Розділ ХV

Повернення додому завжди очікуване. Повертаєшся з дальніх мандрів, з морських берегів, чи надсучасних мегаполісів, де було цікаво та радісно, а відчуваєш, що саме вдома по-справжньому душа спокійна. Щоправда, аби це зрозуміти треба залишати домівку. Одна справа коли така розлука добровільна, інше коли вимушена.

Хлопці рухались додому в рідну Юхнівку, в солодкому передчутті зустрічі з рідними людьми, містами, речами. Вони зуміли вирватись з хижих ворожих кігтів, подолали всі негаразди, вижили в чужих краях, а головне не зрадили один одного. Не зрадили себе.

Посмішки не полишали облич.

–        Пшениця вже заколосилась – мрійливо протягнув Велимир – шкода що нас не було вдома, коли вона саме з’являлась з землі. Мені найбільше до вподоби коли ледь помітні перші паростки пробиваються крізь землю. От здавалось би що тієї травинки? Нігтем можна мокре місце від неї залишити. Аж ти поглянь, знаходить шпаринки в ґрунті, розсовує своїм тендітним тільцем піщинки, оминає грудочки та з’являється аби поглянути на світ Божий. Та виринувши з–під землі, вона наражається на ще більшу небезпеку. Її можуть розчавити копита, можуть з’їсти, вона просто може загинути врешті-решт, якщо не буде дощу, або навпаки, якщо дощ зарядить безупинно. І ось все минулось, дивом її ніхто не розтоптав, не зжер, погода дозволила цій травинці набрати вагу, зміцнитись… Здавалось би минулось, всі небезпеки пройшли стороною, аж тут нізвідки налетить сарана, чи якась мошка і знищить всі посіви. Тому треба пильнувати врожай. Тому й душа у людини радіє, коли не тільки волею богів достигає врожай, а й людською працею, дбайливим доглядом, розумом та вміннями нашими, звичайних орачів, хліборобів.

–        А я більше полюбляю, коли зерно вже в льосі – замріяно додав Твердята – значить зима буде ситою. Мати як спече коржики на камінні, аромат такий, що й на вулиці не встоїш. До речі як там батьки?

–        Чекають – похмуро відповів Велимир.

Запала тиша. Твердята ладен був би не ставити того питання, та слини не вхопиш – слова не повернеш.

Велимир пригадував батьків, своє безтурботне життя, коли за все відповідає батько, коли про все турбується мати. Мати з батьком віддали своє життя, аби він жив. Отже, він мусить жити, аби вони з того берегу річки Лети бачили, син їхній виправдав сподівання, виріс гідною людиною. Тож треба взяти до рук пернач вождя, забезпечити плем’я на найближчу зиму їжею, подбати про урожай, про запаси посівного, знайти нові пасовища для отари, спорядити торговий похід до Ольвії, та чи мало клопоту у вождя?

–        Здається попереду ріка – озвався Голуб.

Першим їхав Велимир толочачи високу степову траву сильними грудьми чорногривого персидського скакуна, слідом на такому ж чорногривому коневі їхав Твердята, втоптуючи потолочену траву. Останнім, йшов Голуб, бо відмовився від коня, що йому люб’язно пропонували амазонки. Юхнівці, поринувши у свої думки не відразу зрозуміли, що сказав товариш. А зрозумівши пришвидшили коней.

Коні бігли досить жваво, проте Голуб не відставив від них. Дихаючи на повні груди, він здавалось, ладен обігнати тварин. Коли досягли неширокої річки й коні схилившись пили прозору воду, Велимир з Твердятою роздягнулись та з задоволенням занурились у воду.

–        Голуб, йди-но до нас – крикнув Твердята і замахав запрошуючи товариша.

Але той розтягнувся на землі, взяв до рота травинку і заперечно похитав головою.

–        Дивний – сказав Твердята Велимиру – мені інколи здається, що він побоюється мене.

–        Та я й сам тебе боюсь – всміхаючись промовив Велимир.

Проте хлопець не повернув усмішку, а понуривши голову намагався щось роздивитись у збаламученій воді. Велимир поглянув на побратима уважніше. Неприродно видовжена голова, витерте обручем волосся, очі на викоті, ще й одне плече вище іншого від постійного перебування в скоцюрбленому положенні у клітці.

–        Невже я настільки тепер страшний? – запитав Твердята у свого відображення.

–        Та ну що ти? – вдавано бадьоро відповів Велимир – ну звісно не той красень, що був замолоду – помітив як тінь посмішки торкнулась вуст побратима і продовжив впевненіше – але й не так все погано. Волосся відросте, спину на полі підлікуємо, крім того, не забувай, що побратим в тебе чи не найкращий шаман у світі. Вилікує!

–        А ще мій побратим найбільше хвалько – Твердята вже відкрито посміхався – ой, а що то?

Твердята показав кудись за спину, і коли Велимир обернувся, схопив його за плечі та занурив у воду. Той відштовхнувшись від дна, шпарким ударом долоні спрямував товаришу цівку води в очі, і користуючись моментом, схопив його за шию…

Розважались наче в дитинстві, в річці Сим, що текла прямо під огорожею рідного поселення Юхнівки. Наче не було перського грабунку, смерті батьків, полону. Потім лежачи на соковитій траві, під теплим сонцем, мокрі й зморені довго пригадували як вони зростали разом, опановували хитрощі риболовлі, мисливства, як вчились їздити верхи, випасати худобу та вирощувати врожаї.

–        А пам’ятаєш, як ми тоді були невдоволені, що нас змушують працювати в полі, доглядати отару – запитав Твердята.

–        Дурні були – підіймаючись відповів Велимир – тільки на відстані розумієш, що саме та сторона мила, де мати родила.

І сказавши це знову похмурнів, додав:

–        Добре, час вечеряти. Завтра рушимо з самого ранку, аби скоріше вже додому доїхати. Я розведу багаття, а ти Голубе діставай припаси, що амазонки нам в путь передали

–        Одягнись чи що – буркнув Голуб ховаючи погляд.

Їли баранину, що підсмажили на вогню та сир. Зголоднівши за цілий день, хлопці не помітили як прикінчили всі їстівні припаси, та вляглись спати. Сон не йшов і вони ліниво перекидались незначущими словами.

–        Зорі тут інші – сказав Твердята.

–        Вони всюди однакові – заперечив Голуб – зорі й зорі.

Велимир дивився в небо і пригадував, як розповідав про зорі Оленці. Вони лежали на стрісі його хати й вона уважно слухала. «Візьмеш мене в жони» – сказала тоді дівчинка. Не запитала, не поцікавилась, а сказала так, наче повідомила, що вранці знову зійде сонце. І сонце таки зійшло тоді. А Оленка побігла додому, аби батьки не сварились. Він відповів, що вона ще зовсім мала, аби про таке й думати. Та чи то з часом, чи то з відстанню йому стало зрозуміло, що Оленка, це єдина жива душа, яка й справді його чекає в рідному поселенні. Звісно будуть радіти всі Юхнівці. Але то буде радість, що повернувся вождь, ще один чоловік в поселення, робочі руки, за всім тим, не помічаючи саму людину. А Оленка чекає інакше. Вона чекає саме на нього, а вже що він буде робити в поселенні, то вже справа інша.

І ввижається вже Велимиру, що зорі сплелись у химерному вузлі, в який якщо придивитись, можна побачити кирпате обличчя Оленки. Он ледь виглядає з–під русявого прямого волосся вушко, а карі очі блимають питання «Скоро повернешся, Велимире». Червоними з гострими кутиками грає замріяна усмішка, ось вона розкрила рот і каже:

–        Велимире, Велимире час!

Велимир відкриває очі й бачить перед собою обличчя. Але це не Оленка, то Голуб трусить йог за плече:

–        Час, Велимире, ми сьогодні раніше маємо рушити!

–        Ще навіть не розвиднялось – Велимир намагається вивільнити плече від настирної руки та повернутись у свої мрії.

–        Поки поїмо й час вже – Голуб не дає товаришеві знову зануритись в сон

–        А що їсти будемо? – Твердята, який щойно похропував уві сні підняв голову – ми ж вчора геть все з’їли

–        Все, та не все – Голуб показує хлопцям три шматки м’яса – я встиг дещо приховати.

У по-ранішньому прохолодному повітрі, від м’яса наче повіяло теплом. Хлопці не підіймаючись ловлять шматки баранини, що їм влучно кидає товариш. Деякий час тишу порушує лиш робота щелеп та задоволене мугикання.

Коли з ранковим перекусом покінчено, вже й навкруги розвиднілось. Тож аби подолати якнайбільшу відстань хлопці вирушили в путь, напившись води з річки, яка своєю прохолодою у вчорашню спеку не відпускала зі свого оточення, а нинішнім ранком виштовхувала на берег.

Пустили коней самоходом, ті неспішним кроком – ще не біг вже не хода – прямували на захід. Хлопці ліниво перемовлялись, аби про що. Але так чи інакше всі розмови зводились до планів на майбутнє в рідному поселенні.

–        Викопаю власну хатинку, натягаю з річки очерету, зроблю стріху – мріяв Твердята – заведу господарство. Як буде в мене з десяток коней, то й жінку приведу. А ти?

–        Хату маю – задумливо відповів Велимир – тому спочатку приведу жінку, а потім вже про коней подбаю.

–        Хто ж піде за тебе? – заперечив Твердята – якщо в тебе жодного коня на подвір’ї.

–        Оленка – пірнув в холодну воду з головою Велимир – сестра твоя.

Про дівчат хлопці говорили багато, але про те, що Велимир візьме чи хоча б міг взяти в жони сестру Твердяти ніколи й слова мовлено не було. Мале дитя, що про неї розмовляти. Але те що росте під самісеньким носом найменш помітне.

Деякий час мовчали.

–        Чи  ти проти? – запитав Велимир

–        Я? До чого тут я? А вона? – і не чекаючи відповіді продовжив – Та ні я не проти. Що ти? Я навіть радий. Просто ти мене ошелешив, я ж звик що Оленка – дівчинка маленька. Та всі діти виростають. Тож ми з тобою станемо ще ріднішими!

Твердята підігнав коня до Велимира й обійняв довшою правою рукою. Після багатоденного сидіння в клітці хлопець був скоцюрблений в правий бік, від чого права рука звисала майже до коліна, натомість ліве плече досягало вуха.

–        А я й одружуватись не буду! Я ж розумію після персіянського полону, хто на мене гляне. – ледь чутно забурмотів Твердята – Голова, як груша, очі ось-ось викотяться – він замахав руками як горобчик крилами без пір’я, щойно вилупившись – ще й оце ось, до всього.

–        Дурний ти – сказав Голуб, що не відстаючи мовчки біг за кіньми – сама царівна перська на тебе зазіхнула, а ти «хто на мене гляне, хто на мене гляне».

–        Ой – раптом скрикнув Твердята і закрив долонею ліве око – щось наче в око потрапило!

–        Покажи – сказав Велимир

–        Та вже минається – відповів Твердята

–        Тихо – обізвався Голуб – вовки!

Хлопці прислухались. Десь здалеку вчувався вовчий вий та гарчання. А ще наче людський крик.

–        Треба втікати – Голуб показав в інший бік від гомону.

Але Велимир зняв лук з плеча. Віддав Твердяті серп, показав очима, Голубу на акінак. Той зітхнувши дістав ніж з–за поясу. Хлопці рушили в бік шуму.

П’ятеро вовків, четверо сірих та один чорний – вожак, кружляли біля чоловіка. Чоловік з останніх сил відмахувався від них мечем. Та з кожним махом втрачав сили. Вовки розуміли, що жертва ось-ось сама впаде з ніг і робили хибні випади, перевіряючи чи здатен оточений ще на захист.

Чорний, найбільший серед хижаків підібгав задні лапи готуючись до вирішального стрибка на спину чоловіку, поки інші відволікають. Потужні м’язи підкинули міцне тіло озброєне пазурами, що виблискували на сонці, високо в гору. Вовк описавши широку дугу вже падав на шию жертви, розкривши пащеку, з якої піною стікала слина в передчутті гарячої крові, коли йому в око вп’ялась стріла і він хутряним жмутком впав до ніг чоловіка.

Велимир встиг випустити ще дві стріли, які вп’ялись в тіла вовків. Інші двоє сіроманців відчувши небезпеку, побігли геть в високу степову траву.

Коли хлопці під’їхали двоє сірих ще були живі, тому Голубу довелось їх позбавити страждань. Велимир тим часом підійшов до чоловіка, який знесилено лежав горілиць. На ньому був повстяний каптан, та штани. На голові червоний башлик, в усі золотий кільчик. В чорній бороді рясно виблискувала сивина.

–        Не встигли? – запитав Твердята

–        Спить – відповів Велимир.

Наче на підтвердження його слів степ оздобився гулким храпом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.