Розділ ІІ.

Перші вранішні промінці особливо важливі. Вони несуть заряд на цілий день, просвітлюють розум після нічної темряви. А ще, дарують людині здоров’я та відтерміновують старість.

Будинок Гостомисла знаходився в західному кутку Юхнівки, з виходом на схід сонця. Досить було просто вийти з дому, причинити щільніше двері, і зіпершись на них спиною всотувати в себе дари ранішнього сонця.

Гостомисл полюбляв ці ранішні хвилини, коли все навкруги тільки для тебе. Любив спостерігати як прохолода поступається теплу, тишу наповнюють звуки, відступає сутінок, а метушливість відтісняє спокій.

Лунко задзвеніли удари металу о метал. Прокинусь коваль. Має встигнути заготовити серпів десятків зо два на жнива. І хоч часу ще було вдосталь, та хлопець молодий й метушливий, хвилюється аби все зробити до ладу. Треба заспокоїти, зайва метушня шкодить справі.

Гостомисл тихо підійшов до ковальні, покликав:

–        Йди-но сюди, Борисе

Той сіпнувся від несподіванки. Підійшов.

–        Бачиш яке лагідне сонце сьогодні? – запитав Гостомисл

–        Маю працювати – Борис усім видом давав зрозуміти, що немає часу на пусті балачки – піду я.

–        Почекай, синку, хай вогонь в пічці набере сили, а ти присядь – Гостомисл підсунув до хлопця пеньок – посидь помилуйся сходом. А коли сонце покаже свій серп з–за лісу, піди й зроби свою справу якнайкраще. Натхнення тобі.

Хлопець хоч й послухався - сів та почав дивитись на верхівку лісу та шрам від опіку на правій щоці побагровів – злиться.  

Гостомисл гмикнув у вуса та пішов до кожум'яки.

Добронега підтримки не потребував. Він більш як десять років дубив шкіру, і чудово знав свою справу. Та добре слово худобі приємне, а людині й поготів.

–        З ранком, Добронего!

–        Здоров і ти Гостомисл, будь – кожум'яка випростався від ночов з засоленою шкірою, розправив свої богатирські плечі – Чого б я оце так рано прокидався, якби мені не треба було до шкір поки сонце лагідне?

–        В тебе свої запити до лагідних променів, в мене інші. Як Ждана почувається? У Оленки які новини?

–        Добре все у нас. Дякую. Кобилиця сьогодні має привести лоша, Ждана біля неї чергує. Оленка біля вогню, сьогодні вона нас годує.

Почулись понукання з центру поселення. Там кінське біговище. Сьогодні коняр, Істислав, який у тридцять літ мав вигляд хіба на вісімнадцять, обкатував дике лоша, що днями впіймали в степу. Гостомисл сперся на дубові стовбурі, залюбувавшись молодим лошам, яке поступово тамувало свій норов, корячись командам майстерного коняра з кожним колом все більше.

–        Дядьку Гостомисл – ззаду ледь збоку стояла дівчина у довгій до п’ят, тканій сукні – ходіть зі мною, мати кличе, допомога треба. Ходімо швидше вже

В круглому сараї, сплетеному з лози та обмазаному глиною, під солом’яною стріхою кобила захлинаючись лежала на свіжій соломі, а Ждана тим часом ледь стримуючи сльози примовляла:

–        Зіронька, дівчинка моя, Зіронька дівчинка моя

–        Вперше? – запитав Гостомисл, і не чекаючи відповіді присів біля кобили й міцно обійняв гриву єдиною своєю рукою.

Утримати та повернути велику кінську голову було не просто, та йому все ж вдалось перехопити її погляд. Вже за мить кобила втратила волю до спротиву, знесилено форкнула. Гостомисл притиснувся чолом до її лоба і почав глибоко та розмірено дихати. Кобила задихала з ним в один такт.

–        Виштовхуй – сказав Гостомисл затамувавши подих.

Жили на шиї кобили здулись, в ніздрях забулькотіло, а ззаду пролунав радісний голос Ждани:

–        Йде, йде лоша

Гостомисл поклав конячу голову на сіно. Зазирнув чи не знадобиться допомога Ждані. Не знадобиться. Жінка впевненими рухами розірвала біло-синій міхур, звільнила ніздрі малюка від слизу.

З сараю Гостомисл вийшов задоволений. Народження нового життя завжди тішить. Подивився на сонце, яке майже викотилось з–за лісу. Посміхнувся і раптом відчув в грудях пронизливий біль. Сонце зникло.

Коли знову зумів дихати, виявив що стоїть на колінах, за плечі його тримає конюх Істислав і розгублено кліпає очима.

–        Їдь по Велимира. Негайно – після кожного слова хапаючи повітря, сказав Гостомисл.

Навколо Гостомисла зібрались ледь не всі мешканці Юхнівки. Знали, щось сталось лихе, відчуття вождю не зраджують. Цього разу теж не зрадили. 

Істислав повертався з конем, поперек якого незграбно бовтався довгов’язий Велимир, залишаючи по собі кров’яні сліди.

Хлопця обережно зняли поклали на землю. Вирва в грудях зліва була такою, що коли Гостомисл притулився до груднини свого сина і порухом руки попрохав тиші, всі відвели погляди.

–        Праворуч – сказав Гостомисл – серце у нього праворуч. Боги виокремили його. Втратив багато крові, та живий. Віднесіть Велимира до волхвиці.

Волхвиця – печера за межами Юхнівки, мур в глиняному березі річки Сим, була особистим простором жерця. Ніхто не міг перетинати поріг цього природного помешкання, крім жерця, хворого або жертви. Хлопця поклали біля входу в печеру завішаного трьома ведмежими шкірами.

Гостомисл спробував обхопивши тіло хлопця переважити його собі на плечі, та виявилось, що однією рукою це зробити вкрай важко. Він вже відкрив рота, щоб спитати допомоги та тут підбігла його жінка, мати Велимира. Аміра перехопила хлопця під пахви, кивнула своєму чоловікові:

–        Ноги притримай – і потягнула його всередину.

Гостомисл ледь устиг перехопити ноги сина і вони увійшли в печеру. Там тьмяно в кутку коптіло ведмеже сало налите у шамотовий горщик з відігнутими вінцями та короткою шийкою. Положили хлопця на невідомо коли та ким внесену величезну каменюку з рівною поверхнею. Гостомисл підійшов до коптильні, перевернув «лицем» до вогню бронзове люстерко, що висіло на стіні. В печері стало світліше.

Зліва від ходу лежала брила меншого розміру, зі слідами засохлої крові на стінках – жертовник. На стінах висіли пучки різнотрав’я. У видовбаній в стіні ніші розкладений дбайливою рукою шаманський скарб. Гостомисл надягнув намисто з нанизаними річковими мушлями, на Аміру з чорного каменю, зірвав зі стіни пучок і кинув до вогню. По печері поплив солодкувато-одурманливий аромат. Жрець повісив на шию бубон зі шкіри вола. Вдарив долонею. В печері завис тоскний, протяжний гул. Ще раз. І ще раз. З кожним разом паузи між ударами скорочувались. З часом він вже бив не тільки долонею, а й ліктем, гул в печері не затихав, лиш змінював тональність.

В обмеженому просторі сирої печери Аміра почала втрачати зв’язок з реальністю під впливом чаду та шуму. Вона вже не розуміла що відбувається, чоловік здавався їй духом який носиться з кутка в куток прискорюючись та сповільнюючись. Димка застилала очі, рухи чи то духа, чи людини обривались незавершеними, та виникали розпочатими. Аж ось стало тихо – бубон замовк, та ще вчувався гул, що лунав від стіни до стіни, стихаючи. Обриси Гостомисла стали чіткішими – він зняв зі стіни акінак, дістав його з піхов, Аміра закрила очі.

–        До зустрічі, люба – Гостомисл одним рухом відсік своїй жінці голову.

Голова впала на жертовник і покотилась. Гостомисл полегшено зітхнув, коли голова прилипла до краю обрубком, що мить тому був шиєю. Нерухомі очі з розумінням, навіть радісно дивляться в безмежність. Отже, голова не впала. Жертву прийнято. Жрець протер лезо меча, вложив в піхви, повісив на місце. Вклонився. З ніші дістав веретено з закопченим гостряком і одним рухом всадив його собі в груди праворуч, просто в серце. Помер раніше, ніж його тіло впало на жертовник.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.