Розділ ХIV

Погляд.

Вона не розуміла чим саме, але не сумнівалась, що саме погляд вразив її. До цього часу в людях, з якими їй випадало зустрічатись поглядами, вона помічала різне. Найчастіше це було підлабузництво, інколи злість, бували й пусті нічого не варті погляді. Та цей дикун дивився своїми виряченими очима на світ спокійно і… насмішкувато чи що? Іронічно, так саме іронічно.

І це при тому, що руки в нього зв’язані, голову оперізує обруч, від якого невдовзі лусне череп, позаду озброєні охоронці, а просто перед ним люди які здатні знищити його одним рухом брови. А він дивиться на все це наче промовляючи «Ну і що ви мені зробите? Чим ще здивуєте? Закатуєте? Ги! Вб’єте? Ги! Залишите жити?»

Та про те, що погляд був саме іронічний, вона зрозуміла потім, з часом. Тоді ж у шатрі царя царів Дарія, Парміс побачила зухвалість в очах сакського хлопця, і була майже готова до хлопцевої загибелі от прямо зараз, в цьому червоному шатрі. Бо ніхто навіть най–най наближені не можуть стояти перед царем всього живого, царем землі та води Дарієм. На диво, цар спокійно віднісся до такого нахабства.

Парміс звикла до покори. Всі її сприймали як доньку царя, а дехто й вважав такою, бо вона постійно перебувала в покоях царя, поруч з Атоссою – дружиною царя. І якщо більшість персіян знали, що Парміс не донька царя, то про те, що вона не донька Атоссі, знали лиш деякі.

Атосса – донька величного царя Кіра, до Дарія була одружена двічі, тож багато хто вважав Парміс, її донькою і донькою одного з її колишніх чоловіків – царя Персії та брата Атосси Камбіза, або царя – самозванця, якого скинув з престолу Дарій – Гаумати. Та хто насправді був батьком Парміс, про це знає тільки Арістона – мати Парміс і рідна сестра Атосси.

Атосса народила Дарію сина – Ксеркса, але хлопця як і всіх перських хлопчаків в п’ятирічному віці забрали до військової школи, і материнська ніжність Атосси, яка до того ж мріяла про доньку, лагідним та нестримним потоком линули на племінницю.

Людина швидко звикає до кращого, а надто дитина. Вже в п’ятирічному віці Парміс сприймала як належне, коли їй вклонялись люди, які за віком годились їй не те, що в батьки - в прапрадіди. Їсти найкраще, пити найсмачніше, одяг найкрасивіший, постіль м'якше якої тільки хмари – це все стало буденністю для дівчини. Швидко засвоїла придворний етикет, копіювала царську недбалість до слуг, з часом впевнилась у своїй вибірковості. Мати, як і кожна на світі мати, бажала доньці кращого життя, а де може бути краще ніж під царевим опікунством? Тож Арістона просто відійшла в сторону, не заважала щастю своєї доньки.

Коли людина буває задоволена? Ніколи! Вона завжди прагне ще чогось. А якщо в неї є все? Тоді людина шукає, що існує в цьому світі чого в неї нема.

Парміс шукала пригод. Втечі з палацу, прогулянки між звичайним людом, відвідування жебраків стали її захопленням. Спочатку сторожа не хотіла відпускати її за межі безпечної царської обителі, та вона навчилась кого підкупом, а кого й погрозами вмовляти, щоб відчиняли для неї ворота.

Якось почула Парміс, як Атосса каже своєму чоловікові, царю царів Дарію:

–        Ти володар великого царства, тобі підкорюються багато народів, ти володієш безмежними землями й водами. Але все це було завойовано іншими царями, до тебе. Тому й спалахують повстання то тут, то там, бо народи вважають, що не ти їх завойовував, не тобі й втримувати.

–        Але ж всі ці повстання я згасив – відповів на те Дарій, та в голосі відчувалось, що він згоден зі своєю дружиною

–        Саме так – мудра Атосса завжди погоджувалась – і згасиш нові. Але краще зробити так, аби не виникало нових спалахів. Згоден?

–        Згоден – хитнув головою цар – але як це зробити?

–        Завоювати новий народ, народ який ще нікому не корився – швидко промовила Атосса заготовлену відповідь – тоді тебе будуть поважати, люди скажуть, якщо він такий вдалий завойовник, що зумів підкорити цілий народ, який до того ніхто не міг перемогти, то краще нам схилити покірно голови, а не повставати.

–        Але де ж знайти такий народ? – спитав Дарій – всі відомі землі вже платять данину Персії

–        Так мій царю – погодилась Парміс – по це бік Понту, всі вклоняються твоїй величі.

–        А на тому березі моря Понтійського живуть саки – блиснула здогадка в очах царя – і якщо я завоюю тих північних дикунів, то мене називатимуть царем всіх відомих земель

–        Так, мій царю.

Дикуни, невідомі землі, війна, похід – повторювала про себе Парміс відчуваючи солодкий присмак кожного слова. Повторювала і розуміла, в цей похід вона рушить разом з царем.

Раніше вона кілька разів ходила в походи, якщо з царем йшла Атосса, тож треба дізнатись чи Атосса буде супроводжувати царя в далеку Сакську землю.

–        Я так розумію дівчинка вже виросла, їй стали затісні царські хороми – відповіла Атосса, на питання, хитро зіщулившись

–        Невже тобі самій не цікаво? – сказала Парміс благально дивлячись в очі своїй тітці.

–        Не те щоб, аж дуже цікаво – сказала Атосса та ледь прикусила нижню губу – проте й покинути царя на такий довгий час було б нерозумно. Крім того, якщо виявиться, що за сакськими землями є ще хтось, кого треба підкорити, похід може затягнутись, тож краще бути поруч з царем, бо серце чоловіка влаштовано ненадійно. Коли очі довго не бачать своєї жони, то й образ її вивітрюється швидко. Отже, вмовила. Допоможемо Дарію в цьому поході.

Та похід, який розпочався так цікаво з перетинання двох річок новими мостами, які звели виключно для переправи через Боспор та річку Істр, виявився зовсім нудним. День за днем вони йшли. Оце і все що могла розповісти б Парміс, спитай її про враження. Пейзажі були абсолютно одноманітні. Безкрайнє небо і такий же безкрайній степ. Інколи випалений вщент, інколи сіро-зелений. З часом вона вже й не виходила зі своєї кибитки, їхала м’яко погойдуючись на подушках.

Тож побачити справжнього сакського дикуна це була яка-не-яка розвага. Він зовсім не виправдав її очікувань. Це не був міцний і жорстокий, нескорений воїн. Стояв скоцюрблений невеликого росту хлопець в чужому одязі. На голові обруч для катувань, від чого в нещасного видовжилась потилиця, і майже повилазили очі. Парміс знала, якщо час від часу не знімати це знаряддя, поливаючи його водою, людина помре, а якщо навіть і виживе, то неодмінно втратить здоровий глузд, перетворившись на недоумка.

Стояв цей поломаний нечупара, виблискуючи пожовклими очима ще й погрожував вбити Мардонія. Здавалось, він нікого не бачить крім Мардонія. Цар царів, величний Дарій кинув навіть ножа бранцю, аби видовище викликало хоч якусь цікавість. Адже зрозуміло, що Мардонію перемогти у двобою цього хлопця, це все одно що струсити пил з одягу.

І сак побіг з ножем в руці. Парміс бачила не одну бійку і розуміла, що справжні бійці так не атакують. Хлопець просто біг, аби встромити ножа, не петляв, не робив хибних рухів. Він хотів вбити. Або ж… Так він хотів або вбити, або померти. Все просто. Або, або. Він кинув жереб, інше його не стосується, далі то вже справа богів.

Мардоній зробивши ледь помітний, якийсь танцювальний рух, відправив хлопця на підлогу. Сак піднявся, знайшов поглядом, своїм спокійним, іронічним поглядом ворога і переступивши з ноги на ногу вже ладен був знову бігти в атаку. Напевно в останню у своєму житті атаку, бо Мардоній другого разу вже не подарує. Це розуміли в царському шатрі тоді всі присутні. І звісно розумів хлопець. Та це ніяк не вплинуло на нього. Він був все такий же зосереджений, прямолінійний, впевнений у своїй правоті, нескорений…

–        Така наша доля, жіноча, коритись – відповідає Атосса гладячи волосся своїй племінниці, що плаче в неї на грудях – з рештою, всі знайомі мені дівчата мріяли б опинитись на твоєму місці

Ще на початку походу, коли сонце нещадно пекло, а тиша стояла така, що жодна травинка не ворушилась Парміс, чи не щодня допомагала своїй тітці годувати царя. Якось Парміс вдягла лиш грецький хітон та шовкові шаровари й підносячи ягідку винограду до царевого рота, відворот хітону оголив її груди, що не пройшло повз уваги царя.

–        Парміс, дитино – сказав Дарій посміхаючись собі в бороду – дай-но я на тебе подивлюсь.

Дівчина сміючись вийшла в центр шатру і закрутилася в танці, якому перських дівчат навчали, аби усолоджували зір чоловіка перед сном. Дівчина танцювала і сміялась, не думаючи про можливі наслідки. Які можуть наслідки? Адже вона чи не з першого дня знає царя, він з нею завжди добрий, навіть лагідний. Та що там, він майже як батько для неї.

Проте щось змінилось у поведінці царя. Він частіше заводив з нею розмови, запитував про Зопіра. Мовляв, обіцяв віддати в жони таку красуню, а тепер не знає як і бути, бо ж не спитав чого хоче дівчина. Агура Мазда вчить, що треба до всіх людей ставитись з повагою. Парміс була навіть вдячна цареві, адже їй зовсім не посміхалось таке майбутнє з безносим та безвухим чоловіком. Під час трапез цар часто захоплював до рота не тільки їжу, а й пальці дівчини, а танок в її виконанні став чи не щоденним ритуалом.

Та третього дня цар відкинувши всі недомовленості, і ховаючи погляд від Атосси, наказав Парміс прийти до нього ввечері, щоб розділити з ним ложе.

–        Але я не хочу – крізь сльози відповідала тоді Парміс своїй тітці – я не хочу. Атоссо, тітонько, ти мені як матір була завжди. Невже дозволиш, щоб твоя донька стала звичайною наложницею? Допоможи, благаю!

Того вечора Атосса пояснила Дарію, що через жіночі особливості, Парміс не може прийти до царського ложа. І вмовила царя почекати кілька днів. За цей час вона пообіцяла царю, що навчить дівчину як доставляти справжню царську насолоду чоловікові.

… коритись це не єдиний вихід! Завжди можна померти нескореною.

–        Стійте – це обізвалась Парміс – я не хочу дивитись на це. Цар царів, розважились і досить. Мамо ну, будь ласка…

Атосса любила, коли дівчина її називала мамою, і підтримала свою небогу. Дарій піддався на жіноче вмовляння, а вже того ж вечора, дівчина розповіла про свій задум Атоссі.

–        Нащо тобі ділити царя зі мною? – почала вона з питання – я ж не буду просто йому наложницею, я молодша, отже невідомо чим обернеться ця хтива забаганка з часом.

–        Продовжуй – сказала Атосса – я розумію про що ти. Але не треба мене лякати, дитинко. Запам’ятай, я хочу тобі добра. Отже, що ти надумала?

–        Втекти! – і дочекавшись коли дивування Атосси знову зміниться здатністю слухати, продовжила – разом з тим сакським полоненим. Він тут місцевий, тож разом не пропадемо

–        Я завжди знала, що ти відчайдушна дівчина – промовила Атосса задумливо покусуючи нижню губу.

А подумати було про що. Як втекти з табору, з військового табору, де на кожному кроці охорона. Звісно, що в такій справі, чим менше людей, тим краще. Проте їм вдвох нізащо не впоратись. Тож, доведеться залучити, ще когось. Когось надійного. Надійного і неговіркого.

Сіробаз! Очільник її, Атосси, особистої, охорони. Кремезний мідієць, що ладен заради виконання своїх обов’язків покласти голову. Крім того, Атосса була впевнена, відчувала всім своїм жіночим єством, Сіробаз безнадійно закоханий у свою царівну. Тож зі спільником теж питання вирішене, а довіривши справу такому воїнові можна бути певною, що той організує справу якнайкраще.

Переговоривши з охоронцем, пострілюючи бісиками з очей, ти час від часу торкаючись його величезного плеча, від чого той шарівся і здригався, Атосса зрозуміла, що навіть коли його будуть катувати він не здасть її.

Залишалось діждатись зручного моменту. І такий момент стався вже на другу ніч. Не інакше, як сам Агура Мазда допомогав їй.

Поки в таборі стояв ґвалт, харапудились коні, тікали люди, хтось намагався загасити вогонь, а хтось спросоння розмахував зброєю у невеличкої компанії тривала своя пригода. Яка на відміну від загального безладдя, мала свій, нехай і приблизний та все ж план.

Сіробаз наказав привести до себе полоненого сака. Хлопця перевдягли у персидський халат з каптуром. Такий же халат одягла і Парміс. Атосса тим часом побігла до царського стійла і наказала перевести коней на безпечну відстань. «Швидше, швидше, оцих двох я сама поведу». Коли з шатра вийшли дві фігури в темних халатах, з каптурами на голові, коні вже чекали на своїх вершників. Сіробаз підізвав до себе молодшого охоронця, і довіривши йому вивезти з табору цих двох загадкових, проте дуже важливих осіб з табору, повідомив йому пароль, з яким його випустять з табору. Пообіцяв щедру винагороду за виконання і по поверненню перерізав хлопцю горлу.

–        Єдине, чого не врахували Парміс зі своєю тіткою, так це те, що я відмовлюсь втікати – закінчив розповідь про свою втечу Твердята.

Три дні хлопець не підіймався зі шкури лежачи в печері Куркуші. Весь цей час від нього майже не відходив Голуб. Мастив голову зіллям, що приготував Велимир, поїв розведеним медом. З кожним днем, Твердята відчував себе краще, з’явився рум’янець, навіть посміхнувся коли зрозумів що живий сам, і якимось дивом врятувався його побратим. І ось ввечері третього дня він вже зумів вийти з печери та сидячи біля багаття розповідав історію свого порятунку.

–        Я власне міг би давно втекти – продовжив Твердята – та нащо? Я ж не знав, що ти – кивок в бік Велимира – живий. Думав ти помер. Отже, або я вб’ю твого вбивцю, або загину сам.

В колі амазонок почулись схвальні вигуки.

–       То як вони переконали тебе? – запитав Голуб.

–        Парміс сказала, що я геть знесилений, ще день і я не те що Мардонія, муху не зможу вбити. Тому треба втекти відновити сили та вже повернувшись здійснити задумане.

–        Мудра дівчина – вигукнув хтось із гурту

–        Хитра – дещо презирливо обізвався Голуб – Тільки про себе й думає

–        Як би не було, а я й справді виявився зовсім знесиленим. Ще й цей обруч – Твердята показав собі на чоло, на якому чітко виднівся слід від знаряддя тортур. – Щойно виїхала за стан я ледь тримався верхи. Нам довелось стишити ходу. Я постійно втрачав свідомість. Ми ледь рухались. Через мене нас наздогнала погоня. Проте Парміс залишивши мене…

–        …помирати – вставив Голуб

–        … пішла на зустріч переслідувачам і повернула їх.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.