Розділ Х (ч1)

Вирушили на світанку. В пошуковий загін увійшли вцілілі в нічній пожежі «безсмертні» комонники. П’ять сотень воїнів їхали шеренгами в п’ятдесят чоловік, щоб охопити поглядом якнайбільшу частину шляху.

Попереду в центрі їхала четвірка очільників безсмертних, Мардоній, Зопір, Гарпаг та Артабаз. Випереджаючи їх на добрих три кінських крупи впевнено тримаючись сліду їхав Тимофій. Крім того, в різні боки були розіслані вивідники на відстань трьох пострілів стрілою. Між найдальшим вивідником і загоном йшли однією лінією ще двоє воїнів. Тож в разі чого, стрілою з червоним оперенням загін буде повідомлений про небезпеку.

Тимофій час від часу повідомляв про свої спостереження.

–        Схоже ще до вечора ми настигнемо їх. Дивні втікачі, не летять галопом, а ледь пересуваються – в його голосі не було азарту переслідувача, скоріш здивування – може коні поранені? Не зрозуміло.

«Або ж поранені не коні, а вершники, навіть ВЕРШНИК». Саме вершник, той що був його, Мардонія бранцем навряд чи всидить на коні що несеться з усіх ніг.  І всупереч загальній думці, що вкрали цареву доньку, Мардоній був впевнений, все навпаки. НАВПАКИ. Парміс вкрала Твердяту. Вкрала і втекла.

Навряд чи з ним хтось би погодився озвуч він свої думки. Це дійсно пролунало б неймовірно:

–        Парміс покинула царські подушки, і на крадених конях разом з напівживим дикуном помчала в чужий і незнайомий степ.

–        Це неймовірно, це просто в голові не вкладається. Цього не може бути! – заперечили б йому.

–        Як змучене хлоп'я зміг би тихо вивести царських коней? Вони ж охороняються, та й коні не скорились би незнайомій людині. А про те, що б непомітно викрасти царівну з самого центру царського стану, з натовпом охоронців, служок та рабів не може бути й мови – стояв би на своєму Мардоній

–        Тієї ночі пожежа була, не забувай Мардоній. Творився справжній гармидер. Можливо, що саме пожежа й була частина сакського задуму. Поки ми всі метушились, царівну й викрали. Просочились кілька відчайдушних саків і вкрали царівну, ну й бранця звільнили

–        Але…

Мардоній не встиг заперечити у своєму внутрішньому діалозі, бо від вивідників що їхали попереду і по праву руку, прилетіла стріла з червоним оперенням.

Отже, попереду, зі сходу на захід рухається ворог. На стрілі лиш одна насічка – загін невеликий до сотні комонників. Мардоній миттєво прийнявши рішення віддав наказ найближчим десятникам, щоб готувались до перехоплення ворога.

Воїни завчено, без метушні перелаштувались у п’ять шеренг по сто в кожній, розтягнулись довгою дугою і залягли у високій траві.

Лежав і Мардоній погладжуючи свого білого коня. Прислухався. По соковитій зеленій стеблині спритно перебираючи тоненькими ніжками, на яких трималось красне тільце з чорними плямами, ліз невідомий жучок. Над травою з’явився перший ковпак, жучок випроставши крила злетів, Мардоній схопившись кинув спис в бік ворога:

–        До бою!

Вже наступної миті досі пустинний степ, перетворився на метушливий мурашник. Коли піднялись персіяни, то скіфи виявились мало не оточені. Вільна була лиш північна сторона. За задумом Мардонія, нечисленний скіфський загін, почне рятуватись перелаштовуючи свій біг на північ. Таким чином втрачаючи швидкість, і повертаючись спиною до супротивника. Залишатиметься лиш розстріляти з луків та й потому.

Проте скіфи не змінили напрямку. Вони продовжили свій рух на захід, на ходу пускаючи стріли навсібіч. Їхали скіфи десятьма шеренгами по п’ять вершників. Кожен з вершників встигав послати стріли на три сторони й коли рука занурювалась до горити за четвертою, то перша ще була в повітрі. Зі сторони здавалось, що то не вершники, а міфічні кентаври несуться, бо жоден скіф не падав з коня, навіть коли його прошивала наскрізь стріла.

Та якими б вправними стрілками не були скіфи, раптовість та чисельна перевага були на боці персіян. Поступово скіфський загін рідшав, і до західного перського крила доїхало лишень п’ятірка степовиків, а прорватись випало тільки одному.

Бійка завершилась так швидко, що Тимофій навіть не встиг підвестись з землі. Він поволі піднявся, потягнув до себе коня. Обтрусився, озирнувся.

–        Боягуз – крикнув в бік калліпіда Зопір

Очі його палали азартом бою, дірки посеред обличчя, то розширювались то звужувались, кінь під ним не міг встояти на місці. Та калліпід спокійно дивився, як перед ним яріє безвухий вершник.

–        Може й боягуз – помітив, що Артабаз вже наполовину витяг з піхов меча і додав – А може рятівник ваших голів.

–        То ти не просто так відлежувався, а молився, щоб Агура–Мазда вберіг наші голови – гигикнув Гарпаг

–        Як би ви шукали царівну, аби я схопив стрілу? – помітивши як презирливо хмикнув Гарпаг, продовжив – може я не найкращий слідопит. Та після сакського пробігу слідопиту тут робити й нема чого. Сліди затоптані. Та мені вони не потрібні. Я знаю куди рухаються втікачі.

Артабаз зачохлив меча, Гарпаг задоволено хмикнув, Зопір заспокійливо погладив гриву своєму коневі.

–        І куди? – запитав Мардоній

–        Попереду у нас річка. На десятки стадій в один бік і інший є лишень один брід. Тож варто їх там і шукати. Якщо біля броду не знайдемо слідів, тоді половина загону поїде вліво, інша вправо. Гадаю, до вечора царівну знайдемо.

І хоч до вечора ще було й далеко, та знайти царівну не вдалось з–за видного. Допоки відновлювали стрій, рахували втрати, а їх виявилось майже сотня вбитими, та перев’язували ранених, яких теж було чимало, сонце вже розпочало свій рух донизу.

До річки дійшли, коли з–за обрію виднівся лиш обідок сонця. Вирішили заночувати на цьому березі, а переправу залишити на завтрашній день.

Багаття не розводили. В степу деревини немає, виїздили з табору нашвидкуруч, добре хоч в’яленого м’яса взяли. Мардоній відкрив амфору з вином, стали пити по ковтку передаючи один одному. Гарпаг запросив Тимофія до звичного гурту:

–        Еллін, чи скіф, я вже плутаю. Одним словом Тимофію йди-но до нас.

Той не став комизитись, підійшов зробив великий ковток вина. Видихнув і розслаблено сів в коло. Коли амфора вдруге потрапила йому в руки запитав:

–        А знаєте як саки гріються, в такі ночі?

Ніч була прохолодною. До того ще й від води тягло зимним подихом. Добре хоч місяць був повний й все навколо було видно. Обвівши поглядом співбесідників, Тимофій сказав:

–        Підпалюють кістки худоби чи впольованої здобичі та гріються. Дерево в степу рідкість, а худоба завжди йде поруч. М’ясо з’їдають, шкіру дублять і шиють одяг, а кістки спалюють. Все в них в діло йде.

–        У сакської худоби кістки дерев’яні по-твоєму виходить, Тимофій – гигикнув Гарпаг.

Інші зігрівшись вином, й так-сяк підкріпившись м’ясом підтримали товариша коротким сміхом.

–        Дістають шлунок, обстругують м’ясо з кісток, потім те м’ясо разом з іншими нутрощами пхають у шлунок. Виходить наче коза, чи вівця сама себе з’їла. Кістки ж викладають таким собі гостроверхим наметом. Шлунок підвішують зверху, звідти стікає смалець, який пропитує кістки, і ті потім довго ще горять. Кінець кінцем коза не тільки сама себе з’їдає, а ще й готує себе.

–        Хитро придумано – Гарпаг розгладив бороду – саки обігріті, нагодовані, а на ранок ще й доглядати не треба козу, що сама себе з’їла, а потім і зготовила.

–        Час спати – сказав Мардоній лаштуючи сідло під голову – завтра рушимо щойно здійметься на світ

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Степан Дідик
30.01.2024 22:09
До частини "Розділ Х (ч1)"
То в мене від І.Білика. Я коли готувався до цієї книжки, прочитав його скіфську трилогію, та й все інше, що він писав про ті часи. От і заразився. В ньому досить своєрідна мова.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше