Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

День був похмурий, підступний. Від самого ранку слуги метушилися замком, немов вжалені, все прибираючи, готуючи і чепурячи перед поверненням государя. У саду ретельніше відчистили доріжки від снігу і льоду, в коридорах по три рази пройшлися віником і мокрими ганчірками. Кухарі на кухні вмирали по-своєму. Подібної долі змогли оминути лише особисті слуги місцевих вельмож, що також, не без хвилювання, очікували короля додому.

Мадлен прокинулася досить рано, ще до сходу сонця, о сьомій. Виглянула у вікно і подзвонила в дзвіночок, викликаючи Ірину. Поки та йшла - задумалася. За ці півтора тижні, що минули з моменту її ганебного падіння, дівчина встигла все обміркувати, заспокоїтися і сподіватися, що інші почали цей випадок забувати. У планах на сьогодні був довгоочікуваний вихід у світ: "Сьогодні всі будуть зайняті королем, тож на мене уваги звернуть не так багато," - думала вона про себе. Нова сукня висіла на манекені вже три дні і лише чекала моменту, коли її нарешті одягнуть. Вона була зеленою, з блискучого на світлі атласу, із золотими стрічками на спідниці та з дорогоцінною вишивкою на корсеті. Недовгі рукави і виріз декольте мали на собі трохи мережива, що гармоніювало з усім навколо і з багатим намистом зокрема. Під нього-то все це і шилося.

Крім сукні на манекені, в кімнаті з'явився і мольберт з фарбами, полотном, де був зображений ще недописаний натюрморт з вази, пари яблук і тканини, що акуратно лежали на тумбі, поблизу вікна. Закінчення роботи дівчина запланувала на цей ранок, на час до приїзду короля, що за словами гінця мав прибути до обіду.

Крім слуг метушилися і вельможі. Кожен шукав ошатну сукню і найпристойніші аксесуари. Кінець війни все-таки, та й свого короля вони давно вже не бачили. Будь-які прийоми і ради Філіп вирішив скасувати, щоб ще й вони не заважали зустріти правителя гідно. Готувався і двір, вулиці, марафет йшов всюди. Незважаючи на нещодавнє свято, веселі вивіски вирішили зняти, бо Давида все це могло тільки засмутити. Хоч святкування і було вже після звістки про перемогу, але було воно без короля, що ледве пробирався по льоду в столицю. Городяни також готувалися: все чистили й драїли, вбиралися хто як міг, щоб подивитися на короля на власні очі, коли той минатиме головну вулицю.

Аріф однак до всього цього захвату не приєднувався. Його хвилювало навчання і якийсь дивний сум, що не полишав юнака з дня звістки про перемогу. Легка паніка про те, що Давид може заборонити йому вчитися, межувала з дивною пригніченістю всього тіла, що зовсім цього довгоочікуваного повернення не хотіло. Аріфу було соромно за такі думки й бажання. Він змушував себе радіти, проте радіти не виходило.

Давид увійшов у місто близько полудня. Втомлений, злий, роздратований і смердючий, він повільно продовжував іти вперед, але вже бруківкою, очищеною від льоду. Застрибнув на коня. Крок від цього швидшим не став. Незвично бородатий, злий і брудний, він все одно викликав у місцевих радість. "Хай живе король!" - кричали звідусіль городяни і кидали в небо крупу, замість конфетті, яких у них не було. Оглянувши радісний натовп, королівське серце знову налилося теплом і ласкою, шкода, що ненадовго. Один із селян радів так сильно, що ненавмисно кинув жменю пшона прямо в короля і влучив тим самим точно в голову, обличчя. В одну мить, спокійне обличчя Давида перетворилося на щось страшне. Поглянув на нещасного, що посмів кинути крупою прямо у свого володаря-завойовника. Той заплив жахом і, забарившись секунду, впав перед паном на коліна, благаючи про прощення. Давид різким рухом відвернувся, вдарив кобилу п'ятами і поспішив до замку, цього разу не звертаючи на городян і найменшої уваги.

Заїхав у стіни замку та зістрибнув з коня просто на початку доріжки, яку для нього й викотили. Навколо юрмилися ошатні вельможі, Філіп і купи слуг. Король ненависним поглядом оглянув усіх. Ті насторожилися і злякалися таких очей.

- Ніяких справ і проблем я зараз вирішувати не збираюся! - вигукнув той. - Я хочу гарячу ванну! - подивився на купку слуг. - Смажене молочне порося! І покликати до мене Аріфа! – важким кроком вирушив усередину.

Шлейф з дурнопахучим запахом, що слідував за правителем, усім давав зрозуміти, що ванна йому необхідна справді терміново. Вельможі провели молодого чоловіка неспокійним поглядом і скоро поспішили слідом. Слуги навпроти, розбіглися як таргани, якнайшвидше бажаючи розпочати свою роботу. Філіп ще кілька хвилин роздавав накази і зустрічав генералів.

Давид ішов швидко, важко, королівський двір ледве за ним встигав, проте скоро всі припинили гонитву, бо король одним своїм поглядом дав їм зрозуміти, що говорити він зараз не в настрої. Дворяни розійшлися, а правитель зник за дверима ванної. Скоро прибіг цирульник, слуги з гарячою водою і милом. Государ занурився у ванну вже безбородий і пострижений.

Двір однак зацікавився генералами, що не без красномовного перебільшення стали розповідати про всі подвиги і про битви зокрема. Чоловіків цікавили битви і політика, а от жінки зацікавилися новою королевою, адже за словами очевидців вона була далеко не красунею і вирізнялася грубуватим характером. За винятком деяких зачарованих військовими начальниками панянок, жіноче населення віддалилося і засіло у вітальні Вікторії, де було достатньо місця якраз для п'яти фрейлін. Усі сіли на свої місця, хазяйка наказала принести гостям чай.

- Не подобається мені ця Дар’я, - сумнівно видала Вікторія, поправивши фіжму за своєю спиною.

- А кому вона взагалі подобається? - сіла Жанна на підлокітник до Віолетти.

- Не наговорюйте, - почала її подруга в крілі. - Може ця Дар’я не така вже й погана. Ви ж знаєте цих чоловіків. Вічно вони все перебільшують.

- Ну не кажіть, - сиділа біля господині Марта. - Їм вона точно не сподобалася. Та й згадай, що при них сказав Давид: "Не жінка і не чоловік." Це як узагалі? Якщо чесно, то мені зовсім не хочеться, щоб нами таке щось керувало.

- Ой, - махнула на неї Віолетта, - ти і на Маріку так говорила.

- А минула королева була поганою? - дивувалася Мадлен у своєму кріслі.

- Не те щоб поганою... – сумнівно протягнула Віолетта.

- Вона була трохи дивною, - кивнула Вікторія.

- І чим же? – глянула на ту норійка.

- Застарілі плаття носила. Та ще й без фіжми, - почала Жанна. - Її взагалі в парадній сукні рідко побачити можна було. Вона щодня в одному й тому ж ходила.

- Давид такий жадібний на вбрання? - дивувалася новенька.

- Ні, він якраз і вбирається постійно, - відповіла Вікторія. - Маріка ж могла гарно вдягнутися тільки на свята. Вона відверто цю фіжму не любила.

- Її можна зрозуміти, - неоднозначно кивнула білявка.

- Панталони вона любила ще менше, - махнула рукою Жанна. - Кажуть, вона їх узагалі ніколи не одягала.

- Як же так? - здивувалася Мадлен.

- Це не найдивовижніше, що вона робила.

- А що ж іще? - цікавилася дівчина в зеленому.

- Кажуть, - притихла Жанна, трохи нахилившись до тієї, - вона була такою нещасною, що у своєї служниці кохання шукала, - вирівнялася і почала багатозначно кивати.

- Кохання у служниці? - широко відкрила очі.

- Так, ходили такі чутки, - підтвердила Марта, - але ми не знаємо правда це чи ні.

- Зі служницями вона спілкувалася більше, ніж із нами, - сумно зауважила Віолетта. - Тож ми все дізнавалися вже з третіх вуст.

- Але це дивно, - видала Мадлен. - Шукати кохання у своєї служниці… А Давид? Він же кохав її.

- Не так довго, як ти думаєш, - видала Марта і відвела погляд. - У нас не прийнято обговорювати чому.

- Краще розкажи про себе, - почала Вікторія на норійку. - Що там із твоїм залицяльником?

Мадлен подивилася на неї косо, не бажаючи згадувати, як вона застала її в сльозах.

- Так. І що це за намисто? - зацікавилася Віолетта. - Таке витончене...

- Це він мені подарував, - перейшла дівчина на неї. - Дуже гарне, - оглянула блискуче каміння на грудях.

- Цілий статок мабуть коштує, - оцінила все Марта. - Щедрий подарунок однак, щедрий...

- Навіть занадто щедрий, - засумнівалася Жанна. - Підозріло щедрий. Хто твій залицяльник? Не Піднебесний випадково?

- Ні, - посміхнулася їй білявка. - Але чоловік справді не скупий на подарунки.

- Навіть цікаво, що подарувала йому ти, - задумалася Вікторія.

- Хах, себе.

Подруги широко розкрили вражені очі.

- Себе? - перелякалася Вікторія. - Мадлено, чим ти думала? Хто тебе зіпсовану тепер заміж візьме? Боже мій... - закрила обличчя руками. - Дурепа...

- Хах, дівчата, ви не зрозуміли, - потішно всміхнулася та. - Я йому свій портрет подарувала.

Усі із полегшенням видихнули.

- Фух, - поклала руку на серце Жанна. - Ну й жарти в тебе, - піднялася і подзвонила в дзвіночок.

- Ми вже злякатися за тебе встигли, - видала Марта.

- Мені потрібно після такого випити, - констатувала Вікторія, опустивши руки.

Заглянула служниця.

- Принеси пляшку вина, - сказала їй Жанна. - Нам усім випити потрібно, - повернулася на своє місце.

- Я ж не дурна, ви чого, - посміхнулася їм Мадлен.

- Ми це знаємо, просто ти так це сказала... - ще раз видихнула Жанна. - Не варто так жартувати.

Принесли вино, келихи, розлили напій і пішли, залишивши пляшку на столі. Кожна з дівчат зробила ковток.

- Я сподіваюся, йому сподобалося, - з усмішкою видала норійка. - Я старалася.

- Ти сама його писала? - здивувалася Марта.

- Він тобі не відповів? - насупилася Жанна.

- Так, - кивнула обом. - У нас поки що мовчання. Він уже кілька днів мені нічого не пише.

- Як так? - видала Вікторія.

- Не знаю, - знизала плечима. – Сподіваюся сьогодні зустрітися з ним. До генералів, він чомусь не вийшов... - опустила сумний погляд на вино.

- То ти вже знаєш хто це? - округлила очі Віолетта.

- Так, - кивнула. - Ця людина не така молода, як я сподівалася, - із важким подихом відпила.

- Давай розповідай! - вигукнула схвильована Жанна. - Хто це? Який він? Він гарний? Високий? Те, що багатий - бачимо, - грайливо махнула рукою. - Він товстий?

- Хах, ні, він зовсім не товстий, але я не можу сказати, хто він. Самі скоро дізнаєтеся... - покрилася рум'янцем.

Чоловіки тим часом усе ще обговорювали війну та політику. Однак декому всі ці довгі розмови були не так цікаві. Троє чоловіків, що являли собою досить близьких друзів, пішли геть, присіли у вітальні маркіза де Жаннера і дістали карти. Мішав Аміран.

- Зайві розмови завжди мене до ручки доводили, - розв'язно видав маркіз, відпиваючи вино з кубка.

- Але незважаючи на це, Ви любите поговорити, - став роздавати барон.

- Але не про політику. Давайте поговоримо про жінок.

- Жінки... Ех, загадкові створіння, - поклав колоду на центр столу.

- Бачиться ви собі нову коханку знайшли, - усміхнувся йому приятель.

- Поки що, вона мені не коханка, - взяв карти. - Занадто молода і незаміжня. Псувати дівчинку не хочеться.

- Хах, ви її будете псувати після того, як хтось інший зіпсує, - весело зауважив племінник барона.

Цей молодий чоловік був високим і худорлявим, досить сильно на свого дядька схожим, проте ніс його був витонченішим і меншим, а очі - вужчими й хитрішими. Агат, так само як і його родич, надавав перевагу темному одягу. До слова, у них із дядьком навіть розміри були схожі. Племіннику було 19.

- Це точно, - з усмішкою підтвердив Аміран. - Однак з Олександром мені не зрівнятися, - глянув на маркіза. - Розбестити черниць - це вища майстерність...

- Розбестити... - гордо протягнув той. - Одна з них узагалі завагітніла від мене, - з усмішкою відпив вина.

- Її вигнали з монастиря? - здивувався юнак.

- Хах, ні. Вона наплела, що до неї вночі святий дух приходив. Як не дивно, але їй повірили.

Ті розсміялися.

- Отець, син і Олександр! - видав Агат.

Маркіз усміхнувся цьому:

- У лики святих пора.

- Я не зможу без Вас жити, - взяв його за передпліччя Аміран. - Продовжуйте грішити. Ви моє сонце серед цих святош.

- Та ви самі кому завгодно фору дасте.

- До вашої майстерності мені ще далеко.

- Не кажіть так, дядьку, - зауважив племінник. - Такого чорта, як ви, ще пошукати потрібно.

- Хах, дивіться ще від церкви мене відлучать, - відпустив приятеля барон.

- Деякі священики і так вас бояться, - усміхнувся маркіз.

- Кумедно бачити як вони хрестяться, - усміхнувся той, - і мене при цьому хрестять. Ох уже ці священики...

- А не хочете зробити капость? - хитро подивився на нього племінник.

- Ох уже ці хитрі очі! - вигукнув на нього дядько. - Що ти вже задумав?

- Нічого такого. Просто маленькі капості.

- Ох, ну маленькі мені не до душі, - відкинувся на спинку. - Я хочу щось побільше.

- Я можу і побільше придумати, - подивився на нього Олександр.

- Спокушаєте мене на зло? - покосився на той друга.

- Звичайно, я так скучив за вашою демонічною натурою, що готовий на багато що.

- Хм... - зловісно посміхнувся. - Ну тоді граємо сьогодні на капості. Той, хто програв, робить усе, що йому скажуть.

Через годину, до королівського замку під'їхав екіпаж. А ще через десять хвилин, у королівську ванну зайшов молодий чоловік у зеленій мантії. Аріф подивився на служниць, які омивали правителя, на самого Давида, що, відкинувши назад голову, просто хропів, широко відкривши рот, і пошепки звернувся до дівчат:

- Його величність хотіли мене терміново бачити?

Ті мовчки знизали плечима, кивнули на тацю з горобиновими тістечками і продовжили терти тіло монарха як і раніше. Аріф був голодний, тож не посоромився підійти і взяти частування в руки. Щоб його з'їсти, відійшов у дальній кут і відвернувся. Чи то він чавкав голосно, чи то нижній шар тіста був занадто хрустким, але Давид від цих звуків прокинувся. Сонно оглянув служниць, незрозумілу фігуру в кутку і кивнув дівчатам:

- Спину терли?

Ті мотнули головою.

- Значить тріть, - нахилився вперед і мляво вмився.

Встановивши лікті на краях ванни, покосився на фігуру:

- Ви хто? І хто дозволив вам увійти?

Аріф розгублено повернувся і з набитим ротом спробував порозумітися:

- Мені сказали, що ви кликали мене, - із зусиллям проковтнув усе наповнення роту і облизав губи від крему.

- Що це на тобі? – оглянув вбрання.

- Навчальна мантія. Я в інститут пішов, - підійшов до таці й поставив недоїдений шматок на неї, наблизився до короля.

- Хто тебе прийняв посеред року? - стежив за ним очима.

- Ніхто. Я просто ходжу на пари. Щодо цього я хотів із вами поговорити.

- Щоб тебе прийняли?

- Не зовсім. Там навчають застарілих речей, ваша величність.

- Стань на коліна.

- Так людей лікувати не можна, - спустився, продовжуючи промову. - Це потрібно змінювати. Ваша величносте, я хотів попросити у вас заступництва і влади, для того, щоб змінити все те, що людей тільки вбиває.

- Золотий ключ у тебе?

- Так, він завжди зі мною, - поклав руку на груди. - Ви хочете, щоб я відвідав вас сьогодні?

- Ні. Підготуйся. Зараз готуйся.

Серце хіміка стиснулося.

- Зараз? - болісно стиснув ключ через тканину.

- Так.

- Добре, - смиренно опустив очі та піднявся.

- Потім, я тебе вислухаю.

- Спасибі, ваша величносте, - дрібно вклонився і вийшов за двері.

"Плата за багатства і затишок, - сумно думав він про себе, мляво крокуючи до кімнати. - Нічого не буває просто так. І така благодать у мене теж не просто так, - оглянув стіни коридору, прикрашені гобеленами. - Я так і залишився рабом, - опустив плечі й голову. - Раб, у якого багатий господар..."

Давид його відвідав за півгодини. Уже чистий, у королівському вбранні та блискучій короні, правитель особисто відчинив двері, зайшов, спритним рухом зачинив їх на ключ і залишив його в замковій щілині.

- Ваша величносте, - підскочив Аріф, відволікаючись від писанини і злякано прикривши собою папір із чорнилом.

- Усе вчишся писати? - глянув на нього.

- У мене ще погано виходить.

- Стільки часу минуло, - попрямував до нього, - я думав ти вже навчився орудувати пером, - притулився до тіла.

- Ваша величність, - трохи відсторонився, упершись ззаду в спинку стільця.

- Ти розумієш, що я сумував? - силою притиснув його до себе за стегна.

- Так, я відчуваю. Ви дуже за мною сумували, - схвильовано проковтнув слину.

- А ще ти маєш розуміти, що весь цей час я був тобі вірний і жодна повія в моєму наметі за час походу не побувала.

- Це лестить мені, ваша величносте... Дуже лестить.

Той наблизився до обличчя:

- Я хочу взяти тебе так, як цього не робив до мене ніхто... - впився пальцями в його пружні сідниці.

Аріф ледь свідомість від таких слів не втратив, до такої міри йому стало страшно. Силою втримавши свідомість на місці, він боязко проковтнув слину і повернувся до правителя спиною. Той міцно взяв стегна в руки й підповз долонею до знайомого паху. Хімік здригнувся, але виду не подав. Впився пальцями в стіл, приготувавшись витерпіти все, що з ним зараз робитимуть. Король задер мантію, слуга сильно заплющив очі.

За десять хвилин дійства, коли Давид виверг сім'я, він узяв плече приятеля і розвернув знайомого до себе. Широко розкрив очі, побачивши солоні потоки на червоних щоках:

- Аріфе, ти плачеш?

- Від задоволення, ваша величносте, - із силою втягнув соплі й витер рукавом обличчя. - Я сумував за вами…

- Аріфе... - з ніжністю подивився на нього. - Я теж сумував, - взяв його потилицю і припав до губ у м'якому поцілунку. - Але я ще не наситився, - міцно обійняв за поперек. - Я хочу ще, - потерся вухом об скроню. - Я так давно не розділяв із кимось ложе... Так давно не відчував чийогось гарячого тіла... - вдихнув його аромат.

- Добре, - опустив сумні очі.

- Ти не хочеш? - покосився на нього.

- Ваше слово для мене закон, ваша величність, - неохоче огорнув його руками і перехопив зап'ястя. - Я виконаю все, що ви скажете, - ліг підборіддям на плече, відчуваючи, що він зараз абсолютно безвольна істота.

- Люблю твою поступливість, - ніжно посміхнувся Давид і погладив його потилицю. - Нікого немає такого ж слухняного як ти, - поцілував приятеля в шию.

Аріф хотів було відсторонитися, але зміг тільки відвести погляд. Він просто не мав права сказати цій людині "ні", не міг, не смів. Річ навіть не в повазі чи страху, а в простій подяці за затишок, смачну їжу і м'яку постіль, за можливість навчатися і добре одягатися. Слузі не вистачало сміливості відмовити в цій "подяці".

Пішов Давид тільки за годину, коли його жага похоті та фізичні сили почали вичерпуватися. Повністю задовольнивши себе, він одягнувся, на прощання поцілував знайомого в шию і вийшов. Аріф його очима не проводжав. Молодий чоловік мовчки накрився ковдрою, відвернувшись від дверей, і став дивитися на вогонь у каміні, ні про що при цьому не думаючи.

Перед вечерею, король наважився провідати сина, потримати його на руках, подивитися в його очі й подивитися, з якими іграшками він грається. Дитина в руки давалася неохоче і постійно від батьків відповзала в дальній кут ліжечка. Незв'язно белькотала, будучи на руках, і кидалася в батька іграшками, будучи в ліжечку. Така поведінка Давида, м'яко кажучи, не влаштовувала. Наказав служницям бути з Антоном суворіше і дохідливо йому пояснити, що ані короля, ані свого батька бити не можна. Жінки поставилися до цих бажань із розумінням.

Вечерю Давид проводив у галасливій компанії. Це був не просто стіл, а середньої величини бенкет для всіх придворних, що перебували зараз у замку. Вино лилося рікою, а страви дуже швидко на своїх тарілках закінчувалися. Король сидів за власним столом ледь не на самоті - Філіп не говорив, а їв, Дар’я ще не приїхала, вирішивши затриматися через ожеледицю, а більше садити поряд не було й нікого. Барони пили за своє, регулярно вигукуючи тости на адресу короля, графи й маркізи їм потурали, роблячи з тостів справжні розповіді. Міністри веселилися у своєму колі, а генерали - у своєму. Було весело і водночас нудно. Перемога перемогою, але на душі у Давида було важко. Вирішив напитися.

Келих за келихом зникало в його череві вино. Алкоголь його розкріпачив так, що в один момент він просто розплакався, ледь не кидаючи свою голову в салат. Сльози ці були такі великі й гіркі, що іншим уже було зовсім не до веселощів. Усі хотіли б заспокоїти короля й розвеселити, але через його п'яне лепетання зовсім було незрозуміло через що ж він плаче. Під руки Давида віднесли до спальні, роздягнули і поклали в ліжко. Всю дорогу він бурмотів щось про риб, проте ніхто не міг зрозуміти до чого це. Бенкетувати було вже не весело, тож придворні ще трохи посиділи, та й розійшлися.

Оскільки Мадлен на бенкет не ходила, з міркування, що її можуть несподівано присоромити, вона вже лежала в ліжку. Ірина гасила свічки, а пані задумливо за нею спостерігала.

- Ірино, - несподівано видала, - ти ж служила покійній королеві? А скільки ти їй служила?

- З дня весілля.

- І ти з нею була досить близька? - невимушено запитала.

- Так. Королева Маріка любила мене, - задула передостанню свічку і подивилася на пані. - А ви хотіли щось дізнатися?

- Так, я сьогодні почула щось дивне про минулу королеву, і я хотіла б дізнатися, чи правда це.

- Я постараюся відповісти.

- Загалом, я дізналася про чутки, що ходили раніше, що нібито Маріка шукала кохання у якоїсь зі своїх служниць. Це правда? – насупилася. - Їй подобалися жінки?

- Я не можу відповісти на це питання точно. Я знаю лише те, що Давида вона любила більше, ніж він її.

- Але любити жінок... Це можливо? Я маю на увазі, що я ніколи такого не бачила. Я навіть уявити собі такого не можу.

Та знизала плечима:

- Напевно можливо, раз про це говорять. Якщо є чоловіки, що люблять чоловіків, то чому не може бути жінок, що люблять жінок? Я з такими не стикалася, але швидше за все вони є. А чому ви цікавитеся?

- Незвично так... Ніколи б не подумала, що таке буває.

- Але воно буває.

- Гаразд. Іди. Розбудиш мене завтра теж о сьомій.

- Так, пані, - зробила реверанс з опущеною головою і вийшла.

"Допитлива яка, - розмірковувала дівчина, крокуючи коридором. - Менше знаєш - міцніше спиш."

Підійшовши до дверей Аріфа, неголосно постукала, прочинила й зазирнула всередину. Там було темно. У каміні тліло вугілля, у вікна бив дрібний дощ.

- Аріфе, - прошепотіла, заходячи всередину зі свічкою, - ти спиш?

- Ні, - цілком ясно відповів той із ліжка. - Але я не хочу зараз говорити.

- А чого в темряві лежиш? - закрила зсередини, уже кажучи нормальною гучністю. - Холод собачий. Хоч би поліно підкинув, - підійшла до каміна.

- Я хочу побути один.

- Щось сталося? - підклала у вугілля кілька деревинок.

- Це неважливо.

- А голос у тебе такий, що важливо, - обернулася на нього і насупилася. - Ти що, голий лежиш?

Той перекинувся.

- Аріфе, ти ж захворієш.

- Можеш піти? Я не хочу говорити.

- Ну Аріфе, - підійшла і сіла на край, поставивши свічку на тумбу, - розкажи, тобі одразу стане легше.

- Ні.

- Ну що ж ти примхливий такий? - легенько штовхнула його в плече.

- Ірино, - суворо подивився на неї, - я не хочу говорити про те, що трапилося.

- Хто тебе образив? - дбайливо погладила волосся.

Той смикнув головою, скидаючи руку:

- Я дитина? Чи я тюхтій, щоб мене ображав хтось?

- Ні, просто... А чому ти ще можеш бути сумним? - поклала руки на ногах. - Тебе явно хтось образив.

Той відвернувся:

- Іди геть. Я хочу побути один.

- Аріфе... - потягнулася до нього.

- Я не хочу це обговорювати.

- Це Давид? - повернула долоню до колін.

- Я. Не. Хочу. Це. Обговорювати, - жорстко подивився на неї. - Яке слово тобі не зрозуміле?

Ірина просто поцілувала його в лоб, взяла свічку і вийшла. Аріф провів її поглядом. Різко відвернувся від дверей і втупився на вугілля.

"Бідний, - думала дівчина, крокуючи до своєї комірчини. - Маріка плакала, коли Давид таке робив із нею... Шкода його..."

Настала ніч, усі лягли спати, проте дехто з вищих чинів очі заплющити так і не наважився. З таємних ходів, просто з катакомб, долинав моторошний гул, від якого волосся на голові ставало дибки. Філіп дав наказ прочесати підземелля і убезпечити кожного з міністрів, особливо короля. На жах слуг і лицарів, що вирушили до королівської спальні, правителя в ліжку не виявилося, як зрештою й ніде. Знайшли Давида тільки через двадцять хвилин, у королівській усипальниці, що сидів на холодному камінні, прямо під кам'яною труною Маріки, куди її помістили на дев'ятий день муміфікації, і гірко плакав, завиваючи біля неї немов самотній сірий вовк. Насилу і через опір, але короля повернули в його покої, переодягли, дали заспокійливого відвару і поклали спати.

На ранок однак він нічого з цього не пам'ятав, тож був змушений дізнатися про свою плаксивість від Густава, що допомагав йому вдягатися. З одного боку Давиду стало ніяково і якоюсь мірою соромно за свої витівки, а з іншого - він міг себе зрозуміти. Від думки, що Маріки більше немає, хотілося вити вовком.

Дав наказ слугам, які вчора його застали в такому стані, рознести по замку причину його сліз на бенкеті, дозволивши водночас злегка прикрасити його горе. Однак це ж слуги. З вуст у вуста, по колу і хитрими шляхами, але слух перетворився так, що Давид не просто плакав, а буквально-таки побивався, розшибаючи лоб, кулаки і коліна, намагаючись дістати свою кохану з могили і воскресити. Король, коли дізнався про таке перебільшення, переінакшувати його не став, проте випив, вражений красномовністю деяких слуг.