Частина 2. Розділ ХІ

Після сутички з ведмедем, Велимир довго рив яму, аби поховати Зену. На пропозицію Голуба подбати про їжу в дорогу, а кінське м’ясо то найкращий запас, Велимир кивнув тому в бік ведмедя:

–        Ти гадаєш це ти його переміг? – зі злістю крикнув в обличчя Голуба – Ні, це вона, Зена вбила ведмедя врятувавши нас. А ти…

–        Годі, та годі – Голуб вперше бачив Велімира таким – я зрозумів. Зараз допоможу тобі.

–        Відійди, я сам – вже спокійніше промовив Велимир, і помітивши дещо хижий блиск в очах Голуба, коли той поглянув в бік Лютогоста, додав – ведмежатиною поласувати теж не зможемо. Отрута в тілі.

Поки Велимир ховав Зену, Голуб вполював білку. Хлопці їли жорстке м’ясо, яке на вогні не тільки не розм’якло, а ще й зсохлось, бо надто вже стара була тваринка.

–        Треба б зарити й ведмедя – задумливо сказав Велимир – бо скількох звірів він отруїть своїм тілом

–        Вовки, лисиці та мо ще який гриф, теж мені звірі – презирливо відізвався Голуб

–        Всі народжені не просто так. Є певний сенс у їх існуванні. Не дарма їм дано гострі пазурі та ікла.  Але і яму рити для такої туші це втрачати багато часу.

Велимир сказав, щоб Голуб назбирав хмизу, сам тим часом очистив землю навколо туші на п’ять кроків, вигріб все листя, зрубав молоду поросль. Хмиз підклав під тіло і підпалив. Поки вогонь обходячи ведмежу тушу замкнув коло, спека від плоті, що палала змусила хлопців бігти якнайскоріше, схопивши найнеобхідніше.

Відбігши на відстань польоту стріли, зупинились переводячи дух. Озирнулись. Вогонь не проглядавсь, проте стояв стовбур густого чорного диму від ведмежого сала й шерсті.

Весь день до вечора йшли мовчки. Велимир занурився в думки, Голуб же спокійно мовчав би й день і більше. Він час від часу, коли випадала лісова гущавина підплигнувши, хапався за гілку й зникав в кронах дерев. Повертався так зненацька, як і зникав, проте приносив з собою птичі яйця, які хлопці миттю з’їдали, не промовивши й слова.

Ближче до вечора голод почав вичавлювати з душі Велимира смуток і він сказав, що треба думати за вечерю.

–        Готуй свій лук, Велимире – весело обізвався Голуб і зник підтягнувшись на найближчій гілці

Велимир притисся до стовбура найближчої осики та чекав. Не зрозумівши, що саме задумав Голуб він все ж вклав одну стрілу в жолоб на луку і роззирався навкруги. Проте нічого не відбувалось.

Аж ось по ліву руку почувся легкий шелест прив’ялого торішнього листя. Бігла пара зайців. Перш ніж Велимир встиг зрозуміти, що вони біжать просто на нього, правицею вже зачиняв гориту, з якої випустив дві стріли, підстріливши обох довговухих.

Обережно вирізав стріли з тіла, витер об себе вклав до горити. Голуб зваливсь звідкись зверху, тихо і вправно приземлився на ноги й руку. Запитав:

–        Довго я? – Велимир у відповідь невизначено повів плечима – ніяк не хотіли бігти на тебе. Мо відчули щось. Та в решті куди треба погнати вдалось. Випатраю я, ти вогонь розведи.

М’ясо зайчатини було м’яким і соковитим. Хлопці вгризались в м’якоть, ковтали шматки не пережовуючи, не переймаючись жиром, що стікав підборіддям. Коли втамували перший голод і вже їли спокійніше, обізвався Голуб:

–        Як наздоганяти?

–        Не знаю – Велимир гнав від себе це питання весь час після загибелі Зени.

З конем у нього був шанс. Примарна, та все ж можливість, хай не врятувати побратима, то хоча б наздогнати його. А там вже діяв би за обставинами. Хоч жодного гарного виходу й не бачив. Або загибель відразу, або спочатку полон, а потім загибель.

Без коня не було ні найменшого сподівання. Хлопець розумів, що найрозумніше зараз це повернутись додому, в рідну Юхнівку. Треба доглядати за врожаєм, треба очолити плем’я, подбати про мешканців, зробити запаси… Взяти на себе весь батьківський клопіт. Бо хоч кожен в племені майстер своєї справи, виживати всі ці роки люди змогли, бо тримались разом. А стримував їх в одному поселенню саме Гостомисл. Це був його дар – володарювати, як у коваля дар до роботи з металом, а конюху дано розуміти коня.

Та Гостомисл помер. Помер, щоб він – Велимир жив, а отже і взяв на себе обов’язки вождя. Обов’язок штурхав хлопця в бік рідного поселення, але це й же таки обов’язок його й тягнув до побратима. І чим більше Велимир думав над цим, тим більше схилявся до думки, що не може віддати своє життя за одного одноплемінника й приректи інших. Це неправильно.

Висновок таких роздумів був очевидний, тому Велимир гнав від себе думки, а просто йшов рятувати Твердяту. Всупереч обставинам, всупереч здоровому глузду. Йшов, бо мусив. От і все.

Велимир вже повернув голову аби пояснити все це Голубу, та той спав, безтурботно розлігшись на гуні горілиць. Велимир гмикнув і штурхонув товариша аби той звільнив хоч край гуни. Теж ліг так, щоб бачити небо. Роздивлявся зорі. Вони були такі ж як вдома.

Сузір’я на своїх місцях, блимають одні яскравіше інші тьмяніше. Он і Великий Віз, або як дехто каже Велика Ведмедиця, що поступово набуває контурів, вкривається хутром. І це вже не нерухома ведмедиця, а лютий володар лісу Лютогост. «Думав, що вбив мене, Велимире? – запитує Лютогост. – А я тепер на небі. З димом піднявся в небо і буду щоночі спостерігати за тобою!». Зорі рухаються поволі, а в спину впирається солом’яна стріха. Дивно звідки стріха, якщо лягав на бараняче хутро? А поруч вже не Голуб, поруч Оленка. «Повертайся додому, – шепоче дівчина, – тебе тут всі чекають. В племені чвари, сварки. Повертайся, чуєш? Підіймайся …»

–        Підіймайся  – голос вже не дитячий, а дзвінкий дорослий, хоч і жіночий – тільки поволі й товариша свого розбурхай.

У вранішньому тумані стирчать і погойдуються гостроверхі башлики прикрашені металевими фігурками звірів. Спочатку крім башликів, що рухаються навкруги нічого не видно і незрозуміло, де поділась Оленка, куди зник Лютогост. Та укол гострого спису в плече розганяє залишки сну, надає ясність думці.

Навколо хлопців кружляють вершниці, так саме вершниці – жінки на конях. З під башликів на груди у них звиваються коси, прикрашені різнокольоровими стрічками. Поверх повстяних курток накинуто намисто з камінців. Вузькі штани, жовтого й синього кольору заправлені в шкіряні черевики.

–        Ви хто? – запитує одна з вершниць, судячи з пекторалі на грудях, ватажка – звідки ви в цьому лісі?

Голос її наче безбарвний, та списи товаришок спрямовані хлопцям в груди.

–        Я – Велимир, то – Голуб – відповідає хлопець, а сам сподівається, що зорієнтується як бути під час розповіді. Та схоже брехати немає сенсу – ми переслідуємо армію персіян…

Дружній сміх не дає можливості закінчити Велимиру. Вершниці сміються аж до сліз.

–        Ось з оцим? – одна з вершниць показує обопільно гострий серп

Сміх стає таким гучним, що листя мерехтить на гілках.

–        Чи в тебе сагайдак бездонний – інша вершниця тримає в руках гориту – і ти всіх персіян просто перестріляєш? Та здається що тобі й тятиви нап’ясти не стане сил.

Новий спалах сміху урвався, бо ватажка підняла руку.

–        А що то диміло в лісі? – запитала вона.

«Ведмідь», мало не сказав Велимир. Та прикусив язика, бо якщо виявиться, що ведмідь тотем цього жіночого плем’я, то страшно й уявити подальшу долю мандрівників.

–        Лютогост, я вбив його – гордовито випнувши груди мовив Голуб, і помітивши на собі погляд Велимира  додав – ми. Ми вбили Лютогоста, я, Велимир та Зена.

Настала тиша. Відчувалось, як зневага вершниць поступилась місцем настороженості, можливо навіть повазі, але точно не загрозі. Отже, у них інший тотем.

–        Може повернете зброю? – запитав Велимир повільно підіймаючись

–        Хто така Зена? – в голосі ватажки з’явилось щось, чого досі не було

–        Кобила – Велимир дістав з–під гуни ремінь з грифонами, застебнув на поясі

–        Звідки в тебе цей ремінь? – металевий наконечник спису в руках ватажки, завмер біля самого ока хлопця

–        Від матері!

На галявині запанувала тиша. Ватажка роздивлялась Велимира. Вона поглядом наче намагалась впізнати його, намагалась пригадати, хоч ніколи й не бачила.

–        Аміра? – запитала, а побачивши, як хлопець ствердно схилив голову продовжила – твоя матір Аміра.

І вже звертаючись до своїх товаришок наказала:

–        Поверніть їхні речі. Це син моєї сестри Аміри. – потім продовжила вже звертаючись до хлопців – Я Томіса, повелителька племені сколоток–амазонок. Ви мої гості.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.