче пояснила я. — Вона значиться в штаті мисливців. Мішель знищить атлі, якщо дізнається, й Альрік особисто йому допоможе. Та й такі, як ця Ніка, небезпечні. Ти їх п’єш, а потім…

— Вони відновлюються і тебе вбивають, — закінчив він. — Знаю.

— Звідки ти… От дідько! Вона шантажує тебе, чи що?

— Що? Ні! Із чого ти взяла?

— Ти ж випив її.

— Ну так. Зі злості… — зніяковіло зізнався Гліб. — Дах зірвало. Але Ніка не погрожувала мені, навіть навпаки. А з мисливцями вона тому, що Марк її постійно використовує. Якщо шаленіє — продає якомусь хижаку за гроші. Ніка — одиначка, з клану давно пішла, захистити нема кому.

— А ти в захисники записався, чи що?

— Вона боїться, Полю. Знаєш, як це — коли нікого немає? Зовсім?

— Можу собі уявити, — здавлено відповіла я. — Тільки ось однаково не зможу її дати притулок. Мішель пильнуватиме мене. Після того, як я виконую умови угоди.

— Якої угоди?

— Стародавній дав мені три дні, — сказала я і знову подивилася в далечінь. Сніг переливався в бузковому світлі ліхтарів. На ґанку почувся сміх і голосна розмова. Гості в будинку — завжди метушня. — Я йду з атлі, Глібе. Назавжди.

— Тобто як… ідеш?

— А як ти гадаєш, навіщо був весь цей концерт? — гірко посміхнулася я. — З Нікою твоєю, катівнею і взагалі… Втомилася я. Думати, вирішувати. Нехай кінь думає, як то кажуть.

— І як… що робитимеш?

Я знизала плечима.

— Житиму. Ден живе якось, отже, і я зможу. Сумуватиму за тобою, Ізмайлове.

— Маячня! Влад щось придумає.

— Він уже стільки накоїв, що в мене цензурних слів не залишилося! — різко видихнула я. — Досить!

— Ну гаразд, хай не Влад… — Гліб замислився. — О, слухай, скаді ж повернулися. Вони сильні, між іншим. Зі своїми плюшками. Зможемо спілкуватися через них або через альва.

— Ні. — Я похитала головою. — Мішель ясно дав зрозуміти — за жодних обставин я не повинна зустрічатися ні з ким із вас.

— Виродок!

— Залишся сьогодні зі мною, — попросила я.

Гліб притягнув мене до себе. Я поклала голову йому на плече й заплющила очі. Хотілося плакати — від образи, несправедливості, від того, що скоро не зможу ось так спертися на друга, який був поруч стільки років. І все через інфантильні вимоги мисливця.

Начхати б на все, вистежити Мішеля в темному провулку і вбити. А що, може так і зроблю. Я ж перестану бути атлі, і вони не зобов’язані будуть відповідати за мої дії.

Гліб заснув ближче до ранку. Розкинувся на все ліжко, періодично задушливо накривав мене руками — втомилася скидати та перекладатися на інший бік. Потім забила та встала. У вікно світив місяць — ще не повний, але вже з округлими боками, налитий і білястий. Один серед неба, обсипаного далекими зорями. Чи не символічно?

Не варто думати про це. Краще подумати про щось приємне, наприклад, про їжу. Спуститися на кухню та повечеряти. Точніше, уже поснідати. Шлунок безбожно бурчав, вимагаючи компенсацію за витрачені на нервування калорії.

Заморочуватися я не стала — приготувала бутерброди та чай. Вирішила поїсти в себе, на порожній кухні атлі зовсім похмуро, а в кімнаті можна тихо ввімкнути телевізор і дожити до ранку. Думати та щось вирішувати категорично не хотілося, і я відклала це до світанку.

У вітальні було темно, лише вогонь у каміні відкидав тіні на килим. Я просувалася обережно, намагаючись не зачепити меблі. Втім, я дуже добре знала будинок і могла не боятися звалити якусь вазу.

— Ти не дуже поважно ставишся до свого вождя, — пролунав низький хриплуватий голос із глибини вітальні, і від несподіванки я спіткнулася об сходинку й мало не випустила тацю.

Обернулася. З темряви виринула постать, і я впізнала сьогоднішнього незнайомця. Того, з моторошними очима.

— Я — Ерік, — ні краплі не зніяковівши, представився він, — брат Дарії.

Так, схожість простежується. Теж блондин, щоправда, на відміну від сестри, у солярій явно не ходить. Досить привабливий. Неймовірно високий. Напевно, щоб дивитися йому в обличчя, перебуваючи поряд, мені довелося б закидати голову.

А ще нахабний. Погляд глузливий, прямий. Підборіддя з ямочкою піднято, руки заховані в кишені широких світлих штанів.

Поряд із ним відчувалася легка загроза — одразу ставало зрозуміло, що краще мати такого серед друзів, ніж ворогувати.

Втім, товаришувати з Еріком я точно не збиралася.

— Дуже непристойно ось так лякати людей, — суворо відповіла я і міцніше обняла тацю.

— Я налякав тебе? Вибач, не хотів.

Він ще і сміється з мене! Небачене нахабство. Шкода, у мене не той настрій для полеміки.

— Я так і подумала, — їдко відповіла я і відвернулася. — На добраніч.

— А ти злючка.

— Вибач, що? — здивувалася я.

— У кабінеті на Влада сердилась, зараз — на мене. Ти з усіма чоловіками така колюча?

Я вже збиралася відповісти. Навіть промову приготувала про те, як недобре лізти не у свою справу. Не встигла. Тому що бісові видіння завжди стаються раптово. Я випустила тацю та оступилася, намагаючись схопитися за поручень, але він підступно вислизнув із рук.

Я заходжу додому, і тягнуся до вимикача, щоб увімкнути світло. Спалах на мить засліплює, а через секунду я розумію, що у квартирі не сама. Відразу ж завмираю, а з глибини на мене дивляться темні, глибокі очі. Чоловік у білому плащі крокує до мене, я відступаю, намагаюся закричати, але марно — голосові зв’язки паралізувало. Позаду чиїсь руки штовхають мене вперед — до страшної людини з темним волоссям. Він мовчки підходить і накидає мені на плечі плащ. А далі — порожнеча.

Голова безбожно боліла, і я обережно розплющила одне око.

Жива. Навіть сиджу на чомусь м’якому, здається, на дивані. Хтось дбайливо стискає мої плечі. Хтось теплий, міцний, і мені раптом стає надійно в цих обіймах.

— Ти в порядку? — запитав Ерік, і цього разу в голосі не було й натяку на глузування. — Ти дивом не впала зі сходів.

— Ммм… — Тільки і змогла промимрити я і впустила голову йому на плече.

Чорт, ну за що мені дар, від якого так боляче? Не могла народитися цілителькою, наприклад, чи, зрештою, захисницею? Хоча ні, захисницею бути не хотілося. У мене останнім часом на них алергія. Взаємна.

— Болить? — Ерік відсторонив мене й пильно подивився в обличчя.

Я кивнула і приклала долоню до чола. Не допомогло. Наслідків видінь взагалі важко уникнути — навіть таблетки не завжди допомагають.

— Ти хворієш? Що це було взагалі?

Я похитала головою і знову розплющила одне око.

— У мене таке буває. Після видінь.

Ерік на мить завмер, потім випустив мене і встав. Відійшов на кілька кроків, потім різко розвернувся.

— Ти — провидиця?

Я насторожено кивнула. Уже навіть не рада була, що зізналася. Раптом йому теж знадобиться моя кров для ритуалу. Хто їх знає, цих чоловіків?

Адже Барт попереджав про небезпеку, а тепер, коли доведеться піти, я буду зовсім одна. Потрібно бути обачнішою.

Прозорі очі дивилися пильно. Шкіра вкрилася сиротами, і я про всяк випадок зібралася для удару, як навчав Барт. Сольвейг має бути напоготові. Завжди. Це непорушне правило нашого світу.

Я думала, Ерік розпитуватиме про видіння, але він просто запитав:

— У мене є шанс тебе переманити?

Майстер несподіванок знайшовся! Але, певно, мені вистачить несподіванок на сьогодні. Страта Влада, що дивом не відбулася, ультиматум, Гліб ще зі своєю ясновидицею…

Я похитала головою.

— Ні.

— Шкода, — сказав він і знову відвернувся.

Заціпеніння пройшло, і я подумала, що він просто впливав на мене. Перевіряв на міцність, як колись Мирослав. я видихнула з полегшенням, але прийти до тями не вдалося.

— У твоєму племені немає провидиці? — запитала навіщось.

— Ні. Не в кожному племені вона є, — відсторонено відповів Ерік, не повертаючись.

Потім сів в одне з далеких крісел і притих.

Я підняла тацю, тарілку й чашку, зібрала залишки бутерброда і віднесла все на кухню. Апетит зник, тож я вирішила й це відкласти до ранку. Випила пігулку, відтерла пляму від чаю з килима на сходах.

— На добраніч, — побажала якомога доброзичливіше, але Ерік не відповів.

Я піднялася до себе, впала на ліжко, пригорнулася до Гліба й заснула без сновидінь.