Розділ V

Господарем лісу був Буревій – старий та сильний ведмідь. Він дозволяв людям жити на своїй території, не давав вовкам вдиратись до людських хиж, сараїв. Люди щовесни, прив’язували до жертовного дуба десять ягнят, аби Буревій міг відновити сили після зимової сплячки. Восени з–під дуба, у свій барліг господар лісу забирав діжку з медом, що підсолоджував йому довгі зимові місяці.

Але Буревій постарів, а в ліс прийшов інший, молодий та здоровий як скеля чорно-бурий ведмідь Лютогост. І хоч який дужий був Буревій, та Лютогост виявився дужчим та задрав старого господаря в бійці. Поки новий господар лісу зализував рани у відібраному барлогу, люди сподіваючись на подальші добрі стосунки, прив’язали до жертовного дуба два десятки ягнят, прикотили кілька діжок меду.

Та щедрі дарунки не задобрили нового володаря лісу. На ранок люди побачили жертовний дуб зламаний. Страшно стало жити в такому лісі, де господар ламає дуби як тріску, та не бажає приймати пожертви. Останні крихти сподівання, що все обійдеться, і життя поруч з молодим ведмедем якось налагодиться зникли, коли Лютогост розбивши вщент огорожу проліз в поселення, вдерся в одну із хижчин задер батька, матір і вже добирався до дитини, що з переляку забилась в куток. Всі чоловіки з факелами та палями накинулись на хутряного велетня, змусивши його відійти в ліс.

–        Залишилось, ось – Голуб показав собі на шрам над правим оком – Вб’ю його.

Останні слова пролунали якось аж занадто спокійно, як для дитини, яка їх промовляла. Велимир не почув ні загрози, ні зухвальства. Це був звичайний висновок людини, яка довго про щось думала, і дійшла єдино прийнятної для себе відповіді.

–        То ти залишився сам один? – запитав Велимир, споряджуючи Зену в дорогу.

Вони доїли залишки м’яса і треба було рухатись далі кожному своїм шляхом.

–        Чому один? Плем’я у мене – відповів Голуб і відвів погляд

–        Блукаєш наодинці, малий ще. Чому не зі своїм плем’ям?

Велимир відчував, що йому шкода розлучатись з хлопцем. За вечір і ранок він звик до дивного і навіть дикого хлопця. Та все ж треба рушати далі.

–        Боягузи там – він махнув рукою кудись в ліс – Лютогоста вбивати не допоможуть. Я з тобою.

–        Куди? Ти хоч уявляєш куди я йду? Та й не до Лютогоста мені – Велимир махнув рукою в тому ж напрямку, що й хлопець махав – йди до свого племені. Я не буду з тобою панькатись.

Голуб дивився на Велимира спокійно, як дорослий дивиться на дитину, що починає вередувати. Тільки шрам ледь почервонів.

–        Найближчі – він показав три пальці – дні ти йтимеш цим лісом. Лютогост прийде тобою за. І її – кивнув на Зену – тре йому. Він мисливець вмілий. Ходить ні тріска не хрусне, не побачиш поки пізно буде. А пазурі вп’ються в груди коли, роздивляйсь до схочу. 

–        Я з народження полюю – Велимир помітив як на цих словах кутики вуст Голуба презирливо поповзли догори, додав – а з тебе яка користь? Ведмідь тебе єдиною лапою розчавить. Йди звідси!

Велимир навіть ногою притупнув, та Голуб не ворухнувся. Тоді вскочивши на коня, поскакав вузькою смугою прибережжя між лісом і річкою. Куди пішому зрівнятись з кінним? Так думав Велимир обертаючись і не помічаючи за собою нікого.

Ближче до полудня Велимир зіскочив з коня, поповнив бурдюки водою, почекав поки Зена втамує спрагу. Праворуч, на півдні з іншого берега тягнуло гаром, попереду на сході річка спадала за обрій, на півночі буяв зеленню ліс і … Велимир не повірив очам своїм… привітно махав рукою Голуб.

Велимир махнув хлопцеві у відповідь «Йди-но сюди», після того, як протер очі та переконався, що той не є марою, насланою спекотним сонцем.

–        Як ти наздогнав нас? – запитав Велимир роздивляючись малого, що навіть з подиху не збився – я озирався, ти не біг за нами.

–        Лісом біг. Прохолода там. Тут – він подивився в небо, на сонце – спека. Степ – ноги, ліс – руки.

Велимир пильніше поглянув на руки хлоп’я які звисали мало не до колін і зауважив під шкірою округлі та пружні м’язи, пальці напівзігнуті немов в постійному пошуку додаткового опору.

–        Який тотем у вашого плем’я?

–        Мавпа – відповів Голуб так, наче почув найдурніше у світі запитання

Батько розповідав Велимиру, що лісні племені шанують духів тваринного світу, і крім поклоніння ідолам намагаються перейняти загальні характеристики тотемної тварини. Тож постоли зберегли майже вчорашній вид, і не розлізлися тільки через те, що Голуб частину шляху перетнув перестрибуючи з дерева на дерево на самих руках.

Тим часом Зена напившись води та насмикавши вдоволю трави, підійшла до Голуба ззаду і схилившись біля його вуха тихесенько зафоркала, від чого той по-дитячому безтурботно засміявся й обійняв кобилу за ніс, та ж у відповідь легесенько заіржала, але вивільнятись не поспішала. Велимир спостерігаючи такі веселощі й собі посміхнувся.

–        Маєш коня – відсміявшись сказав Голуб і додав – доброго.

Хотів був ще щось сказати та раптом змовк і лиш блискав на Велимира своїми чорними вуглинками.

–        Хочеш навчу їздити? – здогадався Велимир, про що хотів його просити малюк та не наважувався.

–        Можна, хіба?

Вже наступної миті Голуб сидів в сідлі, невпевнено балансуючи. Та з кожним кроком відчував себе все впевненіше. Велимир підбадьорював словами, Зена відчуваючи необізнаність вершника йшла повільно, майже не виляючи боками та постійно поглядаючи назад. Настороженість маленького вершника спочатку змінилась на обережність, а потім і на вдоволення. Через якийсь час і відстань він вже не міг стримувати емоцій тож дзвінко щось кричав в небо та безпечно розмахував руками. Зена різко зупинилась, хлопець полетів вперед через нахилену голову кобили, і шльопнувся в мілководдя.

Коли Голуб протерши очі стояв по коліна в воді намагаючись усвідомити, що трапилось, Велимир катався по траві, а Зена тихесенько бриніла широкими губами, наче щось пережовуючи.

–        Це тобі наука – сказав відсміявшись Велимир – тримай коня завжди. Ох і розсмішив же ти мене. Як не за повіддя то ногами. Ну добре. Вже вечоріє, а тобі треба обсохнути та щось вполювати на вечерю.

–        Маю м’ясо ще!

Голуб був геть мокрий, вода текла з волосся, з одежі, а дістаючи шмат вчорашнього м’яса, з–за пазухи линув цілий потік. Річкою знову залунав різноголосий сміх. Дзвінкий – Голуба, м’який – Велимира і Зени – скреготливий.

На ніч знову розташувались в лісі. Велимир розвів багаття, Голуб приніс дров на всю ніч. Доїли залишки м’яса, лежали ногами до вогню, головами на теплому боці Зени.

–        Чому женешся? – запитав Голуб

–        Побратима рятую

–        Забрали в роби його?

–        Я навіть не знаю. Розумієш, я не бачив чому вони його взяли з собою, чому не вбили. Врятую – дізнаюсь.

–        Ти один. А їх багато, їх – Голуб поглянув на пальці, озирнувся навкруги – … їх як листків в лісі. Як рятуватимеш?

Це було питання на яке Велимир не знав відповіді. На що сподіватись, якому кумиру приносити жертву, аби врятувати Твердяту? Побратиму з легенди було простіше, там ворог стояв на одному місці в таборі. Прийшов, поклав голову на плаху, і все. Або рубайте шию, або звільняйте бранця.

–        Спати час. Завтра треба поспішати. Та й харч скінчився. Треба щось вполювати.

–        Герой – сказав Голуб і не зрозуміти з інтонації чи насмішкувато, чи серйозно.

«Герой» –  це людина здатна щодня виконувати свою роботу, здатна на монотонну та нецікаву працю, яка приносить користь родині, племені. Ми звикли вважати героями воїнів. Але справжній воїн це теж робота, і добрий воїн тому і герой, що вправно справляється зі своїм обов’язком – знищує ворогів. Якщо орачі здобувають гідний урожай, мисливці – м’ясо, будівельники будують добрі хижини, а коваль виготовляє міцне знаряддя, то всі вони герої. Доводиться інколи орачу брати меч, а будівельнику рогатиною захищати будинок від хижого звіра та це не геройство, це випробування. Саме таку науку доносив до Велимира його батько Гостомисл.

Та пояснювати Голубу наразі не випадало. Той спав.

Абсолютної тиші в лісі не буває. Ліс живий, і в ньому постійно щось відбувається. Хрустять старими суглобами велетні дуби, пищать різноголоссям непосидючі пташки, гудить в нічному просторі пугач, тріщать під власною вагою гілочки, відкорковуються бруньки. Та все ж є передсвітанкова мить, коли все змовкає, застигає. Звір завмирає, вітер вщухає, відсохла гілка зависає, а відірваний листик припиняє кружляння, бо народжується новий день і все застигає в очікуванні.

Саме в такий момент Велимира розбудив істеричний крик Голуба: «Він йде сюди». Схоже, малому наснились жахи.

–        Хто йде? – потягуючись до хрускоту запитав Велимир

Голуб вже стояв на ногах, тримаючи в руках акінак, який невідомо коли встиг вихопити у Велимира з–за поясу.

–        Лютогост! Лютогост поруч – кричав Голуб показуючи ножем в глибину лісу, виблискуючи чорними очима – вб’ю його я.

Велимир придивився до хлопця, бо в ньому щось змінилось, але не зрозуміло що саме.

–        Шрам. Твій шрам став кров’яним – саме це спостереження змусило Велимира взятись за лук.

Тятива була не нап'ята, тож розмотуючи її й надягаючи на лук вперше в житті, Велимир відмітив, що одна дужка лука значно коротша за іншу. Це що б зручно було стріляти верхи. Незрозуміло звідки він це знає, незрозуміло звідки пальці знають як нап’ясти тятиву, а руки вміло закинули лук за спину, приладнавши горит збоку.

Зена тим часом також тривожно шарпала повітря ніздрями, схоже вловила чи нюхом, чи іншим відчуттям небезпеку.

Чорна хутряна брила, між ніг якої Зена пройшла б не нагинаючись з’явилась без єдиного звуку. Щойно нічого не було, і ось в ранковій туманній димці вже стоїть громило і спокійно, «кого це тут принесло» роздивляється людей, кобилу. Очі розумні, розважливі.

Голуб завмер присівши з ножем в руці, Зена теж не рухалась на підігнутих задніх ногах. Лиш Велимир дещо метушливо ладнав стрілу вмочену в рідину із горита, до тятиви. Ведмідь, помітивши рух, вайлувато переставив одну лапу в бік лучника. Не встиг він підняти іншу лапу, як стріла вп’ялась йому в плече. Зі сторони здавалось що ця жалюгідна скалка не завдала жодної шкоди звіру. Та все ж якийсь біль стріла спричинила і Лютогост піднявшись на дві задні лапи вичавив з горлянки загрозливий хрипкий рик, від якого затремтіло гілля на деревах. Та нові дві стріли, що одна за одною вп’ялись в живіт змусили замовкнути його і рушити на Велимира.

Хлопець встиг випустити ще кілька стріл, дивуючись, що ведмідь майже не реагує на отруту, якою змащені наконечники, коли зрозумів що втікати вже пізно. Лапа з кігтями, кожен розміром з лезо плуга підіймалась над головою хлопця, щоб опустившись розчавити його, або ж перерізати навпіл. Та удару так і не сталось, бо ведмідь похитнувся – це його в спину Зена вдарила задніми копитами. І хоч значної шкоди не нанесла, та все ж перемкнула увагу на себе.

Лютогост повернув спочатку голову, роздивився кобилу, потім забувши про хлопця пішов на Зену так і тримаючи вгорі лапу з розчепіреними смертоносними кігтями. Зена встигла ще раз вдарити велетня в живіт забиваючи глибше стріли, перш ніж п'ятірня зламала їй хребет. Коли кігті роздирали її живіт вона форкнула в останнє і вже не бачила як хижак ласує її нутрощами.

Хлопці стояли та спостерігали як ведмідь розважливо дістає з кінського черева кишки, що парували у ранішній прохолоді й неспішно з’їдає. Велимир то вкладав стрілу в тятиву, то опускав руки часто дихаючи. Голуб навпаки стояв скоцюбившись, навіть не дихав.

Аж ось ведмідь здригнувся і став повільно клонитись вліво. Зіперся на лікоть передньої лапи, обвів туманним поглядом хлопців, кінську тушу, землю під собою, спробував піднятись. На мить здалось, що йому це вдасться, але ні. Впав на бік. Медвідь клацав іклами, наче відгризав з повітря час для себе, але отрута вже дісталась серця і з кожним поштовхом вичавлювала життя.

Лютогост вже лежав на спині здригаючись тілом, не в змозі навіть вдихнути, коли йому на живіт заліз Голуб і з розмаху встромив в груди ніж. Останній ведмежий видих вирвався з ніздрів густим потоком, від якого посипалось листя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Степан Дідик
17.01.2024 14:16
До частини "Розділ V"
Дякую. Згоден вичитка не завадить. Але поки воно ще гаряче для мене. Нехай охолоне, а я потім уважніше пройдусь.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше