Розділ ХХІІ

Їхали мовчки. Смакували пустоту, яка настає після добре зробленої роботи. Міст зруйновано, перси в пастці. Непереможна армія, що захопила півсвіту отримала облизня в скіфських степах. Це не лише перемога над перським військом, це крах імперії. З падінням мосту паде і Персія. Поневолені народи Лідії, Єгипту, Ефіопії, Мідії та інших країн тепер відколються від Ахеменідів – роду до якого належав цар царів Дарій I. Хоч який з нього тепер цар царів? Згине в безмежних степах і будуть його називати царем самогубцею, або ж навіть царем що знищив власну країну. Тим, хто прирік Персію на загибель. Бо коли сусідні держави відчують що хижак захирів, вони, озлоблені та підштовхнуті відчуттям помсти розірвуть на шмаття колись непереможну й грізну імперію.

–        Що сказав той грек? – Перервав тишу Голуб. – Як викрутився, чому не буду руйнувати міст, а потім, як приїхали ми такою отарою взяв і зруйнував?

Голуб їхав на своєму ослюкові, інші – Велимир, Твердята та Варкан верхи на гнідих лискучих конях, що тиран Мілету Гістіей, який за дорученням Дарія охороняв міст, подарував, як він запевняв, від щирого серця.

На розмову до греків під’їхали втрьох: Варкан, Велимир та Дорботай «маю чути все, аби не надурили». Гістіей цього разу зустрічав їх на вході до табору, стояв жмакав в руках краї гіматію та швидко переводив погляд від трьох новоприбулих вершників до рухливої хмари на обрії, що наїжачилась списами.

–        Сказав, що прийняв нас з тобою – Велимир повів підборіддям в бік Голуба – за Дарієву перевірку. Мовляв, це перс прислав аби перевірити його відданість

–        Спритно! – З повагою закивав Голуб. – А коні звідки?

Велимир поглянув на Варкана, який їхав заглибившись у свої думки, та відчувши погляд відповів:

–        Дарунок.

То й справді був дарунок, проте довелось дещо підштовхнути греків, аби вони запропонували цих коней. Коли Варкан, через Велимира переконав Гістіея, почати розбирати міст негайно, той тієї ж миті підізвав до себе будівничого Коя, і робота закипіла. «Нарешті», видихнув тоді Кой та спритно роздаючи вказівки почав бігати між підлеглими. Варкан же тим часом подякував Гістіею й додав, що обов’язково повідомить царя Іданфірса, про готовність допомагати скіфам. Єдине, що це не так швидко вдасться зробити, бо надто вже зморені коні дальньою дорогою. Шкода, бо цар звісно весь звівся, і аби з хвилювання не наробив дурниць, як от вислати бойовий загін, щоб рознести грецький стан, спаливши заодно міст з трієрами. «Нащо чекати? – прийшла ідея в голову Гістіея. – Я подарую вам кращих коней, вони нагодовані та відпочилі».

–        Іданфірс буде збирати новий загін розвідників, – сказав Варкан не до кого не звертаючись, але так аби почули всі. – І схоже саме мені доручить цю справу.

–        Збереш, – відмахнувся Голуб. – Чи й не зайняття.

–        Звісно зберу, – посміхнувся в вуса Варкан. – Ви як?

Варкан повільно обвів хлопців поглядом. Голуб почав був сміятись, та зрозумівши, що це не жарт застиг з ледь скривленим ротом. Твердята подивився на Велимира, той же рішуче відповів:

–        Ні Варкане, у кожного свій шлях. Мій шлях дбати про своє плем’я, про Юхнівку. Ростити хліб. Я не воїн. Я хлібороб, орач, якому довелось взяти в руки зброю. – Він лагідно погладив вигин лука. – Та тепер можу повісить зброю на стіну і знову стати за плуг.

–        Я знав, що ти це скажеш. – Варкан під’їхав до Велимира поклав долоню тому на плече. – Та мусив спитати. Я б не відмовився, аби набір розпочався з таких завзятих хлопців. Проте як ні, то ні.

Якийсь час їхали мовчки кожен заглиблений у свої думки, мрії. Сонце вже піднялось високо, але було лагідне. Теплий ледь помітний степовий вітерець доносив солодкавий аромат полині, коні йшли своїм темпом, пряли вухами. Десь далеко обізвався цвіркун, йому відповів інший, ближчий.

–        Мушу повернутись, – сказав Твердята.

Обізвався чи не вперше за останній час. І це було так раптово, що навіть кінь під ним спіткнувся. Інші теж притримали своїх коней повернули голови.

–        Тобто? – занепокоївся Голуб.

–        Куди? – майже рівним голосом запитав Варкан.

Велимир промовчав. Він дивився на побратима і бачив, щось, чого раніше не помічав. Твердята був схожий зі своєю сестрою, з Оленкою. Зірниці обох дивились наче не навкруги, а всередину. На обличчі одночасно вгадувались сум та натхнення.

–        До персів, – відповів Твердята. – Мушу звільнити її.

–        До біса, – видихнув Голуб.

–        Я розумію, що це неможливо. – Лівий кутик губ Твердяти задерся вгору. – Та інакше я не можу. Вона тоді врятувала мене. Хоч це теж було неможливо. Заради того, щоб мене не знайшли пішла власною волею назад до свого вітчима. Їй там зараз непереливки. Мушу виручити. Принаймні спробувати

–        До біса, – повторив Голуб. Він був розлючений, навіть зліший ніж коли різав того ведмедя, що вбив його батьків. – Вона не тебе рятувала. Не те–бе! Як це можна не розуміти? Ти зовсім дурний? Себе. Вона рятувала се–бе! Хотіла втекти від гепнутого макітрою батечка. А з ким втікати в незнайомий степ? Звісно з полоненим степовиком, що і прихистить і захистить від інших степовиків! Це ж ясно як білий день! А потім, коли зрозуміла, що втеча не вдалась, вона залишила тебе, не ради твого рятунку! Зрозумій, вона весь час думала лиш про себе. Якби наздогнали вас двох, то перси зрозуміли б, що вона йшла власною волею, а так повернулась сама, напатякала, що її викрав злий степовик, і взагалі вона така нещасна, пожалійте скоріш. І ти тепер йдеш до неї? Бовдур!

Голуб виказав все на одному подиху. Швидко зі злістю він дорікав, навіть ображав Твердяту. Було в цьому щось неправильне, й водночас зрозуміле. Звісно, Твердята мав право робити те, що хотів, але йти на власну загибель заради того, хто тебе не цінує, хто тобою скористався – це не розумно. Проте, Велимир розумів Твердяту, бо все, що казав Голуб це була правда. Правда, яка була зрозуміла, проте не була відкрита. Відкрито було інше, саме те, про що казав Твердята – Парміс його врятувала. І він тепер не може не відповісти їй тим самим.

–        Так, – спокійно кивнув Твердята. – Бовдур.

–        Я з тобою. – Велимир сподівався, що тремор не вчувався в голосі.

–        Ні, друже. – Посмішка Твердяти вдалась сумною. – Це не твоя справа. На кого залишимо Юхнівку?

Велимир вкотре пригадав легенду, про побратимів, що жили разом, один глухий інший сліпий, доповнюючи один одного слухом і зором.

–        Вдвох вдвічі швидше зробимо справу і швидше будемо вдома теж вдвічі.

Всі повернули голову вниз і вбік на Голуба, який сидячи на Левові, з якимось звірячим риком м’яв собі пальці на долоні.

–        Не вдвічі! – Підняв розчепірені три пальці. – Отак от! Три!

Один палець вказував на Твердяту, другий на Велимира, великим хлопець тикав собі в груди.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.