Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Прокинувся Давид усе за тим самим столом, за яким не пам'ятав, як сам заснув. Лиха п'янка розгорілася цієї ночі. Така лиха, що після танців він майже нічого й не пам'ятав. Підпер голову, яка боліла долонею, та ліниво озирнувся. Стіл був прибраний, за винятком тієї тарілки і приладів з кубком, на яких лежали його руки. Вельмож тут також не було. Він спав на самоті і все ж таки його розбудили, але не люди - собаки, що в кутку залу активно злягалися. То були королівські пуделі, що мабуть після ситного сніданку хотіли розважитися. "Хм, як символічно, - зауважив про себе король, спостерігаючи як чорний кобель має білу суку. - Теж так хочу, - сповз головою на біцепс. - Сексу хочу..." Око помітило третього собаку. То був усе той самий пудель, тільки червоний. Самець крутився біля цих двох і все не розумів куди йому прилаштуватися. Йому вочевидь теж хотілося приєднатися, якщо не відігнати чорного супротивника і зайняти його місце. Давид насупився. Когось йому ці пси нагадували, когось знайомого. Йому навіть стало цікаво, а що ж робитиме третій, куди прилаштується і як вчинить із цією недосяжною сукою. Відповідь правителю не дуже сподобалася. Пудель заліз на чорного кобеля.

- Ну це вже перебір, - сонно вирівнявся Давид, дивлячись на собачу оргію. - Пішли звідси! - схопив ложку і кинув у їхній бік.

Від такого шуму, пси поспішили в коридор.

- Ну і чого ти кидаєшся? - незворушно запитали зі спини.

- А? - різко обернувся Давид, дивуючись якійсь людині.

Трохи позаду, на табуреті сидів Карл, склавши руки на грудях і спершись спиною на стіну. Він так само був у латах і з мечем на поясі.

- Що ти тут робиш? - з п'яним прищуром видав король.

- Не повіриш, охороняю тебе.

- А де всі? - озирнувся.

- Розтягнули по кімнатах і екіпажах.

- А мене чому не розтягнули? - здивовано подивився на тарілку, біля якої спав.

- Боялися розбудити, - піднявся і підійшов до нього. - Тобі безумовно потрібно помитися, - подивився на обличчя, вимазане м'ясним соком і спеціями, насінням гірчиці, зі страви, в якій він частково спав.

- А що вчора було? - повернувся до нього.

- Ти оголосив про весілля і провів бал. Потім була вечеря, на якій музиканти так напилися, що бал уже не продовжувався.

- Я щось накоїв?

- Ні.

- Як добре... - оглянув брудну скатертину. - Значить так. Полювання сьогодні не буде, - показав палець, - бо я п'яний.

- Інші теж п'яні.

- А ти? - глянув на нього, кидаючи підборіддя на руку. - Ти, здається, не п'яний.

- Я охороняти тебе повинен, а не пити.

- Допоможеш дійти? Я всусь зараз.

- Звісно, - нахилився до нього лицар і почав піднімати. - Не можна, щоб мій король собі в штани це робив, - упевнено взяв його за торс, перекинувши його руку собі через шию, і поспішив до горщика.

Тереза прокинулася в більш бадьорому стані і вже без одягу, під ковдрою. Слуги без проблем зняли з п'яного тіла сукню і всі ті шари одягу, що могли завадити дівчині спати. Зараз вона була тільки в нічній сорочці. Щойно принцеса розплющила очі, як згадала все, що коїлося цієї ночі. Одразу ж підскочила і почала швидко ходити з боку в бік, схопивши свою дурну голову руками.

- Що я зробила? - тривожно бурмотіла вона під ніс. - Що я зробила? Якщо про це дізнається Давид... А якщо батьки? Ганьба мені! Боже, навіщо я стільки випила? Навіщо спокусила його? - впала на ліжко, закривши обличчя руками. - Я ж сама приставала до нього. Сама просила його, - взяла подушку і стала битися об неї обличчям. - Дурепа! Дурепа! А якщо вони дізнаються? - підскочила. - А якщо вони вже все знають? Що зі мною буде? Що зі мною зроблять? - сховалася під ковдрою. - Може вони не помітять? Може ніхто не дізнається? Може я не завагітніла? - поклала руку на живіт. - Благаю, нехай я не вагітна. Нехай що завгодно, але не це. Не вагітна. Ні. Як я пояснюватиму? Що я скажу? - схопилася і стала перед дзеркалом, почала розглядати свій живіт. - Він завжди був круглий? Чи зараз він став круглішим? Господи, - впала за трюмо, схопившись руками за голову. - Мені потрібен Аміран, - піднялася і поспішила до дзвіночка. - Він має розповісти мені, що було. Може це сон. Може нічого не сталося. Може він безплідний. Зрештою, в нього ж немає дітей! - у страху швидко задзвонила служницям.

На жаль, ті повідомили їй, що скарбник покинув замок ще вночі, одразу після закінчення бенкету. Теж саме зробили й міністри. Кожен хотів відіспатися в рідному ліжку, а не на лавці, з якимись незрозумілими вельможами.

Була вже одинадцята година ранку, як Аміран увійшов до одного столичного закладу. Уже з рідною тростиною він привітав знайомого невисокого мужичка округлої форми. Приміщення це було чистим і світлим, вочевидь дорогим і далеко не для кожного пройдисвіта.

- Ваша милість! - розкланявся той. - Ласкаво просимо, проходьте, не соромтеся, - показав рукою всередину, запрошуючи.

- Ох, це зовсім не те місце, щоб соромитися, - з великодушною посмішкою подивився на нього скарбник короля, проходячи всередину.

- Так, звісно. Що ви хочете сьогодні? Які бажання у скарбника його королівської величності?

- Блондинку хочу, - глянув на нього, поставивши тростину перед собою. - Молоду й худу.

- Звісно-звісно. Клариссо! - крикнув у сусідній зал і знову глянув на гостя. - А Майю? Вашу улюбленицю? Не бажаєте?

Той задумався, спрямувавши погляд до стелі. Поки дорогий гість розмірковував, до нього вийшла молоденька повія в легкому синьому платтячку. Пригорнулася до клієнта й грайливо його поцілувала. Аміран задоволено глянув на дівчину, умістивши кістляву долоню на її пружному стегні.

- Плачу як завжди, - махнув він господареві, зовсім не звертаючи на нього уваги. - А Майя нехай приєднається трохи пізніше. Вона немов ластівка, так, сонце? - завзято кивнув дівчині. - Іди в наші покої, - ляснув її, - будеш сьогодні розпусною принцесою.

Кларисса грайливо посміхнулася і пішла вперед, похитуючи стегнами на кроці. Аміран пішов одразу за нею, розмірено роблячи великі кроки і задумливо переставляючи тростину. Погляд його милувався тільки цими загадковими сідницями, в які він готувався пристрасно впитися руками.

Щойно Тереза зібралася з думками й одягом, дівчина схвильовано поспішила до дядька, щоб просто дізнатися, як він. По п'ятах ішли слуги. Зайшовши в його кімнату, яку він ділив з усією своєю прислугою, принцеса виявила родича в цілковитому порядку, хіба що з хворою, після пиятики, головою.

- Терезо! - злякано підбіг він до неї, відволікаючись від розмови з лакеєм. - З вами все гаразд? - схопив її за плечі, дивлячись у неспокійні очі.

- А ви? - взяла його лікті. - З вами теж усе гаразд?

- Боже мій! - міцно обійняв її. - Цей монстр! Невже він привидівся мені по п'яні? - відсторонив її і стрімко поцілував її в щоки.

- Який монстр? - стривожилася та. - З вами все гаразд? - помацала його лоб. - Ви не забилися?

- Це щось позбавило мене свідомості одним ударом! Воно не зашкодило вам?

- Ні-ні-ні. Я в порядку. Все добре.

- Це головне, - важко видихнув. - Я сильно переживав за вас, - знову міцно обійняв її. - Ви вже призначили дату весілля? - відсторонився.

- Ні, я не бачила його величність із самої ночі. Він не говорив мені про це.

- Ну що ж...

"Значить, у мене ще є час. Зіпсовану дівчину королю в дружини не дадуть, а значить, я сам на ній одружуся. І дружина, і право на престол."

- Стільки всього сталося за останній час. Хвилююся за вас... Давайте, я буду вас супроводжувати всюди? - взяв її під руку.

"Тільки цього не вистачало," - трохи відступила дівчина, відпустивши його.

- Ну що ви, - люб'язно посміхнулася йому. - У мене стільки захисників, стільки прислуги, - показала на них. - Вони допоможуть мені, якщо це знадобиться.

- Але всі ваші слуги жінки. А я так боюся, що на вас той монстр нападе.

- Ой, ну що ви, - махнула рукою. - Той монстр вам явно наснився.

- Боюся, що ні, - серйозним тоном видав. - Терезо, я хочу убезпечити вас...

"Або захистити від справжніх захисників," - продовжила та.

- ...від цього здорованя, - наполегливо взяв її під руку і поклав долоню на її біле передпліччя. - Я не знаю хто це, але наміри в нього явно недобрі.

"Хто б казав!" - обурилася про себе Тереза.

- Невже ви зі мною і під вінець підете? - усміхнулася та, натякаючи на своє весілля з Давидом. - І в подружнє ложе застрибнете? У мене вже є захисники...

- У ложі, під вінець... Я бачу за мене ви хочете більше, ніж за цього Давида. Так давайте ж одружимося. Та якнайшвидше. А цьому Давиду віддадуть когось із ваших сестер.

- Припиніть, - відштовхнула його.

Слуги спостерігали за кожним рухом і чули кожне їхнє слово.

- Я вже заручена. І я належатиму тільки моєму чоловікові, - здерла підборіддя і вийшла.

Герцог провів її поглядом: "Треба буде постаратися, але я отримаю своє. Ти будеш моєю."

Тереза миттю зібрала навколо себе свиту і неспокійними кроками поспішила до короля. Молодого монарха вона знайшла не де-небудь, а прямо на кухні, та не за поїданням чогось, а за миттям у теплій воді. Давид по пояс стояв у діжці, ледве втримуючись на ногах і хапаючись за дубовий торець. Дві служниці поспішно його обтирали милом і поливали з черпаків підігрітою в печі водою. П'яне тіло хиталося, немов човник, часом готовий навернутися в одну зі сторін. Як добре, що його швидко ловили і повертали на шлях істини - стояти відносно рівно.

Тереза, побачивши монарха в такому вигляді, могла тільки широко розплющити очі й рот, не в силах навіть сказати щось. Несподівано голий, мокрий, абсолютно п'яний і в бочці, перед нею погойдувався її майбутній чоловік. Давид покосився на неї, ніби крізь сон:

- Т-Тереза? - невпевнено прозвучало з цієї людини. - Ви щось хотіли?

У неї зараз було так багато запитань, що вона не знала з чого ж почати - з претензій чи з прохань.

- Невже немилий? - впустив той сумну голову на оголений торс. - Я думав я красивий, - жалібно глянув на омивальниць, бажаючи побачити схвальну підтримку в їхніх очах.

- В-ваша величність, - перемагаючи хвилювання почала принцеса, сильно стискаючи закрите віяло в кулаці, - ч-чому...

Той глянув на неї:

- Кажіть, я не кусаюся...

- Коли ми одружимося? - здернула рукою, ніби обурюючись.

- Я б хотів якнайшвидше. У мене зараз справи... Зі злими людьми, - похитнувся. - Треба швидше.

- Одружимося 21-го числа?

- Добре, - знизав плечима. - Можемо раніше, можемо пізніше. Але не сьогодні. Сьогодні я не в найкращому вигляді.

- Та ви взагалі голий!

- А ви ванну... - впустив голову і подивився на себе. - Тобто бочку, - глянув на неї, - в одязі приймаєте? Неправильно ви миєтеся, - повернувся до однієї зі служниць і виставив долоню. - Митися потрібно голим... - отримав шматок мила і, добре намиливши руку, став терти собі промежину. - І дуже добре... Ретельно... А то будете неприємно пахнути...

- Ну, знаєте...

- Чого ви ображаєтеся? - глянув на неї. - Я ж просто кажу, що миття прибирає запахи... А ще це просто приємно, - присів і занурився в мильну воду по груди. - Так можна заснути... - очі його злипалися. - У такій воді хорошій...

- Давиде! - скрикнула дівчина.

- Так! - різко підскочив той. - Хто війна? - покрутив головою. - Хто в'язниця...? - сонно повернувся до нареченої. - Не бійтеся, до квітня ми точно одружимося... - широко позіхнув, прикриваючи рот долонею. - А тепер ідіть. Потім, мене голого у всіх подробицях роздивіться... - повернувся до гостей задом і потягнувся до мила на столику.

Наречена оцінювально пройшлася по його спині очима. Рівна, не дуже широка і підтягнута, вона їй навіть сподобалася. Не королівська, бо їй не вистачало міці, але симпатична, молода і перспективна. Дівчина кокетливо пройшлася по ній поглядом ще раз, розвернулася і вийшла. Давид хоч і не був силачем, але фігура його залишала досить приємне враження. "А він дуже навіть привабливий... - думала про себе наречена, крокуючи кудись коридором. - Тільки чому він такий невиразний, хоча рельєфний? Хочу доторкнутися до нього, - задумливо обернулася, чого не могли не помітити слуги. - Можливо, танці це не показник? - подивилася під ноги і на віяло в долоні. - Ну, не вміє людина танцювати. Зрештою, не всім же бути талановитими в мистецтвах, - розкрила віяло і стала задумливо віяти ним на себе. - Та й з чого я взяла, що Карла має рацію? - згадалися слова няньки, що її сюди привезла: - "Подивися як він танцює. Чим краще танцює - тим він кращий у ліжку." Пф, - склала віяло. - Дурниці якісь."

Цього ж дня, але трохи пізніше, вже після полудня, Густав приніс Давиду одне послання. Король сидів у невеликій кімнатці, обставленій шафами і книгами, насилу граючи із закордонним вельможею в шахи. Прикладаючи до хворої скроні холодну миску, він періодично просив міняти посуд, що вже нагрівся об його лоб, чим і займався юнак, що сидів осторонь. Слуга тихо увійшов, нахилився до правителя і неголосно, щоб не посилювати мук владики, почав:

- Ваша величність, барон Грізі залишив вам листа перед від'їздом.

- Я зараз не витримаю вирішувати ще й державні проблеми, - підняв він млявий погляд.

- Він сказав, що ці відомості будуть корисні вам.

Давид зітхнув:

- Що там? - кивнув на згорток. - Прочитай.

- Не смію. Його милість сказали, що це особиста інформація. Не хочу дізнатися щось зайве, - показав йому послання.

Король насилу видихнув. Наказав розкрити лист і взяв його в руки, вручивши порожню тарілку Густаву, яку той віддав юнакові. Із зусиллям усвідомивши все написане, Давид трохи підбадьорився:

- Значить так, - згорнув він папір назад, - подвоїти охорону біля Терези. Не підпускати до неї чоловіків і тим більше не залишати їх із нею наодинці. А також, передай кухарям, щоб готували пиріг на 21-ше число, передай Філіпу, що я одружуся саме цього дня, і виклич його до вечора сюди, разом із королівською печаткою. І поклич до мене Карла. Є для нього одна справа, - переставив свого чорного коня до периферії дошки.

Густав поклонився, вийшов. Буквально тут же, за дверима, повернувся до Карла, що спостерігав за всіма рухами в коридорі, і неголосно повідомив йому волю правителя, після чого пішов. Воїн одразу вирушив до короля. Давид тільки тяжко зітхнув, прикладаючи до голови іншу миску. Суперник зробив свій хід.

- Отже... - задумливо почав король, дивлячись на дошку. - Ось лист, - простягнув він воїну сувій. - Розберися з тією людиною, про яку там ідеться.

Карл узяв лист і швидко пробігся по рядках очима:

- Але тут вказано тільки ім'я. Мені потрібно трохи більше інформації. Хоча б прізвище, титул, - глянув на короля, опускаючи папір у руках.

- Піди до Терези і дізнайся, що це за людина. Судячи з листа, вона знає його. Скажи щось про нічний "курйоз" між цією людиною та Аміраном. Сподіваюся, вона була не настільки п'яною, щоб нічого не пам'ятати... У крайньому разі, - кивнув на сувій, - там є прикмети, можеш за ними з'ясувати, хто це такий.

- Добре, - кивнув і прибрав руки за спину. - Що конкретно я маю зробити?

- З'ясуй хто такий і якого хріна він зазіхає на мою наречену, і ставить мені підніжки. І так, щоб потім не було скандалу.

Страж кивнув і миттю пішов.

- Підніжки? - зацікавився вельможа.

- Так. На балу я впав не зі своєї вини, - походив човном.

Тереза якраз базікала з фрейлінами в одній із кімнат, як без запрошення, але з оголошенням слуги, до них увійшов Карл. Дівчата одразу поставили чашечки з чаєм на столик і уважно подивилися на гостя. Вартові їх відвідували не часто, а вартові самого короля тим паче. Терезі цей вояка здався суворим і жорстким, трохи зачаровував своєю брутальністю, але надто необтесаним для такої як вона. Карл же просто був у поганому настрої.

- Терезо, - вклонився він дівчині, - його величність повідомив мені про ситуацію, що сталася з вами цієї ночі.

Та миттю почервоніла. "Ситуація? - нервово промайнуло в голові. - Невже він знає? Невже хтось підгледів і розповів йому?"

- Я прошу назвати вас того, хто намагався нашкодити вам.

- Що з ним буде? - розбурхано підвелася вона в кріслі.

Подруги спостерігали з цікавістю і хвилюванням одночасно.

- Це вас цікавити не повинно.

- Але...

- Ця людина образила вас. Вона має понести покарання.

- Але ж... Я сама... - очі й руки вже тремтіли.

Надто вже боялася Тереза, що її "монстру" відрубають голову.

- Я не розумію, про що ви. Назвіть ім'я того, хто повів вас із бенкету.

- З бенкету? - із завмиранням серця перепитала.

- Так.

- Це мій дядько, - сіла. - Герцог Фронський.

- Дякую, - кивнув і зібрався йти.

- А що з ним буде? - тут же схвилювалася.

- Його не вб'ють, не бійтеся, - вийшов і попрямував шукати цього самого герцога.

Щойно двері за ним зачинилися, дівчата звернули свої погляди на Терезу.

- А що сталося вночі? - вирішила запитати Вікторія.

- Нічого важливого, - опустила та очі й потягнулася за чашкою.

- Це неправда, - скептично видала Жанна.

- Просто конкурент, - стримуючи хвилювання відпила чаю принцеса. - Герцог хотів "переконати" мене вийти заміж за нього.

- А це серйозно... - протягнула Марта. - Переходити дорогу королю... Необачний крок зробив цей ваш "дядько".

- Радше відчайдушний. Сподіваюся, його величність не дасть комусь ще ось так "переконувати" мене.

Цього ж вечора, між королями Кромії і Норії було складено шлюбний договір, під час підписання якого, Тереза трусилася так, що її вважали хворою.

- Як ви почуваєтеся? - поцікавився Давид, дивлячись на тремтяче перо в її руці.

Навколо стояли вельможі і бігали собаки, обнюхуючи кожного з присутніх.

- Вам погано? - зупинив її руку наречений.

Та глянула на нього лише мигцем, боячись, хвилюючись і просто сильно переживаючи. Родичі були здивовані такою поведінкою. Анна дивилася на доньку суворо і здивовано, Філіп тільки чекав на її підпис.

- Коли ми обвінчаємося? - подивилася наречена на молодого короля.

Хвилювання її було сильним, страх - помітним.

- 21-го березня. Так як ви і хотіли.

- Добре, - рішуче розписалася, відклала перо і схопила свою болонку на руки, намагаючись заспокоїтися в її обіймах.

Королі потиснули один одному руки. Новоспечена теща з легкістю видихнула й осудливо глянула на перелякану доньку, що змусила всіх чекати й сумніватися. Тепер, вона була королевою, хоч і заочно. За кілька днів, союз двох держав буде укріплено під час постільної церемонії.

Наступного дня, з раннього ранку, всі вийшли на полювання, провівши в лісі добрі півдня, ганяючись за шикарним благородним оленем, який все ще не скинув роги. Гонитва була такою запеклою і пристрасною, що ніхто не помітив, як вони перебралися через річку і продовжили гнати тварину вже поблизу вулкана. Впіймали оленя тільки до обіду, коли той неабияк уже втомився. Повернувшись додому з чудовим трофеєм, усі приготувалися знову бенкетувати, хоч і не так сильно як позавчора.

Поки кухарі готували обід, а слуги встановлювали столи, Давид вирушив до своєї нареченої, щоб про дещо поговорити з нею. Терезу він застав за писанням картини у власних покоях.

- Що ви пишете? - попрямував до неї король, від якого пахло потом.

- Захід сонця, - глянула на нього дівчинв і зробила маленький реверанс. - Я люблю заходи сонця, - повернулася до фарб. - Вони дуже красиві.

- Світанки теж бувають незабутні, - став біля неї і глянув на полотно з пурпуровими хмарами.

- Заходи сонця симпатичніші.

- Чому?

- Не знаю. Тому що це кінець. Кінець дня, кінець маленького життя. Адже все колись закінчується. А захід сонця - це не просто кінець, а дуже гарний кінець. Як би ми жили, якби заходи сонця були нудними і некрасивими? - глянула на нього.

- Не знаю, - знизав плечима. - Світанки мені подобаються більше. Це як початок чогось.

- Хм, - посміхнулася. - Початок може бути різним, а ось кінець завжди має бути красивим, - стала виводити ореол пухнастих хмар.

- Але ж є ще й ніч, - задумливо видав. - Що світанок, що захід сонця, це лише перехідні етапи між днем і ніччю.

- Вам більше подобається день, - покосилася на нього.

- Звісно. Вночі я можу тільки спати. Не розумію людей, що займаються вночі чимось важливим, а вдень сплять.

- Хах, це звичка.

- Мені вона не до душі, - склав руки на грудях. - Терезо, я прийшов не просто поговорити. Нам потрібно обговорити дещо.

- Що? - глянула на нього.

- Постільну церемонію.

Дівчина одразу ж схвилювалася і поклала фарби на табурет.

- Постільну церемонію? - злякано глянула на нього, підібравши руки до грудей.

- Давайте сядемо, - пройшов до стільців.

- Так-так, - поспішила за ним і сіла навпроти.

- Для початку, не бійтеся, - нахилився, поклавши лікті на коліна. - Після бенкету, нас проведуть у ліжко, окремо нас із вами роздягнуть і вкладуть у ліжко.

- Поки що не страшно, - боязко кивнула.

- Усі гості підуть. Залишиться тільки кілька жінок із вашого і мого боку.

- Вони будуть дивитися на нас? - жахнулася.

- Так. Вони повинні будуть засвідчити, що шлюб дійсно відбувся.

Наречену вже трусило.

- Вони будуть за ширмою, тож не турбуйтеся, перед очима у вас вони стояти не будуть.

- А що потім? - схвильовано стиснула одну руку іншою.

- А далі... - відкинувся на спинку. - Терезо, давайте одразу визначимося - я люблю правду, якою б вона не була. Вам вона може не сподобається, але...

- Говоріть уже! - нетерпляче вигукнула.

- У мене може не вийти, - опустив плечі. - Я знаю, що потрібно робити і працює в мене все нормально, але просто... Може так статися, що в мене не буде бажання...

Та нервово кивнула:

- Так, я знаю. Вам подобаються чоловіки.

Давид насупився:

- Хто вам сказав це?

- Брат.

- Звідки він це взяв?

- Не знаю, - знизала плечима. - Просто іноді говорить про це.

Наречений відвів погляд:

- Хто про що думає у вашій родині...

- Вибачте. Просто це Людовік.

- Зараз ми не його обговорюємо, - подивився на неї. - Давайте домовимося про те, як це відбуватиметься.

- Як?

- Коли нас укладуть у ліжко, я залізу на вас і ми обидва сховаємося по плечі під ковдрою.

Та кивнула.

- Потім, я підніму вашу сорочку і притулюся до вашої промежини своєю. Я вщипну вас за стегно, щоб ви неголосно скрикнули або пискнули.

- Це має бути боляче?

- Так, трохи. Після чого, я буду качати вас. Ви повинні будете просто дихати в такт моїх рухів. Так ми зробимо видимість того, що шлюб консумований.

- Тільки видимість? А по-справжньому?

- А по-справжньому буде тоді, коли я буду готовий. Якщо я буду в стані на церемонії, все буде по-справжньому.

- Але ви не захочете розлучитися зі мною через несправжність?

- Ні. Ми обидва зробимо вигляд, що все так, як треба. Я просто не хочу ганьбитися перед усіма вдруге, особливо в ліжку.

- Добре, - кивнула.

- У такому разі, якщо ми обговорили необхідні речі, - піднявся, - я піду. Сьогодні я їду додому і зустрінемося ми тільки в церкві.

Наївно кивнула.

- Нехай жінки вас не лякають. Ця церемонія зовсім не страшна.

Після цих слів, король обтерся у своїх покоях, вологим рушником і переодягнувся у щось чистіше. Поки слуги ходили туди-назад і робили щось, Давид зацікавився одним із пуделів, якому відверто було нудно через усіх цих людей навколо. Потормошивши кошлатого за шерсть на голові, молодий чоловік захотів із ним трохи погратися, для чого вийшов на подвір'я. До нього ж вийшов і тесть, кілька вельмож, лицарі та пані.

Зрештою, розважаючись і кидаючи палиці, монархи не те щоб потоваришували, але провели між псами ледь не турнір, під час якого знать робила ставки на перемогу одного або іншого. Під час одного з таких забігів, багато хто помітив щось темне в небі, чиюсь фігуру, що стрімко сюди наближалася. Давид кинув пуделю гілку, як почув охання зі спини. Обернувся, спрямував погляд туди, куди дивилася знать, і трохи здивувався. Гості вже схопилися за зброю, приїжджі пані сховалися за спинами чоловіків.

У дворі приземлився червоний дракон з округлими рогами. Пси відбігли і почали гнівно гавкати на нього, дотримуючись дистанції. Філіп позадкував до воїнів, його люди дістали мечі, зовсім не розуміючи, чому так само не роблять місцеві вартові.

- Наана? - нарешті видав Давид.

- Хто це такі? - невдоволено вказала та на людей, які злякано притискалися одне до одного.

- Не очікував тебе тут побачити... - вражено закінчив той і повернувся до гостей, вказав на них долонею. - Це знатні люди Норії. Я одружуся з їхньою принцесою, - глянув на дівчину.

- Якого біса вони по наших землях зі зброєю бігають? - обурено стала наближатися.

- Ми були на полюванні. Нічого іншого.

- І обов'язково на нашу землю треба було забігати? - підійшла до нього і склала руки на грудях.

- Так вирішив олень, - знизав плечима, - не ми.

- Хто це? - злякано видав якийсь чоловік із натовпу.

- Це моя... Міністр, - вказав на неї Давид. - Вона живе на вулкані й іноді в моєму замку. Звати - Наана.

- Ні я, ні інші дракони не хочуть, щоб хтось вештався нашими землями, - суворо видала та.

- Ну що ти, - подивився на неї монарх. - Це було просто непорозуміння.

- Щоб більше такого не було. Ви своїм шумом налякали декого.

- Усе під контролем, не турбуйся.

- У вас у міністрах дракон? - жахнувся Філіп.

- Так, - невимушено повернувся до нього зять. - Вони живуть на моїх землях, тож мати при собі їхнього представника буває вельми корисно, - покосився на знайому.

Гості ж були шоковані. Оглянувши ці непривабливі обличчя, Наана глянула на Давида:

- Скоро, ми з Реко знову переберемося в замок.

- Так, було б непогано, - повернувся до неї король. - Часом, ти буваєш дуже необхідна.

- Хочеш сказати, у мене багато справ накопичилося?

- Запитай у Філіпа. Він тобі все розповість.

- Гаразд.

Після цих слів, дівчина змахнула крилами і полетіла. Щойно дракон зник, тесть накинувся на зятя з численними запитаннями з приводу цих істот. Гості від свого монарха зовсім не відставали, тож провів вечір Давид у постійних розмовах і відповідях на найрізноманітніші запитання. Видихнути він зміг тільки сидячи на коні, вже дорогою додому. Але й там йому не хотіли давати спокою.

Після вечері, коли король був повністю готовий до ліжка, до його спальні не зайшли, а грубо увірвалися, тяжко крокуючи килимами прямо до монарха.

- Ти з глузду з'їхав?! - закричав Карл у нестямі від гніву.

Густав злякано підбіг за ним і хотів було вигнати лицаря, як Давид зупинив його жестом і попросив піти. Камердинер залишив свого господаря на його страх і ризик. Вийшов у коридор, щільно зачинив за собою.

- Що за крики? - спокійно видав король, стоячи перед воїном у сорочці та халаті.

- Я для тебе вже нічого не значу або ти перетворився на тирана?! - розвів той руками, заточеними в лати.

- Не розумію, про що ти.

- Ах не розумієш?! Може мені в інший спосіб змусити твою голову працювати? - вихопив меч.

- Було б непогано, якби цим способом виступила промова. Скажи, що тебе не влаштовує, - склав руки на грудях.

- Мій дядько! Ти його хочеш позбавити всього?! Він надіслав мені листа! - дістав з-за спини сувій. - На! Милуйся! - грубим чином всунув папір у королівські руки. - Що роблять твої люди!

Давид розгорнув сувій. Подивившись на розбурханого Карла, почав читати. Закінчивши, перевів погляд на знайомого:

- І що тут такого? Мої люди перевіряють усіх. Якщо твій дядько чесна людина - з ним нічого не зроблять. Звичайна перевірка документів, - скрутив лист знову в сувій.

- Перевірка документів?! Його змушують підписати смертний вирок самому собі!

- Хм. У такому разі, він крав, якщо ТИ називаєш мій договір смертним, - сховав руки за спину.

- Невже ти не пощадиш його? Заради мене! - у розпачі підійшов. - Невже, я для тебе порожнє місце? Невже, ти хочеш убити моїх рідних?

Давид стояв незворушно, дивлячись прямо в очі противника.

- Невже, тобі все одно? - спустошено видав Карл.

- Я хочу створити чесну державу. Я не хочу, щоб мене або моїх людей обкрадала знать.

- Але заради мене. Девиде, це моя сім'я. Невже, ти просто вб'єш їх? Де твоя доброта? Де співчуття?

- Доброта... Співчуття... У гаю крадуть. І крадуть уже давно. Ти хочеш, щоб мої люди зробили поблажку?

- Чому ти такий жорстокий? Я ж був вірний тобі. Ти можеш розраховувати на мене як ні на кого іншого.

- Я тобі сказав: я хочу чесності.

- Чесності?! А сам-то ти чесний?! - кинув меч на ліжко. - Вирізати не чужих людей як гниль на яблуці! Це моя сім'я! Ти думаєш я дозволю тобі вбити їх?! Та ніколи! - замахнувся і майже врізав королю по морді, як той різко відступив.

- Ти з глузду з'їхав?! - злякано відскочив король. - Бити мене рукою в латах! Ти ж убити мене можеш!

- Сюди йди, дупа монархська! - пішов до нього.

- Відчепись від мене! - став відбігати Давид. - Невже я не дорогий тобі? - став апелювати до його почуттів обов'язку і не тільки. - Ти ж захищати мене повинен! - відскочив від руки, що впевнено намагалася його схопити. - Я ж король! - застрибнув на ліжко і подивився на нього зверху вниз.

- А я тобі не дорогий?! - з викликом подивився в очі Карл, стоячи навпроти. - Тоді якого хріна ти моїх рідних убити хочеш?! - потягнувся до нього.

- Не хочу я нікого вбивати! - зістрибнув і побіг у вітальню.

- Не хочеш?! - розлютився. - Це ти дав наказ стратити тих, хто не підпише цього, а хто підпише, тих обдирати до нитки! - поспішив за ним.

- Це неправда! - сховався монарх за кріслом. - Я просто забираю накрадене! Мені після війни відновитися потрібно!

- Після війни?! Тоді чому мій дядько пише про смертну кару?! - загрозливо підійшов.

- А мені звідки знати?! - витріщив очі. - Це твій дядько, а не мій!

- Відповідай за свої слова! - майже схопив він його за комір.

- Я й відповідаю! - відбіг до вікна.

- Ти тікаєш від відповіді!

- Я біжу від тебе! - з жахом відстрибнув Давид убік і помчав знову в спальню.

- Чому мого дядька хочуть убити?!

- Звідки я знаю?!!.. - вигукнув король, перш ніж зачепитися за поріг і з гуркотом упасти на підлогу.

Карл не проґавив можливості й одразу ж його схопив, заломивши руки за спину.

- Пусти! - почав вириватися Давид. - Це наказ!

- Ну ні, - сів на його куприк. - Відповідай на мої запитання.

- Карле! Піднімись! Мені важко!

- А мені не важко? Я щодня в цих обладунках ходжу! Мені теж нелегко!

- Я ж король! - з нотками відчаю вигукнув йому. - Чому ти не слухаєш мене?!

- Тому що ти слабак.

Той вражено розплющив очі, в момент, коли пронизали його серце.

- Відповідай, за що мого дядька вбити хочуть?

- Не знаю, - поникліше видав король, опустивши очі на підлогу.

Тіло його розслабилося і повністю здалося. Карл навіть здивувався такому тону.

- Мій наказ стосується тільки тих, хто накрав і змінюватися не збирається. Якщо твій дядько підпише договір і житиме чесно, з ним нічого не станеться. Якщо він його не підпише, сам знаєш...

- Давиде, - легенько штовхнув його, - ти чого?

- Мені важко. Встань, будь ласка.

- Ти образився на мене?

- Встань. Мені важко.

- Звісно, - піднявся і подав йому руку.

Король лише глянув на неї і піднявся сам, обтрусив коліна, поправив сорочку.

- Так... Його не вб'ють? - вирішив запитати лицар.

- Ні, - вручив йому зім'ятий лист. - Якщо він підпише договір, мої люди просто заберуть частину майна і поїдуть, - сів на ліжко, не бажаючи дивитися на воїна.

- Тобто... Усе добре? - ніяково підійшов той до нього.

- Усе залежить тільки від нього.

- Давид.

- Йди геть. Я хочу спати, - відвернувся і почав залазити на перину.

- Почекай, - взяв його за плече.

- Відчепись від мене, - відкинув його руку.

- Я засмутив тебе? – схвилювався.

- Просто йди геть, - ліг до нього спиною. - Я не хочу тебе бачити.

- Значить, я залишуся, - сів на кут і взяв свій меч, помістив його в піхви.

Давид подивився на нього з болем:

- Ти випробовуєш мене? Навіщо? Просто йди звідси.

- Я повинен захищати тебе, - обернувся на нього. - Я повинен бути тут.

- Це наказ. Забирайся звідси. Залиш мене одного.

- Одного? Ні.

- Значить із Густавом. Але просто піди.

- З Густавом? Ніколи.

- Чого ти хочеш?! - зі справжнім відчаєм вигукнув на нього монарх.

- Давиде...

- Я - король! Виконуй мій наказ! Забирайся геть!

У покої зайшов Густав.

- Ваша величність, - манірно зайшов слуга у спальню. - Вас турбують?

- Так! Прибери цього! - махнув від себе. - Змусь його виконувати накази короля!

- Хочете, щоб його відшмагали? - трохи схилився до монарха.

- Порка піде йому на користь, - невдоволено відвернувся Давид.

- Відшмагати мене хочеш? - піднявся пригнічений Карл.

- Якомога жорсткіше, - зло подивився на нього король.

Той опустив очі. Вклонився. Зітхнув і вийшов. Густав поспішив за воїном. Шмагання відбулося вже за годину, коли з Карла зняли не тільки обладунки, а й одяг. Ставши в казармі, біля стіни, молодий чоловік склав опущені руки разом і опустив голову, тим самим повністю визнаючи свою провину. Деякі товариші по службі пожартували, інші - мовчали, а треті вже змочували різки в солоній воді. Карл витримав покарання з мужністю, смикаючись, але не скрикуючи від ударів. Стискаючи губи й зуби, заплющивши очі, він просто терпів і чекав кінця.

Після 80-го удару, його нарешті відпустили. Швидко витерши сльози, лицар натягнув штани, сорочку і зібрався до води, щоб попити, змити зі свіжих ран сіль, як йому крикнули в спину:

- Скільки ще разів тебе треба відшмагати, щоб ти королю підкорятися почав?

Карлу нічого було відповісти. Зараз його голова була зайнята іншими думками, зокрема, сильним пекучим болем у районі сідниць.

Давиду не спалося. Від нічого робити, король викликав Густава. Слуга прийшов тієї ж секунди. Чемно вклонився:

- Чого бажаєте, ваша величність?

- Дізнатися дещо, - склав руки в замок на животі. - Без передмов: хто поширює чутки про те, що я люблю чоловіків? - подивився на нього. - Ще можна пробачити, коли мені це сказала в обличчя Дар'я. Вона могла хотіти мене образити. Але звідки це знає Тереза? Хто в замку вирізняється такою непомірною балакучістю, що мерзенні чутки до короля Норії дійшли?

- Ем, не знаю, ваша величність, - неспокійно видав.

- Густав, я в курсі про те, як ти любиш язиком тріпати.

- Ні, що ви! - злякано видав.

- Тоді хто?

- Може бути вартові. Вони все бачать і чують.

- Хочеш сказати, це вони розносять заразу за стіни замку?

- Не знаю, але всередині замку, вони найголовніші базіки.

- Значить, усіх відшмагати треба, щоб язик за зубами навчилися тримати.

Той поклонився.

- Нехай вирахують найзатятіших базік і позбудуться їх. Через ці чутки страждає моя репутація. Мене люди не поважають.

Той кивнув, кажучи, що виконає цей наказ.

- Нехай приготують королівські покої для Терези і спечуть на завтра тістечка з горобиною. Давно їх не їв...

Слуга кивнув.

- Ще, найближчим часом, повернеться Наана. Нехай приберуть у її покоях і... Мені здається, я мав щось доручити їй. Щось важливе, - задумливо насупився.

- Вилікувати Аріфа?

- Так, точно. Передай їй це.

- Їй передав це Філіп. Вона вже зайнята лікуванням.

- Гаразд. Нехай Герман зробить на моє весілля кілька тих вогнів. Сподіваюся, він уміє їх робити. Запустимо ввечері.

- Щось іще?

- Не знаю. Мені нудно. Поклич Діану. Нехай вона заспіває мені колискову.

Густав поклонився і скоро вийшов, покликав до короля його співачку, і став розносити по замку накази його величності. Давид заснув тільки під ніжний жіночий голос, що заколисував його не гірше сон-трави.