Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Наступний день почався для дівчини важко. Вона виявила бажання взагалі не виходити сьогодні з покоїв і наказала принести сніданок просто в кімнату. Одягатися вона також не намагалася - спідня білизна з бавовняної сорочки і панталон, нижні спідниці. Гостей вона приймати не збиралася і одягнулася тільки для того, щоб не ходити по кімнаті голою. Справ особливих на сьогодні заплановано не було, а якби й були – дівчина б їх усі скасувала. Тож сівши за трюмо і розчесавшись, Мадлен знехотя глянула на кольє в сонячних променях, що на зло саме сьогодні виглянули з-за хмар. Смарагди з алмазами так і виблискували, відкидаючи на стіни крихітні зайчики, з якими змагався блиск золотого мережива, що обрамляло каміння. Жіночі руки повільно опустилися, відчуваючи як вина починає тиснути на серце.

- Я не можу його прийняти...

Щойно повернулася в покої Ірина, Мадлен сказала їй покликати якогось посильного і, поки служниця шукала в коридорі когось на цю роль, швидко накидала листа, поклала його на прикрасу і закрила коробку.

Посильний прибув після сніданку, коли дівчина вже закінчувала з трапезою. Молодому чоловікові сказали трохи почекати. Через п'ять хвилин йому вручили невелику коробку і сказали віднести її барону Грізі. Оскільки Ірина в цей час уже йшла коридором із порожніми тарілками в руках, вона цього не почула. Відправивши подарунок назад дарувальнику, Мадлен з тяжкістю на серці дістала вузлик листів, що надсилав їй її залицяльник, і сіла за трюмо, почавши їх мало не зі сльозами читати. Їй подобався цей чоловік, подобалися його слова, його гарна мова і його манери, але їй зовсім не подобався Аміран - такий великий, негарний, худорлявий і гучний, з фамільярними замашками. Вона не розуміла себе, не розуміла своє серце, що билося в напрямку обожнювача, але тікало від обличчя цього старого барона. Мадлен просто не розуміла, що їй тепер з усім цим робити.

Аріф же навпаки все розумів і мав досить ясні наміри як на сьогоднішній день, так і на подальше життя. Зранку молодий чоловік також написав одного листа і вже збирався його відправити, як подумав про те, що його питання може вирішити і не Давид, а хтось із його заступників. Філіпа він спіймав, коли чоловік, який за цей час набрав ще кілька кілограмів, уже йшов до тронної зали, перекочуючись із ноги на ногу немов куля.

- Філіпе! - підбіг кульгаючий хімік і миттю в пояс йому поклонився, притримуючи себе тростиною.

- Аріфе? – здивовано зупинився, поправивши пузо. - Що сталося? Чого ти з піджатою ногою?

- Його величності зараз немає, - вирівнявся, схвильовано кажучи на радника, - але в мене виникло питання. Я думаю, ви зможете допомогти мені, щоб я не відволікав короля від війни, через такі дрібниці.

- Що за запитання? - склав на животі руки, ніби притримуючи живіт.

- Я хочу вчитися в університеті. Чи можна мені туди піти?

- Чому ні? Можна. Після ради зайдеш до нас, я тобі напишу грамоту хто ти і що ти. Поїдеш і будеш вчитися.

- Дякую! - низько схилився з широкою посмішкою. - А мені потрібно щось для того, щоб вчитися?

- Хіба що зошит, чорнило, мантія.

- Ще раз дякую! - знову вклонився. - Ви дуже добрі!

- Але навіщо тобі вчитися? – задумливо пішов далі. - Ти й так знаєш більше за нашого Юліана.

- Але я хочу знати ще більше! - з ентузіазмом прилаштувався поруч.

- Та куди вже більше?

- Я хочу знати все-все!

- Усе знати неможливо, - глянув на нього.

- Саме так! Але я хочу спробувати! Якщо я знатиму все-все, я зможу робити ще більше!

- І для чого ж це тобі?

- Не знаю! Я ще не придумав! Але якщо я знатиму - застосування точно знайду!

- Хм, ну удачі в такому разі.

- Дякую!

- Іди, я підданих приймати повинен.

- Дякую! - вклонився. - Я прийду до вас сьогодні!

- Буду чекати.

Розминулися. Аріф повернувся і весело поскакав назад, тоді як Філіп збирався вислуховувати скарги селян та їхніх феодалів.

Практично в той самий час, до дверей Мадлен підійшов дуже специфічний довготелесий гість із квадратною коробкою в руці. Рукояттю тростини постукав у двері:

- Мадлено.

Та в мить застигла і ніби переляканий кролик подивилася на двері, тоді як сльози несподівано припинили свій потік.

- Навіщо ви послали мені це кольє? – продовжив чоловік. - Я його носити не буду, - потішно всміхнувся. - Моя невістка теж. Мадлено, ваш лист нічого не змінить. Відкрийте, ми повинні обговорити все це, - опустив сумні очі. - Якщо ви готові, звісно...

Дівчина глянула на один із листів, що лежав у її руках: "Сьогодні був чудовий захід сонця. Я думав про вас, про ваше чудове біляве волосся і молоді блискучі очі. Як би я хотів опинитися поруч із вами в цей момент. Як же б'ється моє серце... Одягайте вечорами плащі. Я не можу бачити, як ви жваво минаєте цей чудовий сад по такому холоду з відкритими плечима. Я хотів би вас зігріти. Я б закутав вас у свій плащ немов дитину. Як потішно звучить... Але я просто не хочу, щоб ви мерзли."

- Мадлено, - знову постукав тростиною той. - Я знаю, що ви у себе.

- Невже це одна й та сама людина...? - подивилася вона на двері, стискаючи послання пальцями.

- Нам потрібно поговорити, і ви це самі прекрасно розумієте.

- Я не одягнена, - витерла сльози зап'ястями.

- Де ваша служниця? Я передам намисто їй.

- Ні! - злякано підскочила.

Дівчина досить сильно боялася, що всі дізнаються правду про них з Аміраном, про цей безглуздий плач учорашнього дня.

- Ви вийдете самі? - трохи здивувався гість.

- Я не одягнена!

- Але намисто ваше. Мені воно без потреби.

- Я не можу, - підбігла до дверей і тужливо до них пригорнулася. - Мені соромно. Я так вчинила… - закрила червоне обличчя руками.

- Як вчинили?

- Цей лист, - лягла на плече, повернувшись у бік ручки. - Він... Мені немає виправдання, - винувато опустила руки.

- Я не серджуся. Ви думали, що маєте рацію.

- Але це ж неправда, - несамовито подивилася вгору, у бік його обличчя, притискаючи долоні до грудей.

- Ви молоді і вам властиво робити помилки.

- Знову ви це "юна і дурна", - приховала обличчя руками.

- Я не зі зла. Дайте мені увійти, - поклав долоню на двері. - Я бажаю заспокоїти вас.

- Ні. Я не одягнена. А ви...

- Негарний. Я пам'ятаю. Але зараз я не збираюся якось вам подобатися, я хочу просто заспокоїти вас.

- Ні, не варто. Я маю розібратися з тим, що в мене до вас.

Аміран упав лобом на двері, з гіркотою прикриваючи очі: "Ненависть і відраза. Що ще в тебе може бути?"

Вона стояла біля дверей оповита своїм білявим хвилястим волоссям і в спідній білизні, тим часом як він нависав над цією перепоною ніби справжній велетень, бажаючи приховати дівчину від усіх за своїм довгим і теплим плащем.

- Мадлено, - тихо почав Аміран, дивлячись на двері перед очима, - нехай вам пошиють нову сукню. Я оплачу її. Одягніть її разом із цими смарагдами і вийдіть у світ.

- Що ви таке говорите? Моя репутація...

- Я взяв провину на себе. За сльози, за падіння. Тепер історія інша.

- Ви хочете врятувати мене? - вразливо подивилася до його обличчя.

- Зараз я цим і займаюся. Я зачахну, якщо ви назавжди сховаєтеся за своїми дверима... Нехай Ірина зайде до мене за вашим намистом. Воно мені не потрібне. Я купив його для вас.

- Ви занадто багато даєте, - опустила голову, - за мою дурість.

- Ви просто не відразу все зрозуміли. Мадлено, я маю йти. Якщо до вечора Ірина не забере його - я пришлю свого посильного, - відліг від дверей.

Щойно зібрався він іти, як дівчина його гукнула:

- Аміране!

"Яке ж огидне це ім'я," - видала вона про себе.

- Так? - тут же повернувся до дверей.

- Напишіть мені. Я хочу побачити вашого листа.

- Ви хочете цього? – спантеличився чоловік.

- Так. Напишіть.

- Як побажаєте, пані... - оксамитово прошепотів він біля щілинки.

Мадлен одразу ж перехопила плечі і відвернулася, вкрившись хвилюючими мурашками:

- Ідіть геть! Ви бентежите мене!

Той ніжно посміхнувся:

- Не ховайтеся за дверима довго, - востаннє подивився на вихід і пішов.

Дівчина однак, провівши його кроки слухом, жваво підбігла до трюмо і порилася в листах. Вихопила з купи інший, сіла на стілець і стала жадібно його читати.

Після обіду, коли Аріф уже отримав грамоту і прибув з нею до університету, молодий чоловік не без смутку дізнався, що зараз його ніхто на навчання прийняти не може, бо навчальний рік уже давно розпочався і він зможе почати навчання тільки з наступної осені. Плечі його опустилися, проте амбіції нікуди зникнути не встигли.

- Але можна мені ходити на пари?

Ректор, який розглядав його грамоту у своєму кабінеті, трохи спантеличився. Насупився:

- Молодий чоловіче, Ви можете вступити тільки наступної осені. Приходьте у вересні, - простягнув документ. - Навчальний рік у нас починається 24 числа.

- Але я хочу вчитися, - забрав папір, жалібно дивлячись на головного вчителя.

- Я не можу допустити вас до пар посеред навчального року. Я пам'ятаю ваш виступ із тим порошком, - кивнув на підібгану ногу, - але вступити ви можете тільки наступного року.

- А якщо я не вступатиму? - зацікавлено видав. - Ви пустите мене на пари?

- Як ви собі це уявляєте? У нас є правила, молодий чоловіче.

- Я одягну мантію і ходитиму на пари як простий студент. Ніхто не помітить мене.

Той усміхнувся:

- Ніхто не помітить… Наші студенти на п'ять років вас молодші.

- Але я просто хочу вчитися. Чи ви забороняєте мені отримувати знання?

- Цього заборонити я не можу. Але ви зрозумійте, якщо ви відвідуватимете заняття і не будете офіційним студентом - ви не отримаєте після навчання ступінь.

- А вона мені потрібна? - трохи спантеличився, зовсім не розуміючи, про що йдеться.

- Хах, чоловіче, звідки ви взялися?

- Так ось же, - простягнув грамоту. - Тут усе написано.

- А відчуття, ніби з Диких земель…

Той насупився:

- Де це? - забрав документ до себе.

- Хах, молодий чоловіче, приходьте восени. Вступайте на перший курс артистичного факультету, вчіться два роки і після йдіть на той факультет, який вам цікавий.

- Ви відмовляєтеся дати мені знання? - вороже нахмурився Аріф.

- Я пропоную вам прийти за цими знаннями трохи пізніше. Коли ви освоїтеся у нас у країні трохи краще.

- Два роки на інструментах вчитися грати?! - вигукнув, ледь стримуючи лють. - Я вивів формулу пороху! По пам'яті! І якимось уламками знань, що в королівській бібліотеці є! Я вивчив усі місцеві рослини та їхні властивості за ті місяці, що тут живу! Ці два роки підуть по каналізації гівном!

- Цей курс був основним роками! - грізно підвівся ректор.

- А чи потрібен він? Я прийшов вчитися лікуванню! Навіщо мені знати театр? Навіщо мені вчити вірші і знати музику, якщо я людей лікувати хочу?!

- Такі правила! - вдарив кулаком по столу.

- Дурні правила! Замість того, щоб вивчити тіло, ви музики вчите! Ваші професори мені самі ледь ногу не зламали, коли почали затягувати шину на нозі із кістками, що на своїх же місцях і стояли! - показав на підібгану ступню.

- Ви неук! Ви не смієте ображати заслужених професорів!

- Неук? Я здам будь-які ваші іспити з хімії! Я знаю більше, ніж королівський лікар!

- Алхімія?! Не наука, а єресь!

- Алхімія?! Я вам про хімію кажу!

- Ідіть до церкви і прочитайте молитву!

- Ви тут віри вчите?! - розлютився. - Не дивно, що вчителі у вас нічого про анатомію не знають! Бог на допомогу! Вам і вашим студентам, що людей з такими знаннями вбивати будуть! - розвернувся і зло почав стрибати в напрямку виходу.

Аріфа трясло не по-дитячому, коли він вийшов із кабінету: "Якого біса він мені забороняє на пари ходити? Я сюди за знаннями прийшов, а мені кажуть на дудці грати? "Єресь!" Це ваша система - єресь! - обернувся на двері, мало не вигукнув це на весь голос. - Приймають вони тільки з початку року! Та я до цього початку сам уже все вивчу!" Розвернувся і стрибками попрямував до холодного виходу. Лицар, що чекав біля дверей ректора, тільки насторожено поглядав на цю кульгуючу і злу людину.

Через десять метрів, повз них пройшли два студенти в червоній і синій мантіях. Проходячи повз цього кульгавого, з воїном під боком, вони тактовно притихли, насторожено поглядаючи на невідомих. Аріф виглядав для них злющим доцентом, чиє самолюбство зовсім нещодавно мокнули в бруд. Плечі його були перекошені як у старого або каліки, що не розлучається з тростиною, волосся - скуйовджене, а очі були прямим проходом у Пекло. Багатий одяг, дорогі тканини та східний крій водночас вражали юнаків і ображали, адже в стінах університету не можна було носити черевики з гострими носами, що все одно красувалися на ногах важливого гостя.

Юнаки поспішно схилили голови, проходячи повз. Королівський слуга різким рухом схопив одного з них за рукав. Сам такого від себе не очікуючи, Аріф не відразу усвідомив свою зухвалість:

- Який факультет? - видав він в очі.

- Юридичний, - злякано відповів той.

- Ти? - глянув на іншого.

- Теологічний, - обійняв приятеля за руку, приготувавшись виривати його з лап невідомого каліки.

- Де лікарі? - відпустив юнака, грізно дивлячись на них.

- Вам який курс потрібен? - відійшов на крок юрист.

- Будь-який. Той, де реально вчать лікувати. Якого кольору їхні мантії?

- Зелені.

- У третього курсу, - відгукнувся теолог, - зараз анатомія в шостій аудиторії.

- Але вас туди не пустять, - поправив рукав перший. - У нас такі правила.

- У такому разі потрібно ці правила змінювати. Де ця аудиторія?

Ті показали пальцями за ріг. Аріф похмуро пішов туди. Юнаки простежили за ним очима. Коли каліка зник, боязко переглянулися. Цей чоловік налякав обох. Поспішили далі коридором, у напрямку, куди вони власне й ішли.

В аудиторію, звісно, Аріф зайти не зміг, але не тому, що його вигнали або не пустили, а тому, що він вловив запах трупа, який сочився через щілини у дверях. Молодого чоловіка ледь не знудило, тож було ухвалено стрімке рішення піти від цього приміщення і трохи провітритися на вулиці або біля вікна.

Безглузда прогулянка коридором тривала понад півгодини, перш ніж з аудиторії почали виходити. Насилу нагнавши якогось студента з більш-менш свідомим виглядом, Аріф поставив кілька простих запитань з приводу розкладу, кабінетів, вчителів і самого навчання. Отримавши на всі запитання вичерпні відповіді, він попрощався, сів у карету і поїхав. По приїзду наказав кравцеві пошити або знайти йому зелену мантію для університету, приготував три десятки га для хабарів, якщо його наважаться вигнати, і купив зошит, закриту чорнильницю, яку планував брати з собою. "Гусяче пір'я вже точно має в них бути." Загалом, Аріф приготувався на повну і вже відзавтра планував ходити на ці самі пари як звичайнісінький кульгавий студент.

На його маленьке щастя, барон Грізі не кликав його сьогодні на роль посильного, тож молодик без докорів сумління покликав Ірину на побачення. Сталося це в коридорі першого поверху, на розі біля сходів. Дівчина несла в руках чисту постільну білизну, як несподівано з'явився кульгавий кавалер і з посмішкою її міцно обійняв.

- Аріфе, - тихо обурилася, відсторонюючи його живіт від білих простирадл. - Забрудниш.

- Давай порушувати правила? - немов змій-спокусник юрко її обійшов і прилаштувався до вуха. - М? - наблизився до її зачіски, спираючись збоку на тростину. - Ірино... - спокусливо протягнув, обдаючи теплом вухо.

Дівчина здригнулася, відчувши на своїй талії чоловічу руку.

- Аріфе, - осудливо шикнула на нього. - Тут слуги ходять як на ринку, - повернулася. - Ти що руки розпускаєш?

- Ти сама спокусила мене на порушення правил, - потішно видав і стрімко наблизився до неї.

Заповз рукою на шию і потилицю, припав до губ, не в силах протистояти цьому бажанню.

- Приходь сьогодні до мене... - прошепотів він ледве чутно, змушуючи її уста здригнутися.

- Я прийду, - у відповідь торкнулася його губ своїми і швидко пішла.

Аріф подивився їй у слід, визираючи з-за стіни і проводжаючи очима ці милі обриси стегон і талії, тоді як поділ спідниці грайливо колихався під час кроку з одного боку в інший, наче приманюючи когось особливого.

Настав вечір. Ірина виконувала свої звичайні обов'язки поруч із Мадлен, як помітила, що та дивно себе починає поводити. Дівчина раз у раз поглядала у вікно, на темне небо, і на двері, ніби чекаючи чийогось прибуття.

- Ви когось чекаєте? - поцікавилася служниця, збираючи порожні тарілки на тацю.

- А? - неуважно глянула на неї. - Ні, ні... Іди, - кивнула на двері. - Можеш не повертатися, я вже спатиму.

- Так рано? – спантеличилася.

- Тобі не наказано ставити запитання, - гидливо відмахнулася. - Просто йди.

- Як забажаєте, пані, - схилила голову і взяла тацю в руки.

Віднісши весь посуд посудомийці та перекусивши кашею на кухні, Ірина глянула на час - був тільки початок восьмої. Потиснувши плечима, думаючи про дивацтва своєї пані, дівчина вирушила до свого приятеля. Аріф саме щось писав, сидячи за своїм столом у кімнаті.

- Мене відпустили, - заманливо протягнула гостя, зачиняючи за собою двері.

- Так рано? - спантеличено обернувся.

- Я теж здивувалася, - попрямувала до нього, виляючи стегнами, - але хіба це погано? - нахилилася до нього і спритно повернулася, впала на чоловічі коліна сідницями. - Чим займаєшся? - глянула на писанину, обнявши його за шию.

- Та так, пояснюю Юліану, чому мене вранці не буде, - відклав перо вбік.

- А чому тебе вранці не буде? - подивилася на нього.

- Не так важливо, - з усмішкою охопив її стегна руками.

- Мм, - розплилася дівчина в задоволеній усмішці. - Чекав на мене?

- Звісно чекав, - поклав долоню на щоку і пристрасно пригорнувся до неї губами.

Почалася черга нескромних поцілунків, що неабияк їх збуджували. Жіноча рука повільно заповзла під багатий халат, притискаючись до гарячого серця, чиї удари відчути було зовсім нескладно. Чоловіча долоня хитрим рухом залізла під спідниці і, прослизнувши по вовняних панчохах, опинилася на пружному стегні, чию плоть вона пристрасно стиснула. Ірина притиснулася нутром до коханця.

- Як же це неправильно, - розслаблено подивився він на знайоме обличчя.

- Але ти все одно це робиш, - хитро усміхнулася та.

- Не можу втриматися, - проповз трохи далі й пристрасно стиснув, припавши гарячими губами до шиї.

Ірина глибоко зітхнула, відчуваючи, як усе її тіло наповнюється жаром.

- Давай перейдемо на ліжко? - тихенько прошепотіла вона, стискаючи приятеля руками.

- Давай, - на видиху погодився той.

Обидва піднялися. Пройшли до ложа. Ірина лягла на центр.

- Що в тебе з ногою? - прошепотіла, спостерігаючи, як він забирається на неї.

- Неважливо, - навис над тілом. - Вдарився вчора, - пригорнувся губами, тоді як дівчина обхопила його долонями.

Тим часом до Мадлен постукали. Дівчина стривожено піднялася з ліжка і пройшла до дверей.

- Хто там? - неголосно видала.

- Посильний від барона.

Відкрила, визирнула, ховаючи тіло за дверима. На порозі стояв молодий юнак, який тримав у руці вже знайому коробку і запечатаний конверт. Дівчина все швидко забрала, подякувала й одразу ж зачинилася. Поклала намисто на стіл, сіла за трюмо і нетерпляче розкрила конверт.

"Мадлено, бути чесним я зовсім не розумію, що вам писати. Ви так схвильовані й налякані, що я боюся потривожити ваш спокій ще більше. Я не знаю, що ви хотіли побачити в цьому листі. Я просто не розумію вас.

Р. S. Мої люди вже рознесли по замку чутки про те, що нібито сталося вчора. Якщо вас запитають про подробиці, кажіть, що не хотіли б це згадувати і говорити про це теж не бажаєте. Історія вийшла неприємною для всіх, особливо для вас."

Мадлен обтяжливо зітхнула і підперла щоку долонею: "Неприємна історія... Хм. І нічого цікавого не написав, - ліниво глянула на текст. - Не знає, що писати. Я б на його місці теж не знала б, що від мене хочуть. Та я й сама не знаю, чого я хочу від нього," - відкинула послання вбік і подивилася на купу інших листів.

Заснути вона не могла ще довго. Дівчина знову почала перечитувати ті любовні листи, що приходили до неї майже щодня. Поруч горіла яскрава свічка, Мадлен лежала в ліжку і знову пускала жалібні сльози, які, як вона думала, вже всі закінчилися, від ридань протягом усього дня. У руках лежав лист, так гаряче нею улюблений. Схвильовано відпила вина з кубка поруч, щоб трохи заспокоїтися і продовжила читання.

"Мадлено, я думаю про вас щовечора і бажаю щоночі. Ваші білі плечі здаються мені солодким медом, коли я бачу вас у жовтій сукні. Мені хочеться припасти до них губами, охопити вашу талію руками і розв'язати цей тугий шнур на витонченому корсеті. Хочеться заволодіти вами без пам'яті. Впитися губами в лебедину шию, провести долонею по пружних стегнах і стиснути ваше тіло в неприборканій пристрасті."

Уривчастими рухами дівчина обняла себе, ніби відчуваючи чоловічі руки на своєму тілі. Передпліччя її торкнулося збуджених сосків, а ноги невпевнено зігнулися в колінах, вразливо притискаючись одна до одної. Вийшло трепетний зітхання, при новому погляді на ці слова. "Впитися в шию губами, стиснути все тіло в неприборканій пристрасті..." - тихо шепотіла вона, уявляючи оксамитовий голос, від якого йшли мурашки по шкірі.

Лист, що до неї прийшов близько місяця тому, дівчина не без сорому читала майже щоночі, уявляючи ті неймовірні обійми, що пробуджували бажання в її недосвідченому тілі.

По щоках текли сльози, тоді як білі пальці пестили шкіру, обіймаючи долонями стегно і плече.

- Негарний, - страдницьки прошепотіла вона, закинувши голову на подушку. - Такий негарний... - заплющила очі, змушуючи сльозинки скотитися по скронях. - Такий велетенський, - відкрила повіки й уявила над собою його обличчя, довгі кістляві руки, що впиралися в тканини немов у плоть. - Негарний, - подивилася в його обличчя, стиснувшись усім тілом. - Такий жахливий, - той почав спускатися до губ. - Такий огидний, - відвернулася. - І я його люблю, - прикривши рота, покосилася в його бік. - Чому...? - у темряві прошепотіла на його бліде обличчя.

- Тому що я цього захотів, - відповіла уява.

- Занадто щаслива вдача, - відвела погляд, прошепотівши це під ніс.

Чоловік спустився до неї і припав тілом до тіла, охопивши дівчину кінцівками немов прутами клітки. Мадлен стиснулася, розуміючи свою безвихідну покірність і небажану симпатію до цього чоловіка. Сховалася під ковдрою, бажаючи сховатися від довгих рук Амірана хоча б тут.