Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Давид отримав листа тільки за вечерею. Розкрив конверт, пробігся по рядках очима, передав послання Броніславу і поглянув на Терезу, що ледве колупалася в рибі двома виделками. Виглядала принцеса неважливо. Скляні очі здавалися абсолютно порожніми і не містили думок, роздумів, жартів чи сміху. Усе здавалося в ній колишнім, усе, крім очей і періодичних витівок, через які багато хто вважав її божевільною.

- Я все проконтролюю, ваша величність, - сказав міністр, віддаючи лист своєму лакею. - Щойно з'явиться хтось - пошлю за Аміраном, щоб він повертався.

- А він поїхав? - розгублено і зовсім не розуміючи того, що відбувається, видала Тереза.

- Він скоро повернеться, - жестом почав заспокоювати її Давид.

- Він поїхав? - знову запитала, оглянувши присутніх. - Він поїхав?

Придворні ніяково переглянулися.

- Він поїхав? - так само запитувала та, абсолютно не змінюючи інтонації. - Він поїхав? - шукала у присутніх відповіді в очах. - Він поїхав?

Давид жестом підкликав Густава.

- Він поїхав?

Прошепотів щось йому на вухо. Той кивнув.

- Він поїхав? - спостерігала за тим, що відбувається, Тереза, не в силах зупинити повторення цих слів. - Він поїхав? - простежила за камердинером, що прямував до неї. - Він поїхав?

Густав нахилився до принцеси.

- Він поїхав?

Припав до вуха і почав шепотіти:

- Хочете тістечок?

- Він поїхав? - не зупинялася та.

- Вам потрібно відпочити, - делікатно підняв її, від чого встали і фрейліни. - Ви дуже втомилися, - вручив її в руки Вікторії і кивнув на вихід.

- Він поїхав? - не зводила погляду з камердинера та, бажаючи чіткої відповіді.

- Ходімо, - повела її знайома.

- Він поїхав? - переключилася на неї. - Він поїхав?

Усі провели принцесу поглядом. Давид важко зітхнув, щойно вона покинула їдальню, ривком осушив кубок і закрив долонею очі. Придворним і без слів було зрозуміло, що йому нелегко.

Після вечері він зайшов до її нової, а точніше старої кімнати, тієї самої спальні, де Тереза жила від самого початку. Дівчина сиділа на краю ліжка в нічній сорочці, з розпущеним волоссям і просто дивилася у вікно, на небо, яке не бачила через відблиски каміна. Всередині орудували камеристки, крутилися фрейліни.

- Як ви почуваєтеся? - підійшов до неї король.

Тереза глянула на нього, розуміючи й усвідомлюючи, що вона хвора, що вона вже не така як раніше. В очах її не було сліз, було тільки смирення і смуток від усіх тих змін, на які вона не може вплинути. Відвела погляд.

- Ви знаєте навіщо я прийшов, - грузно сів він поруч.

Дівчина знову подивилася на нього, так і говорячи очима: "Ви впевнені, що варто це робити? Я не в собі," - відвела погляд.

- Ви моя дружина, - повернув її обличчя до себе, поклавши долоню на щоку.

- Подвійте охорону. Мені страшно, - тихо і злякано попросила та.

- Звісно. Вас охоронятимуть і вдень, і вночі.

- Я хочу, щоб мене охороняли і всередині кімнати, - широкими від страху очима благала його дружина.

- Ви не боїтеся, що це чоловіки? І вони будуть тут, поки ви спите, - сумнівно видав.

- Я хочу таких як ваш, - взяла його за руку обома, продовжуючи просити. - Тоді вони мені нічого не зроблять.

- Я скажу знайти таких. Вони дадуть мені клятву вірності, вам вони теж присягнуться.

Дівчина схвильовано кивнула, погоджуючись з усім.

- А тепер вийдіть, - обернувся король на всіх жінок, що перебували тут. - Я хочу усамітнитися з дружиною.

Та злякано стиснула долоню.

- Щось сталося? - глянув на неї.

- Нехай вони залишаться, - кивнула дівчина на камеристок. - Я боюся.

- Боїтеся залишитися зі мною наодинці?

- А якщо у вікно залізуть? - схвильовано наблизилася. - Ви будете зайняті, щоб встигнути їх зупинити.

- Чи не захочете ви, щоб у майбутньому, за нашої близькості ще й варта стояла? - трохи обурився.

Тереза дві секунди подумала. Несподівано для всіх ствердно кивнула:

- З ними буде безпечно.

- Але це ж чужі люди, - здивовано наблизився до неї. - Вас це не бентежить? Вони дивитимуться як ми з вами віддаємося пристрасті. Хіба це нормально?

- Краще бути збентеженою, ніж мертвою, - відносно твердо видала на нього.

- У такому разі, ми закриємо балдахін, - кивнув камеристкам, щоб вони це зробили. - І будемо під ковдрою.

- Вас це бентежить?

- Певною мірою, - покосився на всі боки. - Але вас це має бентежити більше. Я звик до усамітнення в такій справі, а ви хочете мало не на очах у двору це робити, - обернувся на фрейлін і кивнув їм на двері.

Дівчата зробили реверанси, поспішили піти, бо й до цього часу встигли вже багато всього почути, що для їхніх вух точно не призначалося. Давид глянув на дружину, та кивнула на штани:

- Знімайте.

- Знаєте, - піднявся і почав ніяково роздягатися, - ви мене зараз бентежите так само, як я вас у перший раз, - покосився на камерісток, що розправляли балдахін. - Не знаю, підіть куди-небудь, відверніться. Не хочу, щоб на нас із Терезою витріщалися.

Жінки кивнули, пішли до дальніх кутів, взяли крісла і сіли перед каміном, відвернувшись від молодят. Короля все одно бентежило все це. Неохоче зняв корону, весь одяг, заліз під балдахін і ковдру, почав брати дружину так, ніби робив він це в найперший для себе раз.

Незграбно закінчивши, Давид поспішив зібратися і піти, щоб не зустрічатися очима з цими камерістками, у яких невідомо яка склалася про нього думка після всього цього. Принцеса ж лягла на бік і заснула, будучи впевненою, що в кімнаті ночувати вона буде не одна.

Прямуючи до своїх покоїв, король махнув Карлу, що стояв у варті, і Густаву, якого прихопив дорогою. Усі троє увійшли у вітальню, камердинер зачинив двері. Давид задумливо став ходити туди-сюди кімнатою.

- Щось сталося? - задався питанням солдат.

Той глянув на нього, на іншого, кивнув у спальню і пішов туди:

- Не хочу, щоб нас чули.

- То що сталося? Я бачу, що щось сталося, - пройшов у кімнату лицар і склав руки разом.

Густав пішов слідом, став поруч.

- Тереза хоче варту, - склав руки на грудях Давид, дивлячись точно на них.

- Знаєш, новина якось не вражає, - видав друг. - Вона твоя дружина нібито.

- Вона хоче не просто варту. Вона хоче, щоб її охороняли не содомісти, як я, а справжні мужоложці, як ти, - вказав на нього пальцем. - Мені потрібні надійні люди, що навіть не поглянуть на неї, у яких навіть думки такої не промайне, щоб зробити з нею щось неналежне. Знаю я які в казармах розпусники. На своєму досвіді відчув, - оглянув Карла й склав руку на грудях, звернув погляд до Густава. - У нас є такі?

Камердинер розгублено знизав плечима.

- Звичайно є, - видав солдат. - Тільки знайти їх треба.

- Ось ти цим і займешся, - наполегливо кивнув йому король. - Тільки вибирай не тих, що штани готові перед тобою зняти, за місце охоронця принцеси, а реально тих, хто на жінок не реагує.

- Коли я прийду побитий від приставання до товаришів по службі, ти погладиш мене по голові?

- Я тебе ще й поцілую. А ти, - повернувся до Густава, - перевіриш тих людей, яких обере він. Мені потрібні найкращі. Зрештою, моя дружина налякана, що з життям розлучитися готова, а їй ще й дитину носити в такому стані. Мені потрібні віддані до самої могили.

Той кивнув.

- Чудово. А тепер я хочу спати. Допоможи мені роздягнутися.

Минув день. Карл був уже з фінгалом і парою синців по тілу, одного разу його вдарили навіть у промежину за прості запитання про вподобання якогось солдата. Йому довелося не солодко, але кількох людей він точно знайшов, щоправда від цих знахідок краще йому не було.

"Чого він витріщається? Те, що я чіплявся, ще не робить із мене повію. Не збираюся я цілувати його."

Поки нещасний воїн намагався відбитися від деяких поглядів, Густав уже переглядав документи цих юнаків і чоловіків, які поступили на службу в королівський замок.

Після вечірнього відвідування дружини, король зустрівся з цими двома. Погляд одразу ж пристав до Карла, який стояв з таким обличчям, наче десять хвилин тому його зґвалтували за цим кутом і навіть "дякую" не сказали. Він був таким побитим і нещасним, що попри стійкість лицаря, хотілося його пожаліти.

- Кого знайшли? - кивнув на них Давид.

Густав перерахував кілька імен і деякі заслуги, вік, вигляд, статуру і прорахунки, якщо вони були за час служби. Король задумливо все прослухав. Один був занадто старим, інший - молодим, третій здавався недостатньо надійним, а в четвертому йому просто характеристика не сподобалася. Важко зітхнув. Покосився на Карла:

- Будеш і ти служити значить.

Не встиг лицар усвідомити свій перевід від короля до королеви й обуритися з цього приводу, як Давид уже називав імена, які він хоче бачити поруч із дружиною. Було обрано шістьох молодих чоловіків: четверо для денної охорони і двоє - для нічної, не враховуючи тих, що будуть як зазвичай стояти за дверима.

Уже після сніданку, але перед прийомом тих, хто скаржився, суверен запросив свою дружину до просторої зали, де в ряд поставив усіх нових охоронців. Тереза прибула з невеликим натовпом фрейлін і собачкою. Окинула поглядом солдатів, що стояли в одній позі, наче вони були копіями один одного, і глянула на чоловіка.

- Це ваші нові вартові, - вказав на них король. - Як ви й просили, з тією самою відзнакою, яка я сам не розумію, як стала гідністю. Четверо охоронятимуть вас при світлі дня, інші двоє чергуватимуть у вашій спальні, поки ви спатимете.

- Чотири, два... Він теж буде? – вказала дівчина на нещасного Карла, що із зусиллям усієї своєї волі намагався триматися незворушно, так, наче він простий інструмент, який не відчуває емоцій.

- Так, - глянув на нього. - Я йому довіряю і він повною мірою здатний вас захистити як ніхто на світі, - поплескав його по плечу, від чого той готовий був внутрішньо зламатися. - Це чудовий воїн, - повернувся король до дівчини.

- Я можу їх взяти зараз?

- Так, звісно, - відступив убік.

- Хто з вас буде вдень?

Троє з них зробили крок уперед.

- Ви сказали буде четверо, - розгублено глянула вона на чоловіка.

- Їх четверо, - покосився на Карла король і натиснув на його плече, силою змушуючи зробити цей крок.

Усередині щось надломилося. Страж не зміг утримати незворушність обличчя. Голова болісно впала на груди, а очі в жаху стиснулися, від простого усвідомлення факту, що його позбуваються. Ним розпоряджаються як звичайним пішаком у шахах, бойовою фігурою, яку не шкода втратити. Пересилюючи самого себе, лицар із силою вкусив внутрішній бік губи, щоб цього не бачили, підняв голову і крізь біль у всьому тілі вклонився своїй новій пані, новій господині, що розпоряджатиметься ним так, як сама захоче.

Фрейліни, спостерігаючи таку бурхливу реакцію на просте перепризначення, нічого не могли зрозуміти. Тільки для Карла це було важливо, тільки для нього це було зрадою і буквальним продажем у чужі руки, з рук, яких він за жодних умов змінювати не хотів. Тереза оглянула його неупереджено, ніби й не помічаючи цього тремтіння на підборідді. Вказала кивком, що чекає воїнів поруч із собою. Ті рушили з місця. Карл пішов з усіма. Двоє стали трохи позаду Терези і з боків свити, двоє - одразу за натовпом. Дівчина оглянула їхнє розташування, переконалася, що лицарі мають цілком переконливий вигляд. Подякувала чоловікові й пішла в сад, щоб погуляти із песиком. Король вирушив до тронної зали.

Дружину він вирішив відвідати не ввечері, а за годину після обіду, нібито плани у нього були після вечері. Тереза була не проти. Їй у принципі було однаково, в який час доби її чоловік забажає її і візьме. Багато що перестало для неї мати значення.

Роздягнувши свою пані, камеристки поспішили піти. Давид із полегшенням видихнув, помітивши, як зачинилися за ними двері. Подивився на дівчину в одній сорочці:

- Не сильно ніяковієте? - поклав руку на її долоню.

Та визирнула за його спину на двох стражів, що залишилися всередині.

- Ні. Їм я не цікава, - глянула на чоловіка. - Навіщо ніяковіти, якщо я, навіть пройшовши повз них голою, жодної реакції не отримаю?

- Ну, що ж. Якщо ви не бентежитеся, то і я бентежитися не буду, - поклав корону на столик біля ліжка і почав знімати одяг.

Карл спостерігав за ним крадькома, відчуваючи як серце обливається кров'ю і як він не може навіть вийти, спостерігаючи за цим процесом. Подружжя сховалося за тканиною балдахіна, лягло одне на одного, накрилося від холоду ковдрою і почало злягатися. Воїн різко відвернувся. Колега, що стояв поруч, теж поспішив відвести погляд. Він узагалі не очікував, що їх посвячуватимуть у таку частину особистого життя, як подружній обов'язок. Воїну відверто було некомфортно, хоч якоюсь мірою і цікаво. Карл, натоімість, готувався впасти, щойно почув її стогони і його виразне дихання в такому інтимному процесі. Серце вже не обливалося кров'ю, воно тонуло в ній! Коханця не тримали ноги, коли він чув це, коли він міг чудово бачити як колишеться балдахін, які звуки видає ліжко. Тіло його погойдувалося, не в силах утримати ту хвилю емоцій, що веліла якщо не зупинити їх і дати Давиду по голові, якщо не викликати його на дуель, щоб відплатити за цей біль, то бодай вийти, піти, покинути це приміщення, заповнене обопільними стогонами. Карл ламався. З кожним новим рухом, з кожним новим звуком, усередині щось болісно тріскалося і готувалося розсипатися на частини. Червоне обличчя заповнювали сльози, які той був уже не в силах контролювати. Вони струменіли із заплющених очей на щоки, на підборіддя й комір, вбираючись у нього як ці стогони в душу. Він хотів кричати. Хотів просто впасти й гірко розплакатися, кажучи всім наскільки йому боляче, як сильно б'є його по серцю ця поведінка того, хто був для нього всім.

У якийсь момент, Карл просто не витримав. Він ламався надто довго, він намагався стримувати свій біль надто сильно, він кусав свою губу до крові і ніяк не прибирав сльози, що застилали очі. Настав момент, коли він перестав чинити опір усім витівкам на свою адресу. Він розслабився і кинув свою спину на стіну, віддавши своє нутро на поталу цьому страшному Давиду, який абсолютно не думаючи про Карла і лише виконуючи свій обов'язок, зламав його. Лицар узявся за руків'я кинджала, маючи намір просто загнати його собі в серце, щоб позбутися такого органу, який приносить один лише біль.

Монархи скоро закінчили. Давид зліз із ліжка і почав одягатися. Колега Карла з полегшенням видихнув, розуміючи, що цей незручний для нього момент нарешті закінчено. Поглянув на брата по зброї, щоб уточнити, як йому така служба, і просто розширив очі. Рахіс був мертвий усередині. З червоним і мокрим від сліз обличчям, з очима, які не розуміли, за що вони дістали стільки болю, і з рукою, що мляво впала з кинджала донизу. Він просто стояв, спершись на стіну і дивився у стелю. Колега навіть занепокоївся про таку вразливість. Як для нього, така реакція була надто бурхливою. Наступного разу, він попросить принцесу залишити, під час такого процесу, когось іншого, не такого чутливого. Давид, мигцем глянувши на вартових, розцінив стан друга зовсім не так, як було по правді. Одягнувшись, він покинув кімнату. Скоро прибігли камеристки, почали одягати принцесу для продовження дня. Карл витер сльози і патьоки, став рівно і перетворився на того самого розбитого всередині пішака, яким він насправді був.

Увечері, король послав за ним. Розбитий зрадою був, м'яко кажучи, не в гуморі виконувати новий наказ його государя, але відмовити він не мав права, так само, як і не прийти він не міг. Млявими рухами Карл переступив поріг королівської спальні і став перед Давидом не як солдат, склавши разом руки, а як проста людина без бажання і радості - опустивши безсилі руки і нахиливши засмучену голову.

- Карле, - ніжно звернувся до нього государ, - йди до мене, - підкликав долонею, сидячи в кріслі біля каміна. - Поїмо каштанів. Хочеш?

Той не зрушив із місця.

- Карле... - усміхнувся йому. - Ну йди до мене, давай... - ласкаво підкликав пальцями.

Гість відвів погляд, відчуваючи, як його понівечене цією людиною серце стоїть просто посеред глотки, заважаючи дихати й думати, говорити.

- Каарле, - піднявся з крісла король, - ти ображаєшся? Ну вибач мені, - попрямував до нього. - Я не пошкодував тебе за цей фінгал одразу... - доторкнувся до синця. - Сильно болить?

Той відвернув від пальців.

- Карле... - заглянув в обличчя.

- Який же ти покидьок... - крізь душу і кров простягнув на нього лицар. - Покидьок, виродок і моральний урод...

- Як ти смієш говорити так із королем?! - розлютившись, дав йому ляпаса.

Воїн лише прикрив очі.

- Ти продовжуєш поводитися як скотина?! Після всього того, що я тобі дав?!

- Чому тобі насрати на всіх, хто тебе любить? - подивився йому в душу Карл з таким внутрішнім болем, якого той ніколи не бачив.

- Насрати?! Та як ти смієш?!

- Тобі завжди було на мене байдуже, - похитав головою, ніби приходячи до істини. - Ти ніколи не кохав мене так сильно, як я тебе. Я готовий був померти за тебе. Не на словах. А ти... - з очей просочилися сльози. - А ти знищив мене. Убив зсередини. Убив моїм власним коханням, - з болем узявся за серце, дряпаючи через тканину свою шкіру.

- Що за маячню ти несеш?! - влупив йому ляпаса, щоб одумався. - Як ти смієш сумніватися в моїй любові до тебе?! Я довіряю тобі більше ніж собі!

Гість підняв до нього болісний погляд:

- А чи любиш? Ти взагалі знаєш, що таке кохання? Ти розпещена дитина, яка бачить у людях тільки іграшок і ляльок, солдатиків, яких можна кидати у вогонь. Тобі щиро начхати на їхні почуття, тобі щиро начхати на кохання, бо ти абсолютно не знаєш що це таке.

Давид дав йому по пиці, від чого Карл, не чинячи опору, впав на килим.

- Я - король, - навис над ним монарх, загрозливо шепочучи крізь зуби.

- Дитина, - похитав той головою. - А ми - твої іграшки. Усі. А я - дерев'яний солдатик, якого ти кинув на підлогу і жорстоко наступив, розчавивши своєю ступнею мені груди. Ти не людина. Не для тих, хто кохає тебе.

Давид стиснув кулаки:

- Густав! - подивився на двері.

- Так? - скоро відчинилася та.

- Я знаю цю людину значно менше, ніж раніше, - жорстоко подивився король на Карла. - Нехай його висічуть. Можливо, після цього, я його почну знову впізнавати.

- Я всього лише іграшка... - болісно протягнув лицар. - Дерев'яний солдатик, - піднявся. – Колись, я зламаюся так, що ти не зможеш полагодити мене. Я сам стрибну у вогонь, - вирушив до дверей, похнюпивши голову. - У вогонь, який звільнить мене від усього, - поклав руку на серце, намагаючись дізнатися, б'ється воно ще чи вже ні.

Монарх невдоволено сів у крісло. Зімкнув руки на грудях.

- Солдатик, - уїдливо протягнув він на вогонь. - Щоб ти сам згорів, - взяв їстівний каштан і кинув у полум'я.

Сьогодні, йому було складно заснути. Щоразу, заплющуючи очі, перед ним стояла картина шмагання його друга, його близької людини, коханця, якого він сам відправив на це покарання. Відправив майже незаслужено. Ну що людина не наговорить у смутку чи образі? Не обов'язково ж знищувати її через слова, які вона просто не змогла стримати через біль усередині?

- Заслужив, - перевернувся Давид на бік. - Буде знати надалі. Розвів драму на рівному місці. Нічого не сталося, а він у сльози. Ганчірка, а не солдат.

Через п'ятнадцять хвилин перевернувся на інший бік:

- Скільки вже? - роздратовано подивився він в бік годинника. - Скоро ранок. Ці думки дурні спати мені не дають, - невдоволено піднявся. - Нехай пояснить, що трапилося, - накинув халат і зав'язав пояс. - Не такий же він ніженка, що через перепризначення соплі пускати треба? - запалив свічник об лампу, вдягнув капці й вийшов із покоїв.

Йшов король хоч і тихо, але зовсім невдоволено. Спустився сходами на перший поверх, пройшов мало не в інший кінець замку і спустився на цокольний поверх, опинився в казармі, яка хропела вздовж і впоперек. Від затхлого запаху поту і шкарпеток, що стояв усередині, очікувано скривився, прикрив ніс рукавом халата і став пробиратися вздовж нар кудись уперед. Світло, вочевидь, порушило сон одного з солдатів, тож він підвівся і сонно подивився на короля, який гуляв:

- Хто тут? Хто ходить?

- Спи, - шепнув йому той. - Усе гаразд.

- Ну гаразд, - завалився той на подушку, зовсім не розуміючи, з ким він щойно говорив.

Карла Давид знайшов не відразу, а як знайшов, то дуже засмутився. Той спав на нижньому ліжку, весь скукожений і, ймовірно, замерзлий. Давид поставив свічки на підлогу, зняв халат і дбайливо ним накрив друга, в самій сорочці усвідомивши, що справді в підземеллі цьому вельми сиро й прохолодно. Пригладив тканину, щоб добре її притиснути до тіла, як ненароком торкнувся понівечених сідниць, від чого сплячий болісно здригнувся, почавши тремтіти.

- Карле, - схвильовано припав до нього король й обійняв, заспокоюючи, зігріваючи цими руками, що так недавно робили боляче.

Той прочинив заплакані очі:

- Навіщо ти прийшов? Чого ти хочеш?

- Я не можу заснути без тебе, - сів на край. - Ходімо до мене, - пригладив плече. - У мене тепло і затишно, ще постіль м'якша за цю, - натиснув на тонкий матрац, під яким була дошка.

- Затишно? Тепло? У тебе жорстоко і боляче, - відвернув голову.

- Ну прошу тебе, - взяв його за руку. - Я буду м'якшим до тебе. Адже ти навіть не сказав, у чому справа. Чим я образив тебе?

- І ти навіть не підозрюєш? - знущально подивився на нього лицар.

- Ну, підозрюю, але це твоя робота захищати мою сім'ю.

- Ти віддав мене як коробку сірників. Я був із тобою стільки років. Я був твоїм пажем. Був зброєносцем. Став лицарем. А ти? Як коробку сірників, - відвернув голову.

- Та невже для тебе це так важливо? Тереза налякана. А я довіряю тобі. Я точно знаю, що ти зможеш її захистити.

Той болісно мовчав.

- Щойно їй стане краще, ти повернешся до мене, - нахилився Давид і поцілував у скроню. - Я обіцяю тобі, слово короля даю.

- Скільки слів ти давав мені, які не виконав? - подивився на нього.

- Ну чого ти згадуєш той випадок в Імрі? - погладив його. - Я просто не хотів привертати увагу, не хотів засмучувати Маріку. Вона й так розбита була.

- Я не про Імрі. Ти давав мені значно більше обіцянок, але запам'ятав тільки цю.

- Карле... - нахилився до нього й обійняв. - Я тобі обіцяю-обіцяю, що ти повернешся до мене.

Той відвів погляд:

- Ти виконаєш це, якщо тобі буде зручно. Якщо буде зручно - повернеш, якщо не буде зручно - не повернеш. Ти завжди думаєш тільки про себе, про те, як буде "вигідніше".

- А хіба це погано? Я король, Карле... Я маю робити як правильно.

- Твоє "правильно" можна було зробити й по-іншому, - болісно подивився на нього і крізь біль у сідницях перевернувся на інший бік.

- Мені здається, не цим я образив тебе, - припав до його плеча король. - Ти виглядаєш надто засмученим як для простого перепризначення.

Той відвернув голову до подушки, щоб знайомий не бачив сліз, що стояли в очах.

- Що мені зробити? Як загладити провину? Ну розкажи хоча б, що не так?

- Давай, - тремтячим голосом почав той, дивлячись у стіну, - зараз мене просто візьме хтось із цих людей, а ти дивитимешся і слухатимеш. Милуватимешся тим, як і що ми з ним робимо.

- Карле... - стиснув його.

- Зі стогонами і всім, що випливає, - з очей його пішли сльози. - А ти будеш змушений дивитися і навіть піти не зможеш. Давай? М?

- Я не думав, що тебе це може так зачепити... - поцілував король у плече.

Той відсмикнув руку і зовсім нещасно подивився на нього:

- Для тебе я просто іграшка. Ти ніколи не думав про те, що відбувається з моїм серцем. Тобі завжди було насрати, - відвернувся. - Навіть зараз ти прийшов не тому що мені погано і боляче, а тому що ти не можеш заснути.

- Карле...

- Відійди. Тепер не ти мною командуєш.

- Ти все ще в моїй гвардії.

- Але не під твоїм особистим командуванням. Я - пішак. І ти віддав мене своїй дружині. Залиш мене.

Давид не міг так узяти й покинути його. Кинути з цією хворою душею, з цим хворим тілом.

- Карле, ходімо зі мною. Я придумаю ким тебе замінити. Поспиш у мене. Там тепліше, повітря свіжіше і не смердить так. Ходімо...

- Ти мною більше не командуєш. Забирайся звідси.

- Але як мені можеш наказувати ти? Ти теж мною не командуєш.

- Це прохання, - з болем подивився на нього Карл. - Ти знаєш, що таке прохання? Я прошу тебе, залиш мене. Тобі не звикати. Заміна в тебе вже є. Просто залиш мене. Забудь, якщо хочеш. Мені нема про що розмовляти з тобою. Я не хочу тебе бачити.

Давид опустив очі.

- Просто йди геть, - відвернувся солдат і підклав руки під подушку.

- Ти теж ненавидиш мене?

- Це не ненависть. Але винен у цьому тільки ти, - болісно стиснувся той в калачик.

Король глянув на нього:

- Я хочу зробити для тебе щось.

- Йди геть. Просто піди, - заплющив очі.

Той, хто сидів, опустив очі, перевів їх із ліжка на свічник, підвівся, взяв його і пішов назад. Сьогодні, король так і не заснув.

З раннього ранку, Давиду донесли про якусь голову, яку насадили на піку, поставивши ту на площі цієї ночі. Очевидно, це був той самий убивця, що ломився до принцеси. Броніслав уже послав листа до Амірана, з проханням, щоб той повертався. Чоловік повернувся б не швидше завтрашнього вечора.

Особливого апетиту в правителя сьогодні не було. Давид лише колупався виделкою в шматку м'яса і ніяк не міг покласти його частину собі в рот. Моторошна меланхолія напала на нього. Нічого королю не хотілося. Ані слухати підданих, заглиблюючись у проблеми, ані розбиратися з міністрами, які й без нього знали, що потрібно робити з їхніми запитаннями.

Після обіду, він викликав до себе Аріфа. Король сидів у саду, на лаві, неподалік від білосніжної статуї Маріки. Сидів і просто дивився на неї, шкодуючи про щось. Прийшовши, хімік боязко вклонився і ніяково склав руки за спиною, не наважуючись підняти своє обличчя до монарха, якому він став не милий. Давид мигцем глянув на нього, опускаючи очі на бруківку:

- Мені потрібне знеболювальне.

- Й-яке? Для якої рани чи забою? - невпевнено підняв той погляд.

- Це не для мене. Для Карла. Я наказав його висікти, - зімкнув руки, поклавши лікті на коліна. - Йому дуже боляче.

Той поклонився і вже почав іти, як правитель глянув у його бік:

- Почекай.

Слуга зупинився і повернувся до нього, знову вклонився, не наважуючись підняти голову.

- Своєю відмовою ти зробив мені боляче.

- Вибачте, - прийняв винуватий вигляд.

- Я тебе не звинувачую, адже... - опустив очі на землю. - Я сам примушував тебе, - повисла пауза. - Ти був завжди чесним. Не боявся сказати правду.

- Так, ваша величність, - кивнув.

- Я жорстокий? - подивився на нього. - Я не розумію. Я хочу робити все правильно і все одно роблю все не так. Усі, хто наближається до мене, заявляють про біль. Невже, я такий бездушний і нелюдський?

- Ви не завжди такий. Але ви жорстокий, - підняв Аріф побоюваний погляд. - Ви не раз робили боляче мені, завдавали болю своїм рідним і близьким.

- Але невже я монстр? Невже тиран?

- Я не смію відповідати на це запитання. Я - слуга.

- Але я вибачаюся, коли неправий, намагаюся заспокоїти і якось задобрити. Чому мене вважають монстром?

- Напевно, тому що вибачення іноді бувають занадто пізно.

- Але ж ти мене прощав. Адже ти йшов до мене.

- Не завжди. Іноді, я відкидав ваші вибачення, ваша величність, і на те були причини. Біль, який ви приносили, неможливо було пробачити швидко. Я можу припустити, що ви зробили боляче своєму Карлу. Він - не я. І як саме ви зробили йому боляче, я теж не знаю. До того ж, є такі вчинки, які не можна пробачити.

- Але ж... Ви обидва в моєму підпорядкуванні. Ви повинні пробачити мене.

- Я віддавався вам, але я все ще пам'ятаю, як ви назвали мене твариною. І це робить мені боляче. Те, що робите ви, можна порівняти з тим, як розбивають глину. Розбийте глечик, вибачтеся, зібравши його за допомогою клею, і подивіться на те, який він має вигляд. Це все ще глечик, він ще може тримати воду, хоч у деяких місцях і протікає, але він уже не такий як раніше. Він не красивий і не цілісний. З кожним новим падінням і розсипанням на частинки, його буде все складніше і складніше зібрати. Настане момент, коли глечика вже не буде - буде один тільки клей з осколками глини. І, коли ви наберете в нього воду, він просто розм'якне і розвалиться у ваших руках. Він має бути глечиком, але він ним уже не є. Вибаченнями можна загладити незначний удар або тріщину, але не коли ви розбиваєте глечик з разу в раз і завжди вщент. Ваша величність, вибачення в якийсь момент перестають працювати. Мабуть, ви дійшли до цього моменту, - вклонився.

- На мене, ти ображений?

- Образа передбачає, що я хочу від вас чогось. Але мені потрібна тільки милість.

- Вважай, що ти її отримав.

Той кивнув.

- Звідки в тобі така мудрість? Я не підозрював, що в тобі є стільки всього.

- Я довгий час був відрізаний від світу. Мені треба було чимось зайняти свої думки. Я багато про що встиг подумати.

- І про що ти ще думав?

- Про те, що ви дуже нещасні через свою владу.

- Ти маєш рацію.

- Вам потрібен рівний, але у вас ніколи його не буде. Безконтрольна влада змінює людей. І вас теж.

- Влада - це справжній тягар, - подивився вперед. – Іноді, мені хочеться бути простим бароном, жити у своєму замку і займатися чим мені захочеться.

- Мені шкода вас, але ви не можете відмовитися від корони.

- А я й не стану, - глянув на нього. - За скільки я тебе купив?

- За п'ять сотень кранге, - кивнув.

- Знаєш, скільки це в перерахунку на га?

- Не рахував, але напевно багато.

- Приблизно 750 га. Великі гроші...

- Мені шкода, якщо я засмутив вас і ви вважаєте, що я не вартий стільки, - засмучено вклонився.

- Я ні на секунду не пошкодував... Ти коштуєш більше. Значно більше.

- Ви несправедливо лестите мені.

- Якби ти був моїм рабом і мені довелося б тебе продавати, я б виставив таку ціну, щоб тебе ніхто не міг купити. Десять тисяч га.

- Це занадто багато. Я того не заслуговую.

- Може й не заслуговуєш, але я б виставив саме таку ціну.

- Ви дуже щедрі, - кивнув.

- Недостатньо, щоб деякі люди пробачили мені мої помилки. Іди до Карла і підлікуй його. Я хочу повернути собі його прихильність.

Слуга поклонився, пішов.

З воїном, він зустрівся ввечері, після зміни варти, коли він спустився в казарму.

- Ваша милість, - вклонився хімік вартовому, якому допомагали знімати лати, - його величність послав мене до вас, щоб я обробив ваші рани.

- Він послав тебе до мене? Як ти можеш служити йому? Він бридко повівся з тобою.

- Я знову завоював його милість.

- Цікаво яким місцем, - відвів невдоволений погляд.

- Я розповів йому про те, що вибаченнями можна загладити не будь-яку провину.

- Наче він тебе послухав.

- Звісно. Його величність зазвичай слухають, якщо я кажу щось.

- Мене він ніколи не слухає, - опустив Карл очі.

- Я хочу обробити ваші рани. Ви дозволите? - показав пляшечку з якоюсь рідиною і чисту ганчірочку, якою збирався протирати перерізи.

- У мене таке місце, - відвів незграбний погляд, - що краще це робити не тут.

- Приходьте в мої покої. Я все зроблю там.

Воїн кивнув.

Уже лежачи посеред лабораторії, животом на двох табуретках із піднятою сорочкою і зі спущеними штанами, Карл невдоволено шипів, поки його рани обробляли, рятуючи від загноєння.

- Вибачте за моє запитання, - почав Аріф, змочуючи ганчірку в кип'яченій воді, - але за що вас так побили? - продовжив витирати сліди прочуханки.

- Я сказав йому, що він занадто жорстокий до мене, що він зробив мені боляче. Він наказав висікти мене, - відвів погляд. - Він завжди так робить. Якщо йому щось не подобається - він карає.

- Це неправильно. Мені шкода вас...

- Я не хочу чути слова жалю від його коханця.

- Я не коханець. Я просто хочу спокійно жити, - змочив ганчірку в розчині.

- Я знаю, - опустив очі. - Півроку я бачив як він страждає і як кличе до себе тебе, як сам до тебе ходить, як обдаровує подарунками і як дивиться...

- Ви кохаєте його? - трохи здивувався.

- Найбільше на світі, - закрив обличчя руками. - А він...

- Я не розумію як допомогти вам, - співчутливо поклав руку на плече.

- Маж рани, які він наказав залишити на мені, - відвернувся, склавши руки під грудьми.

- Я не знав, що хтось кохає його, - схвильовано почав мазати сліди. - Мені він часто говорив про самотність і що ви не дуже хороша людина, - крадькома покосився на нього, побоюючись реакції.

- Ось якої він думки, - з болем видав Карл. - Не дуже хороша людина... Хм. Я не здивований. У його руках я звичайнісінький солдатик - дитяча іграшка, з якою він робить усе, що йому заманеться.

- Я теж довгий час думав, що я лише річ у його очах. Мені здавалося, що він принципово не помічав того, що я не мужеложець, хоча я говорив йому про це.

- Він силою тебе брав? - обернувся.

- Ні, я не пручався, - опустив очі. - Просто неприємно було. Значно неприємніше було, коли він звинувачував мене у зраді та шпигунстві. Адже я найвідданіший, готовий робити все, а він...

- Він ідіот...

- Не кажіть так. Він усе ж таки мій пан, - змочив ганчірку і продовжив акуратно протирати шкіру.

- Ти справді йому відданий. Навіть коли він терзає тебе на частини, ти продовжуєш йому довіряти.

- Знаю, звучить безглуздо.

- Ні. Я точно такий самий, - відвернувся лицар. - Кохання засліплює. Воно засліпило і мене. Нехай я грубий і іноді намагаюся вправити йому мізки, але я все ж кохаю його.

- Карле, вас він теж кохає.

- Ні. Не вірю я в це. Людина, яка кохає, не може дати наказ зробити це, - вказав пальцем на сідниці.

Аріфу не було що протиставити. Він був згоден.

- За що тільки Бог створив мене таким? - почав міркувати солдат. - Якби я був звичайнісіньким, таким як усі, то просто ходив би по жінках, але ні. Я закохався. І в кого? У майбутнього короля. У хлопця, який не розуміє, що таке кохання і турбота, - склав під грудьми руки й упустив уперед голову.

- Бога немає, ваша милість, - сумно зауважив лікар. - Є тільки ми. Люди, яким самим потрібно якось виживати.

- Згоден. Якби Бог був - у світі не було б стільки болю і я б зараз не лежав перед тобою з голою дупою.

- Думаю, протягом тижня рани мають затягнутися, - акуратно почав протирати все насухо.

- Ти не така погана людина, як я думав.

- Ви теж не такий, як розповідав Давид, - схвально посміхнувся.

- Не хочеш бути моїм приятелем? – обернувся Карл.

- Наскільки близьким? Просто я ж не такий... У мене дружина, скоро дитина буде.

- Я не збоченець, - потішно посміхнувся. - Це Давид змусив тебе так думати про мене? Я звичайнісінький воїн, - простягнув руку. - Охоронець її високості.

- Ви ж короля раніше охороняли, - потиснув долоню.

- Та пішов він. Краще його дружині прислуговувати, ніж цьому ненормальному.

- Не кажіть так, він усе ж таки король.

- Хах, та ну його. Взагалі згадувати його пику не хочу.

Цього вечора, оволодіти Терезою було проблематичніше, ніж у попередні рази. Коли король прийшов, дівчина, як завжди, сиділа в нічній сорочці на краю ліжка і дивилася у вікно, з невеликою різницею в тому, що вона бурмотіла якісь нерозбірливі слова, промовляючи їх у порожнечу, і мірно хиталася на місці, не маючи сил зупинити це.

- Здрастуйте, я знову з вами, - присів біля неї чоловік, не викликаючи в принцеси жодної реакції. - Ви готові? - якось ніяково обійняв її, тоді як камеристки покидали кімнату.

- І сьогодні буде, і завтра буде, - бурмотіла під ніс та. - І сьогодні буде, і завтра буде.

- Так, завтра я теж прийду до вас. Але післязавтра вже ні.

- І сьогодні буде, і завтра буде.

- Терезо, - поклав той корону на столик і розстебнув штани, - лягайте. Ми повинні зробити це.

- І сьогодні буде, і завтра буде, - хиталася та.

Давид якось невпевнено і ніяково вклав її під ковдру, зовсім не помічаючи опору. Зняв обтяжливі шари одягу і заліз до неї.

- І сьогодні буде, і завтра буде, - продовжувала бурмотіти та, спрямовуючи погляд до стелі.

Розставив її ноги. Ліг зверху.

- І сьогодні буде, і завтра буде.

Це її божевілля лякало і насторожувало. Король через силу збудився і вставив їй, почавши здійснювати фрикції, поки та продовжувала щось невиразно бурмотіти в порожнечу. Коли він закінчив, дівчина продовжувала повторювати цю незрозумілу для нього фразу.