Розділ VII (ч.2)

Зранку Мардонія збудив посол, що днями розповідав про зустріч зі скіфами.

–        Цар царів Дарій, запрошує тебе, хазарпатіше, командувача списоносців, до себе – посол ледь схилив голову і продовжив кивнувши в куток шатру – і просить взяти з собою полоненого

В царському шатрі саме тривала ранішня трапеза. Дарій сидів на високому дерев’яному кріслі прикрашеному золотом, з одного боку на ослінчику Парміс – зведена царева дочка в пурпуровій злототканій сукні з легкою тіарою на голові, з іншого її мати – Атосса, яку Дарій взяв в жони після смерті її чоловіка – попереднього царя Персії – Камбіса. Атосса була в легкій рожевій сукні з жовтими візерунками та розрізом на високих грудях. Поверх плаття небесного кольору коротенька накидка. Дарій був в довгому халаті того ж червоного кольору що і шатер. Тіара з діадемою лежала на краю столу. Цар зняв її, щоб не заважала йому жувати виноград та цитрусові, якими його годували жінки.

Мардоній вклонився, та все ж встиг кинути погляд на Парміс. Власне він її бачив і раніше, та ніколи не дивився на неї, як чоловік. Дівчисько. Зараз же змусивши себе глянути на неї очима молодого хлопця, починав розуміти Зопіра.

–        Піднімись, хазарпатіше, Мардоній. Ти привів з собою полоненого? – запитав Дарій, виплюнувши виноградну кісточку

–        Так, він стоїть біля входу в шатер – Мардоній намагався вимовляти слова з повагою, та все ж буденно, наче він щодня приводить на оглядини царю полонених – але чи місто тому брудному сакському дикуну в цьому кришталевої чистоти шатрові?

–        Невже такий брудний? – посміхаючись запитала Парміс

–        Такий брудний, ясноока принцесо, наче щойно з болота.

Дарій зробив ледь помітний жест, і євнух, що прислужував за столом вийшов.

–        Зараз помиють, одягнуть і приведуть – Дарій ледь посміхнувся до Атосси, що саме піднесла йому до рота помаранчеву скибку – Приєднуйся до нашого столу, Мардоній.

Цар кивнув очільнику списоносців на стільчик навпроти себе.

–        Я залишусь, з твого дозволу цар царів, стояти – Мардоній відчув, що його слова пролунали дещо зухвало і поспішно додав – воїну краще на пустий шлунок провести день. Бо один тільки Агура-Мазда відає які пригоди попереду, а з повним шлунком людина воліє відпочивати. Проте й сили треба звідкись черпати. Я під час походу на масагетів, ще за часів Кіра великого, дізнався про один чудесний напій – кумис. Зранку випиваю малу амфору цього скислого кобилячого молока й до вечора не відчуваю голоду та повен сил.

Поки тривала неспішна бесіда, Твердяту помили, одягли в чистий одяг і привели в шатер. Мардоній попервах навіть не пізнав хлопця. Волосся виблискувало жовтизною, на світлошкірому обличчі синці та каптури під очима. Спина зігнута ліворуч, одна рука підтримує за лікоть іншу, з рукава якої сочиться сукровиця. Ноги тремтять від безсилля. Обруч, що за ніч вбрав в себе вологу здавлює голову так, що очі, здається вилазять з очниць. Проте в погляді немає страху, навіть страждань не видно. Лиш байдужість і приреченість.

–        Запитай його хто він – звернувся до посла Дарій, розгладжуючи свою бороду

Посол якийсь час про щось шепотівся з хлопцем.

–        Каже звуть його Теве… – видно було, що ім’я хлопця йому дається нелегко – Теверд’ята. Він з племені орачів, що звуть себе Йухновсі. Немає жодного відношення до військових саків, які вони називають царськими. Потрапив в полон, коли саме сіяв поле

–        Мирний, такий мирний, що пів пальця мені відгриз! Щуреня.

Мардоній розмахував куксою мізинця, цар Дарій зайшовся сміхом. До нього приєднались дружина і донька. А коли, навіть євнухи почали посміхатись, Мардоній зрозумів, як він виглядає зі сторони. Старий з густою сивиною в волоссі та бороді воїн жаліється, що його покусав якийсь хлопчина, який крім як за волами ходити більш нічого й не вміє.

–        Скільки років йому? – запитав цар відсміявшись

–        Шістнадцяте літо пішло

Мардоній ще раз роздивився хлопця. Як можна в шістнадцять років не вміти користуватись зброєю? Або малий бреше і хитрить, або в цих землях не вміють цінувати такий подарунок Агура-Мазди як народження хлопця. В Персії всі хлопчики живуть з матір’ю лиш перші п’ять років, потім до двадцяти літ вчаться військовій справі у навчальних таборах.

–        Шістнадцять років, а він зовсім не вміє користуватись зброєю? – схоже у царя промайнула така ж думка.

–        Річ у тім, повелителю, що саки поділяються на осілих, або землеробів та кочівників. Землероби працюють на землі, а кочівники ті з малечку вчаться ратитись.

–        Чому ж він не втік, коли була змога? – допитувався цар далі.

І поки посол розмовляв з Твердятою, Мардоній почав обережно промовляти, бо його не запитували, а говорити без дозволу царя, було досить ризиковано:

–        Гадаю, повелителю – Дарій перевів зацікавлений погляд на Мардонія і той продовжив сміливіше – він не вельми розумний. Я б сказав навіть дурний. Схоже він просто не зрозумів, що його звільнено. Саме аби його голова почала працювати краще я й натяг йому на лоба той обруч.

Мардоній все ще не міг зрозуміти звідки в царя зацікавленість тим хлопцем, тому намагався висвітлити ситуацію, як незначну і навіть веселу пригоду зовсім не варту царської уваги.

–        Щось розповідає про свого брата, якого вбито і що йому тепер теж немає сенсу жити – посол розвів руки – вибач, повелителю та він спілкується жахливою говіркою, тож ми один одного не дуже розуміємо.

–        Можливо в нього виникло бажання приєднатись до мого війська, хоче побрататись з нами? – промовив Дарій свою догадку

Хлопець заперечливо замотав головою.

–        Схоже він і справді не великого розуму – цар втратив інтерес – заберіть його звідси.

Та перш ніж слуги увели хлопця з царського намету, Твердята перехопивши погляд Мардонія зробив жест, який не потребує жодних перекладачів, зрозумілий кожному. Хлопець провів великим пальцем собі по шиї. Повільно, дивлячись в очі бородатого воїна зі скривленим носом, показав що він не тільки не боїться його, а й при першій нагоді переріже горлянку кривднику.

Мардоній за своє життя звик не звертати уваги на погрози, він вбивав, його вбивали. Життя змушувало дивитись в очі смерті. І в тих очах він бачив лють, ненависть, страх, але ніколи спокій. Тут же на нього дивились спокійно, так наче на риболовлі. Спокійно та водночас, азартно, чекаючи коли наступить саме та бажана мить, щоб одним рухом увігнати метал в плоть.

–        А це вже цікаво – цар Дарій також помітив той рух – відпустіть його. Здається, день починається з розваги.

Дарій обвів поглядом стіл, взяв до рук ніж і кинув його під ноги хлопцю.

–        Бери та зроби, що обіцяв. Мардоній захищайся, тільки не хапайся за меч. Ти з пустими руками, він з ножем. Подивимось, чи й справді ти голіруч зумів здолати того лева.

Мардоній відклав піхви з мечем. Посміхнувся. З рештою давно вже час прибити цього хробака. Твердята вже біг на Мардонія, відвівши руку з ножем в сторону. Мардоній розслабився, як завжди перед бійкою. Хлопець був повільний, кволий, неопитний. Навіть не цікаво. Коли між ними було не більше двох кроків, Мардоній хитнувся праворуч - хлопець інстинктивно змінив напрямок руху, а Мардоній одночасно зробив крок ліворуч та схилився, залишивши на місці праву ногу. Твердята з усієї швидкості перечепившись стрімголов полетів вперед, плутаючись в скатертинах, що звисали зі стола до самого полу. Піднімаючись, він зашпортався ще більше і на нього посипались наїдки, таці, келихи. В шатрі піднявся неймовірний шум з брязкоту посуду і сміху присутніх.

Хлопець нарешті виплутався, знайшов поглядом Мардонія і вже відвівши руку з ножем зготовився знову бігти на ворога, коли дзвінкий голос сказав:

–        Стійте – це обізвалась Парміс – я не хочу дивитись на це. Цар царів, розважились і досить. Мамо ну, будь ласка!

–        Дарію, справді, навіщо дівчині спостерігати за цією бойнею? Припини – царівна Атосса підтримала свою доньку.

Дарій, в якого піднявся настрій від усього, що відбувалось, хотів вже відмахнутись від жіночих витребеньок. Навіть підняв руку, щоб дати сигнал для продовження розваги. Та на руці повисла Атосса, а до іншого плеча щокою притулилась Парміс.

–        Батьку, любий – Дарій любив, коли падчерка благає його, а робила вона це не часто

–        Дарію, коханий – Атосса ніжно поцілувала його підняту долоню, затримавшись ледь вологими вустами в середній виямці між пальцями, саме туди де ледь пульсувала вена.

–        Ну добре. Досить – Дарій кивнув рукою, аби всі забирались геть.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.