Частина 7. Розділ ХХV.

Життя несправедливе. Це стає зрозумілим вже з перших днів, якщо ти народилася дівчинкою, не хлопчиком. Батька цікавить лиш син – спадкоємець, той кому можна буде передати коня, зброю, навчити битись та полювати.

Якщо ж батько змирився з тим, що у нього донька, і не влаштовує матері бійок, не дорікає їй, що вона не хоче народити йому сина, то несправедливість наче й не так помітна. Та це до того моменту, коли він, батько, не скаже при нагоді: «Ну нічого, цього разу не вдалось, наступний буде хлопчик».

І нічого не вдієш, хоч якою будеш донькою, хоч сміливою та сильною, вправною та розумною все одно не станеш повноцінною людиною. Жінка не людина, вона засіб для того, аби привести у світ скіфу спадкоємця. Якщо ж не хочеш, а це єдина причина чого жінка не народжує хлопчика «не хоче», то завжди можна взяти другу і ще, і ще. Та скільки завгодно дружин, аби зумів прогодувати.

Єдина користь для батьків, від доньки, це вдало видати її заміж – породичатись з кимось знатним, заможним. Родина отримує подарунки від нареченого, і можливість звертатись за потреби до свого зятя за допомогою, бо зять це наче син, отже хто допоможе, як не він? Так інколи, дуже нечасто і від дівчини є користь.

Чи хоче вона заміж за того, кого батьки їй обирають? Що за людина той наречений? Скільки в нього дружин? Старий? Бридкий? Злий? Кривий, німий, глухий? Що за дурні питання! Він чоловік, муж, воїн, тож радій невдячна, що тепер маєш мужа! Дякуй богам, що не лишилась наодинці, за тебе тепер дбає муж, а ти не про що не думай, не хвилюйся. Дивись тільки аби в чані завжди була гаряча юшка, порайся біля худоби, лагодь намет та одяг, доглядай дітей, і головне – народжуй синів!

Якщо пощастить і муж дістанеться молодий, сильний і гарний, то несправедливість в житті вже й не така гостра, а якщо полюбить він свою дружину, то й взагалі добре. А ще бувають випадки коли кохання взаємне, коли кохають одне одного, і життя тоді солодке наче малина з медом.

Та на такого чоловіка завжди дивляться інші дівчата. Яка б дівчина не схотіла зігрітись в холодному шатрі біля гарячого молодого тіла? Ніхто не забороняє чоловікові взяти іншу дружину, чи кілька.

Та дівчина не має права нарікати на долю, так заведено богами і їй залишається лиш смиренно сприймати все і піклуватись про свого чоловіка, скільки б дружин в нього не було.

–        Та це все маячня! – Останні слова Голуба, дивлячись просто на Твердяту, сказала гучніше ніж іншу частину розповіді. – Якщо в тебе виникне думка про ще одну дружину, вб’ю. Її. І себе. І тебе. Напевно.

Вони їхали однією шеренгою. Варкан, Велимир, Твердята і поруч Голуба. Вона розповідала чому, після смерті батьків вирішила, що стане хлопцем.

–        Г–Г–Голуб? – запитав тоді на березі річки Велимир, почувши знайомий голос.

–        Голуба, – відповіла вона і подивилась в, і без того вибалушені, очі Твердяти.

В грецькій сукні, з чистим обличчям і вимитим волоссям, колишній Голуб, виявився справжньою красунею Голубою. З темними очима, спраглими вустами та звабними формами, які вигідно підкреслював грецький пеплос з золотими фібулами на плечах.

Власне, через цей пеплос дівчині довелось їхати не звично, на своєму коневі, а звісивши ноги на один бік. Та здавалось, вона зовсім не відчуває незручностей. Варкан з Велимиром час від часу кидали косі погляди, наче, щоб пересвідчитись, чи то їм не наснилось, що завжди замурзаний, з масним волоссям і насупленим обличчям хлопець, раптом перетворився на красуню.

Твердята ж навпаки намагався зайвий раз не дивитись в бік Голуби. Можна було б подумати, що його бентежать думки дівчини в голос, про їх спільне життя, якби не посмішка, що майже не сходила з його вуст.

Повертались тихою ходою. Їхали насолоджуючись степовим повітрям, вдихали на повні груди. Інколи пролітав орел. «Добрий знак є», – Голуба не сумнівалась. Та й всі так вважали, бо скільки ж лиха на їх долю відміряно? Либонь досить, настав час і для спокійного життя.

Велимир спробував уявити як колоситься поле – не зміг. З пам’яті стерлись спомини про стиглу пшеницю, про роботу в полі, про звичні нескінченні клопоти біля худоби. Він знав, що все це було, але не міг пригадати як воно – тримати плуг в руках, поратись в сараї, вдихати пил свіжозібраного збіжжя.

–        Про що думаєш? – запитав Велимира Варкан.

–        Та, так. Про дім.

Варкан зіщулившись, почекав чи не додасть хлопець ще чогось.

–         Можливо все-таки зі мною? – Схоже Варкан угледів якісь сумніви в хлопцеві. – Сформуємо розвідницький загін, навчу всьому, що знаю сам.

–        Я хлібороб, – відповів вперто Велимир і відчувши невпевненість у своїх словах, додав голосніше ніж слід: – Я мушу ростити хліб, мене чекає плем’я! Приїду одружусь! Оленка вже підросла. Я не воїн, розумієш?

–        Так-так, – відповів посміхаючись Варкан і ледь зіжмакав край жовтого хітона, в який був одягнений хлопець.

Велимир відвів погляд.

Цей хітон, як і біло-фіолетові штани він зняв з мертвого персіянина, що лежав на березі річки. Але не про те натякав Варкан, що Велимир не здригнувшись зняв з тіла, з розплесканою кінським копитом головою, одяг. А на те, як Велимир відстояв своє право на цей одяг, коли до нього підскочив один із воїнів Дорботая, і спробував відтіснити хлопця від здобичі, мовляв, зникни шмаркач, мені потрібніше.

Велимир змірив людолова презирливим поглядом, та навіть не похитнувся від натиску нахаби. Той схопився був за меч, та коли лезо вийшло з піхов ледь на половину зупинився. Мусив зупинитись, бо йому в око, націлена була стріла, а тятива бриніла в руках Велимира від напруги. Людолов вичавивши з себе щось жалюгідне, схоже на посмішку, втік.

Варкан правий, то не був вчинок мирного хлібороба. То був вчинок воїна. Руки самі вихопили зброю і Велимир навіть не знав, чи спустив би він тятиву, аби той чоловік продовжив витягати меч. Скоріш за все, так.

–        Добре. – Варкан випустив з рук одяг Велимира. – Як би не було, тобі дійсно треба додому. Відпочити, подумати. А мені вже час. Маю врешті-решт розповісти цареві Іданфірсу, що сталось з Дарієм та залишками його війська. Он вже видніється Борисфен, переправимося на той берег, і розпрощаємось. Заїду в гості при нагоді, у вашу Юхнівку!

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.