Розділ VIII (ч.1)

Кілька днів нічого не відбувалось. Похід рухався по випаленій землі. Скіфські вершники рухались попереду на відстані в одну добу. Інколи перси пришвидшувались, коли місцевість була рівнинна, інколи через схили, чи річкові переправи уповільнювались. Та відстань між ними та скіфами залишалась незмінною. Доба ходу.

Щоправда, вчорашні новини від загону, який затримався, аби розібрати річкову переправу насторожували. За армією Дарія відтепер також йшли скіфи. І відстань була меншою. День ходу.

Знищення харчового обозу починало приносити свої гірки плоди. Люди ще не голодували, бо в харч пішли бойові коні. На скільки вистачить конини сказати важко. Але зрозуміло, що не більш ніж на дві декади. Цар Дарій залишив на річковій переправі, що побудували іонійські греки бич з шістдесятьма вузликами, наказавши щодня розв’язувати один. «Якщо за шістдесят днів не повернемось, отже ми завоювали всю сакську землю, і вирішили тут залишитись. Тож розбирайте міст і пливіть назад, та повідомте всім, що Велика Персія тепер і на північному березі Понту.»

Минуло вже близько половину відведеного часу, і скільки ще доведеться блукати нескінченними степами не зрозуміло. А зважаючи, що люди знесилені, кіннота пішла в харч, треба визнати, що на повернення знадобиться більший термін. Вартувало б вже повертатись. Бо інакше можна залишитись в цих нескінченних просторах назавжди.

Мардоній махнув головою відганяючи сумні думки. Перед ними знову річка. На вологому прибережному ґрунті чітко видно сліди скіфської кінноти, тож де переправлятись було зрозуміло. Передова четвірка першою увійшла у воду. Річка була не глибокою, і не широкою. Вода ледь змочила кінські груди. Але протилежний берег був прямовисний, наче висічений. Сліди вели по окрайку води вбік, нічого не залишалось як прямувати за ними.

Рухались двома рядами. Першими їхали Мардоній та Зопір. За ними Гарпаг з Артабазом. Крутий берег поступово вигинався і з часом військо почало виходити на суходіл. Трава не була спалена. Соковита зелень простягалась до обрію. Коні сповільнились, смикаючи траву, від цього утворилась давка, бо задні теж хотіли як скоріше добратись до смакоти. Людям доводилось підганяти ногами та батогами, але це не вельми помогло, бо голод сильніший за біль.

Тривога наростала. Останнього разу, коли трава була не спалена, армія залишилась без харчів.

– Зав’яжіть очі коням – віддав команду Мардоній

Засліплені коні корились краще. Рух пришвидшився. Своїми ніздрями коні відчували свіжу травичку, і час від часу схилялись, щоб увірвати жмуток, та все ж рухались жвавіше. Але не так швидко, щоб всі встигли перейти на протилежний беріг. Довелось розбивати два табори на різних берегах.

Ввечері, Мардоній подякував Агура-Мазді, що взяв великий запас вина, коли зібралась уже традиційна четвірка в його шатрі. Після чергового кухля він звелів привести Твердяту і посадити його в клітку.

Від минулої зустрічі з бранцем в царському шатрі Мардоній не бачив хлопця. Він так і не зрозумів до кінця нащо цар виявив бажання зустрітись з бранцем. Якщо Дарій хотів лиш мати у своєму війську, чи скоріше в радниках місцевого, то це говорило про далекоглядність володаря. А якщо не це? Або не тільки це? І як цар відреагує на нові синці та каліцтва бранця?

В, тому що захмеліла компанія захопившись нагородить хлоп’я новими відмітинами на тілі сумнівів не було. А то ще чого доброго й взагалі проштрикнуть списом чи мечем, або відріжуть дурну голову. Як відреагує цар?

Але була й ще одна причина, чому Мардоній не приводив ввечері полоненого до себе. Він не хотів її признавати, чи скоріше визнавати. Але Зороастра – пророк єдиного бога Агура-Мазди заповідав, що правда це найвища чеснота. І найперше треба бути чесним щодо себе. Отже, Мардоній мусив визнати, що він злякався цього цуценяти. Звісно це не був всеосяжний страх зі спітнілими долонями, чи здибленим волоссям. Але й такої дурості, як ночувати в одному шатрі з цим дикуном, він не міг допустити ще хоча б раз. Той погляд, яким хлопець обдарував Мардонія в царському шатрі, спокійний, впевнений до байдужості, підказував бувалому воїну, що малий здатен зубами перегризти спочатку грати, а потім горлянка сплячому ворогові.

Аби скинути пробуджене відчуття страху в найглибшу ущелину душі, Мардоній і наказав привести Твердяту. Він переконував себе, що якщо знову побачить того в клітці, з виряченими очима через той обруч на чолі, зігнутого й безпомічного то цей вид, нарешті відтіснить з пам’яті, загрозливий, і як здавалось, пророчий безбарвний погляд.

Та щойно внесли клітку з хлопцем, як в шатер увійшла Парміс.

Царівна в шатрі воїна, хай і не рядового, а хазарпатіша – очільника царських списоносців, це був неймовірний випадок. Тож вся четвірка за столом завмерла з повним ротами, тримаючи вино в руках.

Що могло привести царівну до нього? Ввечері?

Та вже наступної миті, коли Зопір видав звук чи то пропхнувши в пересохле горло їжу, чи кахикнувши, стало зрозуміло, що єдина причина з якої царівна прийшла сюди, це її наречений. Всі знали, що цар царів Дарій обіцяв віддати в жони свою падчірку тому, хто не пошкодував свої вуха й ніс заради славетної перемоги Дарія над Вавілоном.

Діамант що коливався разом з грудьми, на золотому ланцюжку відбивав жовтувате полум’я, яке поволі горіло в кутку. З–під верхньої атласної з рожевими візерунками сукні, виднілась нижня, синього шовку, носки шкіряних туфель були кольору нижньої сукні, і здавалось наче царівна не стоїть на своїх ногах, а парить над землею.

– Здається ми дещо заважаємо – зі сміхом звернулась вона до своїх прислужниць.

Ходити наодинці царевій доньці не личило. Навколо неї стояли прислужниці – три молоді дівчини в широких шароварах, напівпрозорих туніках, та шовкових накидках, краї яких постійно розповзались і дівчата хапали їх, кутаючись і поводячи плечима наче змерзлі. За ними біля самого входу стояли два абсолютно лисі євнухи з опущеними очима. Які на відміну від служниць, що захіхікали після слів цариці, ніяк не реагували, наче хотіли розчинитись в напівтемряві.

– Наче сонце зазирнуло до нас – Гарпаг перший підхопився з–за столу, вклонився. До нього запізніло приєднались інші.

– Це так несподівано – прогундосив Мардоній не знаючи як продовжити.

Наскільки доречним буде запросити Парміс до столу? Навряд чи це буде відповідати царському етикету. А якщо не запросити, то ще гірше.

– Я власне вирішила, що вже час ближче мені познайомитись з моїм нареченим – Парміс врятувала ситуацію, взявши все у свої руки.

Дівчина поглянула на Зопіра, тому кров вдарила в обличчя, від чого рожева пляма посеред обличчя набула бурого відтінку. Чоловік вистрибнув з–за столу, підбіг до царівни, взяв її долоню притулився вустами, Парміс засміялась.

– Мені завжди було цікаво, як плануються військові битви – Парміс підійшла до столу, зупинилась біля грубо сколочених лавок – ви не проти якщо ми посидимо серед вас?

– Так, але, навряд чи ці дошки гідні, щоб на них сиділи люди царської крові – Мардоній вже опанував себе, і міг спокійно формулювати свої думки

– Не хвилюйся, хазарпатіше – поки царівна закінчила це казати, євнухи наче маги, невідь звідки діставши подушки та покривала, заслали лавки, вкрили їх так, що було складно повірити в те, що лавки з погано обтесаного дерева, перетворились в м’які та доладні сидіння.

Парміс сиділа поруч з Зопіром і розповідала. Вона наче розпитувала чоловіків про їх походи, про битви, про геройські вчинки. Проте виходило, що постійно розповідала сама.

– А правду речуть, Мардонію, що ти голіруч вбив лева? – і не чекаючи відповіді продовжувала – як ти тільки наважився увійти в клітку до такого звіра? Я бачила які в нього пазурі, а ікла, там я навіть біля клітки злякалась. А ти, от ти герой!

Або

– Артабазе, кажуть, що твої лучники здатні зі ста кроків влучити супротивнику в одне око, і доки він впаде вп’ясти ще одну стрілу в інше – і поки Артабаз набрав повітря для відповіді продовжує – якось я намагалась натягнути той лук. Він же наче з металу, а я об тятиву поранила собі пальці, потім довго довелось змащувати їх лікувальними мазями.

Тим часом служниці присіли поруч з воїнами. Вони покірно дивились вниз перед собою, проте Мардоній помітив, як дівчина час від часу косить в його бік, виблискуючи зацікавленими бісенятами.

Чоловік, якому вже пішло на шостий десяток, не так реагує на дівочу увагу, як двадцяти, чи навіть тридцятирічний. Мардоній спокійно пив вино, жував м’ясо. І хоч відчував дотик пружного дівочого стегна не показував жодної емоції. Треба було подумати.

Гарпаг тим часом відкрито роздивлявся свою сусідку, вона ж вдаючи зніяковілість, підсміювалась, наче він її лоскотав. Артабаз же обійняв дівчину, і навіть щось нашіптував їй на вухо.

Зопір, єдиний з чоловіків за столом хто не міг владнати з собою. Він брав в руки вино і відразу ставив кухоль на стіл не зробивши й ковтка, посміхавсь не вчасно, і блукав поглядом не насмілюючись зупинити його на царівниному обличчі, проте раз у раз повертаючись.

– Мені дуже сподобалось у вас, та мушу йти, бо вже місяць високо в небі – сказала Парміс, і дівчата одночасно піднялись з–за столу, наче добро навчені собаки.

Зопір теж підскочив, аби провести царівну. Інші чоловіки піднялись, бо й собі вже час йти. Коли Мардоній залишився в шатрі один, то пригадав, про в’язня в кутку. Гукнув слуг, наказав забрати від себе хлопця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.