Розділ ХVII

З війни повертаються або переможцями, або переможеними. Бо справжня суть війни не в додаткових землях, чи інших вигодах. Суть війни в природі людині. Довести свою зверхність, потішити самолюбство, показати іншим свою силу. Або ж якщо не випадає, то зазнати поразки, скласти голову, визнати зверхність супротивника. Для визнання поразки сміливості треба більше ніж для війни.

Але вони повертались без бою. Понад три декади блукали степами, шукали зустрічі з саками. І коли генеральна бійка мала от-от статись вони розвернули коней не на ворога. Коней спрямували додому. Цар царів Дарій, який не програв жодної битви повертав своє військо зі степів іншого берегу Понту додому.

Чи можна це вважати його першою поразкою? Так! Проте коли вони прибудуть в Сузи, царські краснобаї зуміють розповісти про події так, що цар отримав від варварів те, чого хотів. Як доказ покажуть ту жабу, птицю і мишу, що прислали саки, а також стріли. Будуть розповідати, що до ніг царя було кинуто землю, небу і річки сакського царства. Тому мудрий та великий цар не став нищити ворога, а залишив їм життя. Краснобаї на то й мають свій загін при царському дворі, аби за словами приховувати справжню суть речей.

Як зараз за словом «повернення» сховалась правда. А правда мала б називатись втечею. Хоча ні. Втеча, це коли намагаєшся уникнути небезпеки, коли рятуєш життя. Вони не просто рятувались, вони відкупались десятками тисяч інших життів.

Проте краснобаї назвуть це військовою хитрістю.

Того дня після сходження на курган, цар віддав наказ, аби вночі ніхто не спав. Вздовж всієї лінії оборони мали палати багаття, аби саки всю свою увагу зосередили на вогні. Поки зранені, і безкінні будуть підтримувати вогонь, хай навіть ціною возів чи матерією шатрів, кінні під нічною темрявою займуть позиції з флангів. Таким чином, коли степовики зважаться на наступ, то опиняться в лещатах.

План цей викликав пожвавлення, і навіть зранені та знесилені воїни почувши обнадійливу новину про скоре завершення цього походу, находили в собі сили аби бути корисними. Підтримували багаття, чистили зброю. У всьому табору панував піднесений настрій, бо загалом оборонний табір, з виритими схованками та окантований природними ярами виглядав неприступним. Всі були впевненні, коли перша лінія атаки супротивника розіб’ється об окопи з лучниками та списоносцями, у ворожих рядах настане метушня. І в цей момент з флангів вдарить перська кіннота на чолі з найкращими воїнами, з безсмертними.

Мардоній не розділяв загального піднесення. Загалом план був непоганий. Навіть чи не єдиний, що можна було вигадати в цих умовах. Проте щось було не так. Звідки Дарію знати точний час нападу? Судячи з того, що було видно з кургану, супротивник поки що, не лаштується в бойовий порядок. Сакська химера лиш набирала масу. Потім їм знадобиться час аби розподілити обов’язки, визначитись з напрямком атаки, відправити в врешті-решт перший атакувальний, він же розвідувальний загін. Це все займе значно більше часу, аніж день. А у персів вже не буде ні возів для перевезення, ні наметів аби вкритись від вітру, що продуває наскрізь, чи дощу що проїдає тіло до суглобів..

Тоді Мардоній, ще сподівався, що є хтось серед саків, що якимось чином передає вісті Дарію, і у того є достеменна інформація про час нападу. Не дарма ж після повернення з кургану Тимофій провів чи не весь час в царському шатрі. Кар’єра цього калліпіда і справді дуже стрімко йшла вгору.

Всю ніч кіннота рухалась на захід. З настанням вранішніх сутінків Мардоній побачив, що крім воїнів виїхали з табору і царський гарем, обоз, родина. Сумнівів не залишилось, Дарій втікав прихопивши з собою швидшу частину війська – кінноту, інших покинув, аби виграти час на поталу сакської химери.

–        Поки сонце високо будемо рухатись без зупинки. Треба встигнути якнайдалі від’їхати – обізвався Тимофій, що їхав на місці Зопіра.

Не дивлячись на втрати, загін «безсмертних» складався з тих же десяти тисяч вершників. Щоправда, це вже не була лискучі та смугасті ряди ретельно підібраних за кольорами коней, де всі списоносці на білих, мечники на гнідих, метальники на рудих, а лучники на вороних, коні були строкаті хоч і породисті. Та навіть породисті коні без належного догляду хиріють, без відповідного корму втрачають лиск. Кінські голови здебільшого були опущені донизу, а в розумних очах застиг докір: «Люди, загубите себе – то ваш вибір! Чим ми – вірні помічники, завинили?»

–        Чого це ти розкомандувався? – зі злістю кинув Гарпаг

–        Та я лиш кажу, аби ви знали – знизав плечима Тимофій

–        Краще їм скажи – кивнув на голову свого коня Артабаз

Деякий час їхали мовчки. Небо наче відчуваючи людську похмурість і собі нахмурилось важкими хмарами, закривши сонце.

–        На бичу залишилось п’ятнадцять вузликів – порушив тишу Тимофій – якщо за півтори декади не встигнемо дістатись Істру, елліни зруйнують міст, скіфи нам повідрізають голови, чи познімають скальпи. І все це виявиться марним.

–        «Все це» – імітуючи інтонацію калліпіда передражнив Гарпаг – що ти маєш на увазі, чи то грек, чи то сак?

Тимофій блиснув очима на метальника, але відповів спокійним, безбарвним голосом.

–        Наш відхід, та й взагалі цей похід в скіфську землю.

–        Відхід? – Гарпаг вже кричав – це не відхід! Це втеча! Це боягузлива втеча!

Артабаз, що їхав поруч, вдарив ногою по нозі Гарпага, та той вже розпалився і не міг замовкнути. З якоюсь гіркою та презирливою посмішкою, продовжував.

–        Це навіть не втеча. Це зрада! Ми залишили хворих, та безкінних аби в їх тілах сповільнилась сакська кіннота, щоб ми мали час на… як ти сказав? – посмішку змінив огидний вираз з опущеними вниз кутиками губ – ВІДХІД! Ми замість того, аби прийняти бій, хай там які ми не знесилені, та все ж ми Перси – ми воїни врешті решт, біжімо прикриваючись слабкими. Нащо взагалі ми брали з собою зброю? Переправились через Істр, погуляли б, подихали степовим повітрям зібрали б квіточки та й додому! Ото була б прогулянка. Так ні, ми зібрали орду, обвішались залізом і сподіваючись, що всі такі страшні, що від одного нашого виду ворог впаде в ноги та буде благати про допомогу. А ти бач, ворог не злякавсь. Ворог посміявся вволю, а зараз в спину нам регоче так, що й по траві катається, бо похід у персів скінчився відразу ж як саки дістали меч з піхов! Ганьба такому війську, ганьба і ца…

Раптом його кінь заржав, схарапудився, піднявшись на задні ноги. Мардоній гмикнув собі в вуса помітивши як Артабаз ховає стрілу в сагайдак.

–        У царя не було вибору – розважливо сказав Артабаз, не даючи можливості продовжити Гарпагу, коли кінь під тим заспокоївся – цар має зважати не тільки на військо, а й на свій народ. Йому ж належить непокоїтись про кожного мешканця великої Персії. І зовсім нерозумно було б скласти голову в цих диких степах, залишивши батьківщину на хай і достойного, але ж поки ще молодого та недосвідченого сина, Ксеркса.

Гарпаг вже був ладен щось заперечити, та тепер йому такої можливості не дав Мардоній:

–        Врешті-решт з самого початку було визначено термін – шістдесят днів. Ми вже мали б підходити до Істру. Натомість ми тільки розпочали… – Мардоній зробив зусилля над собою, продовжив – повернення. Бо надто довго бігали за дикунами, аби помірятись з ними силами.

Мардоній розумів, що зараз має казати не те, що відчуває. Відчував він правоту Гарпага, але не слід вголос висловлювати своє невдоволення діями царя. Особливо в присутності цього Тимофія. Мардонію було важко підбирати слова, він навіть очі прикрив, аби якось відсторонитись від промовленого. «Мушу визнати, що у краснобаїв теж нелегкий труд», саркастична думка майнула поки він вичавлював з себе виправдання Дарія.

Стало зрозуміло, Гарпаг усвідомив, що наговорив зайвого, коли у властивій йому безпосередності запитав:

–        А чи встиг ти взяти свого вина, Мардонію?

Коли виїздили з табору, то все полишили у своїх наметах. Адже їхали щонайбільше на кілька днів. А після флангової атаки мали б повертатись у своє шатро. Ті хто залишався бачили, що полководці залишили свої тимчасові будинки, отже скоро повернуться. Тільки зараз, коли вже сонце краєчком чіпляло обрій Мардоній зрозумів, що майже нічого крім зброї, з собою не взяв. Як і решта.

–        Дещо є – він поплескав по одній з трьох амфор приторочених до кінського крупу.

–        Заощадливий – задоволено протягнув Гарпаг.

Всі посміхнулись, а Тимофій запитав:

–        Запросиш на келих вина?

–        Звісно.

Мардоній сподівався, що його відповідь пролунала природно, і в тоні не відчувалось «забагато стає цього калліпіда».

Зупинились вже пізнього вечора. Більшість воїнів ночували просто просто неба. Але для царського обозу, та для деяких військових начальників були прихоплені намети. Звісно це не були ті шатра, в одному з яких ночував Мардоній до втечі, чи то пак до «повернення». Намет був повстяний, вгорі круглий отвір для диму, коли б горіло багаття. Намет був розіп’ятий слугами для трьох полководців «безсмертних», проте в тісному кругу сидів і четвертий – Тимофій. Пили вино.

Мардоній з жалем пригадав той незлічений запас вина, що довелось залишити в шатрі, до якого він спочатку сподівався ще повернутись. Та зараз, коли зрозумів, втратив вино незворотно, він вирішив якнайдовше розтягнути останні три амфори, які прихопив з собою. Тому на цю вечерю виділив лиш одну з трьох.

Виявилось, що калліпід зовсім не вміє пити, або ж був не звичний до такого міцного напою, як у Мардонія. Грецьке вино значно слабше, бо вони його розводять водою, і схоже було що Тимофій звик до суміші, в якій вода займала більшу частину.

Ще не прикінчивши першого келиха Тимофій став надто говірливим, смішливим, жести широкими, а висловлювання сміливими.

–        Ти думаєш, Гарпаге тобто Гарпаже, ну я маю на увазі – поплямкав губами – …друже, ти думаєш, я не вважаю, що ми біжімо як побиті собаки підобгавши хвости? Я ж не сліпий. Може я вже трохи й п’яний, та я зовсім все чудово бачу. Я згоден з тобою. Та ми всі так вважаємо теж!

Він обвів присутніх вільною від келиха рукою, очікуючи що його підтримають. Всі мовчали, та його це не збентежило ні на мить. Він підхопився, маючи намір промовити тост на честь Гарпага, але вдарившись головою об бокову дужку, яка утримувала намет, похитнувся і падаючи, розлив вино прямо на вогонь, що коптів у бронзовій тринозі.

Всередині стало темно та задушливо, вчулось якесь шаркання. То бурмочучи щось про свою незграбність підіймався Тимофій. Гарпаг, який підхопив падаючого калліпіда, запропонував вийти на свіже повітря.

Ніч була теплою, тож ніхто не засмутився, що довелось вибратись з намету.

–        Ей – крикнув Тимофій побачивши когось із прислужників – прибери  в наметі у безсмертних. І щоб швидко

Десь  далеко завів свою нескінченну розповідь цвіркун. Всі мовчки пили вино.

–        Либонь, піду я? – чи запитав, чи повідомив Тимофій – до свого намету. Завтра рушаємо, щойно посіріє. Треба поспішати.

Він пішов, під мовчазні погляди. Слуги навели лад і чоловіки повернулись до намету. Кожен ліг у своєму кутку, треба було відпочити, бо й справді завтра знадобляться сили.

Проте завтра настало не для всіх. Мардонія розбудив крик Артабаза, який стояв над Гарпагом. Над тілом Гарпага, у якого з рота по бороді та вусам стікала рожева піна.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.