Розділ ХХІ

Вони повертались ні з чим. Краще б ні з чим. А вони повертались з поразкою. Греків не вдалось переконати розібрати міст, друзі в полоні у людоловів. Дарій повернеться у свою Персію - скіфи нічого не зроблять втікачеві. А все через зайву самовпевненість, корив себе Велимир. Занадто впевнений був, що знайде потрібні слова, аби переконати греків. Не сталось. І що тепер?

Напевно останнє питання, він пробурмотів вголос, бо йому відповів Голуб:

–        Підемо викупляти Твердяту. І того скіфа. Якщо вистачить.

–        Що вистачить? – здивувався Велимир, а потім смикнув залишки сорочки на собі. – оцих лахміть?

–        Осьо, – Голуб показав червоний камінь, який ледве вміщувався на його долоні.

Цей камінь висів на ланцюжку того грека, Гістіея.

Коли Гістіей відмовився розбирати міст, твердо і впевнено захитавши головою, Голуб повівся дивно. Схопився за чоло, закотив очі та припадаючи на праву ногу пішов в бік, наче ось просто зараз впаде, як такий, що перепив бузату, чи отримав сонячний удар. Аби втриматись на своїх двох, Голуб схопився за стільницю круглого столу, біля Гістіея, на якому стояли наїдки та вино. Благенький столик виявився ненадійною опорою і завалився разом з хлопцем просто на лежачого грека. Вино з ритона плеснуло греку в обличчя, виноград закотився в нескінченні складки лежака та одягу. Аби якось виправити свою недбалість Голуб почав витирати Гістіея, той відсахувався та лаяв незграбу.

–        І осьо, чашка. Кажись золота.

Голуб дістав з–за пазухи золотий ритон, що внизу закінчувався головою бика, яка вигнувшись дивилась на Велимира нерухомими, великими очима.

Розшуки людоловів вирішили розпочати з тієї яму, в яку втрапили Варнак з Твердятою. Сліди там залишились, і то багато, адже щоб дістати двох коней з глибокої ями знадобились чималі сили. Та й мертвечину, видно, тягнули тяглом, тому напрямок був зрозумілим.

Незрозумілим було як саме переконати людоловів відпустити друзів. Кулон з коштовним каменем, здається гранатом, та Велимир не був певен щодо назви, та золотий ритон звісно гідна плата за двох невільників, проте навкруги пустинний степ, і сподіватись на порядність від племені, яке господарює в цих краях дещо легковажно. Тому треба придумати, що саме сказати, як переконати цих мисливців на людей, аби вони задовольнилися платою. Та після того, як Велимир не зміг знайти слушних слів, аби греки послухали його, йому нічого не йшло в голову. Все здавалось пустопорожнім.

З роздумів Велимира висмикнуло улюлюкання. До них їхали два вершники. Під’їхавши ближче почали кружляти навколо хлопців і низької конячки. Вершники були схожі та різні одночасно. Одягненні однаково в сірі башлики та куртки без рукавів з сивого вовчого хутра, на ногах сап’янці перетягнуті шкіряними шнурками, обоє засмаглі до чорноти, бородаті. Та якщо один через малий зріст ледь виглядав з–за голови коня, то інший був такий довжелезний, що аби випростав ноги, то здається черпав би землю.

–        Хто такі? – запитав довгий.

–        Що вам треба? – відлунив йому низький.

–        Хочемо бачити вашого вождя, – втомлено відповів Велимир.

Довгий взявся за вірьовку, що була приторочена до попони, і почав розкручувати її над головою. Вірьовка звивалась швидше і швидше, поступово видовжуючись, ось уже над його головою кружляє петля. На мить людолов з арканом замислився на кого саме накинути петлю.

Цієї миті вистачило, аби Велимир блискавично схопив лук та випустив дві стріли. Однією влучив в аркан, поряд з петлею, від чого вірьовка лунко лопнула, іншою в держак пуги, якою дзвінко розсікав повітря інший. Низький ще не зрозумів, чому пуга вже не в руках, а на землі, і чому в ній стирчить стріла, як Велимир сказав:

–        Немає в мене часу на розваги, – спокійно повісив лук через плече. – Та й нецікаво з вами, занадто вайлуваті. Ходімо до вождя.

Табір людоловів розташовувався в долині між двох пагорбів. Велимир з Голубом та Левом йшли в супроводі довгого та низького вершників, а зліва й справа від них стояли юрти та підводи, метушились люди та паслися коні. Бурлило чи радше протікало звичайне життя степовиків - хтось готував їсти, дехто дрімав, інші лагодили зброю, лаштували стріли, точили мечі, чи ремонтували одяг. Підшивали сап’янці, латали башлик чи куртку. А ще стояв сморід, тхнуло чимось знайомим і незвичним одночасно. Велимир ніяк не міг пригадати цього запаху, що поступово збирається в грудях, втрамбовується з кожним подихом, осідає десь всередині, здається назавжди. Але з кожним кроком він наче розсіювався зникав, і це було найогидніше, бо зрозуміло що це не сморід щезає, а ти з ним звикаєшся. А ще стояв постійний гул. Тихий та рівний, якого наче й не помічаєш, він як той шепіт не заважає іншим звукам, проте й не зникає ні на мить.

Коли проходили мимо імпровізованого біговища, Велимир зрозумів звідки сморід і гул. Огороджені колодами, що були примотані до таких же вкопаних колод десь на рівні поясу, сиділи бранці. Видно це ті, кого наловили людолови, аби продати. А охороняли їх люті собаки, що злісними поглядами супроводжували кожен рух майбутніх рабів. Саме через собак, ніхто не намагався втекти з такої ненадійної в’язниці. Спробуй підлізти під колодою, чи перелізти й собаки перетворять тіло на кров’яний згусток з подрібненими кістками. Смерділо погано вичиненим собачим хутром, а гуділи мухи та інша комашня над гнилявою плоттю. Саме з собак були зроблені куртки вершників, а не з вовків, як здалось спочатку.

–        Твердята! – раптом крикнув Голуб і сіпнувся в бік біговища.

Велимир встиг притримати друга і теж пізнав серед бранців Твердяту, який побачивши друзів вже був поклав руки на колоди, та відразу ж відсахнувся, бо на нього люто загавкав найближчий собака.

–        Заспокойся, – сказав Велимир Голубу. – Ми їх врятуємо. Пізніше.

Велимир більше не дивився в бік бранців, надав обличчю спокійного ледь не байдужого виразу і впевнено крокував слідом за вершниками.

Коли вони підійшли до чорного шатра, звідти вийшов метушливий чоловік, одягнений в собачу чорну куртку без рукавів та чорний башлик. Він ліг на хутра, що лежали біля входу і кинув запитальний погляд на довгого вершника.

–        Ось, спіймали. – Невпевнено відповів той.

–        Бродили поруч, – доповнив низький.

Вождь, а судячи з усього, з найвищого шатра, з його впевненої поведінки, із демонстративної покірності довгого і коротко, це був саме вождь, гмикнув, від чого його рідка, прозора борідка підсмикнулась.

–        Спіймали кажеш. – Вождь пильно подивився на довгого вершника. Одне око було в нього наполовину прикрите шрамом, що перетинав чоло та щоку, від чого його погляд набував гостроти та підозрілості. – А чому вони ж тоді при зброї? Чому не зв’язані?

–        Ми в справі, вождю, – Велимир ледь схилив голову притуливши руку до грудей. – Я Велимир, це мій друг Голуб.

Велимир штовхнув Голуба, аби й той вклонився та одночасно з цим сіпнулись в їх бік довгий та низький, аби закрити рота нахабам, бо не варто говорити з вождем, коли тебе не питають. Та вождь порухом руки зупинив їх та перевів погляд на хлопців. В прикритому оці блиснула цікавість.

–        Я, Дорботай, вождь, – обвів рукою долину – цього племені. Моє плем’я живе з того, що продає рабів. Не так, як хитромудрі греки, що купують дешевше потім продають дорожче. Це недостойне заняття для воїна. Ми полюємо на людей, і продаємо. Тож в якій це справі ви до мене прийшли? Хочете аби я продав вас? – промовив посміхаючись – А оцього напівконя засмажив і з’їв? Га?

Коли він змовк, всі навкруги - двоє вершників, інші одноплемінники, що зацікавлено підходили - радісно реготали. Лев заіржав наче у відповідь, від чого всі навкруги просто попадали на землю. Велимир поклав руку на лікоть Голуба, аби той нічого не бовкнув, і коли сміх затихнув сказав:

–        Звісно можеш продати й нас, та я хочу сам себе викупити. – На мить запала тиша і він продовжив користуючись моментом. – Нащо тобі кілька днів нас годувати, потім везти галасвіта, якщо можна просто зараз отримати нагороду?

Велимир стиснув лікоть друга і Голуб дістав з–за пазухи коштовний червоний камінь в золотій гранці. Погляди вперіщились на яскравих блисках, що грали на гранях камінця.

–        Він твій, – сказав Велимир, а Голуб легенько вивіреною дугою кинув камінець вождеві. – Проте, це ще не все…

Велимир намагався якнайскоріше розповісти все, поки Дорботай милувався камінцем, та той не дав йому такої змоги.

–        Звісно не все, – гмикнув Дорботай. – В мене буде і камінець, будуть і два нові раби…

–        Ні, – своєю чергою перервав його Велимир і швидко додав. – В тебе будуть два десятки, а якщо захочеш, то і дві сотні рабів.

Дорботай, що вже відкрив рота аби заткнути нахабу, що постійно його перебиває, так і сидів забувши про зухвалість хлопця, слухав.

–        Та що там дві сотні? – продовжував вже не поспішаючи Велимир. – Рабів, гарних перських коней буде в тебе стільки, скільки зумієш прогодувати, скільки заманеться.

Велимир розповідав, а плем’я поступово збиралось навкруги зацікавлені тим, що відбувалось біля царського шатра. Персіяни, що прийшли в скіфські степи, казав Велимир, розбиті та знесилені. Вони втікають. І їх багато. Це не якість старі чи скалічені, а справжні воїни ціна на невільницьких ринках яким, дуже висока. Але знесилений воїн все одно воїн, і їх справді багато. Звісно плем’я Дорботая численне, і його воїни не гірші, значно краще перських зайд, але ж ворог і справді ще й досі численний, та й кому потрібен зайвий ризик, коли можна взяти своє без кровопролиття, хитрістю. Тоді всі в великому Степу знатимуть, що Дорботай не просто сміливий, не тільки сильний, а ще й розумний!

–        Кажи вже! – не витримав Дорботай. – Кажи вже, що треба зробити!

–        Знести міст!

Велимир обвів поглядом людей навколо, потім довго дивився в зіщулене око вождя. Лиш потім пояснив, що персіяни можуть втекти зі степу тільки подолавши річку Істр. Зараз там збудований міст, який охороняють греки. Якщо зруйнувати міст, то персіяни опиняться в пастці, і через кілька днів голодні самі прийдуть до Дорботая, аби той врятував їх від голодної смерті, хай навіть і ціною рабства.

–        Греків багато? – запитав вождь, щось прикидаючи. – Охоронців того мосту багато?

–        Багато, – сумно видихнув Велимир, і додав – але з ними битись не доведеться.

Велимир повів далі розповідати свій задум, в якому племені Дорботая треба лиш показатись на обрії. Взяти всіх своїх коней, посадити туди жінок, дітей та навіть полонених, дати в руки звичайні гілки, які здалеку зійдуть за списи, а розмову з хитромудрими греками буде вести справжній царський скіф, якого для цієї справи власне, відрядив скіфський володар Іданфірс.

–        Полонені розбіжаться, – зауважив Дорботай.

–        Не всі, бо будуть серед твоїх людей, – заперечив Велимир. – Та й всі полонені разом не варті однієї голови перського царя!

Помітно, було що Дорботай тільки зараз зрозумів, що він матиме змогу захопити не просто людський товар, в його руках опиниться цар. Хай він перський, чи фракійський, чи з Єгипту, хай звідки не є, а цар є цар. Уціліле око вождя поплило вгору, ціну такої здобичі уявити важко. Неможливо.

–        Але треба визволити гінця Іданфірсового, – розвів руками Велимир, готуючись до складних пояснень.

–        Це ті що в яму потравили днем раніше? – Дорботай виринув з мрійливих хмар. – На добрих конях?

–        Так, – підтвердив Велимир.

–        Це моя здобич! – кутики губ вождя зображено поповзли донизу.

–        Звісно! – Велимир вдав здивування, і навіть образу, бо його неправильно зрозуміли. – Я лиш пропоную викупити його… тобто їх.

Голуб дістав золотий ритон, поставивши на долоню підняв його якнайвище, повертаючи, аби голова бика подивилась на усіх присутніх. Серед натовпу прокотились захоплені вигуки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.