Розділ ІV

Велимир їхав по тому полю, що вони з Твердятою, не встигли зорати, шукав сліди. Зена поведінкою виказувала юнакові покірність. Коли він одягав збрую, сідав верхи вона наче з готовністю підставляла бік, і пряла вухами. Хоч хлопець вперше одягав на коня сідло, вузду, прикріплював ношу і зброю у нього все виходило до ладу. Руки самі знали, що робити.

Для хлопця, який чи не з пелюшок відстежував та полював дичину, глибокі сліди від завантаженого воза, були путівником, наче він саме зараз бачить, як котиться купина зерна слідом за волом. І хоч уже минуло кілька днів, ритвини в ґрунті від коліс виднілись добре. За іншими признаками, як от зламана гілочка, вивернута земля з–під копита, він чітко розумів, всі чотири вершники рушили разом з возом.

Слідів Твердяти віднайти не вдалось. Це, звісно, нічого не означало, бо з того дня минуло вже чотири доби, трава розпрямилась, роса змила кров. Отже, залишалось слідувати за двома борознами, що їх залишили колеса возу.

Хоч Велимир і вперто вірив, що Твердята живий, та все ж роздивляючись навкруги хвилювавсь чи не натрапить на докази тортур, чи знущання з побратима. Зена, здається, зрозуміла куди вони прямують і легким підтюпцем бігла між борознами.

Що далі від домівки, то рідше зустрічались дерева. Аж ось, оминувши пагорбок з соснами Велимир побачив голий степ, аж до обрію. Він відпустив повіддя даючи волю кобилі. Зена побігла поволі набираючи темп. Та невдовзі немолода вже кобила зморилась, повільнішала, зупинилась.

Велимир ліг на землю, поки кобила смикала соковиту траву. Зірвав травинку, встромив між зубів. Ні про що не думав. Про минуле згадувати – душу тривожити, адже нікого в ньому не залишилось. Хіба побратим, та й з тим невідомо що і як. Про майбутнє загадувати ще гірше, бо самотужки звільняти з перського полону то марна справа.

Згадалась батькова розповідь про побратимів. Один потрапив до полону, а інший прийшов у ворожий стан:

– Віддайте мені побратима, бо ми з ним клялись, не жити один без одного - сказав ватажкові.

– А що даси взамін? – запитав той замість відповіді.

– Немає в мене нічого, хіба життя.

– Нащо ж мені твоє життя? Але й задарма не віддам!

Відпустили в’язня, а тому, що прийшов просити, викололи очі. Коли повернулись в рідну землю, то колишній в’язень проштрикнув собі вуха. І жили два побратими разом до останніх своїх днів, наче одне ціле. Один сліпий, інший глухий, а разом наче й один чоловік і бачить і чує.

Після відпочинку Зена йшла тихою ходою, Велимир поруч. Коли підійшли до невідомої річечки потягло згарищем. Річка була не глибокою, ледь досягали грудей, протилежний берег високий, хоч і пологий. Коли вибрались на вершину побачили попелище. Степ був спалений вщент. Десь за обрієм виднівся, а радше вгадувався дим. Де-не-де виблискували на поривах вітру червоні язики полум’я, втім швидко стихали, бо не було чим вогню підживитись. Суцільна чорнота навкруги.

Скоро й слід загубився. Він розчинився серед безлічі інших слідів. Напрямок руху був зрозумілий – на схід сонця. Велимир навіть уявити не міг тієї кількості люду й скоту, що пройшла тут. Настільки щільно втрамбованої землі йому ще бачити не доводилось. І нащо випалювати степ?

Весь шлях, до вечора хлопець намагався зрозуміти, що відбувається. Та жодного пояснення не зміг вигадати. Дістав з суми бурдюк попив води сам, з долоні напоїв Зену. Собі відрізав шмат в’яленого м’яса, кобилі овес. Розстелив гуну, підмостив під голову бурдюк і миттєво заснув.

Щойно почало благословлятись на світ, рушили. Зена слухняно бігла втрамбованим шляхом, та нервування хлопці передалось і кобилі. Вона постійно форкала намагаючись звільнити ніздрі від всюдисущого попелу. Опівдні сонце стало припікати, а легкий зустрічний вітерець гнав шмаття згорілого попелу в обличчя мандрівникам. Велимир відрізав з полотняного пітника дві смужки, з яких зладнав собі та кобилі маски. Дихати стало легше, та очі все одно пекло від згорілого пилу. Зена йшла тихою ходою, з закритими ніздрями бігти було б тяжко.

Допили останню воду. Навкруги згарище, безжальне сонце та степовий вітер. Ні річки, ні лісу, ні затишку. Велимир як частіше давав коневі відпочинок і йшов пішки. Під вечір впали просто в попіл і поснули.

Ніч принесла прохолоду, а ранок заяскрів інеєм. Зена злизувала вологу з обгорілої трави. Рушили, аби зігрітись. Кобила спотикалась і на рівному місці. Від вівса відвернулась.

– Що ти? Скоро, вже скоро буде трава – заспокоював Велимир чи то коня, чи себе.

Голос схрип, обвітрені губи лущились, репались, із запалених очей спливала сукровиця. Кожен крок давався через боротьбу з бажанням зупинитись, впасти, завмерти. Опівдні знову піднявся вітер. Попіл кружляв, збивався в хмари, стьобав і проникав в найменші шпарини одягу.

Спотикаючись через крок хлопець опирався на кобилячу холку. Зена ж закривши очі та опустивши голову ледь не до самої землі брела згорілою землею.

Коли вже під вечір вони натрапили на обвуглені залишки огорожі, які ще де-не-де димилась, Велимир навіть протер запалені очі. Ще нещодавно це було поселення, щонайменше на два десятки дворів. Зараз це був шмат вигорілої землі з димними ямами на місці колишніх будинків-землянок, та пагорбами засушеної, порепаної глини – залишки сараїв.

Наштовхнувшись на закіптюжений кам’яний колодязь Велимир не стримався, захрипів:

– Врятовані! Зараз Зена, поп’ємо. Зараз мила.

Підняв глиняний кухоль, що валявсь неподалік, приладнав вірьовку – дістав води.

– Пий, мила, пий – простяг кухоль кобилі – а потім я

Зена зашаруділа ніздрями й вдарила щокою по руках, вибила кухоль. Вода вилилась.

– Обережніше. Ну нащо ти? Зараз дістану ще.

Зена копитом розчавила кухоль, Велимир схопив її за вузду:

– Що робиш, дурна худоба? – закричав прямо в коняче обличчя.

Зазирнув в глибокі темні очі, замовк на півслові.

– Отруйна? Воду отруїли? Вибач.

Озирнувся, розмірковуючи де провести ніч, що вже накочувалась з–за обрію. До ока впала стіна сараю, що єдина встояла. Стріха напівлежала на стіні, утворюючи кособокий шатер. Міста вистачило обом. Притулившись один до одного лежали. Не дивлячись на втому сон не йшов. Натомість вчувались людські голоси. Може це душі людей, що мешкали тут? Але ж не було жодного тіла, схоже що люди покинули домівки ще до пожежі. В передранкових сутінках коли яв змішувалась у свідомості з забуттям до голосів додались і кроки.

Чи вдалось поспати бодай якийсь час Велимир не був певен. Та треба рушати. Долаючи біль в зневоднених м’язах хлопець піднявся, потягнув Зену, яка невпевнено стояла на ногах. Через кілька кроків стало зрозуміло, що сил на подальшу путь не лишилось.

Велимир втиснувся у вухо кобилі зашепотів:

– Вибач, та я не можу тут померти. Ти мусиш допомогти мені врятувати побратима. Твердяті зараз гірше. Він, сам-один серед ворогів.

Дістав акінак, протер ліктем праве око, бо ліве запливло й не розплющувалось, і встромив кобилі в шию ніж. Не глибоко, ледь проштрикнувши шкіру, але достатньо, аби з вени зацебеніла кров. Зена навіть не здригнулась. Кров вдарила тонким та потужним струмком, Велимир вп'явся в рану, почав пити. Втамувавши спрагу затис пальцем рану.

Чужа кров додала сил, розвіяла туман в голові. Думки стали чіткіші. Продерши від сукровиці й ліве око Велимир побачив сліди, навколо їх ночівлі. Сліди були маленькі, свіжі. Отже, вночі не марилось, дійсно хтось ходив.

Обережно ступаючи повів Зену слідами. Рухались вони вбік від свого маршруту, та відчуття підказувало, що саме цей шлях правильний.

Через недовгий час правильність шляху підтвердилась струмочком, за яким буяв зеленню ліс. Пили воду довго. Потім відхекувались не піднімаючись і знову пили. Лежали смакуючи подихом життя, знову пили. Велимир зачерпнув жменю глею, заклеїв рану на шиї кобили.

Лиш коли сонце наполовину спустилось за обрій вони перебрели той струмок, пішли в ліс. Сліди на диво в лісі розчинялись. Отже, то був справжній лісний мешканець, що в степу відчував невпевненість, зате в лісі пересувавсь, не залишаючи жодної підказки для переслідувачів.

Ліс дарував затишок і чисте повітря. Велимир швидко назбирав хмизу. Дістав трут, обережно висипав малу долю під тоненькими сухими гілочками. Дзенькнув кресалом по кремнію, іскра увіп’явшись в трут миттєво перетворилась на вогник. З–за куща глоду пискнуло. Велимир обома руками оберігав поки ще слабеньке полум’я, поки те набрало сил, та почало втамувати голод гілочками. Підійшов до Зени, витягнув із подорожньої суми шмат в’яленого м’яса перерізав. Частину назад в суму, іншу поклав на хмиз біля вогню.

– Піду зроблю запас дров на ніч, поки м’ясо розігріється – сказав потріпавши Зену за вухом і зник в хащах.

Зена косувала оком на вогонь, коли до м’яса швидко підбігла мала темна фігура, схопила шмат і блискавично розвернувшись впала, стукнувшись лобом в груди Велимира.

Він стояв і дивився на чи то на дитину, чи на юнака, з неслухняним чорним як нічне беззіркове небо волоссям, такими ж темними очима вугликами, що яскріли злістю, та свіжим шрамом над правим оком. З одягу була довга до п’ят конопляна сорочка, на ногах постоли, що досі не розлізлись лиш завдяки недбало обмотаній лозі.

Гість одночасно відповзав назад, намагаючись піднятись і сховати за спину їжу. До того ж ще й ричав, демонструючи на диво білі зуби.

– Не вкусиш? – посміхнувсь Велимир.

У відповідь чорноокий швидко підскочив, розвернувся і вдарившись в груди Зени знову впав. Цього разу м’ясо випало з рук просто під ноги Велимира. Той підняв шмат, присів і простягнув:

– На, тримай

Недовірливість в погляді крадія якийсь час боролась з бажанням. Бажання перемогло, різко вихопивши з чужих рук здобич, відскочив в бік.

– Залишайся – сказав Велимир влаштовуючись біля багаття, і показуючи рукою на м’ясо – ото, твоє. Куди ти підеш проти ночі? Відігрієшся, відпочинеш. Тебе як звати?

Здавалось, що гість не чує, чи навіть не розуміє, що йому кажуть. Перевів погляд з хлопця на коня, потім на багаття. В очах відбилось полум’я. Жадібно вгризся в м’ясо, відриваючи чималі шматки та ковтаючи не пережовуючи. Кусав та вертів очима: хлопець, кінь, багаття.

Велимир і Зена не ворушились, аби не злякати.

Коли м’яса залишалось половина, гість пересиливши себе, перестав жувати та сховав за пазуху, міцніше підперезавшись вірьовкою.

– В мене є ще – Велимир дістав залишки м’яса, порізав його на смужки. – Підходь, пригощайся.

– Я, Велимир – тицьнув він себе в груди, коли одна зі смужок опинилась в закіптюженій долоні мовчуна – а ти?

– Го… Голуб я – тонким голосом, “отже не юнак, дитина”, відповів гість – за їжу винний тобі я що? Кажу, немає нічого, в мене.

Розмовляв Голуб якось дивно. Зрозуміло, але незвично.

– Нічого мені не треба від тебе. Хіба, якщо бачив щось незвичне, то розкажи?

– Ніц бачив.

– Добре. Їж. Я думав лиш, що то ти на тому згарищі був. Сліди схожі – Велимир показав на постоли, перев’язані лозою.

Голуб якийсь час мовчав, потім сито відригнув і почав розповідати.

Кілька днів тому, рахувати він не вмів допомагав собі пальцями. Виходило більш як десять, точніше пояснити був не в змозі, тут проходило військо сколотів. Забрали з собою з городища людей худобу, воду в колодязі отруїли – Велимир вдячно поглянув на Зену – і спалили все вщент. Схоже, що сколоти втікали від іншого війська. Більшого, значно більшого. Зрозуміло, що то були перси, яких було більше ніж зірок на небі. Голуб бачив це все із сосни, біля якої зараз лежала Зена. Те військо безперервно йшло стільки днів, як пальців однієї руки.

– Ви прийшли, потім – завершив свою розповідь Голуб

– Скільки днів минуло?

Голуб подумав і показав чотири пальці.

Це була перша ніч з початку мандрів, проведена в теплі, на повний шлунок, без виснажливого відчуття спраги. Велимир та Голуб лежали на баранячому гуні, біля напівзотлілого багаття, за спинами затишно хропіла Зена.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.