Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Минуло не більше двох днів, як делегація фагрів уже збиралася в дорогу. Давид хотів було затримати їх якомога довше, проте найученіші, знайомі з місцевою мовою, наполягали, що їм усім варто повернутися на батьківщину, бо воєнний стан не терпить тривалої відсутності деяких із сенаторів. Король неохоче готувався прощатися з цими незвичайними людьми в дивовижних вбраннях. Разом із ними напросився й Аріф, якого поступово починали звати Клавдієм. Мови фагрів він зовсім не знав, тож постійно ходив із перекладачем, слідуючи за ним ніби слуга або лакей, готовий будь-якої миті прислужитися своєму панові.

Гості готувалися їхати до затоки, щоб сісти на корабель. Зовсім не готовий до морської подорожі, хімік збирав із собою всі свої баночки і скляночки, у разі чого готуючись приготувати щось від нудоти або запаморочення. Аріф прощався з усіма - з друзями, з Густавом зі свого баронства, з дружиною і маленькою донькою, з хрещеним і вченими мужами, з деякими слугами і воїнами. Зрештою він хотів прощатися з королем. Адже, ким би він був, якби не Давид? Аріф завдячував тому всім, що в нього зараз було. Від сорочки до власних земель.

Король, дещо засмучений усіма цими прощаннями, побажав зустрітися зі знайомим у своїх покоях, щоб ніхто не соромив їх своїми поглядами та вухами.

- Ваша величність, - натхненно почав той, - ви дали мені все, навіть таке, про що я мріяти не міг. Дякую вам. Я вдячний вам за все на світі. Якби не ви, я б зараз у хліві з биками жив!

Король мляво налив собі вина:

- Розкажи мені наостанок щось важливе, - невесело відпив.

- Що, ваша величність? Я розповім вам усе, що ви побажаєте.

- Мені боляче від того, заради чого я тебе купив, - поставив кубок на стіл, волочачи погляд килимом. - Ти постійно мені брехав, - попрямував до крісла і присів на підлокітник, опускаючи обличчя. - Я дарував тобі золото, шовка, - почав крутити персні на пальцях, - а ти врятував моє життя від отрути, потім я допоміг вибратися тобі... Поясни, хоч я й сам розумію дурість цього питання, - кинув руки, - навіщо ти мені брехав? - підняв на нього сумні очі.

- У чому брехав, ваша величність? - тактовно зробив крок до нього. - Я був із вами чесний.

- Я пам'ятаю як ти стояв переді мною на колінах, як я давав тобі нібито отруєне вино, як ти виконував будь-який мій наказ. Як мокрий бігав моїм садом, спотикаючись і тікаючи від варти, як сидів у моїй в'язниці і як притискався на моєму ліжку, - опустив очі. - Ти завжди падав на коліна, лише змінювався мій тон. Завжди слухав і щось відповідав, якщо попрошу. Ти ніколи не ставив дурних запитань і майже ніколи не перечив. Ти був добрим рабом, добрим слугою, - підняв обличчя й очі. - Я щиро хотів жити тільки тобою. Твоя простота і мудрість заворожили мене як ніщо інше. Я готовий був дивитися в твої очі вічно. Вони такі глибокі, такі темні й такі вчені... - встав, знову задивившись на них. - Вони гіпнотизують. Вони буквально поглинають мене.

- Ви хотіли щось запитати, - проковтнув слину, побоюючись близького майбутнього.

- Підійди до мене, - вказав очима на килим перед собою.

Той підкорився і наблизився.

- Скажи, - знову почав король, - ти... - і знову поглинули його ці темні очі.

Темні, розумні, віддані й відкриті як ніщо інше на всьому світі. Давид хотів знову тонути в них. Хотів обхопити це тіло руками, міцно його стиснути, наблизитися до губ і нехай вони роблять із ним усе, що самі захочуть. Королівський рот вражено прочинився. Слуга не відводив погляду, хоча чудово розумів, що може статися одразу за всім цим.

- Так, ваша величність? - запитав той.

- Ти хотів мене? По-справжньому. Чесно.

- Ви хочете чесно? - проковтнув слину.

- Так. Я не хочу думати, що ти тільки підкорявся мені, - м'яко взяв його за руку.

Аріф недовгий час подумав: "Я вже робив королю боляче. Його душа розірвана на частини вже багатьма людьми. Нехай вірить у казку. Нехай вірить у взаємність. Йому потрібно це. Без цього, йому буде погано. А я все одно скоро поїду."

- Давид, - несподівано звернувся до нього на ім'я, стиснувши королівську долоню.

Той округлив очі, ніби вдихаючи свіже повітря і життя у власне тіло. Взяв його руку міцніше.

- Ми вже прощаємося, тож... Я чесно боявся тебе, - ступив до нього і обійняв за поперек, притискаючись пахом. - Боявся як смерті. Я не думав, що ти серйозно. Я думав, що я просто іграшка в твоїх руках. Ти сам казав, що слуги подібні до мурах. Хто ж тоді раби? Хто є менший за різних комашок і мурах? Давид, - взяв його обома руками, - між нами надто велика прірва... - зітхнувши, поклав своє чоло на королівське. - Ми ніби з різних світів...

Той не витримав і взяв приятеля за шию, накинувшись на ці губи в шаленому поцілунку, який мав ледь не поглинути другого. Аріф відставив одну ногу назад, щоб утримати рівновагу.

- Яке в тебе тіло, - зворушливо говорив король, ковзаючи пальцями по його грудях і ключицях. - Яке воно м'яке, слухняне. Я не зможу без нього жити, - піддався вперед і знову накинувся на того.

- Твої рухи зачіпали струни моєї душі, - міцніше притиснув його, не відриваючись від поцілунку.

Давид усміхнувся:

- Як гарно ти говориш. Ніколи не розумів звідки в тобі стільки витонченості, - почав вести його до ліжка.

- Я сам не знав... - сповз йому на сідницю і міцно стиснув.

Той глибоко вдихнув, відчуваючи небувале бажання просто зараз:

- Хочеш стати вищим за короля? - повалив його на ліжко. – Узяти мою величність, - забрався зверху.

- Але ж є слуги, Карл... Вони дізнаються.

- Я знайду, що сказати, - роздратовано кинув, схопив його руку і поклав на свій пах. - Відчуваєш, як сильно я хочу тебе? Відчуваєш?

- Так, - вражено кивнув. - Небувало твердий, - підняв очі в очі.

- А ти будеш на мені. Хочеш? - поспішно кивнув, спускаючи руки на його живіт. - Ти не комашка і не раб. Ти будеш над самим королем, - спустився рукою до промежини і насупився, промацуючи його млявість. - Тобі не подобається? - почав гладити стовбур. - Хочеш по-іншому?

- Просто момент... - ніяково почав. - А раптом хтось дізнається?

- Ніхто, - квапливо спустився на підлогу і став перед ним на коліна, почавши швидко розстібати ці штани.

- Давид, - злякався слуга, піднявшись і спершись на руки, - що ви...? - той поцілував його фалос і швидко його заковтнув, почавши щось робити своїми губами і язиком; Аріф викотив очі, відчуваючи таке, про що мріяти не міг. - Давид! Ваша величність! Що? Оо! - відкинув голову. - Ви бентежите...! Боже мій! - міцно схопив його плече. - Д-Давид!

Той підняв очі:

- Ти розумієш, що мене заводить це? - облизнув кінчиком язика.

- Мене теж! - стиснув його плече. - Рубайте мені голову! - опустив обличчя. - Це прекрасно! - тремтячими очима видав на того. - Ваше... Боже! - закинув голову, як той знову заковтнув частину його тіла.

Після пестощів і сексу, коханці плюхнулися на перину. Обидва були в одних панчохах, до яких так і не дісталися жодні з рук. Решта одягу була розкидана навколо ліжка.

- Те, що ви робили зі мною, - шоковано видав Аріф, дивлячись на короля, - це було...

- Чому ти знову кличеш мене на "ви"? - перевернувся з живота на бік.

- Давид, це було чудово. Я ніколи не відчував такої насолоди. Це було...

- Хочеш, повторю? - невимушено заліз на його тіло рукою і погладив внутрішню частину стегна, дуже близько до промежини.

- Ти зводиш мене з розуму. Зупинись.

- А що якщо "ні"? - хитро усміхнувся і взявся за його господарство.

- Ти доводиш мене до крайнощів, - стрімко перевернув його на спину й осідлав.

Давид захоплено оглянув його у світлі сонця:

- Ти ніби мрія.

Той усміхнувся:

- Мрія? Приємно це чути від тебе, - нахилився і поглинув його губи в тривалому поцілунку.

Король дуже скоро знову збудився і таки спокусив приятеля на другий захід, у якому Аріф продовжував бути зверху, проте в іншій ролі.

Перекладач завітав до королівських покоїв якраз тоді, як його новий побратим не витримав і дав волю своїм стогонам, які він завжди тримав у собі. Почувши, що його величність зайнятий досить важливою справою, чоловік поквапився піти і перенести цю розмову трохи на потім.

По закінченню, слуга знову кинувся на монарші губи, все ще продовжуючи сидіти і не випускати його з себе.

- Я не хочу їхати, - зворушливо шепотів він. - Не хочу залишати тебе. Це було так прекрасно. Я... Я згадуватиму цей день як один з найкращих, що були в моєму житті.

- Один з…? А який же тоді найкращий? - з легкою посмішкою дивився на нього, тримаючи руки на сідницях.

- Коли ти купив мене, - спокусливо поцілував його, ніби заманюючи на ще один раз.

- Я тебе теж ніколи не забуду. Твоє тіло буде мені снитися у вологих снах.

Той усміхнувся:

- Невже я справді так подобаюся тобі?

- Я ти вважаєш, що я брешу? Я серйозно, - потягнувся до нього і знову поцілував.

Збираючись і одягаючись, молоді люди ще не раз відволікалися на погляди, поцілунки та відверті обійми.

- Яке прекрасне це тіло, - заворожував своїм голосом Давид, залежно обіймаючи того ззаду, коли вони були майже вдягнені. - Який гарний цей живіт, - провів по ньому руками, - ці стегна, ребра, а шия... - повів по ній носом, вдихаючи знайомий аромат. - А голова... Скільки в ній думок, - притулився до скроні, прикриваючи очі. - Який ти вчений... - міцніше його стиснув. - І який прекрасний... Не хочу відпускати тебе.

- Але я повинен. Я хочу дізнатися, хто я, - обернувся, - хто моя сім'я, який мій рід і предки.

- Я завжди чекатиму тебе назад, - задумливо подивився на нього. - Такого вченого... Красивого... І з цими очима. У них потонути хочеться, - поклав голову на його плече, продовжуючи дивитися в зіниці. - Я хочу запам'ятати їх. Вони такі прекрасні...

Аріф ніжно усміхнувся цьому мрійливому обличчю.

Насилу одягнувшись, постійно відволікаючись на свого гостя, Давид все одно не хотів його відпускати. Він хотів мало не силою затримати його, заточити у своєму замку і нікуди не пустити. Зробити своїм, а себе привласнити йому. Король уже мріяв про філософські розмови вранці і про ті книжки, про які Аріф захоплено буде йому розповідати після прочитання. Він хотів привласнити ці руки і торс собі, щоб вони належали тільки йому одному. Це обличчя, очі. Нехай Аріф не перший красень, але як же Давиду хотілося дивитися на нього. Хотілося дарувати подарунки, радувати й викликати посмішку. Хотілося мало не розчинитися в цій людині. Він дивився в ці очі й буквально йшов із цього світу, він давав себе поглинути в цих бездонних зіницях ніби в безодні. А губи, сідниці... Вони здавалися королю найпрекраснішими, що тільки є на цьому світі.

Він ні з ким не хотів ділитися. Забрати його в дружини і дитини, не віддавати вченим і винахідникам. Нікого не підпускати до нього, ні до кого не підпускати його самого. Давид уже розумів, що просто божеволіє, плануючи якесь звинувачення на адресу улюбленця, через яке Аріфа кинуть у в'язницю і не відпустять на жоден корабель із фаграми. Розумів, але безвольно піддавався цим поривам. У серці грала жадібність, ревнощі та проста жага пристрасті, жага насолодитися виглядом цієї людини, її голосом, манерами та принципами.

Король міцно схопив підопічного за передпліччя, усім своїм виглядом показуючи, що не відпустить його. Аріф серйозно злякався цих очей. Несподівано відчинилися двері:

- Сподіваюся, я не завадив вам, - безцеремонно зайшов Карл. - Адже я теж хочу попрощатися з бароном Харі, - підійшов до миски на столі й кинув у рот одну курагу. - Щось дивно ви прощаєтеся, - глянув на пози знайомих.

Давид із внутрішнім зусиллям розтиснув руку. Розум нарешті взяв гору. А може і не розум, може страх. Страх за те, що якщо Карл дізнається про все, то просто вб'є себе, чого сам Давид точно не переживе.

- Не хочу такого вченого відпускати, - пішов до нього монарх і потягнувся до солодощів. - А раптом він ще щось придумає? - подивився на воїна. - Мені більше статусу, якщо така людина буде при моєму дворі, а не поїде кудись на захід, - поклав курагу до рота і повернувся до другого знайомого, почавши її жувати.

- Усі ми будемо сумувати, - Карл склав руки на грудях, з усмішкою дивлячись на хіміка. - Ти хороша людина. Не хотілося б відпускати тебе, але що поробиш? - попрямував до нього. - Удачі тобі там, - по-дружньому обійняв його, поплескавши по спині. - Напевно й там щось хімічити будеш, - потішно усміхнувся, відсторонюючись.

Аріф також повеселів:

- Дякую. Тобі теж удачі тут. Бароном ти вже став, але може ще чогось захочеш. От щоб усе в тебе було, - поплескав по плечу.

- Хаха! Навчися там мечем розмахувати! - підштовхнув ліктем. - А то на одних порошках не виживеш.

Друг усміхнувся.

- А ти? - обернувся воїн на короля. - Уже всього побажав?

- А чого йому бажати? - невдоволено відвернувся до миски. - Я сам можу дати йому все, чого він захоче, - кинув до рота ще одну курагу.

- Так розумію настрій у тебе поганий.

Давид промовчав. Карл знову повернувся до Аріфа:

- Ну, завтра ще попрощаємося, - потиснув йому руку. - Хах, може я навіть до води поїду. Проведу так би мовити.

Знайомий кивнув і, побачивши відверто незадоволену потилицю короля, поквапився піти, пославшись на якусь заплановану справу. Лицаря попросили залишитися. Двері покоїв зачинилися.

- Хах, славний він, - усміхнувся Карл, проводжаючи того поглядом. - Хороша людина. І друг, - попрямував до його величності. - Хах, а ти чого такий похмурий?

Давид відвів погляд і потягнувся за вином:

- Він дурманить мою голову.

- У якому сенсі? - став поруч і взяв курагу, почавши її жувати.

- У сенсі, що я божеволію, коли бачу його очі, - випив.

- Мене вони теж лякають, - кивнув. - Такі уважні. Моторошно, - потішно обійняв короля ззаду і поцілував у щоку.

- Розкажи мені щось про нас із тобою. Я хочу відволіктися на щось приємне.

- Приємне? - зацікавлено притиснув його до себе.

- Не в цьому сенсі, - відвернув голову.

- Ой, тебе вже й обійняти міцніше не можна, - закотив очі й поклав підборіддя на плече, послабивши хватку. - Щось хороше... Пам'ятаєш, як ми в річці купалися, коли були підлітками? Хах... Хапали коней, бігли до Рукти, де людей немає, і просто з розбігу стрибали на саму глибину! Хаха! А вода холодна! Бр! - потряс його в тремтінні. - Усі в мурашках виходили. Сідали на сонце і грілися як ті ящірки. Хаха! Якими ми були шибениками. Слуги бігають, шукають тебе, а ти на колоді біля річки сидиш і грієшся. Такий мокрий, тремтячий і босий, - потішно посміхнувся.

Давид розслаблено сперся на того, згадуючи всі ці моменти.

- А пам'ятаєш як ми тарзанку знайшли? Ти так боявся стрибати з неї.

Король засмутився:

- А ті підлітки сміялися з мене, нібито я боягуз...

- Але ти ж не боягуз. Ти ж стрибнув із неї, - дбайливо притулився скронею до вуха.

- І вдарився... - опустив голову.

- Я тебе жалів... - ласкаво погладив його.

- Мені було боляче, - повернув голову і ліг на нього. - Я думав заражуся чимось через цю рану.

- Але потім ти сам туди пішов, - з легкою посмішкою видав. - Боявся, але стрибнув ще раз, а потім ще й ще. Тобі так це сподобалося, - потішно усміхнувся.

- Я брав реванш, - покосився на нього. - Що це за палиця на мотузці, що майбутнього короля лякає?

- Зараз тебе нічим не налякати, - дбайливо поцілував у скроню. - Чого там тарзанка якась?

- А пішли на річку? - вирівнявся. - Я сто років уже не плавав ніде.

- Я знайду гарне місце для купання мого короля, - усміхнувся і поцілував його у вилицю.

Фагри виїхали вже наступного дня. На загальний подив, за ними нав'язався і королівський кортеж. "Чого там, на два дні від державних справ відволічуся - нічого страшного не трапиться," - усміхався Давид. Їхав він у кареті, бо кінну прогулянку протягом цілих 8 годин міг просто не винести. Королівська дупа все ж дуже чутлива і вона зовсім не хотіла битися в сідлі весь цей час. Замість цього, Давид посадив із собою Аріфа і поїхав.

За час такої довгої поїздки, король знову почав божеволіти. У голові вже з силою билися плани щодо того, як залишити таку людину в країні. Як прив'язати її до себе і як ні до кого її не пускати через ці моторошні ревнощі. Вони говорили, щось обговорювали і коментували. Після обіду, Давид втомлено закрив фіранки, посилаючись на те, що втомився дихати дорожнім пилом, сказав Аріфу підсісти ближче і просто-таки спокусив його на пестощі, від яких ніяк не міг утриматися. "Наостанок. Востаннє. Навряд чи ми ще побачимося, тож..." Нехай це було тільки за допомогою рук, але Аріф щоразу здригався, як чув поруч тупіт копит чийогось коня. Щоразу здавалося йому, що ось-ось хтось зазирне сюди й побачить, чим вони займаються. Королю-то нічого не скажуть, а от йому? Вченого лякала ця близькість, але особливого виходу в нього не було. Необхідно було грати в пристрасть і обожнювання. Приїхавши безпосередньо на місце, король знову зачинився з ним і поцілував до такої міри відверто, що обидва мимоволі збудилися.

- Я буду сумувати за тобою... - Давид із тугою провів пальцем по лінії його щелепи.

- Я теж буду згадувати тебе, - поступливо поцілував цю руку.

- Як на тому ринку... - ніжно посміхнувся і провів рукою по його обличчю, як робив це перед покупкою.

- Так, мій пане, - погладив об цю долоню, покірно дивлячись в очі.

- Боже мій, пиши мені хоч про нісенітниці якісь. Я буду неймовірно сумувати за тобою.

- Звичайно, ваша величність.

На корабель делегацію провели цього ж вечора. Фагри попливли ще засвітло, тож ніч вони зустріли вже посеред води. Аріфа заколисувало неймовірно. Молодий чоловік навіть не підозрював, що велика вода поводиться саме так.

Король же вирушив на ночівлю до свого батька. Це було досить необачним кроком, але хто посміє відмовити самому монарху, навіть якщо ти батько цього монарха? Леоніду нічого не залишалося окрім як прийняти свого сина з черговою привітністю. Щирості в усій цій гостинності не було. Батько ще мало відійшов від поминок своєї доньки, вбитої власним сином. Короля нагодували, поклали в ліжко й залишили відпочивати. Однак довгим сон не був.

Близько першої години ночі, Давид почув тваринні крики драконів, що з власним переляком летіли на околицю країни. Багато з них бігли на круті схили скелястої затоки, навіть не стільки рятуючись, як бажаючи перевести дух. Їх було мало, але кожен створював стільки галасу, котрий розносився на кілометри, що здавалося в небі літає ціла орда цих чорних тварюк. Вони виробляли піруети, плювалися вогнем, дивом не підпалюючи дерева і ліси, кричали і безконтрольно літали, будячи всіх жителів Кромії.

Підскочивши до вікна, король нічого не міг побачити, і це не дивно - чорний звір уночі стає абсолютно невидимим. Допомагав тільки вогонь, який вивергали тварюки, літаючи в небі. На вуха був поставлений не тільки замок, а й прилегле місто. Давид уже почав було роздавати накази, як земля під ним здригнулася, змусивши присутніх похитнутися. Тваринні крики стали голоснішими, сповіщаючи всіх про велику небезпеку. Кричати почала і перелякана домашня худоба.

Обидва королі підскочили до своїх вікон і тут же виглянули назовні. На жаль, ніч світлішою не стала, але Давид зміг розрізнити якийсь далекий гуркіт, що луною доходив до цих земель. Ґрунт колихався, дракони кричали, а в столицю, здавалося, прийшов сам апокаліпсис.

Вулкан з гуркотом підкидав у небо розпечене каміння і лаву, створюючи цілу хмару з власного попелу і газів, що густими потоками летіли вгору. Розпечені доріжки лави, що повільно стікали по горі, підпалювали і валили кожне деревце, огортали собою кожен камінь, буквально ховаючи його в собі. Житла драконів уже були запечатані цими самими потоками, деякі з яких сочилися прямо з нір. Не таке страшне виверження, коли дим і попіл ідуть угору, не така страшна лава, коли вона і до річки ледве доходить, страшний землетрус, від якого розколювалися дороги, валилися церкви і будинки, не кажучи про те каміння, що шматками падало з оборонного муру і королівського замку. Тряслося все місто і довколишні поселення. Бився посуд, обвалювалися дахи. Самі люди не могли пересуватися, так сильно трусило ґрунт. Усі трималися землі. Хтось відчайдушно намагався втекти з міста, ухиляючись від уламків, хтось юрмився на площі, притискаючись до інших людей і сподіваючись, що їх не зачепить, хтось намагався сховатися у власній оселі, залізши до згаслої печі або під потужний стіл. Вельможі та слуги, що сиділи тоді в королівському замку, забігли до катакомб, які трусилися ледь не сильніше, ніж саме тіло будови.

Хвилі й підземні поштовхи відчули навіть у Хорії, у Хронбурзі, піднявши його маркіза з ліжка.

В Оне руйнувалося не все, але те, як трусився замок - тимчасовий притулок королівського подружжя - вганяло Терезу мало не в паніку. Притримуючи свій живіт, дівчина тулилася до Амірана, який сьогодні приїхав, і просто молилася, сподіваючись на краще. Чоловік швидко зібрав біля себе всіх своїх друзів і знайомих. Кожному особисто намалював закреслене двома лініями коло власною кров'ю на лобі, обхопив їх своїми довгими руками і просто почав чекати кінця всього цього. Зі столів і тумб падали речі, самі собою відчинялися шухляди й моталася під стелею люстра, тягнулося по підлозі важке ліжко, падали шафи й билися об стіну підвішені на мотузці картини. Кожен молився так пристрасно як тільки міг. Кожен говорив зі своїм богом, у якого вірив. Зараз не було важливо, що подумають про це інші. Важливо було залишитися в живих, а не стати похованими під тонами каменю.

Виверження тривало до самого ранку, на відміну від землетрусу, що зруйнував усе, до чого тільки міг дістатися, і затих вже за дві години, кидаючи наостанок останні легкі поштовхи. Мешканці злякано перезиралися, ніби очікуючи продовження цього страшного дійства, але на щастя... Вибухнув тільки вулкан, шаленим потоком виплюнувши назовні нову порцію каміння та лави. Цього дня вона струменіла з усіх боків цієї вогнедишної гори, заливаючи собою буквально все. Над столицею ж із самої ночі висіла гігантська хмара попелу, що вже до вечора почала повільно осідати у вигляді дрібного кислотного дощу і простого пилу, що змішувався з уламками будівель.

Давид вирушив назад із першими променями сонця. Здалеку бачачи все те, що відбувалося в столиці, він просто не наважився наблизитися до цієї величезної і щільної хмари, що без вітру продовжувала висіти над містом.

- Мій дім... - із сумом дивився він на зруйнований дощенту королівський замок, що стояв на пагорбі. - Я виріс там...

Слуги та вартові могли тільки зітхнути. Їм теж подобалося це місце. Таємні ходи, прекрасний сад, красиві галереї та чудові зали. Чого вартий один бальний. У дзеркалах, золоті й такий просторий... Густав сумував разом із паном, адже скільки всього він робив у цьому місці, як довго служив там? А вечорами залазив у свою кімнатку поблизу королівських покоїв і просто насолоджувався цим життям. У столиці, в королівському замку...

Давид хотів було вирушити прямо до цих руїн і подивитися на них зблизька, але чи був у цьому сенс? "Його вже не відбудують... Це - руїни місця, де пройшло все моє попереднє життя. Скільки всього... Я сумуватиму за залою ради, за тронною залою, особливо за садом сумуватиму. Він був такий прекрасний..."

- На цьому місці, - із сумом почав він, - тепер буде королівська усипальня. Нехай розберуть уламки і зведуть нову красиву будівлю. Я хочу, щоб усі мої предки, я і мої нащадки лежали над тими катакомбами, куди завжди ці тіла і клали. Моя династія, - глянув на Густава. - Якщо ж хтось захопить владу або візьме корону з інших причин - я все одно не хочу, щоб їх ховали з моїми предками. Там будуть тільки Яструби. Тільки моя родина, - повернув голову до столиці.

Ближче до вечора, король нарешті прибув в Оне. Насамперед дізнався як його дружина. Тереза була дуже налякана всіма цими поштовхами, проте викидня або передчасних пологів у неї не сталося. Наразі королева гуляла навколишніми галявинами, бажаючи бути подалі від будинків і замку, які в разі чого знову можуть почати труситися. Скарбник уже був зайнятий підрахунком збитків, Броніслав і Люціус - прибиранням вулиць від тіл і уламків, Платон вирушив на місце головного собору і проводив в інших місцях меси, Філіп, від хвилювання, знову наліг на їжу, однак і справами займався - регулював виконання королівських наказів, Наана була зайнята драконами, заспокоюючи декого з тих, чиї яйця чи немовлята залишилися поховані під шаром лави. І тільки Давид у всій цій метушні піддався меланхолії.

Покликав до себе Карла і просто обійняв його, почавши сумувати через втрату рідного гнізда, рідної домівки, де він народився і виріс. Приятель утішав його всім, чим тільки міг, однак туги менше не ставало. Зрештою, було вирішено переїхати й звідси, бо місцевий замок зовсім не годився для тривалого перебування всього королівського двору - він просто був малий для такої кількості людей. Згадався палац, який подарували королю на весілля.