Розділ ІІІ

Вона займала собою все. Власне крім цієї жінки з величезним черевом, ногами-колонами, що вгадувались під темною мантією, яка постійно колихалась, та обличчям з нечіткими рисами та довгими вухами нічого більше й не існувало. Аж ось в темряві з’явивсь якийсь рух, щось маленьке зростало, набувало чоловічих рис.

– Батьку! – хотів крикнути Велимир та жодного звуку не вдалось вичавити з неслухняних вуст.

Батько звертався до Неї.

– Маро, почуй мене, прошу!

– Знаю твою печаль Гостомисл – пролунав її голос, лагідний і жорсткий одночасно – та не можу зарадити. Всяк має свій час, щоб народитись і померти.

– Не час йому. Ще не час – без впевненості заперечив батько

– Останні краплі життя вже ось - ось понесе річка Лета. Коли сонце зійде, Велимир вже буде зі мною. Не побивайся. Ще зустрінетесь. У свій час. Всьому свій час, щоб народитись і померти.

Мара закрила очі та стала немов розсіюватись, зникати.

– А їй теж був час помирати? – закричав Гостомисл і простяг перед собою руку тримаючи голову Аміри за волосся.

Велимир хотів горлати, бігти до батька, бити його, вбивати… Натомість міг лиш безмовно спостерігати. Мара тим часом знову набула чіткіші риси, мантія пішла схвильованими брижами, голос бринів металом, лунав з неприхованою погрозою:

– Що ти накоїв? Ти! Той, що спілкується з кумирами, не міг не знати, що доведеться відповідати за такий вчинок.

Гостомисл впав на коліна, все ще тримаючи голову дружини перед собою.

– Мара, ти володарка душ покійних, ти знаєш коли мусить порватись нитка людського життя. І мені відома твоя могутність та мудрість. Я до останнього подиху, з того часу як почав свій волховський шлях, служив самовіддано кумирам, розуміючи надану мені честь. Мої діяння були у славу Твою, та інших богів. Я завжди відчував твоє заступництво і прихильність твою. У твоїй владі продовжити життя понад встановленого долею терміну. Прошу тебе залиш Велимира серед живих. Візьми матір його, Аміру. Прийми й мене у свої володіння, та дай сину пройти свою земну путь з честю.

Так! Я втрутився в Божий замисел. Мудрість замислу цього беззаперечна. Та чи не Боги вклали серце Велимиру справа, на відміну від інших людей? Можливо задум був саме в тому, щоб він залишився серед живих навіть після спису, що проткнув його наскрізь? Я, через свою недолугість не встиг вчасно допомогти та хлопець, краплину за краплиною спливав, не здійснивши задум богів. Отже, я жрець, служник богів, не зумів розгледіти волю кумирів. Але прошу дати шанс на виправлення – залиш Велимира у світі живих, а нас - мене, батька його, жерця та матір його – Аміру воїтельницю Амазонську сприйми як спокуту мого недалекоглядного розуму.

– Бачу – голос Мари знов став безбарвним, навіть втішним – що достойний слуга з тебе вийшов, Гостомисл. Мудрість, хитрість, лестощі та демагогію ти вмієш поєднати. Аміру вже не повернути, бо не здатна людина жити одночасно два життя, головою і рештою тіла. А твої знання нехай ще слугують людям. Не потрібно мені твоє життя. А Велимиру я дам ще один шанс. У твоїх словах є сенс. Не у кожного дзеркальне серце.

– Відчуваю, богине, що на долю хлопця випаде чимало випробувань. А він же навіть подорослішати як слід не встиг. Чи впорається? – у Гостомисла в руці веретено – Маро, нащо мені життя, коли я своєму чадові не здатен допомогти? Бери й мене до себе!

Гостомисл одним рухом всаджує веретено собі в груди, перед тим як впасти хрипко додає:

– Віддай мої таланти, здібності Аміри хлопцю для проходження з честю всіх випробувань…

***

Перший вдих був жахливий. Біль стрілою вп’ялась в груди, сморід кам’яним уламком шкрябнув горлянку, з’явилась спокуса знов повернутись в небуття. Пересилюючи себе Велимир розплющив очі, їдкий дим миттєво вгризся в них. Хлопець ворухнувся і полетів донизу. Боляче гепнувшись об підлогу, озирнуся. На диво тут, внизу відчув себе краще. Дим клубочився над ним, дихати стало легше. Роззирнувся та поповз на ледь помітне світло.

Коли виліз з печери, відчув повіки стали важкими, сил не лишалось ні на найменший порух. Повіки стислись, заснув. Це було вже не забуття, а справжній сон, що приносить полегшення хворим, відпочинок здоровим, просвітлення мудрим і наснагу сильним.

Сонце встигло двічі зайти за обрій, аж поки він прокинувся та попрямував до свого поселення, де на нього вже не чекали. Тож поява на своїх двох, нещодавнього майже мерця, зчинила переполох серед мешканців. Біля біговища, де Велимир стояв обіпершись на дубові колоди зібрались мало не всі мешканці.

– Ми вже й сподівались побачити тебе – сказав коваль Борис – а що з Гостомислом?

– Батько й матір залишись в тій печері. Навіки.

– Нехай Мара їх прийме лагідно – промовив Добронега – та що ж нам тепер робити, як будемо жити в городищі без вождя?

– Перше, що треба це засипати печеру. Не годиться, щоб тіла залишались непохованими – сказав Велимир

– Але ж як це зробити? Хто відкриє вхід в печеру, той мусить залишитись там – заперечив Борис – тільки жерці можуть безкарно виходити з жертовні

– Зверху є димохід – сказав Велимир і додав – який до того ж давно не чищений. Тож тре через нього закидати землю, аж поки вона зі входу не посиплеться.

Люди навкруги схвально загомоніли, закивали головами.

– Це ти добре придумав – сказав Добронега – Люди кажуть, що було б добре якби ти прийняв пернач вождя. Хоч ти ще й замолодий, проте бачимо що гострий розум у тебе від батька.

– А де Твердята? – Велимир наче й не почув, що йому пропонують.

Всі змовкли, стало так тихо, що було чути як плескоче вода в річці

– Нема в мене більше сина – Добронега стиснув кулаки так, що побіліли кісточки – згинув.

Кожум'яка притис до себе Оленку, єдину дитину, що лишилась у них з дружиною, Жданою.

– Який з мене вождь? – Велимир запитав ні до кого не звертаючись та не підіймаючи голови – Я не зумів врятувати товариша, прирік люд на голод, через мене віддали життя батько й мати. Не достойний я бути вождем вашим, мешканці Юхнівки

– Твердята загинув через перських зайд – розсудливо сказав Добронега, а юрба стихла прислухаючись до цього сивочолого кожум'яки – За батька й матір ти не мусиш себе корити. Бо так у світі заведено, що діти мають ховати батьків. Коли стається навпаки – світ здригається.

– Але ж зерно вкрали – дорікнув хтось з юрби – будемо голодувати? Так і до самоїдства не далеко.

Добронега підняв руку вимагаючи уваги. Сказав:

– Гостомисл не був би мудрим вождем, якби не подбав про таку небезпеку. За стінами Юхнівки, там де випасаємо скот, зарито п’ять по десять афінських амфор зі збіжжям. Амфори запаяні смолою, аби миші не з’їли зерно. Голоду не буде. Засіємо нове поле.

Юрба знову загоготіла. Відчувалось загальне полегшення. Почувсь дзвінкий дівочий голос.

– То як, Велимире, згоден бути нашим вождем? – Оленка, донька Бориса, запитала відбиваючи сонячні промені чорними очима

– Мушу подумати. Не те питання, щоб з наскоку дати відповідь. А де похований Твердята?

– Нема могили. Не знайшли ми брата – Оленка опустила очі долу

– Казали ж згинув! – хрипким голосом дорікнув Велимир

– Полон у персів, вважай погибель – махнув рукою Борис і побрів геть.

Люди теж стали розходитись. День розпочинався, а навесні роботи по господарству у кожного стільки, що аби встигнути до вечора. Тільки Оленка залишилась біля Велимира, який занурився у свої думки та нічого не помічав навкруги. Стрепенувся, пішов до свого дому.

В домі, що як і в інших Юхнівців, був виритий в землі, і вкритий солом’яною стріхою Велимир сидів посеред єдиної кімнати та мілко дріботів. В домі було волого і бридко, бо вже кілька днів нікому було запалити багаття. В кутку, де лежала ведмежа шкіра, що була за батьківську постіль, з сучка соснової колоди, якими оздоблені стіни, поплила велика смоляна крапля. Велимир витер рукавом очі, схлипнув.

Інший куток був завішений полотняним рядном. Там були особисті речі матері. Туди заборонялось навіть заглядати не те що сину, а й чоловікові. Мати ніколи не згадувала своє минуле, та коли вона щось забороняла, то ніхто не сперечався.

Велимир підвівся, здвинув ряднину. Звісно він, не дивлячись на заборону інколи заглядав в заборонений куток. Та то були обережні та поспішні погляди. Зараз же він роздивлявсь не поспішаючи, уважно.

Військовий обладунок яскрів звитягами та подвигами. Горита, що складалась з двох відділень, в одній лук, в іншій стріли, дерев’яні піхви з мечем, та піхви оздоблені золотом з коротким мечем-акінаком, чекан, грецький шолом, бойова туніка. Кожна річ на свій лад шепотіла, манила, кликала хлопця.

З дому Велимир вийшов воїном. Надів на себе все що підійшло за розміром. В шістнадцять літ Велимир був значно вище матері, тому не весь обладунок підійшов за розміром. Шолом довелось залишити – замалий, зате розтягнута повстяна бармиця згодилась. Поножі муляли в ступні, обмежився шкіряними постолами в які заправив строкаті штани. Довгу, до колін полотняну, сорочку переперезав ременем, що знайшов серед материних обладунків. Ремінь був виготовлений з трьох широких червоних смуг шкіри, із застібками у вигляді грифонів, які застібаючись вгризались один одному в спини. За ремінь встромив малий акінак – знадобиться в дорозі, великий же меч прилаштував на металеве кільце. За спину гориту.

Підійшов до сараю, з якого чутно було невдоволене форкання Зени. Обережно відчинив двері. Крутий норов бойової материної подруги – кобилиці Зени знали всі Юхнівці. Якщо кобилиця була не в гуморі, могла й покусати, штовхнути, вдарити хвостом. Але ніколи не била копитом, схоже розуміла, що такий удар стане смертельним. Про те, щоб проїхатись верхи годі було й мріяти будь-кому, крім Аміри. Велимир повільно підійшов до загородки, через яку виглядала голова Зени. Кобилиця повела вухами, щось відчула потягла носом до ременя на поясі хлопця. Наступної миті, коли відчула руку в себе на холці навіть не стрепенулась.

– Гарна, розумна Зена – Велимир до останньої миті сумнівався, чи піддасться йому кобила, та в її здорових темних очах побачив, що вона знає і що Аміри більше нема, і що Велимир її не скривдить – відпочивай, завтра щойно благословиться на світ, поїдемо.

Зена, наче зрозуміла, радісно заіржала, бо вже застоялась на одному місці.

На порозі кузні Велимир кахикнув, намагаючись привернути увагу Бориса, який захопившись працював кувалдою.

– Метал стигне, Велимире – відповів коваль не обертаючись – почекай мить.

Хлопець обійшов невеличку кузню, пройшов мимо столу де лежали свіжовиготовлені серпи, відчув як в спину б’є жаром пічка. В кутку купою валялись зіпсовані вироби. Були тут зламані ножі, деталі кінської збруї та кілька серпів. Велимир дістав один, зацікавлено роздивився, бо той був загострений з двох боків. Не вчув як підійшов і став позаду Борис.

– Нелегко мені довелось, поки навчився робити гарні серпи – сказав коваль – здавалось би, нічого особливого, а ні. Не складалось і все. Найгірше було з заточкою. Виявляється аби заточити пряме лезо і закруглено треба зовсім інший підхід. Треба, так би мовити, набити руку. Тож я й набивав руку з обох сторін. Шкода, що такий обосічний серп в жнивах не помічник й доведеться його перетопити. Та набувши досвіду, вже не втратиш. Поглянь які ладні в мене тепер ці серпи вдаються.

Велимир, роздивляючись серпи, що відображали в собі вогонь з печі, сказав:

– Кресало мені потрібно. І кремінь. В домі вогко, а я не знаходжу де наші поділись.

– Тримай – Борис простягнув шкіряний мішечок – знаю, ти в путь лаштуєшся. Тут і кресало і кремінь. Та головне там трут. В будь-яку погоду, вітер чи дощ, зможеш розвести вогонь, бо цей трут я готую за особливим грецьким рецептом з дерев’яного гриба, який просочую у попелі ячмінної полови. З першої іскри загоряється.

Велимир вдячно вклонився, і вже пішов був на вихід, аж зупинився. Зняв з поясу піхви з мечем простягнув Борису.

– Обміняй меч на серп. Той що двогострий.

– Що ти! - Борис аж руками замахав - Придумав таке! Меч на серп міняти. Так забирай. Ось тільки руків’я приладнаю.

Поки Борис лаштував руків’я з ясеня, Велимир повісив свій меч на стіну.

– Нехай побуде в тебе до мого повернення – сказав Велимир, беручи серп – я орач, а не воїн, і з мечем мені зовсім незручно. Прогулявся по городищу, а всю ногу синцями прикрасив. А що буде коли в дальню дорогу рушу?

– А як небезпека? З ворогом як путь зведе, тоді як будеш, беззбройний?

– Чому ж беззбройний? — Велимир зваживши в руці серп метнув, той пролетів кілька кроків й пружинне затремтів, встромившись в колоду посеред кузні, що підпирала дах.

Над стріхою будинку Добронеги вився сизий дим. Отже, тітка Ждана вдома, готує.

– Дозвольте – спитав Велимир, відкривши двері

– А це ти, Велимире – відповіла Ждана і відвела погляд

Велимир не почувши дозволу, почав злазити драбиною донизу, бо й заперечення теж не було.

– Їду. Ранком поїду. Поверну Твердяту.

Ждана швидко перевела погляд з чавунка на Велимира, та вже за мить знову уважно спостерігала за кописточкою, якою помішувала кип’ячу їжу. Велимир розвернувся, аби йти, аж тут Ждана вимовила:

– Стій. Ось тобі гуна – в руках тримала білу баранячу шкіру – це гуна із жертовного барана. В холод зігріє, в дорозі під попоною врятує кінські боки від муляння, на землі віджене змій. Твердята з малечку спав на ній, а коли виріс вкривався. І в холодному степі вона його обігріє…

– Я з тобою поїду – почув Велимир коли скрутив гуну в рулон. То був Добронега.

– За гуну дякую – відповів Велимир, вклонився – а поїду я один. Не можна покидати двох жінок в домі без чоловіка. Та й городище за останні дні втратило вже кількох людей. Зараз весна, трудитись треба зі світанку і до зорі, кожні руки важливі, а міцні руки кожум'яки й поготів. Сам один рушу.

– Мудра в тебе голова, Велимир – тихо мовив Добронега, і відвівши погляд від дружини додав – можливо й тобі слід лишитись. Вождем будеш…

– Не можу. Побратими з Твердятою. Мушу.

– І кров пили?

Велимир ствердно кивнув і почав збиратись драбиною. Його вже ніхто не намагався зупинити, бо присяга побратимства коли двоє п’ють вино з власною кров’ю з надрізаних пальців, є непорушною.

Ніч була місячною. Велимир лежав на стрісі власного будинку, підмостивши гуню, дивився на зорі, що були щедро розсіяні по всьому небесному склепінні. Он Великий Віз, крайня зірочка якого ніколи не заходить за обрій. Греки називають її Алькор. Батько розповідав, що моряки лиш завдяки цій малесенькій дірочці в безмежній стелі знаходили свій шлях. Бо немає в морі інших орієнтирів, крім зірок. На землі безліч інших підкажчиків для мандрівника, та все одно найнадійнішим залишається зоряне небо. Куди зранку його поведуть сліди, чи до сузір’я Малого Возу, чи до Псів, чи може до Волопасу? Чи збереглись взагалі ті сліди?

Почулись легкі кроки. Хтось пискнув:

– Велимир, Ве–лі–ми–ре!

Виглянув з–за стріхи, Оленка стояла біля дверей і звала, сподіваючись, що він в хаті.

– Чого тобі?

– Ой! Он ти де. Тримай.

Дівчина простягала йому шкіряний капшук.

– Нащо?

– Серп свій як будеш носить? Гострий, поранишся ще. Я бачила як ти з ним ходив.

– Дякую. Кмітлива ти дівчина. Ходи сюди, розповім тобі про зорі.

Велимир звільнив краєчок гуни, дівчина лягла поруч, руки за голову. Він почав розповідати про зорі, все що пам’ятав з розповідей батька. І навіть те, що й не пам’ятав. Але не брехав, бо звідкись знав. Коли закінчував розповідати про зірки, що були перед очима, то наче хто здвигав небесну ковдру, і розповідь линула вже про чергові зорі, і так аж поки й небо не посіріло.

– Мушу йти – сказала й подивилась на хлопця дівчина дорослим поглядом – повертайся, я буду тебе чекати. Візьмеш мене в жони.

– Тю! Ти ж мала ще – засміявся Велимир.

– Мати каже, я швидко зростаю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.