Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

День цей обіцяв бути насиченим подіями, адже планів як особистих, так і державних накопичилося стільки, що Давид взявся до них ледь не з моменту пробудження. Уже під час сніданку, він викликав до себе Аріфа і Германа, щоб вислухати першого і дати кілька вказівок другому. На превеликий подив правителя, але першого в замку не виявилося, а другий цей замок уже збирався залишати. "Я дізнався про якесь нововведення, - говорив він правителю. - Новий винахід. Я повинен поглянути на нього. Кажуть, це щось, що струсоне наш світ." "Хоча б не в прямому сенсі," - думав на це Давид. Давши кілька вказівок, король відпустив його і покликав до себе військового лікаря: "Поговоріть сьогодні з Аріфом. Він мені вчора про медицину щось говорив. Про смерті, що так не можна... Я вже не пам'ятаю, але щось пов'язане з медициною." Той кивнув і пішов геть.

Наступною справою, Давид наказав написати королю Норії листа, в якому він говорив про те, що незабаром змушений буде одружитися і що їхній союз перебуває під загрозою. Гонець вибіг за поріг замку вже через двадцять хвилин.

На раді однак, монарх порушив питання про нові землі.

- Там виходить два графства, - перебирав він пальцями по столу. - Але зовсім маленьких. Думаю, можна їх об'єднати.

- Але під чиїм началом? - поцікавився Люціус.

- Ось зараз ми й обговоримо під чиїм. Я думаю про дітей мого тестя.

- Старого чи нового? - вирішив уточнити Платон.

- У мене завжди буде один тесть, - суворо глянув на нього. - Маркіз Хорії добре розродився. І я схиляюся до кандидатури його старшого сина - Олександра. Поки славці не покинуть ту землю - це чудовий варіант.

- Кажуть, він не вирізняється поступливою вдачею, - задумався Аміран. - Ви впевнені, що ця людина найкращий варіант?

- Ні. Саме тому ми зараз маємо когось обрати. Хто, на вашу думку, зможе очистити ту землю і змусити процвітати?

- Як ви дивитеся на когось із Шерстистих? - видав Нільс.

- Вони здаються мені недостатньо придатними.

- Можливо, барони Дубового гаю? - підкидав варіанти Аміран.

- Їх самих потрібно в їжакових рукавицях тримати. Мені потрібна людина чесна перед державою і сувора перед народом.

- Може, хтось із дітей маркіза Даврі? - задався питанням Юліан.

- Розширити їхнє маркізство? - кисло глянув на знайомого. - Даврі й так найвідсталіша область. Множити її взагалі не хочеться.

- Тоді хто? - не розумів Люціус.

- А як щодо родичів де Жаннера? - поцікавився Аміран.

- Вони й так уже всюди, - глянув на нього король. - Занадто жирно буде.

- Холодні теж свої сіті по всій країні розклали, - акуратно обурився Нільс, - проте їм ви готові були віддати такий шматок.

- Заспокойтеся, - глянув на нього правитель. - Кожен комусь протегує. Я ще нікого не призначив, тож обурюватися зарано. Спочатку взагалі потрібно вигнати всіх славців із нашої землі. Займіться спочатку цим. Хто захоче залишатися на моїх умовах - нехай залишаються. Усі інші - до побачення. Будуть чинити опір - убивайте.

- Які ваші умови для славців? Подвійний податок?

- Було б дуже непогано, але ні. Умови такі самі як і для кромійців. Тільки нашим людям землю безоплатно нехай видають. Що швидше заселимо цей регіон - то краще.

- Але потрібен голова, - втрутився Люціус.

- Згоден. Холодні значить не підходять, Шерстисті і Жаннери теж, про Піднебесних я і чути не хочу, а Даврі зарекомендували себе не найкращим чином. У кого з баронів процвітаюча місцевість?

Було названо прізвищ двадцять і жодне з них Давида не задовольнило достатньо. Втомившись врешті-решт від усього цього перебирання і вишукування, він протер обличчя рукою і видав:

- Нільсе, це ваша земля, - подивився на нього. - За заслуги перед батьківщиною роблю вас маркізом, а ваших перших генералів нагороджую землею, що лежить на минулій території Славії. Розділіть ці землі вже ви. А тепер перейдемо до наступного питання, - оглянув трохи шоковану раду. - Скоро сюди припреться моя нова дружина і я дуже не хочу з нею одружуватися. Філіпе, - глянув на нього, - нехай усі приготування відтягуються так, ніби ми все тут гальмуємо якщо не навмисно, то випадково. Не той розмір сукні, не ті гості, не та дата. Нехай хоч звіздар якийсь прокляття придумає на місяць наперед, щоб ми не одружилися в невдалу дату, - перевів погляд на інших. - Запам'ятайте, що, незважаючи на її тон і вигляд, ви їй підкоряєтеся тільки як звичайній пані. У неї немає влади і коли ми одружимося - її теж не буде. Хоча я сподіваюся, що цього дня не настане... - прикрив очі рукою. - Робіть усе, щоб відсунути наше весілля подалі. На літо, та хоч на наступний рік. Я сподіваюся придумати, що мені з нею робити і як її позбутися.

Після ради, Нільс так своєму королю дякував, що Давид уже почав побоюватися, щоб воєначальник йому взуття цілувати не почав. На щастя, обійшлося без цього, однак щастя генерала все одно було не приховати.

- Я думаю, ви вчинили мудро, віддавши ці землі саме Нільсу, - прокоментував Аміран, ідучи поруч із королем коридором, притримуючи при цьому різні папери.

- Просто поки всі сперечалися, я подумав про те, що він далеко не поганий варіант.

- Він буде вам вірним до кінця життя, ваша величносте, - весело усміхнувся. - Така винагорода змушує людей бути вдячними до кінця їхніх днів.

- Хм. Здається, я думав про це, - на секунду задумався.

- Ви дуже мудрий король.

- Але в деяких моїх рішеннях усе ж таки сумніваються, - сумнівно глянув на співрозмовника.

- Хах, я й сам не знаю, чому ви призначили мене на цю посаду.

- Але ви все ще живі. Значить, я не помилився.

- Я просто вмію тримати себе в руках.

- Це я й мав на увазі, - подивився вперед.

- Ваша величність, зовсім недавно мені подарували один цікавий портрет...

- Хочете показати мені?

- Не зовсім. Усі знають, що з Аріфом у вас досить ніжні стосунки, і я хотів би попросити у вас дозволу на те, щоб цього Аріфа закарбували на полотні.

- Навіщо? - зупинився, насуплячись подивившись на співрозмовника.

- Ця людина здається мені цікавою.

- У якому це сенсі?

- Згадайте, з якою легкістю він обігравав вас у карти. Мені здається, він знає якийсь особливий секрет, що допомагає йому вигравати.

- Але як це стосується картини?

- Поки нас писатимуть, я сподіваюся цей секрет випитати.

- А, то ви спільний портрет хочете, - тут же розслабився. - Я вже голову почав ламати навіщо вам обличчя Аріфа на полотні, - пішов далі.

- Закарбувати таку людину на папері ніколи зайвим не буде, - прилаштувався поруч. - Я, якщо чесно, навіть здивований, що ви досі не наказали комусь написати його портрет. Я вважав ваші з ним стосунки...

- Якими? - підозріло глянув на нього.

- Близькими. Ви так дбаєте про нього, - подивився на короля.

- Портрети Маріки я теж не з нашого весілля став замовляти, - подивився вперед.

- Але її портрети були у маркіза Хорії, та й вас із нею під вівтарем писали. А ось портрета Аріфа у вас жодного немає.

- Думаєте, мене здолає ностальгія в майбутньому?

- Вона всіх долає. І тоді стає добре, коли є портрет людини, за якою сумуєш.

- У мене зараз інші турботи.

- Примусьте потурбуватися свого художника, - потішно усміхнувся. - Писати картини - це не швидко. Що раніше дасте наказ - то краще.

- Ваша взяла. Буде Аріф на тиждень моделлю для пари картин.

- Дякую, що почули мене, - поклонився.

- А ви? Як щодо вашого портрета? - глянув на нього.

- Мій художник уже звик працювати з людьми, яких я йому показую. Я Аріфа вкраду ненадовго, - усміхнувся. - По годині на день хіба що.

- Тоді решта годин - мої.

- Як скажете, ваша величність, - поклонився.

- Ідіть, - махнув від себе. - Зараз я хочу поїсти й відпочити, а не знову думати.

Той знову вклонився, розвернувся і пішов у зворотний бік, до свого повороту, який до цього часу він вже пропустив.

Давид же викликав до себе художника, дав наказ написати Аріфа в повний зріст і взявся власне за обід.

Аміран приєднатися до трапези не встиг, тож пообідав у своїх покоях, після чого до нього нагрянув гість.

- Дядьку, - розкручуючи в повітрі тростиною, зайшов Агат, - учора, звісно, було весело, але ви так і не показали мені свою коханку, - упав у крісло, діловито поставивши перед собою тростину. - Мені ж цікаво поглянути на вашу нову жертву.

- А чого на неї дивитися? Ось вона, - кивнув на новий портрет, що висів на стіні. - Вікторе, - покликав слугу, - прибери тут, - вказав на тарілки перед собою.

- Мм, блондинка? - піднявся юнак і підійшов до картини.

- Так, славна дівчинка.

- Я б сказав ще, що дуже смілива.

- Радше кокетлива, - з усмішкою глянув на витвір мистецтва.

Мадлен написала себе біля вікна, сидячи за мольбертом і з пензлем. Дівчина була в профіль, немов ангел, обрамлена яскравими променями сонця, що змушували сяяти її золоте хвилясте волосся і білосніжну нічну сорочку, яка випадково оголила плече. Ікри та щиколотки, що визирали на світ божий, могли звести з розуму, такими ніжними та сяючими вони були.

- Дядьку, - раптом почав юнак, продовжуючи цю фігуру роздивлятися, - я хочу побачити цю дівчину на власні очі.

- Сподобалася?

- Як така може не сподобатися? У чому ваш секрет? - обернувся. - Я теж хочу собі таких, - кивнув на картину.

- Це велика праця... Я дуже довго її завойовував... Тепер чекаю, коли можна буде її взяти, - схопив рукою повітря. - Дуже вже не терпиться. Агате, не старайся для незаміжніх, якщо не збираєшся їх брати заміж. Кажу тобі серйозно, - піднявся. - Якщо завоюєш таку, - кивнув на Мадлен, - ти або зіпсуєш своїм бажанням їй життя, або будеш змушений чекати її заміжжя. А от коли це станеться - ніхто не знає. Задовольнятимуся фліртом і повіями, - з усмішкою вирвав із його руки тростину. - Іншого мені просто не залишається.

- Але вона гарна... - задумливо оглянув фігуру. - А ніжки які... Ух, як би я ці ніжки розцілував...

- Хах, зачарувала красуня, - покосився на нього.

- Звісно. Гарна собою, дядьку.

- Сильно хочеш побачити її?

- Дуже навіть, - проковтнув слину, поглинаючи поглядом її зображення.

- Хм. Ну що ж... Можемо над нею трошки пожартувати.

Племінник хитро на нього покосився.

Мадлен саме повернулася з обіду і вирішила переодягнутися. У замку було надто холодно для такої сукні, яку вона сьогодні вирішила вдягнути. Покликала Ірину, що з іншою слугою зняли з дівчини сукню та фіжму. Принесли теплу спідницю та панчохи з овечої вовни, а також притягли теплий зимовий плащ. У кімнату постукали, коли панчохи та спідниця вже були вдягнені. Ірина відчинила і сумнівно оглянула чоловічу фігуру:

- Доброго дня. Моя пані зараз...

- Мадлено! - легко відчинив двері Агат, ефектно ступаючи на поріг. - Як довго я чекав цієї зустрічі! - впевнено попрямував до неї. - Вас так давно не було видно, що я боявся вже померти від туги за вами! - стрімко спустився на коліно і поцілував її руку.

- Ви хто такий? - вирвала долоню дівчина і миттю відсторонилася.

- Вам не можна тут перебувати, - перегородила йому шлях служниця.

- Ідіть геть, - встряла Ірина.

- Та як же я можу піти? - хитрим маневром обійшов перешкоду і притиснув Мадлен до себе. - Коли моє кохання... Ох, моя любов! Сонце! - взяв її руку і підніс до губ. - Ваше світло осяяло мене минулого вечора! Як же я сумував за вами! - міцно поцілував пальці.

- Хто ви такий? - відштовхувала його від себе дівчина.

- Як же? Я той самий! - пристрасно притиснув її до себе. - Ви зняли моє прокляття! Ваше світло омолодило мене! Невже ви не впізнаєте? Ах, Мадлено! Сонце! Світло мого життя!

Та широко розкрила очі й одразу ж його відштовхнула:

- Аміране?!

- Так! Хіба це не чудово? Тепер я молодий! І ніщо не стане у нас на шляху! - схопив її за руку і підтягнув до себе. - Моя зірко! Моє сяюче сонце! - притиснув до себе. - Як давно я не бачив ваших очей! Як давно не бачив вашого тіла! - спустився долонею нижче попереку.

- Приберіть свої руки! - злякано вигукнула пані, метушливо прибираючи його кінцівку.

- Агате, - з'явилася в проході темна постать із тростиною, - справді, не розпускай руки.

- Аміране! - вигукнула дівчина і з силою юнака відштовхнула.

- Хах, не втримався, дядьку. Надто вже гарна, - оглянув фігурку.

- Хто це такий?! - закричала перелякана Мадлен.

- Це мій племінник, - попрямував до неї залицяльник, - не переживайте. Він просто любить жартувати, - дбайливо її обійняв.

- Мені такі жарти не до душі, - суворо глянула на юнака. - Ідіть, я не хочу вас бачити. А ви, - перевела погляд на Амірана, - маєте переді мною порозумітися. Нам потрібно поговорити, - відштовхнулася від нього. - Ідіть у сад. Я зараз спущуся.

Ті переглянулися.

- Як забажаєте, - кивнув Аміран.

- Якщо мій дядько вам набридне, - заманливо почав Агат, - я з радістю завоюю ваше серце знову.

- Якщо? - покосилася на нього. - Кохання - почуття минуще, - глянула на обожнювача. - Рано чи пізно, але ми з вами розлучимося.

Аміран навіть здивувався таким словам:

- Але давайте не будемо говорити про погане, - лукаво їй посміхнувся. – Зрештою, в нас буде побачення... - вальяжно вклонився.

- Не побачення. Ми маємо просто поговорити. А зараз - ідіть геть. Я не хочу, щоб ви продовжували дивитися на мене без верхньої сукні.

- Як побажаєте, - знову вклонився Аміран і вивів племінника за двері.

- Дядьку, вона краща, ніж на картині, - обернувся той на двері, коли вони вийшли.

- Але ти її не отримаєш, - відпустив хлопчика і подивився йому в очі. - Ця дівчина - моя.

- Та ви ж старий. Як вона могла у вас закохатися?

- Ось станеш таким же старим, як я - зрозумієш.

- Коли ви нею награєтеся? - обернувся.

- Мене вистачить ще не більше, ніж на кілька місяців.

- А потім - вона моя, - подивився дядькові в очі.

Той усміхнувся:

- А якщо вона вийде заміж?

- Не за вас, - зробив кислу міну.

- Ні звісно, але ти ж не знаєш хто вона і хто її батьки.

- Князі?

- Хах, помилився. Ну нічого, - поплескав по плечу. - Тобі можна пробачити.

- А хто ж?

- Це не так важливо, - розслаблено попрямував до сходів.

- Але ви про це заговорили, значить, важливість все-таки є, - прилаштувався збоку.

- Хм, який тямущий, - покосився на нього. - Весь у мене, - подивився вперед.

- У вас, та не у вас, - усміхнувся. - Я все ж таки ваш племінник, а не син.

- Так, звісно, - із самовдоволеною усмішкою подивився вбік. - Не син.

Не минуло й півгодини, як до саду спустилася Мадлен, одягнена в червону сукню, з оксамитовими елементами. Руки дівчина ховала в білій і пухнастій муфті, а плечі - під темним плащем, чий капюшоном був відкинутий назад. Волосся знову було зібране в коси на потилиці, а вуха прикрашені золотими сережками з рубінами, що колихалися при кожному кроці. Здалеку, якщо не знати її статусу і віку, дівчину можна було сприйняти за 25-річну жінку, яка вже побачила життя, чий чоловік і діти не здатні втримати її від роману на стороні.

Амірана вона зустріла зовсім скоро. Максимально стримано йому кивнула. Той кивнув у відповідь, проявляючи розслаблену посмішку.

- Ви такі прекрасні сьогодні, - роздивився її сукню.

- Дякую. Але я хотіла поговорити не про це. Ходімо, - попрямувала вглиб саду.

Той прилаштувався поруч. Вони зайшли в заховану від усіх альтанку і присіли на лаву.

- Про що ж ви хотіли поговорити? - заманливо простягнув чоловік, непомітно до неї нахиляючись.

Сиділи вони поруч.

- Що ви розповіли всім про мене? - подивилася на нього, не бентежачись ставити запитання просто в очі.

- Щодо чого? - трохи посміхнувся.

- Щодо нашої минулої зустрічі. Таке відчуття, ніби всі про це забули.

- Просто подія... Непримітна, - невимушено вирівнявся, поклавши руки на тростину.

- Що конкретно ви розповіли? - суворо насупилася.

- Ви такі красиві, коли злитеся, - чарівно зауважив, роздивляючись її ідеальне обличчя.

- Не змінюйте тему, бароне. Я маю знати, що про мене думають оточуючі.

- Я сказав, що ви програли мені в карти на бажання. Я загадав, щоб ви пробіглися садом, і під час пробіжки, ви випадково зачепилися спідницею за троянду, від чого порвали свою сукню, і тому розплакалися. А впали - так просто спіткнулися.

- Справді, якось непримітно, - задумалася, не послаблюючи насупленості.

- Тому, всі вже й забули. До того ж, Давид повернувся, нові землі, перемога над Славією. Є й інші приводи для пліток. Ваше падіння і сльози вже не такі цікаві, коли є ридання самого короля і прибуття його мужикуватої нареченої.

- Це правда, що про неї говорять? - наївно здивувалася. - Ну, що вона ані жінка ані чоловік?

- Я там не був, я не знаю, - м'яко посміхнувся. - Що я знаю точно, так це те, що ваш портрет часом заважає мені заснути, - акуратно до неї посунувся. - Такі лінії... Такі кольори... І така ви...

- Аміране, - тут же відвернулася, покрившись яскравим рум'янцем, - ви бентежите мене. Але бачу, що портрет вам подобається.

- Більш ніж...

- Але чому, в такому разі, ви не пишете мені? М? - тонким голоском уточнила, покосившись на знайомого. - Жодної звісточки. Сиджу в покоях сама, почитати навіть нічого.

- Ах, я змусив вас нудьгувати, - поставив руку за її спиною.

- Так, змусили, - ствердно кивнула. - Залишили дівчину на самоті.

- Як я посмів? Як я тільки міг?

- Ось-ось, Аміране. Соромно має бути, - відвернулася.

- Боюся, зараз у мені вирує інше почуття. Але про сором я обов'язково подумаю. Трохи пізніше... - нахилився до неї і взяв дівчину в кільце за допомогою тростини.

- Що ви робите? - здивовано оглянула пастку.

- Роблю все для того, щоб ви не втекли, - підтягнув її до себе.

- Хах, Аміране, - повернулася і вперлася в його груди долонею. - Ви квапите події.

- Не сперечаюся, але мені так хочеться бути до вас ближче, - розплився в підступній усмішці, нахилившись до неї.

- Ви лякаєте мене, - весело відсторонилася. - Не хочете зіграти в карти? - нахилила голову, від чого її сережки захиталися.

- Ідея мені подобається, - багатозначно кивнув. - Але я не хочу грати просто так. Давайте зіграємо на щось.

- На що?

- На поцілунок? - лукаво усміхнувся. - Я так давно не відчував на собі ваших губ, що вже почав забувати наскільки вони теплі й ніжні на дотик.

- Аміране... - зніяковіло відвернулася, прикриваючи вуста пальцями.

- На поцілунок? - заманливо повторив. - Мені не терпиться вас поцілувати.

- Усьому свій час, Аміране, - глянула на нього і трохи відсіла. - Давайте зіграємо на бажання.

- Ох, усього-то на бажання.

Та перейшла на звабливий шепіт:

- Ви можете загадати все, що вам захочеться...

- Через вас моя кров уже кипить від нетерпіння! - із завзяттям вийняв карти, відклав тростину вбік і почав мішати колоду.

Партія тривала недовго.

- Ах! - чоловік кинув карти на лаву. - Не зі мною Фортуна сьогодні! Яке ваше бажання, зірко моя опівнічна? - подивився на дівчину.

- Мм... А ви впевнені, що Фортуна сьогодні не з вами?

Той зацікавлено і спантеличено їй посміхнувся, відводячи профіль убік:

- Здається, вона ось-ось знову буде зі мною... Мадлено, що ви задумали? - насторожено примружився.

- Заплющте очі. Я соромлюся, якщо ви дивитися будете, - зніяковіло стрельнула очима.

- Ой, розбурхуєте, ой хвилюєте... – опустив повіки, поклавши руки на ногах.

- Але не підглядайте, - піднялася. - Будете підглядати - я ображуся на вас, - відклала муфту на лаву.

- У жодному разі, - помотав головою.

Дівчина підійшла до нього.

- Не підглядаєте? - хитро уточнила, розминаючи руки одна об одну.

- Ніяк ні, - мотнув головою.

- Ну добре. А тепер... Не ворушіться, Аміране...

- Не ворушуся, - радісно їй прошепотів.

Дівчина ще трохи розім'яла теплі руки й поклала одну долоню на бліду й худу щоку, від чого чоловік усміхнувся.

- Тихіше, Аміране, - тихенько прошепотіла, ніби посвячуючи його в таємницю.

Той зачаївся і притих. Відчув гарячу долоню й на іншій щоці, від чого щастя всередині стало тільки більше.

- Підглядаєте? - тихо запитала дівчина, наївно посміхаючись.

- Ні, - спокійно прошепотів на неї. - Мені просто подобається.

- Зараз сподобається ще більше, - підтягнула його до себе.

Брови його насторожено зійшлися і дуже скоро високо піднялися, ніби відкриваючи широкі й здивовані очі. Мадлен торкалася його губ своїми. Їхній поцілунок був повільним, розслабленим і зовсім неквапливим... Чоловік обрамив її талію худими руками, але дівчина миттю відсторонилася від обличчя.

- Аміране! - весело його гукнула. - Я ж сказала вам не рухатися!

- Я не міг встояти, - розплющив очі і стрімко її до себе підтягнув. - Ви моє сонце. Ви грієте мою душу.

- А хочете, щоб гріла тіло? - грайливо на нього покосилася.

- Мм... Яка ви, - притиснув до себе, розставивши ноги у боки. - Ваші лінії, ваше витончене тіло, - взяв руку і поцілував.

- А ваші? - взяла його підборіддя і направила до себе.

- Моїх ліній ви майже не бачили, - хитро посміхнувся.

- А як же ці? - провела пальцем по вилиці.

- Мадлено, ви спокушаєте мене.

- Звичайно. А ви тільки помітили? - невимушено подивилася в очі. - Я займаюся цим дуже давно.

- Я пам'ятаю, як я не подобався вам, - лукаво примружився.

- Не подобалися. Але після того, як ви почали писати мені... Нещодавно, перечитуючи всі ваші листи, я просто змирилася з тим, що ви викликаєте в мене певні почуття й емоції. До того ж... - пригладила його волосся пальцями. - До вашої зовнішності можна звикнути.

- Я хочу вас, - міцніше притиснув до себе.

- Хм, - задоволено усміхнулася. - Ми не закінчили нашу гру в карти, - подивилася в очі.

- Здалися вам ті карти. Є ж я. Я кращий за карти.

- Мм... Можливо. Але давайте все ж таки зіграємо.

- На бажання? - хитро зауважив. - Для того, щоб виконувати ваші бажання, мені програвати не обов'язково.

- Хм, - усміхнулася. - А ось ваші бажання я просто так виконувати не буду, - легко від нього відштовхнулася і сіла на своє місце.

- Ух яка ви. Непокірна.

- Так, - кокетливо погодилася. - Але ж ви наполегливий, - нахилилася до нього. - Я вірю, що ви впораєтеся...

Той розплився в хитрій усмішці, збираючи карти в руки.

Тим часом, у замку вже чекали на прибуття Аріфа. Герман і Олександр (військовий лікар), перебували в тимчасових покоях другого і розмовляли, обговорюючи різні речі. Одягнені вони були як звичайні аристократи - з невеликим шиком і золотом.

- Я думав мій мозок вибухне так само, як робив це той порошок! - шоковано ділився враженнями Герман, походжаючи кімнатою. - Це неймовірно! Практично неможливо! Я вже думав, що там магія замішана!

- То з чого він? - кивнув приятель.

- Сірка, вугілля і селітра! - подивився на нього, рухаючи руками. - Незбагненно! Під руками буквально! Ти зобов'язаний побачити це сам! - серйозно вказав на нього. - Я обіцяю - ти не пошкодуєш!

- Я б із радістю, але не відомо, що буде завтра, - знизав плечима той.

- Може, через цього Аріфа мене якимись справами завалять.

- А хто це взагалі такий? - насупився і сів.

- А чорт його знає. Я в баронів розпитав - кожен із них щось своє лепече. Чи то людина така неоднозначна, чи то його знають тільки за чутками.

- Так а що кажуть?

- То він слуга королівський, то вбивця, то лікар, то взагалі раб і збоченець. Напридумують, а потім чорт ногу зламає, щоб зрозуміти все це, - відкинувся на спинку.

- Хах, ось же тебе угораздило. І довго ти його вже чекаєш?

- Не знаю. Півгодини точно є. Людина ця не дуже пунктуальна, хочу я сказати.

- Ну, у компанії час іде швидше.

- Саме так. Якби не ти - я б уже помирав від нудьги.

У двері несподівано й голосно постукали, очевидно кудись поспішаючи.

- Заходьте! - крикнув Олександр.

Двері відчинилися і всередину, наче тарган зі зламаною лапою, швидко почав шкандибати Аріф. Кульгаючи ще більше, ніж учора чи позавчора, він використовував тростину як заміну однієї з ніг, що працювали поперемінно і цілком стабільно. Це вельми спантеличувало.

- Ваша милість, - вклонився він обом, будучи у східному вбранні, не такому як раніше. - Вибачте, що затримався. У мене несподівано виникла проблема, яку я мав вирішити одразу, а не відкладати на потім, - поміняв руку опори і підібгав іншу ногу.

- Що з вами? - спантеличився Олександр, кивнувши на ноги.

- Забився вчора. Дуже сильно. Не хвилюйтеся, я вже призначив собі лікування.

- Олександре! - здивовано вигукнув Герман.

Лікар одразу ж подивився на нього, відгукнувшись на поклик, однак було зрозуміло, що приятель кличе когось іншого.

- Я бачив вас сьогодні в інституті! - піднявся винахідник. - Ваш порошок це щось! Ваше відкриття струсоне світ!

- Це не таке вже й відкриття, - подивився на нього Аріф. - Порох відомий у тих місцях, звідки я родом.

- То це Олександр? - насупився теска.

- Так! - підтвердив Герман. - Цей хімік робить запаморочливі речі!

- Насправді я - Аріф, - подивився на нього студент. - Але не кажіть про це в інституті. Я не хочу, щоб хтось знав про те, хто я.

- Але чому? - здивувався винахідник. - Порох - це щось! Ви станете знаменитим!

- У замку, про мене невтішно відгукуються, і я не хочу, щоб цей порох затьмарила моя "слава".

- Але з чим пов'язана ця слава? - задумався Олександр. - Про вас стільки всього говорять, що я сам заплутався в тому, хто ж ви.

- Для вас, - глянув на нього, - я просто лікар. І я хотів би поговорити з вами про медицину.

- Так, його величність наказав мені розібратися з тим, що ви йому говорили.

- Ви ж знаєте, що в інституті, куди я вступив, вчать якоїсь маячні?

- Про що ви конкретно? - насупився той.

- Методи, якими нас вчать лікувати людей, не роблять цим людям краще, а навіть навпаки. Обробляти рани киплячою олією або робити кровопускання неочищеним інструментом - це дикунство. Я не можу сприймати таке навчання. Лікарі, які всього цього навчаться, тільки вбивати людей подібними методами будуть.

- Обробляти маслом рани? - спантеличився Герман. - Такого давно вже не роблять, - сів на своє місце.

- А студентів цього вчать, - подивився на нього Аріф. - А втирати від головного болю у волосся сіль? - подивився на Олександра. - Що це за метод? На кому це досліджено? На кому це працює?

- Сумнівні речі ви говорите зараз, - прокоментував той. - Цьому справді вчать?

- Так. У цьому й проблема. Вони думають, що це працює! - гнівно показав у бік університету. - Вони гонорею припіканням лікують! - голосно обурився. - Гонорею! Припіканням! Та половина пацієнтів від болю помирає! Лікування таке, бачте! Це маячня!

- Яка у вас освіта? - насторожився Олександр.

- У тому-то й річ, що в мене його немає! - відчайдушно підкинув рукою. - Було б - вони б слухали мене.

- Тоді звідки ви все це знаєте?

- Мій учитель учив. Ну, ще я експерименти проводив. Але ніякого звання професора в мене немає. Допоможіть мені. Я не можу бачити як людей вчать дурні. Я не можу спати, від думки, що всі ці люди будуть у майбутньому вбивати, називаючи це лікуванням.

- Знаєте, про вас кажуть, що ви якоюсь мірою вбивця, - насторожився Олександр.

- Так, це правда. Але я роблю отрути свідомо, усвідомлюючи, що це отрута і що вона вбиває. А вони, - знову показав у бік університету, - думають, що лікують, хоча насправді ні. Я хочу змінити це. Допоможіть мені. Я бачу, що ви людина далеко не остання. Вони вас послухають.

- Насправді, тут потрібно говорити з Юліаном... - важко зітхнув. - Адже в нас є не тільки університет, а й різні школи, де теж навчають лікарів. І всі вони працюють за одними й тими самими книжками, за дуже рідкісним винятком, звісно ж. Тут потрібно змінювати все, а не тільки університет.

- Так давайте поміняємо! - з ентузіазмом кивнув.

- Але я не в праві. Я просто військовий лікар, хоч і головний. Уся влада у Юліана, а він проблеми не бачить.

- Так давайте покажемо її!

- Як? - втомлено видав. - Йому цікаве золото і здоров'я короля. Його не цікавлять якісь бідолахи, з якими працюють усі інші лікарі. Він просто не захоче щось змінювати.

- Ми можемо його змусити.

- Як?

- Отрутою. Я знаю багато різних отрут. Зокрема й ті, що своєю дією схожі на якусь хворобу.

- Що ви маєте на увазі? - насупилися співрозмовники.

- Отруїти його такою отрутою і запропонувати два рішення: старе, що точно не працює і тільки вб'є його, і нове, адекватне, що його вилікує.

- А якщо він помре? Хто реформи робитиме?

- Можна отруїти його сина. Сава нікому не подобається.

- Боюся, після смерті сина, він сам на той світ відправитися може, - прокоментував Герман.

- Треба переконати його якимось іншим чином, - видав Олександр.

- Але яким? - занепокоївся Аріф. - Наука йому зовсім нецікава. Мене він не любить і слухати він точно не буде. Хіба що ви його переконаєте.

- Боюся, це неможливо, - видав лікар. - Він ненавидить мене. Я з ним не раз стикався і конфліктував на ґрунті того, які ліки правильні і як лікувати краще. Це непробивна людина.

- Я поговорю з його величністю ще раз, але я не знаю, чи вдасться мені його переконати. Він любить Юліана.

- Я вставлю своє слово, - кивнув Олександр. – Однак, нам справді зможе допомогти тільки король. Якщо він вирішить - Юліан зробить. Принаймні, я сподіваюся, що він зробить.

- Невже, більше ми нічого зробити не можемо? – турбувався Аріф.

- Очевидно, що ні. Інакше, ми б уже все це зробили, - прийняв задумливу позу Олександр.

- Це жахливо.

- Згоден. Але така вже людина на чолі всього цього стоїть. Якби Юліан бачив проблему і розумів, що потрібно її вирішувати - проблеми вже б не було.

- Він товстолобий ідіот.

- Радше старий самодур. У нього мізки від старості затверділи. Вважає, що він правий у всьому, що стосується медицини. Переконати його нереально.

- Я повинен поговорити про це з його величністю.

- Це буде найкращий варіант.

- І поки ви до короля не пішли, - зацікавлено підійшов до нього Герман, - я хотів би взяти у вас трохи того порошку для вивчення.

- Він у мене в скриньці лежить.

- Поділіться? Або ж дайте рецепт. Я хочу вивчити цю речовину, дізнатися, на що вона здатна.

- Вам цікава наука? - спантеличився той.

- Звісно, - усміхнувся. - Я перший винахідник. Мені цікаво все нове. Я відчуваю, що у вашого пороху великий потенціал.

- Я буду радий, якщо ви використаєте його в якихось своїх механізмах, - усміхнувся чоловікові.

- Так поділіться ж. Я хочу скоріше дізнатися, що ж воно таке.

- Хах, тоді ходімо, я дам вам цього порошку.

- Поспішаймо, - кивнув йому, помахав Олександру і вискочив за двері.

Аріф також попрощався і шкутильгаючи вийшов, повів нового знайомого до своєї кімнати. Після невеликої розмови дорогою і в самих покоях, слуга з подивом усвідомив, що в цьому замку все-таки є розумні люди, яким цікава наука і які прагнуть її розвивати, хоч і не на тій ниві, що він. Після прощання, Аріф буквально марив про дружбу з цією людиною. Він сподівався зустрітися з Германом ще далеко не один раз. Інший також залишився бесідою задоволений, проте йому Аріф здався якимось неоднозначним і дивним. Було відчуття, що той у лісі кілька років хімічив, узагалі зі звичайними людьми не спілкуючись, так явно він дивувався якимось звичайним у науці речам.

Після вечері, Аріф напросився до короля на двохвилинну розмову.

- Не очікував, що ти прийдеш до мене, якщо чесно, - відпиваючи з келиха, пройшов усередину Давид.

- Я у справі, - квапливо шкутильгав за ним Аріф.

- За якою? - поставив кубок на стіл і почав розстібати каптан, готуючись до сну.

- Я дізнався, що Юліан завідує всією медициною в країні, - став осторонь, підібгавши ногу.

- І що?

- І ви знаєте, що я вчуся на лікаря.

- Ближче до справи. Я втомився сьогодні.

- Те, чого там вчать - дурня. Професори самі не знають, яку маячню викладають.

- І що ти хочеш?

- Змінити це.

- А до мене навіщо прийшов? Цим завідує Юліан, ось до нього і йди.

- Він не любить мене, ваша величність. Він не буде мене слухати.

- А від мене ти що хочеш? - обернувся і розстебнув останній ґудзик. - Я в цій медицині взагалі нічого не розумію. Нехай лікарі самі якось розберуться.

- Але ви ж король. Ви можете видати наказ, щоб дурниць усяких людей не вчили.

- Я одну дурість від іншої не відрізню, в цій твоїй медицині. Нехай лікарі зроблять якийсь список, що правильно, що неправильно, зійдуться на цьому всьому і я підпишу. Ось і буде тобі наказ, що забороняє вчити дурниць.

- Але ви підпишете його?

- Спочатку, нехай імениті лікарі його підпишуть. Ну і Юліан подивиться. Якщо всі зійдуться, що вчать студентів справді ідіотизму - підпишу і не буде більше цієї проблеми. Що з ногою? - кивнув на підібгану кінцівку.

Той відвів погляд:

- Справа не в нозі.

- А в чому? - попрямував до нього. - Та й що це за тростина? - гидливо глянув на простацьку палицю, ставши поруч. - Гидота якась. Володар зеленої стрічки не повинен із такою гілкою ходити.

- Вона мене тримає і мені цього достатньо, - подивився правителю в очі.

- Що з ногою? - серйозно подивився в обличчя.

- Ваші вчорашні пориви сильно нашкодили мені. У мене сталося нетримання, - відвів погляд, не бажаючи згадувати про це.

- Я... - тут же сторопів той. - Тобі було дуже боляче? - стурбовано взяв його за плечі, заглядаючи в очі.

- Ви викликали в мене сльози, - жорстко подивився на нього і прибрав із себе руки. - А від фізичного болю змусити мене плакати справді складно.

- Аріфе... - схвильовано оглянув його. - Чому ти мені не сказав? Я б притримав коней, я б щось зробив.

- Я не смів відмовити вам, - відвів погляд.

Між ними утворилося мовчання. Давид дивився на нього схвильовано, ледь не хапаючись за серце, в усвідомленні, що він зробив цій людині дуже боляче своїми бажаннями. А Аріф мовчав у невдоволенні та злобі, але не на короля чи себе, а на саму ситуацію, що відверто заважала йому нормально жити.

- Спіть, - несподівано перервав тишу медик. - Я розберуся з цими лікарями, - рішуче вирушив до дверей.

Давид був не в силах його зупинити. Провина і співчуття поглинули його до такої міри, що він навіть попрощатися зі своєю жертвою не зміг. Аріф кульгав у тиші.

Наступного дня, молодий чоловік взявся обома руками за перелік ідіотизмів у книзі, за якою їх навчали, і став швидко їх переписувати, кострубато вимальовуючи йому ж огидні літери. Сяк-так переписавши все у свій зошит, він повернувся до замку, коли вже починало сутеніти, тобто, десь о четвертій вечора. Тут же він став шукати людину, що займеться його кривими літерами і навчить писати якщо не гарно, то хоча б розбірливо, адже якщо він хоче змінити медицину, то йому потрібно скласти зрозумілий список, з яким інші розуми можуть ознайомитися і підтвердити, що це справді маячня. Таку людину було знайдено не швидко, проте вона все ж таки знайшлася. Заняття він юному реформатору призначив вранці, відразу після сніданку. Аріф і не противився пропуску університету. Адже, якщо він і так уже майже все знає, навіщо йому туди ходити й витрачати свій час, який можна використати зі значно більшою користю?