Розділ VII (ч.1)

Дорога вгору. Не круто, поступово, але нескінченно. Сонце вже досить високо, а вирушивши зранку підіймались й досі. Проте трава не була звично випалена, а соковито зеленіла під весняним чистим небом. Це дещо сповільнювало рух, бо коні постійно нахилялись аби смикнути жмуток жаданої зелені.

На чолі їхали чотири вершники – полководці загону «безсмертних», на різномасних конях.

–        Зопіре – сказав Мардоній, який їхав на білому коню, і почекав поки безвухий повернеться, та продовжив – бачив вчора її?

Під час вчорашнього застілля Зопір майже нічого не пив. Не хотів проґавити влучний момент, аби поспілкуватись з Парміс. Доволі часто Дарій запрошував її, або ж свою дружину Атоссу – матір Парміс, аби ті прислуговували йому. Підливали вино, давали зі своїх рук м’ясо тощо. Зопір сподівався що й минулого вечора буде царева донька в шатрі, і щохвилини був ладен підхопитись і випросити в царя дозвіл поспілкуватись з дівчиною наодинці.

–        Ні – коротко відповів вершник гнідого коня, і тихесенько додав – не було.

–        Якби й побачив, то все одно не побачив би – тихо сказав Гарпаг, на рудому жеребцю.

Між ним і Зопіром їхав на вороній кобилі мовчазний Артабаз, тож Гарпаг сподівався, що безвухий не вчує його кпини. Та чи то вітер був в потрібному напрямку, чи весною у просякнутому життєдайною силою повітрі краще лунали слова, та Зопір почув і перевів лютий погляд на очільника метальників.

–        Маю на увазі – поспішно додав Гарпаг, бо безвухе обличчя, з двома зяючими дірками, над якими яскріють злісні блискавки, дійсно мало моторошний вигляд – що надто багато люду вчора зібралось. Кожен совався, гомонів, наливав, пив, їв. Здається повітря в царському шатрі було наче туман. Де тут побачити когось? Хіба якщо зовсім поруч.

–      Вперше побачив її, – вітерець зігнав лють, приніс спогади – вона ще тоді зовсім малою була, а все одно красивою. А сама як дзиґа, постійно крутиться, сміється, вигадує щось.

Зопір наче розповідав товаришам, та зовсім не звертав увагу на їх реакцію, а лиш виливав з себе, те що спливало в пам’яті. Про те, що хлопець власноручно відрізав собі ніс та вуха, завдяки чому, власне і вдалось взяти Вавілон, знали всі. Але подробиць ніхто не знав, тож тиху розповідь про те, як Зопір відважився на такий вчинок слухали уважно.

Під час святкування, на яке Зопір потрапив завдяки батьку - одному з командувачів Перської армії, він зустрів дівчину від якої серце в нього пропустило кілька поштовхів. А коли пригадав як треба дихати, і повітря повернуло йому здатність приймати реальність, вирішив, що ця дівчина, хоч їй не було й чотирнадцяти, стане його дружиною. Батьки були не проти, Зопірів рід буд близький до царського. Але через малолітство дівчини, про весілля було зарано говорити, тож Зопір і маленька Парміс часто проводили вечори разом біля царського шатра, поки тривала облога.

Якось дівчина запитала: «А скільки ворогів ти убив?»

–        Жодного – відповів Зопір, який на той час в справжній сечі ще не був

–        А я мрію про чоловіка, який здолає багатьох ворогів. І ще щоб обов’язково у нього були шрами, які я буду вечорами натирати лікувальними мазями. От кажуть, ти свататись до мене плануєш. А я собі думаю, що якби хтось допоміг батьку взяти цей Вавілон, той був би мені справжнім мужем.

Тим часом дорога досягла вершини схилу і далі йшла рівним безмежним степом. Мардоній слухаючи такі одкровення, дивувався, як так сталось, що за все життя він не кохав жодної жінки. Наложниці, звісно були, але щоб прив’язатись до якоїсь однієї жінки йому й на думку не спадало. Здавалось би воно й на краще, вуха цілі, ніс на своєму місці, але відчувався брак чогось в цьому житті. Чогось такого, в що зараз вдивлявся спотворений чоловік, ховаючи посмішку в рідкій бороді.

Обернувшись, Мардоній аж нап’яв повіддя від побаченого. З гори було чудово видно, що за ними йде не просто озброєне військо, а справжня сила, красива й жахлива одночасно.

Просто згори стікали чотири різнобарвні струмки загону «безсмертних». Списоносці – на білих, мечоносці – на гнідих, лучники – на вороних, метальники – на рудих конях. Потім їхали царські вози запряжені четвірками білих коней з чорними хвостами та гривами. Навколо царської свити трьома рядами їхали драбанти – царські охоронці. За ними йшла піша частина «безсмертних». Подальший похід було вже важко розгледіти, та Мардоній знав, що слідом йдуть перські воїни, за якими йде харчовий обоз, з худобою, хлібом, сіном, вином та іншими їстівними припасами для людей та коней. Десь там йдуть й бранці з нечисленною охороною. Потім йшли війська раніше підкорених персіянами народів, та вони звідси зливались вже в безформну, рухливу пляму.

У підніжжя гори, з якої дивився Мардоній, було вузьке місце, з одного боку обмежене азбестовою вертикальною горою, з іншого лісом. Зручне місце для засідки, та значна частина війська проминула його спокійно, а зараз неспіхом тягнувся харчовий обоз.

Мардоній вже був повернув голову, та краєм ока помітив, що лісова галявина наче змінилась в кольорі. Інстинкт воїна підказав, щось відбувається лихе. Вдивився як з лісу вилітає хмара, ба навіть дві хмари, що описавши дугу виливаються на воїнів дощем. Дощем зі стріл, зрозуміло. Одна хмара на воїнів перед обозом, інша на тих що йдуть слідом в безпосередній близькості до обозу.

Наступна хмара була вогняна. Це летіли просмолені та підпалені стріли, які потрапивши в копиці сіна миттєво спалахували, ховаючи все в темному димі. Мардоній дивився вниз і скреготів зубами. Він зрозумів, що потрапили в засідку.

–        Ось і маєш, Дарію! Зайці почали лева смикати за вуса! – сплюнув він на землю – Стій, куди?

Мардоній зупинив Зопіра, що розвертав кобилу наміряючись гнати на допомогу.

–        Не встигнемо – злісно мовив Артабаз.

Не встигли не лише воїни з вершини схилу. Навіть найближчі вершники, з тих кого оминули скіфські стріли нічого не зуміли заподіяти. Атака скіфів була миттєвою та схованою густим димом. Коли дим потроху став розвіюватись, то всі зрозуміли ціль цієї атаки. Скіфи розгромили харчовий обоз, постріляли найближчих охоронців, знищили фураж, розігнали та повбивали худобу. А ще звільнили полонених.

Часу ця раптова атака зайняла стільки, що якби Мардоній погнав свого коня на допомогу, то хіба десяту частину шляху здолав. Все відбулось дуже швидко. Більшість воїнів з перського війська навіть не встигли усвідомити, що армія залишилась майже без їжі.

Ввечері знову всі зібрались в шатрі Мардонія. Стіл як завжди був багатий на наїдки й вино, бо безсмертні як і драбанти харчувались з іншого, не знищеного царського обозу. А посеред столу лежало дерев’яне кільце. Коли воїни втамували спрагу і перший голод, Гарпаг запитав:

–        І що це за обруч?

–        Це подарунок від мого кухаря, що я обіцяв он тому – Артабаз кивнув в куток, де стояла клітка з хлопцем.

Після скіфського нападу, що стався вдень, всі бранці, повтікали залишився один Твердята. Він сидів на землі притулившись до колеса одного з возів. На руках і ногах теліпались розрізані вірьовки, а він просто чекав коли його знову зв’яжуть, не намагаючись втікати.

–        Як це? – запитав Мардоній вертячи обруч в руках

–        Одягаєш на голову – пояснив Артабаз, а Мардоній спробував натягти обруч собі на голову, та це йому не вдавалось, обруч був замалий – і поливаєш водою. Дерево розширюється, голова болить. Більше води – більше страждань.

–        Здається цьому йолопу така попруга лиш на користь буде – гигикнув Гарпаг – бо в нього в голові зовсім пусто, інакше чому він не втік?

–        От і перевіримо – Артабаз піднявся з–за столу, взяв до рук обруч.

Всі четверо рушили до клітки. Недовго пововтузившись одягли обруч хлопцю на голову. Полили вином, бо води в шатрі не було. Аби Твердята не міг зняти зв’язали руки за спиною. Якийсь час постояли біля клітки милуючись, як хлопець намагається зняти обруч зачепивши його за прути та видаючи від безсилої злості справжнє звіряче ричання.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.