Частина 6. Розділ ХХІІІ

–  Я не розумію, – каже він вже захмелілим голосом. – Як Дарій зміг захопити саків – масагетів? Великий Кір, до якого Дарію як віслюку до верблюда, склав голову на війні с тими саками, а цей самовпевнений, самозакоханий правитель взяв і переміг таких ловких воїнів? Як?

Артабаз вже теж захмелілий, тому балакає більш ніж завжди, хоч і все одно небагато. Розповідає саму суть, не промовляє жодного зайвого слова. Шрам набув рожевого кольору і виділяється на коричневому загорілому обличчі, як остання сонячна смужка ввечері на осінньому обрії.

–  Не масагетів. – Через відсутність передніх зубів у нього виходить щось на кшталт «машахетів». – То було плем’я вождя Скункху, вони себе називали таграхауди. Скункху думав, що коли жінка, цариця Томіріс, зуміла перемогти персів, то і йому це під силу. Проте не так сталось. Сила Томіріс не військова, вона була розлючена, через гибель сина, в ній прокинулась материнська злість, і вона зуміла об’єднати всі племена саків, що постійно між собою ворогували та очолила їх. А Скункху, надто гордий не захотів ділити славу з іншими племенами от і поплатився головою.

Кінь форкнув, Мардоній отямився. Відкрив очі, покліпав. Кукса мізинця віддавала біллю при кожному кроку коня. Долоня набрякла, набула фіолетового відтінку. Він вже не розумів скільки так їхав нескінченними степами, то впадаючи в безпам’ять, то виринаючи з тягучого забуття.

Не варто було втікати. Ну відтяв голову тому зраднику. Нехай би Дарій покарав його, Мардонія, за смерть свого посіпаки. Хай би навіть вбив! Це був би кращий кінець для воїна, аніж згинути в нікому невідомому степу, серед чужих трав. Краще бути покараним перським мечем, аніж розідраним степовими вовками.

Та що вже тепер? Рука тоді наче без його участі, вихопила меч з піхов і одним рухом відділила голову калліпіда від тіла. Потім ноги понесли Мардонія до коня. Це не була поспішна втеча. Це були прораховані, вдумливі дії, наче він передбачав такий розвиток подій. Може й насправді передбачав? Спочатку Дарій позбавився Зопіра, потім Артабаза, тож коли дійшла черга Гарпага, прийшло розуміння, що і йому залишилось недовго. З втратою кожного товариша, думки про втечу зароджувались десь вглибині, та зусиллям волі, Мардоній не давав їм можливості виринути. Але коли, голова Тимофія впала додолу, задум Мардонія прорвав вольовий захист. Треба врятуватись, будь-що! Він спокійно зібрав коня, одягнув обладунки, взяв зброю. Навіть поставив вартового біля свого шатра і наказав нікого не впускати. Спокійно виїхав зі стану, хто його – очільника списоносців, наважиться зупиняти? Навіть питань ніхто не поставить.

–        Гадаєш я такий недолугий, що вдавився цією кісточкою? – Зопір випльовує кістку сушеного абрикоса й посміхається, від чого безноса та безвуха голова виглядає, що той череп. – Як би не так. Калліпід мене задушив, а щоб не було питань запхав до горла ту кісточку. Вже мертвому! І знаєш чому?

–        Дарій не захотів віддати тобі Парміс.

–        Ти не дурний. – Зопір вже не посміхається. – Та це не все. Він взяв її силою. Відразу ж, тієї ночі як ми врятували її. Зґвалтував. Вона його за батька мала, а він…

Мардоній спокійний, він міг би розповісти чимало випадків, коли воїни ґвалтують жінок. А чи мало випадків коли єдинокровні ділять одне ложе? Та що там, взяти хоча б Атоссу, дружину цареву, вона свого часу була одружена за рідним братом. А тут навіть не донька, а племінниця дружини. Нічого в цьому немає. Щоправда, Дарій обіцяв віддати Парміс за Зопіра. Дивись і віддав би. З часом.

–        Буває, – протяжно каже Мардоній

–        Бу–ва–є, – передражнює, Зопір спустивши кутики губ донизу. – Злякався цар свого підданого! Таке буває? Буває? Я тебе запитую! Якби він не вбив мене, то з часом я б його зарізав. І повір мені, Мардонію, я б не став цього робити підло. Нііі. Я б зарізав його відкрито! Хай би з мене шкіру заживо здирали, а я б ні миті не шкодував! Але не встиг…

Розпечене залізо вп’ялось у хвору руку, біль лунко відізвавсь у скронях. Мардоній стрепенувся. Озирнувся. На коні, проте схилився в лівий бік, аби не тримався правицею за повіддя впав би. Зняв з голови тіару, торкнувшись лоба. Вологий, гарячий. Мардоній мечем розпоров лівий рукав хітона. Руці було тісно в ньому. Кожен серцевий удав відлунював в долоні. Спробував знайти, положення при якому біль би вщухнув. Марно. Отруйний той сак чи що?

Коли ховав меч в піхви задумався. Один єдиний палець приносить скільки неприємностей. Відрізати та й потому. Знову дістав меч. Та сам палець тут вже не зарадить. Сікти треба всю долоню. Краще відрізати руку по лікоть. Надійніше по плече, але це не зручно. Як потім перев’язати себе однією рукою? Припекти? Так! Потрібно знайти вогонь.

Подививсь навкруги. Зелена земля безкраю. Ні диму, ні вогню не видно. Та нічого крім зеленого кольору взагалі не видно. Може це море? Справді он перекочуються хвилі, завиває вітер у вітрилах. Ні не вітер, схоже що вовки виють. Звідки в морі вовки?

–        Великі в лева зуби? – Гарпаг сміється погладжуючи собі лисину. – А в скіфа маленькі. Лев подер тобі ледь не весь бік, а скіф тільки надкусив. Та бач, як сталось, що після лева ти живий, а від скіфського маленького укусу помер.

–        Я ще не помер. – Невпевнено заперечує Мардоній. – Я живий.

–        Тоді і я живий, – сміється Гарпаг

Мардоній дивиться на товариша. Той як завжди усміхнений, жартує, але в очах немає радості. Проте й суму не видно. Очі пусті, не відображають жодних почуттів.

–        Так і залишимось в цих степах, в цьому зеленому морі, – Гарпаг обводить поглядом знизу до гори, а небо й справді вже зелене, як трава під ногами. – Назавжди.

Зелене небо? Ні! Примариться ж таке. Це лишень гора. Височезна, але просто гора, що здіймається догори. Навіть не гора, а насипаний пагорб, порослий травою. На самому верхів’ї хтось стоїть. Здоровий, згорблений, з круглою головою. Нерухомий. Не просто нерухомий, закляклий.

Чи це дійсність, чи знову мара? Мардоній задирає голову, аби краще роздивитись фігуру, ігноруючи біль в руці. На фоні чистого неба, під спекотним сонцем земля парує, і здається, що фігура ворушиться, кружляє в дуже повільному танку. Обвислі груди, отже це жінка, живіт підтримують міцні руки, лице сумне, близько посаджені очі без зірниць, плескатий ніс… борода? Звідки в баби борода? То лиш таке міцне підборіддя. За голий череп, здається, зачепилась бавовняна хмаринка, в’ється наче накидка нареченої на вітру.

Збоку якийсь шум. Мардоній відриває погляд від нерухомої постаті, повертається в бік шуму. Кожен рух супроводжується хрускотом суглобів. Все-таки це марення. Два вершники, один чи на собаці, чи на лошаті, інший схожий на бранця-втікача.

–        Тверд’ята, – шепочуть пересохлі губи.

Так це саме той хлопець з появою якого у нього, в очільника списоносців найсильнішої армії світу, все пішло шкереберть. Він завжди віддавався справі цілковито, без залишку. Як у справжнього воїна в нього було лиш одне на умі – війна, бій! Ні сім’ї, ні захоплень, нічого, що б відволікало від головного, від знищення ворога і прагнення вижити, чи принаймні гідно згинути. А тут з’явився цей сакський цуцик, і в Мардонія зародилось прагнення помсти. Помститись, завдати таких мук, щоб ще поколіннями при одному спомині, про страждання Тверд’яти від рук Мардонія, люди здригались. Та що б не йшло на ум, наступного дня кара здавалась недостатньою за відкушений палець. Весь цей недомірок, все його життя не варте й нігтя Мардонія, не те що пальця.

Бажання гідно помститись, відтіснило військову наснагу в душі воїна, й вдача вперше зрадила. Якби ж то, Мардоній більше уваги приділяв походу, а не своїй забаганці, Агура–Мазда допоміг би і йому і всьому перському війську, як і раніше. Та коли Агура–Мазда побачив таку недостойну ціль, як прихлопнути остогидлу муху, він відвернувся, немає потреби допомагати. Перський бог відвернувся, а сакські боги не забули про свій народ. Персіяни ганебно біжать додому, а він мусить блукати степами, аж поки не звалиться зі свого коня.

Здорова рука Мардонія намацала держак списа, притороченого до кінського крупа. Ось вже правиця відчуває приємну важкість зброї. Пелена злетіла з очей, біль ущухла не зовсім – іноді нагадує посіпуванням, та це лиш бадьорить. Зараз він нарешті наштрикне цього сака як перепела на стрижень. Дякую, Агура–Маздо, що дав наостанок таку приємність!

Вершники не помічають його, їдуть спокійно. Вже видно їх зі спини, Мардоній ледь відвів в сторони ступні аби ляснути коня і рушити в атаку, як з–за пагорба з’являється ще один вершник.

Мардоній пізнає і розуміє, що все це не насправді, це мара. Бо на коні їде покійник. Це той хлопець, що був, біля підводи з зерном, це товариш Тверд’яти, це той кого ось цей спис, ось цією рукою проштрикнув наскрізь!

Якусь мить Мардоній стоїть розгублено. Дивиться на покійника. Той теж помітив його. Розуміння прийшло раптово. Це Агура–Мазда випробовує його, який же ти воїн, покажи свою завзятість, аби на останньому суду, коли будуть підраховувати твої вчинки за земне життя, можна було схилити чашу ваг в бік Будинку пісень, а не в обійстя дейв. Здолай демона, який прийшов з того світу!

Мардоній мчить, спис тримає паралельно землі, демон дивиться на нього зляканими очима. Отже, й демони бувають зляканими. Коли залишається кілька кроків демон починає шарпатися, хапається за горит. Та ні лука, ні стріл дістати не встигає. Мардоній вже поруч, ніякі сили вже не зупинять його спис!

Кінь під демоном в останню мить відчувши щось, харапудиться і встає дибки. Спис впивається йому в шию, проштрикує наскрізь, і вдаривши демона в груди скидає того на землю. Мардоній сплигує з коня. Діставати спис з охопленого агонією коня, немає коли. Дістає меч. Демон лежить розкинувши руки обабіч, в одній горит, в іншій, лук – все-таки встиг дістати. Очі зариті. Крові на грудях немає, та й звідки в демона кров? Треба відсікти голову, тільки так можна здолати його.

Обома руками, дивно та хвора рука зовсім не турбує, він підіймає високо меч, милується як той виблискує на сонці, і з посмішкою «прощавай демон» б’є!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.