Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Після відбою, Карл ще довго не міг заснути. Він усе лежав на боці у своєму ліжку і думав, запливаючи болем після бійки і прочуханки. Думки його не були райдужними. У руках крутився гострий і блискучий у темряві кинджал.

Навколо всі сопіли й хропіли. Тріщали поліна в каміні, стояв біля входу вартовий і кожен думав тільки про себе, про свій сон або те, що буде завтра. Карл думав про біль. Про кров у штанях і на спині, про тотальну порожнечу в грудях і про блиск клинка, який так хотілося загнати собі в серце. Загнати і покінчити з цим жорстоким світом. З цим королем, його придворними, його наказами і його жорстокістю. Просто встромити собі між ребер гострий кинджал і забутися, запливаючи теплою кров'ю. "Ніяких більше страждань. Тільки темрява. І можливо Пекло. Навічно..."

До вартового хтось підійшов. Карл поспішив прикинутися сплячим, сховавши кинджал під подушку. Було чути нерозбірливий шепіт. Воїн біля стіни кивнув, попрямував до ліжок.

"І кого будити зібрався?" - запитував Карл, тоді як кроки ставали ближчими. Вартовий потормошив бешкетника за плече, пошепки почавши будити:

- Прокидайся. Карле, піднімайся.

Той недовірливо розплющив очі:

- Що сталося?

- Тебе забирають.

- Хто? Куди?

- Не знаю. Вставай давай.

"Невже вночі повісити вирішили? - з тілесним болем спустив ноги на підлогу і потайки стягнув кинджал з-під подушки. - Все одно не ви мене вб'єте. Я сам накладу на себе руки," - піднявся, ховаючи зброю за пояс, і пішов за вартовим до виходу.

Там, на деякий подив, його зустрів якийсь невідомий і старий лакей. Начепив на очі воїна чорну пов'язку, щоб той не бачив дороги, і повів нагору. Там передав іншій людині. Дорогою смертник все думав, чому йому не скували руки, якщо ведуть на страту, та й чому ведуть якимись коридорами і сходами, що йдуть нагору? До середини шляху, він уже почав розуміти, що ведуть його до короля. "Уб'юся в нього на очах, щоб знав, що це він мене довів, що це його провина."

Зайшли в покої, пройшли у спальню. Густав зняв пов'язку і вийшов. Гість дві секунди звикав до тьмяного світла, шукав очима монарха і готувався вбивати себе.

- Карл... - співчутливо і сумно почав той, стоячи біля ліжка і дивлячись тільки на нього. - Я не був із тими, що тут займалися розпустою. Ти все не так зрозумів... Це були якісь лакеї, що хотіли мене розважити. Я просто давав їм такі дурні накази. Я навіть не торкався них.

- Ти для цього мене покликав? - категорично видав той.

- Ні, - опустив погляд і попрямував до столу в глибині. - Я зобов'язаний тобі дещо сказати, - з болем у серці подивився на документ. - Ти більше не служиш у моїй гвардії. Вибач, - обернувся. - Я знаю, як ти любив це місце, але маю дещо для тебе, - відсторонився, давши йому побачити один папір із печаткою.

- Похоронний лист?

- Що? Ні. Тут зовсім інше, - узяв аркуш у руки.

- Хм. Краще б це був він, - дістав зброю.

- Карл? - трохи злякався і поклав наказ на місце. - Щось мені не подобається твоя поза. Ти хочеш убити мене? Так, я знаю, я був перед тобою дуже неправий, - боязко підійшов. - Я каюся, - став на коліна за кілька метрів від нього. - Я прошу в тебе прощення і я готовий тобі дати все, що ти попросиш, - склав руки разом. - Я не можу без тебе жити. Без тебе, я - не я.

Той фиркнув, відвівши погляд убік:

- Потрібен ти боляче. Ти знаєш як у мене серце через твої витівки болить? - жорстоко подивився на нього. - А жопа? Ти мене висікаєш так часто, як тільки можеш і хочеш.

- Карле, - співчутливо піднявся, готовий обійняти й пожаліти його, визнати всі свої помилки й одразу ж почати їх виправляти.

- Що "Карл"? Ти мене висік навіть коли я ридав перед тобою! Коли ти розірвав моє серце на частини! Це справедливо?! Це - нормально?! Йдеш ти в дупу! І всі твої накази теж! - замахнувся, готовий пронизати свої груди.

- Карл! - зірвався з місця і всією своєю вагою збив його на підлогу, змусивши упустити цей чортів клинок на килим. - Ідіот! Я тобі покінчу з собою! - взяв його за підборіддя. - Зовсім з глузду з'їхав?! Я тебе...

- Висічеш? - з болем дивився на нього. - Знову? Вкотре вже?

- Я люблю тебе, йолопе... - розм'якшився так сильно, як тільки міг. - Як я житиму без тебе? А? Я сам помру...

- Не помреш, - відвів погляд. - Завжди знайдеш заміну якусь.

- А ти як думаєш, чому я тебе повернути намагаюся? Ніхто не здатний замінити тебе. Ти такий один, Карле... І ти потрібен мені... - наблизився і зворушливо поцілував його. - Я зробив тебе бароном. Ти тепер дворянин.

- Із пір'ям на дупі? - із внутрішнім болем покосився на нього.

- Як ти захочеш. Я не прошу тебе одягатися в золото. Але ти заслуговуєш на значно більше, ніж бути просто солдатом. Пробач мені. Я найгірша людина на світі... - наблизився до нього. - Я просто не розумів, що я роблю. Я не думав, що я можу перейти кордон. Я дуже поганий... Пробач мене, якщо зможеш...

- Знаєш, який найбільший мінус кохання?

- Який?

- Те, що ти завжди прощаєш, навіть коли тобі роблять дуже і дуже боляче...

Давид торкнувся його губ своїми:

- Я не хочу бути таким, - акуратно обняв його за торс, боячись зробити боляче синцям після бійки. - Допоможи мені. Допоможи змінитися. Я хочу, щоб ти любив мене, а не ненавидів. Я не хочу більше завдавати тобі болю...

- Тоді давай встанемо. Мене висікали з пристрастю...

- Так, звісно, - поспішно піднявся і подав йому руку, потягнув на себе, допомагаючи встати. - Вибач мені. За все пробач. Я справжній олух.

- Я олух не менше... - відвів погляд.

- Тобі дуже боляче? - обійшов його, глянув на сідниці і злякано вигукнув: - Карл! Твою матір! У тебе вся дупа в крові!

- Тільки не бий мене за те, що я килим тобі зіпсував, - неохоче стиснувся, очікуючи покарання.

- Карл... - зі здивуванням глянув на його реакцію. - Невже, я такий дріб'язковий?

- Я не знаю чого від тебе чекати, - повернувся. - Я не знаю яким із твоїх слів вірити.

- Я втратив твою довіру? - спустошено видав.

- Так. Я не знаю, коли тобі спаде на думку покарати мене, а коли пожаліти. Я не вірю твоїм словам, тому що ти робиш тільки те, що тобі зручно.

- Але ж я не такий... Я ж перепрошую. Я лікаря до тебе відправляв. Зараз він теж має допомогти.

- Вибачаєшся, коли вже пізно... Спочатку б'єш, а потім викликаєш і цілуєш. Спочатку одне, а потім інше... Я почувався лакеєм, коли ти давав мені якісь свої накази. "Принеси-подай" те, "принеси-подай" це... Я лицар! - відчайдушно вигукнув. - А не лакей чи паж якийсь!

- Карл...

- Що "Карл"? Ти навіть не цінуєш мене! Для тебе, я так, якийсь там придурок у латах, - махнув рукою. - Ходить щось там, ніби як охороняє і за честь твою на смерть б'ється. Я - не шматок лайна!

Давид підійшов і просто обійняв його:

- Карле, я - погана людина. Пробач мені. Прости і допоможи стати кращим...

Той важко набрав повітря в легені й важко видихнув, припавши до його тіла.

- Люблю і ненавиджу, - обійняв його, поклавши втомлену голову на плече.

- Перша частина мені подобається, а ось другу будемо змінювати, - ніжно вкусив його за мочку. - Я люблю тебе і дуже ціную.

- Не видно. Ти зі мною...

- Я буду намагатися, - турботливо перебив. - Я намагатимуся стати кращим, - відсторонився і подивився на побите обличчя. - Ти весь у синцях і саднах...

- І що?

- Це я тебе довів... - приголубив його і почав жаліти. - Давай покличемо когось, щоб обробили твої рани?

- У тебе теж є рана. Я не сказав тобі.

- Де? - покрутив очима, прислухаючись до тіла.

- На щоці. Ти порізався, - любляче притулився до нього і заплющив очі, поклавши голову на плече.

- Цирульник порізав? - погладив свою шкіру. - Я й не помітив.

- Ні. Це від кинджала. Він зачепив тебе трохи.

- Ну, не важливо. Подряпина напевно, - міцно обійняв його.

- Я хочу спати...

- Будеш спати тільки зі мною. Я нікуди тебе не відпущу, - поцілував у скроню. - Давай, обробимо твої рани і будемо спати, - відпустив його і вийшов у вітальню, розбудив Густава.

Карл же прибрав кинджал на стіл і пробігся очима по наказу, що на ньому лежав.

- Читаєш? - повернувся король.

- Нічого не розумію...

- Темно тому що, - підійшов до нього і обійняв за торс.

- Ні, я не розумію іншого, - глянув на нього. - Ти не збрехав мені? Ти й справді зробив мене бароном?

- Тільки спробуй розірвати цей папірець, - суворо подивився на нього. - Я тебе сам розірву. Ти, - притиснув міцніше, - мій барончик.

- Якось нешанобливо прозвучало. Маленька земля мабуть, - опустив очі на наказ. - Що ти мені віддав хоча б?

- Керлі. Кажуть, там природа красива.

- Був там? - роздивлявся документ.

- Ні. Тільки за чутками знаю.

Карл узяв документ до рук і подивився на нього ближче.

- Що таке? - не розумів Давид.

- Шукаю підступ. Не міг ти просто так віддати мені феод, - глянув на нього.

- Чому? Коли ми очищали гай від злодійкуватих баронів, деякі землі без господарів залишилися.

- А, так ось у чому річ, - поклав папір назад.

- Ти так говориш, ніби тобі не подобається, - спантеличений. - Карле, що не так? Хочеш, я можу тобі іншу землю подарувати? Є ще багато феодів.

- У чому підступ? - покосився на нього. - Я буду винен тобі грошей?

- Ні, що ти. Це подарунок. Заслужив. Вважай це подарунком на день народження, - ласкаво поцілував його. - Він у тебе зовсім скоро.

- Чому саме Керлі?

- Якщо ти поїдеш додому у свій новий замок, мої листи приїжджатимуть до тебе дуже швидко, - чмокнув його. - Можливо, і я до тебе приїду.

- Щось великі сумніви.

- Ну що ти? Пополюємо, просто погуляємо, покатаємося на конях...

- Це буде вже твоя резиденція.

- Ні, Карле... Ти все ще злишся на мене? Ти такий похмурий...

- Нічого не буде так, як раніше. І ти це сам прекрасно знаєш, тільки визнавати не хочеш.

- Я хочу просто бути щасливим. І щоб ти був щасливим.

- Я не буду носити цю сукню в п'ять шарів, що на тобі щодня.

Той ніжно посміхнувся:

- Гаразд. Будеш у дублеті?

- Так. І ти не заборониш мені битися.

- Тільки без погрому, - взяв його руку і глянув на розбиті кісточки. - Мій забіяка, - поцілував ранки. - Але кілька днів тобі краще підлікуватися, - глянув на його обличчя. - У такому вигляді васальну присягу краще не давати.

- Я зовсім не красивий?

- Хм, - ніжно посміхнувся. - Для мене ти завжди прекрасний, - чуттєво припав до його губ.

Карл відповів сумною взаємністю.

Незабаром, сюди приплівся сонний Аріф зі своїми баночками і чистою водою, ганчірочками. Кивнув королю, підійшов до нещасного воїна і сказав йому зняти штани, лягти на ліжко спиною догори. Карл насилу віддер штани із засохлою кров'ю від ран, поклав їх на крісло і ліг на живіт. Давид мимоволі скривився, поглядаючи на той жах, до якого був причетний сам. Лікар почав свої маніпуляції.

За кілька хвилин король зняв халат, поклавши його на спинку іншого крісла, попросив знайомого зняти брудну сорочку, в якій той був, і взявся обмивати знайомого від поту і бруду. Аріф виділив для цього окрему миску, щоб не забруднювати подібною водою рани. Карл навіть здивувався:

- Що ти робиш?

- Ти спітнілий і липкий, - протер його лопатки. - Я не дуже жалую таких брудних у своєму ліжку, - змочив ганчірку і перейшов на поперек.

- Ти миєш мене? - здивувався той подвійно.

- Сам ти помитися не в змозі. Де ти валявся? - сполоснув шматок тканини, вичавив і, піднявши знайомого, почав протирати його груди, шию.

- На підлозі в казармі. Я сильно бився.

- Спробуй не битися найближчим часом. Хоча б в обличчя не давай себе бити, - знову змоченою ганчіркою почав протирати його обличчя. - Я не хочу, щоб мій фаворит ходив по замку з фінгалами. І що подумає Шерстистий, коли ти складатимеш йому присягу? Подумає, що ти дебошир якийсь.

- А що думаєш про мене ти?

- Що ти дурень, - зітхнув і поцілував його. - Але я тебе люблю, - знову змочив тканину.

Аріф усе добре протер після себе:

- Дайте розчину висохнути, - почав збиратися. - І спіть спокійно. Я теж буду спати, - широко позіхнув.

- Дякую, - обернувся до нього Карл.

- Не за що, - піднявся, тримаючи речі в оберемку. - Але о третій ночі я вставати не звик, - сонно поплентався до дверей.

- Три ночі? - здивувався воїн.

- Так. Уже давно не вечір, - відгукнувся правитель і повернув його на бік, протер живіт.

- Ти спав? - глянув на нього знайомий.

- Ні. Не зміг. Усе про тебе думав, - любляче його поцілував. - Але зараз я зможу заснути. Ти тут, поруч, зі мною, - піднявся і прибрав воду з ганчіркою на тумбу. - І зараз я буду з тобою спати, - обійшов ліжко і заліз з іншого боку.

Посунувся до центру, ліг, примостився, накрившись ковдрою. Карл поспостерігав за ним:

- А я? Я почуваюся покинутим.

- Іди до мене, - поманив головою. - Будемо поряд, - підняв ковдру, щоб він закотився всередину.

- Хм. Поряд... Я не хочу поряд, - став на карачки і заліз до нього. - Я спатиму просто на тобі, - став над ним, перемістився трохи нижче і ліг головою на живіт.

- Будеш у теплі, - лагідно йому посміхнувся і накрив ковдрою з головою.

- І ніхто не дізнається, що я тут.

- Так... - погладив його через тканину. - У тебе ноги не мерзнуть? Ковдри вистачає?

- Мої ноги не мерзнуть, а ось твої - як брили льоду.

- Прибери їх, якщо холодно.

- Я зараз нагрію тебе. Мерзне він у квітні. Взагалі, що за людина? - поклав ікри на його ступні. - Бр. Як бурулька.

- Хм, - усміхнувся. - Мене вже хилить у сон...

- Чудово, - обійняв його. - Давай спати, - заплющив очі. - Я сьогодні втомився не менше.

Давид наостанок ще раз його погладив і влігся на подушках, приготувавшись до подорожі у світ снів.

Вранці, за звичаєм, до спальні зайшов уже одягнений і зібраний Густав. Залишивши слуг у вітальні, камердинер вирішив спершу розбудити короля, а там уже й до процедур приступати. Тихо увійшов:

- Ваша величність, - пошепки почав, - прокидаєтеся. Уже ранок, - поспішив до штор і відчинив одну з них, впустивши в кімнату сонячне світло. - Ваша величність, - підійшов до ліжка й делікатно потормошив монарха за плече.

Давид ліниво промичав, відвернувши від нього голову.

- Як ви почуваєтеся? Може все-таки викликати лікаря?

Карл сонно ворухнувся. Камердинер спантеличено насупився, взяв край ковдри і насторожено її підняв, заглядаючи всередину. Лицар неохоче глянув на нього, зморщуючись від світла. Густав тут же відпустив тканину і ніяково вирівнявся, прочистивши горло:

- Думаю, вам краще сьогодні відпочити.

Давид ліниво підтвердив це своїм муканням. Слуга поклонився і швидко вийшов.

- Його величність хочуть поспати, - почав тихо й делікатно виганяти всіх.

Прийом прохачів і раду проводив Філіп. Деякі питання міністри відклали на завтра, бо без короля вони були не в праві їх вирішувати.

Прокинувся монарх ближче до полудня. Широко позіхнув, добре потягнувся і глянув під ковдру, де продовжував сопіти військовий. "Нещасний мій Карл... - ніжно погладив його по волоссю. - Який же я монстр, - підняв тканину і глянув на його спину, понівечені сідниці. - Якщо я накажу ще хоч раз зробити це з тобою, мене поротимуть за компанію..." Фаворит вкрився тремтінням і зморщився від того холоду, якому його піддали. Ліниво скрутився в клубочок. "І він усе ще тут, - болісно накрив його ковдрою. - Спить на моїх ногах і довіряє тому, кому б я вже ніколи не довіряв, - зітхнув, подивившись у відчинене вікно. - Любов чи дурість? - покосився на пагорб у своїх ногах. - Він ненавидить мене... І ненавидить заслужено..."

Горло несподівано стиснулося, буквально перекривши королю доступ до повітря. Давид закряхтів, схопившись за гортань. Він ніби риба витріщив свої очі і почав відчайдушно хапати ротом повітря. Тіло його напружилося, а рот видавав тільки булькання і хрип. Карл, відчувши якісь рухи під собою, прокинувся. Тут же стривожився через звуки. Миттєво визирнув на короля і широко розплющив очі, побачивши цю задуху. Давид уже дряпав кігтями горло, сподіваючись проткнути в цій шиї дірку для кисню.

- Давид! - злякано підскочив до нього воїн, набрав повітря і, притулившись губами до його рота, потужно видихнув у нього, змусивши легені нарешті наповниться.

Той закотив очі, відчувши як ребра його розходяться, а горло спокійно розслабляється. Карл видихнув у нього ще раз. Злякано глянув на розслаблене тіло, що кинуло руки на простирадло, і не зміг стримати панічного крику:

- Давид! - поплескав його по щоках. - Живи, сука! - знову видихнув у нього.

- Я живий, живий, - взяв його зап'ястя, зупиняючи ці спроби врятувати його.

- Що це було? - ошелешено вирівнявся.

- Не знаю. У мене і вчора таке було...

- Ти мало не помер!

Всередину забіг Густав:

- Ваша величність! - підскочив до ліжка. - Що з вами? Що сталося?

- У нього задуха була! - скрикнув Карл. - Клич лікарів якихось! - подивився на камердинера.

- Не потрібно лікарів... - зупинив його король. - Я вже в порядку.

- Ти мало не помер! - злякано подивився на нього воїн. - А якщо це ще раз повториться? А якщо поруч із тобою нікого не буде? Клич, - повернувся до слуги. - І Аріфа клич. Він там в отрутах розбирається, - глянув на короля. - Може тебе отруїв хтось.

- Усю мою їжу пробує Агапій. Якби мене хотіли отруїти - йому теж було б погано.

Карл просто закрив йому рот долонею і подивився на Густава, кивнув:

- Клич.

Слуга кивнув, поспішив на вихід, зачинивши за собою двері. Коханці переглянулися. Давид роздратовано відкинув його руку:

- Ти чого накази в моєму замку роздаєш?

- Ти мало не помер, - навис над ним, упершись руками в подушку.

- І що?

- У сенсі "і що"? Думаєш, я дозволю тобі померти? Тільки через мій труп!

- Якщо помреш ти - я проживу зовсім недовго, - засмутився.

- Отже, ніхто з нас не повинен помирати, - нахилився до нього.

- Так, - кивнув і невинно поцілував його.

Карл піддався спокусі й поцілував його у відповідь. Другий схопив ці губи у свої, абсолютно не бажаючи їх відпускати. Обидва злилися в довгому поцілунку.

Густав повернувся дуже несподівано. Зовсім не продумавши те, що він міг там побачити, камердинер відчинив двері до спальні, бажаючи якнайшвидше впустити всіх лікарів, яких він щойно встиг зібрати, і ахнув, завмерши на місці. Шоковані медики застигли у дверному отворі разом із ним. Молоді люди цілувалися так жадібно, пристрасно й поглинаючи одне одного, що Густав перелякався мало не на смерть. Миттєво зайшов і замкнув двері на ключ, припавши до них спиною. Коханці невимушено поглянули на нього, відриваючись одне від одного.

- Ваша величність! - тремтячи в усьому тілі, пролепетав той. - Як мені допомагати зберігати вам вашу таємницю, якщо ви... - різко замовк, усвідомивши, що це його вина, що це він не продумав імовірність такої події за дверима.

- Усе таємне колись стає явним, - глянув той на Карла. - Принеси мені і йому свіжі сорочки та штани.

- Як мені виправдати вас перед лікарями? - з жахом запитав той.

- Хм, виправдання... - провів рукою по щоці в саднах. - Чому я маю перед ними виправдовуватися? Я ж король...

- Ти ж казав, що для тебе важливий престиж, - видав Карл, подивившись на нього.

- Важливий... Саме тому, ти зараз одягнешся, а не будеш перед усіма голяка ходити. Усі знають, що ми з тобою близькі. Не всі здогадуються тільки, що йдеться не про дружбу, - задоволено посміхнувся і невимушено поцілував його, подивився на Густава: - Принеси одяг.

Той кивнув. Хоробро видихнув, повернувся до дверей, відчинив їх і вийшов, щільно зачинивши за собою:

- Його величність зараз прийме всіх вас, - вийшов за одягом.

Молоді люди подивилися один на одного.

- Але на людях ми все ж таки не будемо це показувати, - зауважив Давид.

- Звісно, ні.

Король усміхнувся, легко чмокнув його і випустив на підлогу. Поки несли сорочки, воїн встиг переглянути наказ про його призначення й оглянути свої рани в дзеркало. Давид тільки зітхнув, поглядаючи на ці шрами. Нарешті повернувся Густав. Молоді люди вдягнули свіжі довгі сорочки до середини стегна, штани до коліна, і впустили лікарів.

Карл тільки заправляв сорочку за пояс, як приміщення вже заповнилося незрозумілими йому людьми, що швидко оточили короля з усіх боків. Той сидів на краю ліжка, з роздряпаною шиєю і чекав, що ж йому скажуть.

Дехто з лікарів несхвально й ніяково поглядав на воїна, змушуючи того мало не зніяковіти від того, що його бачили голим. Карл швидко все застебнув.

- У мене таке відчуття, - почав Давид, відкрито дивлячись на цих "засуджувачів", - ніби ви чекаєте від мене пояснень і якихось виправдань.

Усі подивилися на нього.

- Хочу дізнатися тільки на якій підставі.

Лікарі повідводили погляди, трохи боячись його, але все ще засуджуючи.

- Це моя країна, мій замок, моя спальня і моє ліжко, - упевнено почав той. - Як вас обходить те, чим я займаюся у своєму ліжку? Виродків у мене не буде, бо сексом я займаюся тільки зі своєю дружиною, династичних проблем теж. У чому ваша претензія, дорогі мої?

Лікарі побоювалися якось заперечити всьому цьому і сказати своє слово поперек королівського. Карл невимушено пройшов до столу з кріслами і взяв свій кинджал, запхав його за пояс. Зацікавлено і якось незграбно, наче соромлячись і побоюючись свого бажання, покосився на наказ, бажаючи якнайшвидше втілити його в життя. Давид не зміг не помітити цих очей, що боялися поквапити свого пана з цим папірцем. Карл відвернувся. Потер потилицю і пішов до каміна. Взяв кочергу, почавши колупати майже згоріле поліно, що перетворилося на вугілля.

- Так значить немає претензій? - оглянув правитель натовп.

- Ні, ваша величність, - помотали головами деякі, кивнувши при цьому.

- Чудово. Огляньте мене. Карл і Густав стверджують, що я хворий або отруєний.

- Та звісно, - обурився перший, подивившись на нього. - У нього напад задухи був, від якого він мало не помер, - вказав на того кочергою. - Усю шию собі роздряпав, намагаючись вдихнути!

Лікарі занепокоїлися.

- Так, - кивнув король. - Це головний симптом. Але я не відчуваю себе хворим.

- У тебе голова хвора, якщо ти заперечуєш це!

Той суворо глянув на нього:

- Не будь таким зухвалим.

Карл роздратовано фиркнув і повернувся до колупання в каміні. Давид закотив очі на таку поведінку. Подивився на лікарів. Віддав себе в їхні руки.

Огляд тривав кілька годин. Короля встигли помацати всі, хто тут тільки був. На думку лікарів, правитель і справді не був хворий. Жодні органи в нього не боліли, колір шкіри, язика й очей був нормальним, хворобливих симптомів не спостерігалося. Навіть Аріф здивувався. Адже, якби це була отрута - він би помітив сині вени на шиї, почервоніле горло або почув якісь скарги на серце, груди, але нічого цього не було. Давид безумовно був здоровий. Карла все це безумовно не влаштовувало:

- У сенсі "не хворий"? Я вигадую по-вашому? Я особисто бачив, як він мало не задихнувся!

Густав стривожено кивнув:

- Я теж бачив напад.

- Ну зараз же симптомів немає, - видав Давид. - Я не хворий.

- Повториш це, коли наступного разу тобі горло стисне, - невдоволено кивнув коханець і попрямував до дверей.

- Ти куди? - простежив за ним король.

- Речі свої збирати і снідати. Я голодний, - вийшов.

- Ти зібрався їхати кудись? - крикнув услід.

Той не відповів, будучи вже в коридорі. Давид смутно скривився. Повернувся до Густава і кивнув йому:

- На столі наказ лежить, - вказав на нього пальцем. - Відправ його маркізу Шерстистому і запроси цирульника. Нехай поголить мене.

Слуга кивнув, почав виконувати. Лікарі, подумавши, що їхніх послуг більше не потребують, почали збиратися. Король вичленував із натовпу знайомого:

- Аріфе, підійди.

Той підійшов, кивнув, готовий слухати накази.

- Пам'ятаєш, ти мені мазь одну робив?

- Мазь? - насупився. - А так, пам'ятаю. Була така.

- Принеси. Мені знадобиться.

Той кивнув.

- І оброби рани Карла. Не можу дивитися на цей жах після прочуханки. Придумай щось, щоб вони швидше загоїлися.

Кивнув.

- І вивчи сьогодні-завтра васальну присягу. Поїдеш разом із Карлом за кілька днів у гай.

- Я буду складати присягу? - спантеличений той. - Чи мені потрібно буде допомогти Карлу її вивчити?

- Будеш її давати. За заслуги перед країною, тобі якесь баронство виділять. Я ще не знаю яке, але воно буде, - поплескав його по плечу. - Іди, - кивнув на двері.

Той не міг зрушити з місця:

- Б-баронство, ваша величність? - перепитав, не впевнений у тому, що правильно все почув.

- Так, - кивнув. - Не турбуйся. Замість тебе, хтось інший буде ним керувати. Ти будеш значитися тільки як власник. Ну й дохід якийсь із цього отримуватимеш.

Той усе ще не довіряв цим словам:

- Вибачте, ваша величність, але ви жартуєте? Мені просто не дуже подобаються такі жарти. Я можу покликати когось іншого, - кивнув на двері, - над ними жартувати буде веселіше. Я просто не такий смішний. Я не дуже вдалий у гуморі, - боязко кивнув.

- Ні. Я серйозно кажу. Ти багато всього зробив для моєї країни. Буде в тебе титул, земля... Хіба не добре?

- Навіть року не минуло, ваша величність, - невпевнено підняв на нього погляд.

- Року з чого?

- З того, як ви купили мене, - вклонився.

- Хах! Чудове кар'єрне зростання! - весело поплескав його по плечу. - Вивчи присягу, - піднявся, - і запитай у Карла, як ця присяга проходить. Мені здалося, ви в добрих стосунках, - попрямував до дверей. - А зараз мене нехай не чіпають хвилин десять хоча б, - поклав руку на живіт, пішов неспокійним кроком.

Король поспішав полегшитися.

Обідати король зволив у себе. Не дуже-то йому хотілося споглядати когось у цей момент. Було бажання погуляти, почитати, якось відпочити, проте Карл витягнув його на тренування. Молоді люди вдягнули кольчуги та підлатники, взяли в руки мечі, вийшли на майданчик просто неба. Це відбувалося серед саду, серед троянд і біля ставка, де хлюпалися різнокольорові коропи.

- Ти впевнений, що це гарна ідея? - сумнівався король.

- Скільки ти вже зброю до рук не брав? Глядиш, скоро забудеш як взагалі меч тримати.

- Може, тобі краще зі списом позайматися? Я думав, ти братимеш участь у турнірі.

- Знаєш, є така приказка "індик теж думав, та в суп потрапив".

- Це звучить досить грубо... - несхвально видав. - Чому ти постійно мені грубиш? - ясно подивився на нього. - Мені неприємно. Зухвальствуєш, принижуєш мій авторитет... Я ж не трактирник якийсь, - махнув на місто. - Чому ти так поводишся?

- Та тому що ти злиш, - роздратовано повів рукою. - Вважаєш мене лайном. Я не збираюся в твоїх ногах лежати і твої ступні цілувати. Я хочу, щоб ти бачив у мені рівного. Я б'юся краще за тебе! - видав, як свою головну перевагу перед ним.

- Але ти не рівний мені, - втомлено видав.

- Ха! - саркастично вигукнув. - То може мені піти й закінчити те, що ти вночі мені не дав зробити? Ну, раз ми не рівня, то чого ж ти рятувати якогось солдата будеш? Піду, заріжу себе як свиню якусь, - розвернувся і почав іти. - Я ж такий у твоїх очах? Так? - зло обернувся.

Той лише закотив очі:

- Ти несеш якусь нісенітницю. Повернися сюди, - показав на його місце, де той стояв.

- Навіщо? - зупинився і повернувся. - Ми ж "не рівня". Який сенс нам битися?

- Насамперед, ти - дурень.

- Ну спасибі, - фиркнув, відвівши погляд. - Так часто як ти, мене дурнем ніхто не називає.

- Я тебе так називаю, тому що ти поводишся неналежно. Ти ображаєш мене. Думаєш легко бути королем, якого до того ж і не поважає найближча для нього людина? Думаєш легко не злитися на того, хто принижує твою гідність?

- А думаєш можна не злитися на того, хто будь-якої миті відшмагати тебе може? - подивився на нього. - Думаєш легко дивитися на того, хто будь-якої миті може тебе проміняти на ще когось? Ти - ненадійний обманщик.

- А ти - забіяка, який мене не поважає.

- А ти мене поважаєш?! - загорівся новим полум'ям. - Чому я маю тебе поважати, якщо ти мене не поважаєш? - підійшов. - Ну і що, що ти король, а я тільки твій підлеглий? Ти - не поважаєш мене! - ткнув його в груди.

- Чому? Я поважаю тебе.

- Та як же! Я почну поважати тебе тільки тоді, коли сам буду впевнений у твоїй повазі.

- Чудово! - саркастично змахнув рукою. - Я втратив не тільки довіру, а й повагу!

- Будь акуратним, - наблизився до нього. - Наступним ти можеш втратити мою прихильність, любов і відданість. І коли ти втратиш останнє - я просто вб'ю тебе. Уб'ю, щоб помститися за весь той біль, що ти заподіяв мені.

- Ти погрожуєш королю?!

- Ні. Я погрожую своєму другові, - твердо видав, розвернувся і повернувся на своє місце, став до нього обличчям. - А тепер почнемо. Язиками почухали, - прийняв бойову позу, - час і за метал взятися.

Давид прийняв цей виклик.

Билися вони, висікаючи іскри. Чи то на смерть, чи то за честь, але гнівний дзенькіт їхніх мечів не міг не привернути увагу деяких. Дивилися вони один на одного як на заклятих ворогів, як на найгірших людей у всьому світі. Ненависть переходила з руки в руку, з ока в око. Нелюбов була такою ж пристрасною, як і кохання.

Карл очікувано виграв, поваливши свого пана на лопатки і приставивши йому кинджал до гортані.

- Здаюся, - показав той долоні.

Воїн лише хмикнув. Піднявся, подав йому руку і сховав свої клинки у піхви.

- Б'єшся ти й справді краще, - відвів погляд Давид, підбираючи свій меч.

- Але ми все одно не рівня, - роздратовано стукнув по рукояті меча, допомагаючи тому зайти повністю.

- Ми ніколи не будемо рівними, - глянув на нього. - Просто тому, що ти ніколи не зможеш стати королем.

- Ну нічого. Ось дам присягу, - склав руки на грудях, - більше не буду тобі підкорятися. Як там кажуть? "Васал мого васала - не мій васал"?

- Але ти все ще мій підданий, - поклав клинок на борт ставка. - Ти не можеш не слухати короля - це зрада.

- На відміну від тебе, я на неї не можу піти, - відвернув голову.

- Знаю, - зітхнув. - Давай миритися? - підійшов до нього й обійняв ззаду, поклавши підборіддя тому на плече.

Карл відвів незадоволений погляд.

- Давай, - розплів його руки і взяв одну долоню у свою, - дамо одне одному обіцянки поводитися добре і не будемо більше лаятися. М?

- Хм. Обіцянки... Ти їх будеш виконувати, якщо тобі буде зручно.

- Я клянуся короною, що більше не буду давати тих обіцянок, які не зможу дотримати. А ті обіцянки, які я дам - я буду виконувати. Корона для мене дуже дорога. Я не посмію зрадити її.

- По-дурнуватому звучить, але, - опустив сумні очі на землю, - мені хотілося б теж саме почути про себе. Знаю, дурень, - відвів погляд, соромлячись своїх бажань.

- Ну що ти, - покосився на нього. - Ти зовсім не дурень... Просто я довго не давав зрозуміти тобі, наскільки ти мені дорогий.

- Так, не давав, - образливо підтвердив.

- Іди до мене, я тебе пожалію.

Карл ніяково розвернувся і обійняв його.

- Яку тобі дати обіцянку? - міцно обійняв його король, притулившись вухом до вуха.

- Не потрібні мені від тебе гори золота. Я просто поваги хочу. Хочу розуміти, що для тебе я дорогий і що ти цінуєш мене, - впустив лоб тому на плече, намагаючись заховати свою жалібну гримасу.

- Я буду старатися, - приголубив його. - Я буду старатися...

Цього вечора, вже після вечері і безпосередньо перед сном, вони були в королівській спальні. Карлу знову обробляли рани, а Давид крутив у руках баночку з маззю. Обидва були в нічних сорочках. Фаворит, що лежав на краю ліжка, покосився на нього:

- Що це?

Аріф намагався не звертати уваги, роблячи при цьому все, щоб не зніяковіти.

- Та так. Штучка одна. Після неї твоє ставлення до близькості трохи зміниться, - поставив посудину на тумбу. - З нею процес іде так легко і гладко, що ти навіть не уявляєш.

- Сподіваюся, ти її притягнув сюди не для того, щоб насильно трахнути мою нещасну дупу? Я зараз сидіти нормально не можу, не те що сексом займатися.

- Ні, що ти. Це на майбутнє. Коли ти видужаєш, - покосився на хіміка. - Коли мені її демонстрували, я отримав таку насолоду, про яку можу тільки згадувати.

Аріф ніяково почервонів, ховаючи свій погляд подалі. Карл насупився, повернув голову до лікаря:

- Це ти її зробив?

- Так, - лагідно кивнув. - Я справно служу його величності.

- Це він тебе попросив? - підпер голову рукою.

- Ні. Річ у тім, що мені було боляче, - боязко глянув на воїна. - Я хотів зменшити свій біль, - змочив його рани розчином.

- От мені просто цікаво, - повернувся лежачий і подивився на короля. - Виключно з цікавості: як часто ти його трахав?

Давид уже відчував невдоволення в цьому питанні.

- Не так часто, як ти думаєш. Аріфе, скільки разів ми були з тобою за весь цей час? - подивився на нього.

Слуга зупинив процедуру і задумався, щось порахував у голові:

- Шість чи сім разів ми з вами були на самоті, - продовжив обробляти сідниці.

Карл хмикнув:

- Серйозно? - подивився на лікаря.

- Так, - невесело видав король. - Востаннє він приходив до мене якраз із цією маззю, - кивнув на неї. - Він подарував мені чудову ніч. Шкода тільки, що все це було брехнею, - попрямував до вина.

- Хм. І що ж між вами сталося? - дивився на Аріфа. - Знаєш, - покосився на короля, що вже наливав собі, - щось я дуже підозрюю твою провину в усьому цьому.

- Ти сам прекрасно знаєш, що нам завадило, - випив, стоячи до них спиною.

- Що? - кивнув лікарю, ніби просячи підказки.

- Я відсторонив свій погляд, коли його величність хотіли поцілувати мене, - неголосно відповів той.

- Хм. Не знав, що ти такий вразливий, - подивився через плече.

- Усе було трохи не так, - поставив той порожній кубок на стіл. - Він відмовив мені. Але не в сексі. Відмовився приймати мою любов, - уперся в меблі руками. - Для мене було в той момент важливо, щоб хтось мене любив. На жаль, - відштовхнувся і вирівнявся, - я жив ілюзіями. Ось і поплатився, - сів у крісло, все ще не бажаючи повертатися до них обличчям.

- Знаєш хто ти?

- Так, чудово, - кивнув, поклавши голову на руку.

- Мені шкода вас, - співчутливо глянув на нього слуга. - Я картаю себе за той вчинок, але я не міг піти проти себе, не в змозі, коли я втратив своє тіло.

Давид відвів погляд.

- Упевнений, - почав Карл, звернувшись до хіміка, - він і з тобою чинив по-скотськи.

- Його величність іноді були жорстокі й несправедливі, - подивився на того, - але вони завжди мене цінували і чимось обдаровували, багато чого дозволяли.

Воїн якось засмутився всім цим словам. Відвернувся і склав свою голову на руках:

- Це несправедливо. Чому, його ти плекав, а мене висікав?

- Ви зовсім не схожі, - глянув на них король. - Аріф дуже поступливий і слухняний, а тебе постійно втихомирювати треба. Причому це ще й не працює.

- Ваша величність, - відгукнувся лікар на захист потерпілого, - скасуйте цю прочуханку. У Карла був шанс заразитися через кров будь-якою хворобою, що потрапить на рани. До того ж, каліцтва можуть почати гноїтися.

- Бачиш, який він хороший? - сумно зауважив король.

- То, може, він добрий, бо в нього серце є? - невдоволено обернувся. - Чи тому що я з ним як із людиною спілкуюся?

- Ну чого ти знову незадоволений?

- Та пішов ти, - засмучено впав на свої руки чолом. - Якщо ж я такий поганий ублюдок, то чого ж ти...

- Ти не виродок... - співчутливо піднявся і попрямував до нього. - Не кажи так... Нехай ти не найпородистіший, але ти не виродок... - став поруч на коліна і погладив його голову.

- Якщо я постійно тебе не слухаюся, може проблема не в мені? - з болем подивився на нього.

- Але ти сам підставляєш себе під удар. Кричиш на мене, при людях принижуєш...

- Усе теж саме робиш і ти.

- Тебе неможливо приструнити.

- А тебе неможливо напоумити.

- Ваша величносте, - акуратно вліз Аріф і на нього подивилися, - людина - це все ж таки не тварина. Не варто її дресирувати прочуханкою. Людина все одно порушуватиме правила, якщо вона бачить у цьому необхідність. Ви нічого таким способом не досягнете. Можете тільки зламати. А я не раджу вам ламати Карла, - поклав руку на королівське плече. - Зломлені люди - як зламаний навпіл спис, ними тільки землю рихлити можна. Вони стають абсолютно безвольними. Я вам кажу те, що бачив на власні очі.

- А тебе пороли? - жалібно кивнув йому Карл.

- Звичайно, - кивнув той, прибравши руку. - І щоб більше на прочуханку не потрапляти, я ставав дуже тихим і поступливим, старанним, зручним для моїх господарів.

- А на тобі, - зітхнув Давид, подивившись на фаворита, - нічого цього не працює.

- Ваша величносте, - знову привернув увагу слуга, - люди, які часто мене били, починали страждати від різних болей у тілі. Я їм свідомо мстився. Перед вами я готовий на багато що, з почуття вдячності, бо ви не тільки відпустили мене на волю, а й поселили поруч із собою. Я дуже вдячний за це, - несильно вклонився йому. - Але тих людей я дуже не любив.

- Бачиш? - вказав на дане Карл. - Він труїв тих, хто бив його.

- І до чого це? - не розумів король. - Я кажу про те, що ти сам нариваєшся на покарання, - подивився на побратима.

- Карле, - звернувся до нього лікар, - у тебе є якась причина, чому ти щось не виконуєш?

- Звісно. І ця причина не в тому, щоб насолити тобі, - повернувся до правителя. - Часом, тебе треба ставити на місце. Іноді, ти ображаєш мене, і я, звісно ж, злюся. Що дивного в тому, що я незадоволений, після того, як ти ображаєш мене?

- Але я ж іноді несерйозно дурнем тебе називаю. Ти часом обзиваєш мене і ідіотом, і гіршими словами, але я ж не ображаюся, я розумію, що це жарти.

- Я в змозі відрізнити жартівливість від образи. Знаєш, є така річ як інтонація.

- Ну ось, ти знову грубити мені починаєш.

- А ти мене за ідіота маєш! Я не тупий, щоб зі мною розмовляти так! Я книжок усяких встиг начитатися!

- І яких же? - скептично видав.

- А ось різних, - уїдливо видав йому. - Тож не називай мене тупим. Я не такий.

- Ти не тупий, - кивнув, - ти побитий.

- Ну і що? - витер кулаком ніс, немов сільський хлопчисько.

Давид ласкаво посміхнувся, пом'якшившись від такого жесту:

- Весь у синцях і в саднах, - погладив його щоку. - Бідний-нещасний, - усміхнувся і невинно поцілував його.

- Чого це бідний? Я тільки нещасний, - образливо заперечив, шморгаючи носом.

- Так пожаліти тебе хочеться, - усміхнувся і поцілував його більш жадібно.

Карл із зацікавленим муканням підвівся на руки, витягуючись до нього. Давид насилу відірвався, тягнучи за собою коханця.

- Я ще хочу, - видав побитий.

Аріф поспішно почав збирати свої речі:

- Гадаю, мені краще скоріше залишити вас наодинці, - взяв скриньку в оберемок, вклонився королю і поспішив за двері.

Молоді люди провели його зацікавленими поглядами. Пролунало клацання замка.

- Так м... - почав повертатися до правителя Карл, як Давид різко перервав його, накинувшись на знайоме тіло у всепоглинаючому поцілунку та повалив того на ліжко.

Прокинувся Карл напрочуд один, у залитій яскравим сонцем спальні. Ліниво й солодко потягнувся, зліз із ліжка й озирнувся, вишукуючи короля. Того тут точно не було. На столі лежала записка. Карл невимушено підійшов до неї, пробігся очима по тексту. "Ти так кумедно спав, що я наказав не будити тебе. У вітальні на тебе чекає слуга. Займайся чим душа забажає. І не забудь вивчити присягу. Я хочу, щоб ти склав її найближчими днями." Той швидкоплинно посміхнувся й обійшов приміщення, глянув на годинник. Була вже дев'ята ранку. Знову потягнувся, задоволено позіхнувши, і виглянув у вітальню. Юний лакей, що до цього сидів на дивані, різко схопився і вклонився своєму панові.

- Принеси якоїсь їжі з кухні і знайди мені гарний одяг за розміром - дублет, сорочку, штани і невисокі чоботи.

Той кивнув, поспішив на вихід. Карл же повернувся до спальні, скористався королівським нічним горщиком і зняв довгу сорочку. Почав обробляти свої рани перед дзеркалом, що було не найзручнішим заняттям.

Давид же сидів у тронній залі і не без туги й нудьги слухав усіх від малого до великого. Судді, простолюдини і заможні городяни перемішалися в тій черзі, що стояла в коридорі, чекаючи коли ж можна буде побачити короля і попросити в нього щось. Трохи ближче до десятої, чергою пройшов шепіт, слідом за тим невідомим дворянином, що впевненим кроком проходив повз усіх, тримаючи руку на рукояті меча. У блідих синцях і саднах, що вже загоювались, він ішов так упевнено, ніби це він тут був королем, а не хтось інший. Такий прохід вочевидь здивував прохачів, що з цікавістю стежили за ним аж до дверей, де навіть варта не могла його зупинити. Карл безперешкодно зайшов усередину. Купець, що тим часом показував правителю різні заморські вироби, заохочуючи того послати в цю країну більше кораблів, спантеличено обернувся, не розуміючи, хто міг сюди зайти, поки він щось розповідав. Давид перевів невимушений погляд на лицаря, що навіть не пригальмував, помітивши тут якогось купця. Карл упевнено і абсолютно не звертаючи на когось уваги, пройшов прохача, наблизився до короля і зайшов на дві сходинки, перед його троном. Шанобливо спустився на коліно, взяв його руку і поцілував на знак привітання. Усі спантеличено спостерігали, абсолютно не розуміючи, що зараз відбувається. Давид усміхнувся:

- Сон пішов тобі на користь, - непомітно підняв руку і крадькома провів по його щелепі фалангою, ніби погладжуючи. - Але я все-таки зайнятий, - забрав долоню.

- Я просто вирішив привітати свого короля, - ледве усміхнувся і невимушено піднявся з підлоги. - Якщо я знадоблюся - буду в саду, - вклонився.

- Хочеш пообідати з придворними?

- Якщо того забажає мій король, - задоволено усміхнувся, - я не маю права йому відмовити, - перекинувся з ним поглядом, розвернувся і тим самим упевненим кроком вийшов із зали.

Давид проводив його задумливими і зацікавленими очима. "Щось у ньому змінилося... І мені це подобається." Поглянув на купця, кивнув йому, чекаючи продовження розповіді.

До коханця, молодий король вийшов безпосередньо перед обідом. Знайти того не становило труднощів, бо дзвін металу розносився на багато метрів. Карл знову з кимось бився і Давиду стало навіть якось прикро, що той супротивник бився краще, ніж він сам. Помітивши осторонь короля, лицарі поквапилися закінчити. Відкрили перед монархом забрала своїх шоломів і вклонилися.

- Знову ти в латах, - задоволено склав руки на грудях король.

- Зате ми себе не стримуємо, - відповів із задишкою Карл. - Б'ємося на повну силу.

- Зараз буде обід. Іди переодягнися.

- А я зобов'язаний там бути? - неохоче видав. - Просто... - перевів погляд на суперника. - Я й потім поїсти можу. Зараз я якраз увійшов у раж, - завзято посміхнувся, перевівши погляд на правителя. - Тим паче ти казав, що не хочеш, щоб придворні дивилися на побитого мене.

- Мені треба дещо сказати тобі, - поманив рукою і попрямував у зарості саду. - Ходімо.

Карл якось неохоче видихнув, віддав меч супротивнику і поквапився за королем.

- Ну що таке? Я ж не це, нічого такого не зробив. Що сталося? Це ж простий обід. Тим паче, щоб зняти лати і переодягнутися, час потрібен. Не будеш же ти чекати на мене. Та й смердіти я буду. Я дуже спітнів.

Вони зайшли в закриту альтанку.

- Ну що таке? - засмучено не розумів воїн.

Давид повернувся до нього, міцно обійняв за поперек і жадібно накинувся на губи, злившись із ними в тривалому поцілунку. Фаворит піддався цьому пориву й відповів не меншим, проте в душі продовжували жити сумніви. Той м'яко закінчив:

- Мені сподобалося, як ти поводився вранці, - облизав губи. - У тобі явно щось змінилося.

- Так ти злишся на мене чи ні? - не розумів той, обіймаючи його. - Ти змусиш мене йти на обід?

- Ні, - ласкаво посміхнувся. - Одного твого "увійшов у раж" достатньо, щоб я не хотів тебе відривати. Але ввечері я хочу бачити тебе в себе.

- Я обов'язково прийду, - усміхнувся і весело накинувся на нього, потішивши цим короля.

Після вечері Давид виявив свого коханця у вітальні, який неоднозначно читав текст присяги.

- Що в тебе обличчя таке? Боїшся забути її? - з посмішкою пройшов король до спальні, у супроводі Густава і кількох слуг.

- Ні, - попрямував слідом, продовжуючи дивитися на текст. - Просто... Бентежать мене деякі слова, - став неподалік від короля, якому почали допомагати роздягатися.

- І що ж тебе бентежить?

Карл почав читати присягу:

- "Я, Карл - сір Рахіс, родом із Корими, визнаю його сиятельство, ясновельможного маркіза Олександра Шерстистого своїм сюзереном, повновладним господарем і володарем долі моєї. Ввіряю себе в Його світлі руки, присягаюся шляхетності Його крові у вічній і безмежній вірності, повазі та послуху. Хай не буде в мене іншого пана, - подивився на короля, - і не послужу словом чи ділом нікому іншому." Я звісно розумію, потрібна беззастережна вірність, але "не буде іншого пана" і "не послужу словом чи ділом" мене трохи бентежать. Я збираюся служити тільки тобі і не на шкоду Шерстистому. Ця клятва заклинає мене мало не зректися тієї клятви, яку я давав тобі раніше.

- Яку з? Ти мені дві клятви давав, - зняв камзол, слідом за каптаном.

- Так обидві. Я в обох говорив про вірність і служіння.

- Ну, не кажи цієї пропозиції.

- Це ж клятва. Як я можу не сказати її?

- А що ти пропонуєш мені зробити? Дати тобі феод у моїх землях? Щоб ти служив тільки мені єдиному?

- Ну, - відвів задумливий погляд, - я не проти... Служити тобі до кінця днів своїх... - опустив погляд на папірець. - Здається, я клявся тобі в чомусь такому, - крадькома поглянув на нього.

- І ти цієї клятви не порушиш, - позбувся туфель і почав розстібати штани. - Просто не говори того, що він буде твоїм єдиним паном і все. Напевно теж саме передай і Аріфу. Ви все-таки мені служите, та й живете в моєму домі, - віддав бриджі слугам, зняв панчохи.

- Він до речі запитав, що йому казати в тій частині, звідки він. І щодо імені. Цей Аріф навіть імені свого справжнього не знає, а те, яким ми його називаємо, здається надто арабським. Йому й одяг поміняти треба. Що він як слуга султана тут тиняється?

Король змінив денну сорочку на нічну:

- Не знаю, нехай Олександром себе називає. Його хрестили під цим ім'ям. І нехай скаже, що він з Імрі, зрештою, ніхто й гадки не має звідки він. Навіть він сам.

- Яку йому землю хоч дали?

- На півночі. Харі, здається.

- Не боїшся, що він утече від тебе і листи до нього їхати довго будуть?

- А чого мені боятися? Він на першу ж вимогу в замок повернеться. Це з тобою потрібно зв'язок постійно тримати. А то ображу знову, - підійшов і обійняв його, - що зовсім повертатися не захочеш, - сумно поцілував.

Карл втомлено поцілував у відповідь.

- Давай спати? Я так замучився сьогодні...

- Мені потрібно обробити рани.

- Давай я оброблю. Покажеш мені як і я все зроблю. М? - заманливо кивнув йому.

- Ну, давай спробуємо.

Давид мазав його каліцтва дуже дбайливо і надобережно, так, щоб тому в жодному разі не було боляче. Протягом процесу, король часто важко зітхав.

- Та що ти дихаєш так? - обурився нарешті Карл, обернувшись до нього. - Ти мене ховаєш чи що?

- Боляче дивитися на те, що я з тобою зробив... - протер усе розчином. - Адже вони були такими... Гарними, м'якими... А тепер... - зітхнув. - А тепер вони всі в шрамах, - промокнув сідниці сухою ганчіркою і почав відносити всі банки на тумбу.

Лицар підозріло стежив за ним:

- Ти ж не хочеш сказати, що я тепер не подобаюся тобі ззаду? Ти ж не маєш на увазі те, що ти більше не хочеш мене?

- Я не можу дивитися на ці каліцтва. Я їхній автор, - з болем подивився на нього. - Як я можу хотіти тебе, якщо будь-який дотик до ран завдає тобі болю? Як я можу хотіти тебе, якщо мене вина душить так, що обличчя синіє? Я не можу, - обійшов ліжко і заліз під ковдру з іншого боку. - Давай спати? - із внутрішньою незручністю подивився на нього.

- Мене явно не влаштовують твої слова, - зліз з ліжка і роздягнувся.

Одягнув іншу довгу сорочку, заліз до короля, обійняв його зі спини й накрився ковдрою:

- Я тебе всього вчив не для того, щоб ти зрештою сказав мені: "Вибач, я почуваюся дуже винуватим і тепер я не хочу тебе".

- Ти не розумієш, - взяв його руку, що лежала біля грудей.

- Це ти не розумієш. Я теж хочу, щоб хтось обіймав мене так, як я тебе. І щоб притискався також.

- Але я зробив це з тобою, - сумно обернувся. - Мені ніколи не виправити свою провину...

- І саме тому потрібно забирати в мене те, що мені подобається? Так, ти мене дуже образив. Розірвав на частини. Але ти знову збираєшся це робити?

- Навпаки, - ліг на спину. - Я навпаки більше не хочу завдавати тобі болю.

- То між нами сексу тепер узагалі не буде? - обурився той. - Що це за тактика просити вибачення, в якій ти відмовляєшся мати зі мною справи? Це не логічно. Цим мав би шантажувати тебе я, бо це ти образив мене.

- Але тобі знову буде боляче... - взяв його за руку.

- Боже мій, що ти мене ніженкою такою вважаєш? Мені завжди було боляче. Але приємне значно переважувало. Подивися на моє обличчя. Я схожий на таку ніженку, що уникає болю? Я побився через те, що захотів! А не через те, що довелося!

- Я не можу. Щоразу, бачачи твої шрами, я згадую про те, який я монстр і як сильно ти любиш мене. Адже ти повернувся, не дивлячись на цей жах...

- Теж мені проблема! На спині лежати буду! Або накриєш ти тканиною ці шрами! Чого відразу позбавляти мене бажаного? Мене майже рік ніхто не трахав! Я майже забув як воно!

Давид сумно дивився на нього:

- Але не сьогодні. Нехай усе загоїться... - поцілував його.

- Ти знову зробиш так, як зручно тобі? - недовірливо видав.

- Я не хочу приносити тобі страждань...

- Я - не ніженка, - роздратовано відпустив його і відвернувся, поклав руки під голову. - Ось тепер дивись на мою спину і почувайся винним.

- Я вже... - невесело відповів.

- Ось і чудово, - заплющив очі.

Вранці, безпосередньо перед сніданком, Давид повернувся у свої покої, щоб перевірити, як там Карл, який, на диво, підвівся з ліжка разом із ним. Лицар репетирував свою клятву. Стримано, як того вимагає звичай, він стояв перед дзеркалом на коліні і тримав зімкнуті руки перед собою:

- ...Ввіряю свою долю в Його світлі руки. Присягаю шляхетності Його крові у вічній і безмежній вірності, повазі та послуху. Заявляю привселюдно: віднині й донині служити покірно, беззаперечно виконуючи кожний наказ, - зімітував, як його цілуватимуть, та піднявся, вклонився своєму відображенню.

Давид усміхнувся, чим трохи налякав знайомого.

- Що? - насторожився той. - Усе погано?

- Навіщо ти репетируєш? - підійшов і любляче його обійняв ззаду, поклавши голову на плече.

- Я ніколи не був бароном, - обсмикнув камзол. - Я трохи хвилююся, - поклав свої руки на його.

- Не переживай, - поцілував його у вилицю. - Це просто присяга. Ти з королем цілуєшся, що тобі присяга якась?

- Це інше. У нас із тобою не офіційні стосунки, а там я довіряю себе маркізу. Виходить, я повинен буду прибігти на будь-який його поклик. Це дуже відповідально. Мені доведеться битися за нього.

- Ти за мене бився.

- За тебе я будь-кого порву. А ось за нього... А якщо він викличе мене, коли я з тобою бути хочу? - стурбовано подивився на нього.

- Ну, я в такому разі почекаю, - усміхнувся і знову поцілував його.

- Я вже сьогодні їхати збираюся.

- Знаючи тебе, ти поїдеш верхи, - зітхнув. - А як же твоя попка?

- Нічого. Вона не дуже болить. Якщо пощастить, я до нього вже за три години прибіжу. Навіть повернутися сьогодні встигну.

- Візьмеш із собою Аріфа? А то він як нетямуще пташеня в незнайомій місцевості.

- Так, звісно. Удвох їхати завжди веселіше.

- А коли ти повернешся, треба буде вирішити, де ти житимеш. Скажу Густаву знайти якісь покої.

- І в якій же частині замку я буду спочивати? - заманливо наблизився до нього.

- У мене наполегливе передчуття, що ночувати ти будеш зі мною... - усміхнувся, притиснувши його міцніше.

- Хм... Як цікаво... - спокусливо пройшовся по його обличчю очима.

- Я хочу тебе затримати, - сповз однією рукою до його гульфика.

- Затримати? - задоволено усміхнувся.

- Дуже... Хочу. За-три-ма-ти, - міцно взявся за нього долонею з перснями.

- Мм... Тримаєшся ти добре... Але...

Давид сповз другою рукою до іншого місця, від чого фаворит вкрився тремтінням і трепетно зітхнув, витягаючись угору.

- Т-так, - схвильовано кивнув йому. - Й-я бачу як ти... - поспішно облизав губи. - Х-хочеш за-затримати, - нервово посміхнувся на видиху.

- Чому ти все ще не поруч?

- Зніми корону, я боюся якось зламати її, - ніяково зауважив.

Той усміхнувся. Перемістив вінець на тумбу і не встиг схаменутися, як Карл штовхнув його на ліжко та застрибнув зверху.

Густав якраз зазирнув у покої, щоб покликати короля на сніданок, як несподівано для себе почув блаженні коментарі, що лунали зі спальні:

- Боже мій, так! Продовжуй! Так! Жорсткіше! - просив Карл.

- Ось так? Жорстко, сука?

- О, господи... Я обожнюю тебе. Сильніше. Сильніше! Щоб я ходити не міг!

Шокований слуга поспішив зачинити двері. Покосився на вартових. Опустив незграбний погляд і поквапився в якесь інше місце, щоб трохи почекати й оговтатися.

Після близькості воїн розслаблено сповз із краю ліжка, на якому лежав животом, і став на коліна, що ледве його тримали. Давид задоволено натягнув свої штани та почав їх застібати.

- Це було шикарно, мій пане... Затримайте мене ще...

- Не можу. Сніданок вже. І тобі теж треба підніматися, - взяв його пахви й підняв, поклав на ліжко.

- Коли я повернуся, ти обіцяєш зробити зі мною це ще раз…?

- Я тебе ще й зв'язати можу, - задоволено видав.

- Мм... - заплющив очі. - Як це знайомо... Мені вже не хочеться їхати, - перекинувся на спину і натягнув штани, у дивній позі утримуючи таз у висячому положенні і застебуючи їх. - Давай я не поїду? - сповз на коліна і став перед ним, поглядаючи вгору. - Я так хочу тебе... - узяв його штани на стегнах.

- Даю слово, - усміхнувся, взявши свою корону в руку, - що я знову візьму тебе, коли ти повернешся, - поклав дорогоцінний обруч йому на голову. - Згоден?

- Хах, мене коронували, - поправив елемент влади.

- Скажу, щоб тобі зробили баронську корону, - нахилився і невинно поцілував його. - А тепер, пішли на сніданок, - вирівнявся, - якщо його тільки не почали без мене.

Карл швидкоплинно поцілував королівську ширінку і піднявся. Переніс корону на його голову.

- Люблю тебе, - усміхнувшись, поцілував його і попрямував до виходу.

Давид наздогнав його вже біля дверей.