Частина 2. Розділ VI

Мардоній обвів поглядом своїх гостей, розгладжуючи бороду зсередини відкритою долонею від себе – звичка, яку він свого часу перебрав у славетного царя Кіра, ще коли за молодих літ служив у того охоронцем. Гості Мардонія – полководці елітного загону «безсмертних» армії Дарія I. Свою назву «безсмертні» десятитисячний загін отримав через те, що коли воїн гинув в січі, на його місце ставав інший, таким чином зберігаючи загальну кількість в десять тисяч воїнів незмінною.

– Я вже починаю звикати до нього – сказав Артабаз, очільник «безсмертних» лучників, кивнувши в куток, де стояла клітка з хлопцем – чого доброго почну сумувати, коли ти, Мардоній, нарешті переріжеш горлянку цьому скіфському вовченяті.

Хлопець в клітці був невисокого зросту, але висота клітки не дозволяла стати йому на повний зріст, а через значно обмежену довжину, він не міг сісти випроставши ноги. Тож, бранцю доводилось перебувати в напівзігнутому стані. Не дивлячись на досить незграбну позу він кидав на бородатих чоловіків погляди сповнені люті та ненависті, наче справді молодий вовк, що бачить лиш шию в яку вп’ється вже за мить. І безсумнівно впився, принаймні спробував би, якби не грати.

Мардоній мимоволі сховав під стіл ліву долоню з напіввідкушеним мізинцем.

– Не час ще йому помирати – прогугнявив він і зробивши великий ковток вина продовжив – буде мучитись ще довго, він буде благати мене, щоб я добив його. Смерть для нього стане найбільшим бажанням.

– Бо навіть лев завдав славетному Мардонію меншої шкоди, ніж цей хробак – блиснув очима з–під густих сивих брів, лисий Гарпаг, який очолював метальників.

Гарпаг казав про давній випадок коли цар царів Кір розлютившись на Мардонія, наказав тоді ще молодого охоронця віддати на поживу леву. Приводом такої кари став випадок на полюванні. Коли нівідкіль перед царем вискочив лев, то молодий і запальний Мардоній відтіснивши плечем царя проштрикнув звіра списом. «Невже ти вважаєш, що я сам би не впорався» розлючено закричав на нього Кір, і наказав вкинути голого та беззбройного Мардонія в клітку з іншим левом. Вже на вході в клітку Мардоній зірвав з плечей охоронця плащ. Розлючений лев кинувся на беззахисну жертву, та Мардоній намотавши плащ на руку, зумів схопити й вирвати звіру язик. Лев своїми кігтями встиг роздерти чоловікові весь бік від плеча до коліна. Шрами були глибокі, залишились на все життя, та за одягом їх не видно, а от недогризок мізинця сховати значно важче.

– Шрами прикрашають чоловіка, особливо якщо він справжній воїн – сказав Мардоній і поглянув на Зопіра, який підтакував головою і пив вино мовчки.

У Зопіра не було вух і чув він дуже обмежено, тому просто кивав головою погоджуючись з усіма, хто розмовляв. На місці носа в нього зяяла рожева пляма, з двома вирвами, з яких час від часу цідилась тягуча рідина.

Зопір, свого часу допоміг Дарію, що зараз вів похід проти скіфів, захопити повсталий Вавилон. Після смерті Камбіза, сина царя Кіра, мешканці Вавилону вирішили звільнитись від перського ярма, оголосивши себе вільним містом. Майже рік Дарій намагався захопити місто, та марно. Тоді Зопір закохавшись у зведену цареву дочку Парміс, пообіцяв їй, що допоможе взяти це місто. Він обрізав собі вуха і ніс, прибіг під міську браму і сказав, що втік від перської жорстокості, та стане в нагоді обложеному місту. Там повірили, бо знали про жорстоку звичку персів карати винних обрізанням вух та носу. З часом він увійшов в довіру вавилонцям, бо очолив кілька успішних вилазок з міста, під час яких знищили чимало перської армії. Та коли в його відданості місту вже ніхто не сумнівався, він відкрив східні ворота впустивши армію Дарія.

Дарій тоді пообіцяв віддати за нього заміж Парміс, проте минуло вже п’ять років, а весілля й досі не відбулось, бо цар постійно знаходив привід відтермінувати обіцяне.

Вино в Мардонія було міцне і смачне. Після пригоди з левом цар царів Кір вирішив винагородити свого охоронця, зрозумівши що погарячкував і запропонував хлопцеві стати сатрапом будь-якого краю. Мардоній пам’ятаючи заповідь Агура-Мазди «добро для всіх», попросив надати йому незаселену територію, на яку запросив жити охочих будувати нове життя. Таких охочих прийшло чимало, а з часом виявилось, що ґрунти та клімат нової сатрапії якнайкраще підходять для винограду. Тож виноробство природно стало головним промислом сатрапії.

Після чергового келиха, Гарпаг звів до купи густі брови, задер рукав хітона, взяв кістку, обсмоктав з неї застиглий лій і кинув її в клітку влучивши бранцю у вухо.

– Тепер ви розумієте, чому я очолюю метальників? – запитав він під загальний регіт.

Цей полководець розміняв вже шостий десяток, а був кремезний і стрункий як і тридцять років тому, коли тодішній цар Кір пішов війною на лідійського царя Креза. Невідомо, як завершилась би вирішальна битва, якби Гарпаг не підказав Кіру виставити вперед верблюдів. Лідійські коні спантеличені невідомим запахом, почали харапудитись і лідійські воїни мусили спішитись. Цим і скористалась перська кіннота вискочивши з–за горбатих велетнів, нанизуючи супротивника на довгі списи.

Після того як Мардоній привіз бранця, полководці чи не щовечора збирались в його шатрі пили вино і знущались з полоненого. Проте попри щоденні тортури ненависть на почорнілому обличчі хлопця не поступалась місцю страху. Хлопець змарнів, широкі плечі опустились, родиму пляму на щоці вже не було видно на почорнілому, закіптюженому обличчі. Одяг просякнутий кров’ю та потом, перетворився на розідране ганчір’я. Єдине, що видавало життя в цьому незґрабному жмутку матерії, бруду та плоті це ярий блиск пожовтілих очей з–під колись світлої чуприни.

– Здається мені, наші вечірні посиденьки йому лиш на користь – обізвався Артабаз, очільник лучників.

Всі повернули свої захмеліли погляди в його бік, Артабаз говорив лиш коли мав на думці щось конкретне. Небалакучість лучника пояснювалась щербатим ротом, без кількох передніх зубів. Шрам який тягнеться від вуха й до рота залишила йому ворожа стріла, яку він вловив ротом втративши зуби, під час захоплення Єгипту царем Камбієм, що очолював Персію до Дарія близько десяти років тому.

– Мій кухар, знає що робити з такими впертими віслюками. Завтра цей щур дізнається нарешті, що таке справжнє страждання – продовжив свою думку Артабаз висмоктуючи рідину з кістяка.

Та наступного вечора Дарій наказав всім полководцям бути в його царському шатру. Повернулись посли від скіфів, за якими перська армія йшла вже другу декаду.

В червоному царському шатрові зібралась чимала юрба. Крім очільників «безсмертних» були очільники комонних і піших військ Персії та інших, раніше підкорених персами народів: мідійці, лідійці, індійці та вавілоняни. Були тут і греки з Ольвії, ці виконували роль провідників, бо вже давно мешкали в цих землях.

– Ми прийшли в ці варварські землі, щоб звеличити у віках нашу Персію, – сказав цар царів Дарій гордливо випнувши груди, сидячи біля столу з їжею та напоями – та на славу Агура-Мазди. Жодної битви я не програв, дякуючи всесильному. Про саків розповідали, що вони славетні воїни, та вже котрий день ми на їхній землі, а й досі не схрестили зброю. Біжать, ховаються від нас як наполохані ховрахи …

Мардоній слухав зухвалу річ царя і відчував пригніченість. Виходить, думав він, помилився я, коли вирішив, що Дарій правитель мудріший за Кіра.

Під час походу Кіра на масагетів, у яких царицею була легендарна Томіріс, цар вважаючи, що жінка не здатна на гідний військовий супротив відправив свого сина – Камбія, з частиною війська назад, до Персії бо, не варто лишати країну царського нагляду. Мардонію велів увійти в загін особистих охоронців майбутнього царя.

Та цар даремно недооцінив жіночу підступність та материнську кровожерливість. Коли цариця втратила у війні свого сина, вона підживлюючись жагою помсти заманила перське військо в засідку, яку підготували в гірській ущелині, і знищила все військо до єдиного воїна. Голову Кіра повеліла відтяти та вкинути в чан з людською кров’ю, примовляючи : «Ти жадав людської крові. Пий тепер досхочу»

Мардоній на той час розмінявши вже п’ятий десяток, був впевнений, що більше такого правителя Агура-Мазда не дасть Персії, тому осів на своїй землі, звузивши весь світ до кордонів власної сатрапії.

Не цікавився нічим окрім врожаїв винограду та спогадами про свої пригоди. Аж поки до нього приїхали гінці від нового царя Дарія і запропонували очолити списоносців в загоні «безсмертних». Дізнавшись, що кілька років тому військо нового царя, про якого казали, що він через заколот захопив владу в країні, зумів перемогти вбивць непереможного Кіра, Мардоній згодився взяти участь в поході на саків.

– Цар царів Дарій Перший пропонує тобі, цар саків, Іданфірс, принести землю на срібному посуді, та воду в золотому глечику, признавши владу персів над цією землею та водою, будеш ти надалі правити своїм народом сплачуючи щороку оброк, як інші підкорені народи – посол в довгому до п’ят халаті, пишаючись від своєї значущості розповідав про зустріч зі скіфським царем, під схвальні вигуки присутніх.

– Або ж зупинись і прийми бій, поміряймося силами – продовжив посол демонструючи руками, що читав перед скіфським повелителем лист від Дарія – чого ти бігаєш немов той боязкий заєць.

– А він що? Що відповів цей варвар? – загомоніли зі своїх місць полководці підігріті грецьким вином

– Погано, кажуть, ви, перси розумієтесь на зайцях, якщо лиш в боягузтві його звинувачуєте – закінчував посол мовити вже під невдоволений гомін – це дуже хитра та розумна істота.

Гамір наростав, на обличчі Дарія з’явилась зухвала посмішка. Так поблажливо посміхається людина впевнена у своїй перевазі, і Мардоній відчув як засіпало в раненому пальці.

Похід не задався відразу як перетнули річку Істр. Іонійські греки зуміли побудувати понтонний міст, через який пройшло військо, продуктовий обоз, та навіть стіно бійні механізми з довжелезним знаряддям для захоплення фортець. Та згодом стало зрозуміло, що ніяких фортець тут нема, а отже і зусилля з переміщення громіздкого і важелезного обладнання марні. Довелось залишити просто посеред степу.

Вивідники повідомляли, що армія саків на відстані одного дня. Але наступного дня, і за тиждень, і через декаду, з якою швидкістю не рухалось би перське військо відстань залишалась незмінною.

Через тиждень військового походу, сакські воїни почали нищити спалюючи все, що траплялось на шляху. Ліси, степи, не шкодували навіть поселення на згарищах яких, військо зустрічали лиш ошаліли коти.

Коні без зеленого фуражу, на самому збіжжі та прілому сіні худли та чахли. Люди змушені були надаючи худобі можливість відпочинку спішитись, що сповільнювало рух.

Мардоній, досвідчений воїн, що провів у військових походах ледь не половину свого життя, розумів, що їх заманюють якнайглибше в нескінченний степ, де немає їжі, де колодязі з отруєною водою. Саки вимотують їх, знесилюють, а це самовпевнене застілля, вихваляння один перед одним лише посилює небезпеку.

Вирушаючи в похід Мардоній вважав Дарія правителем успішнішим за Кіра, тепер, зрозумівши свою помилку міг лиш зубами скреготіти, бо вказувати царю на помилки, не випадало. Пульсівний біль в зраненій долоні посилився, Мардоній взяв мідний кухоль по вінця наповнений грецьким вином.

– Нехай допоможе нам Агура-Мазда – злісно промовив і допався до вінця, аж поки не випив все до останньої краплі та кивнув обслузі, аби налили ще.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.