Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Аміран весь день провів у місті, не маючи сил повернутися і дізнатися правду про те, що ж дійсно сталося сьогодні за обідом. На хвилі подібних думок, він добре випив, а після - відвідав гральний дім, де досить швидко програв цілу сотню га, чому місцеві були невимовно раді. Але, поставивши на кін свою тростину і золоту брошку у формі змії, що поїдала свій хвіст, Аміран почав відіграватися. Не швидко, але дуже впевнено, чоловік повернув не тільки свою сотню, а й обібрав інших гравців ще на дві. Після чого, барон забрав усі гроші в скриньку, яку тут же купив, і вирушив до готелю, де провів усю ніч.

На ранок, після пісного сніданку, він знову все обдумав і нарешті наважився на поїздку до замку, приготувавшись із зустріччю з правдою. Похитуючись у кареті, він усе розмірковував над своїм видінням: "Отрута в кубку... І в руці Аріфа... Чи міг я змінити майбутнє тим, що просто зник? Чи змінилося майбутнє на краще?"

Приїхавши на місце, він дізнався, що Давида на місці немає, та й ради сьогодні теж не буде. Думки набули трагічного відтінку. "Мабуть, ніщо не змінилося. А Давид якраз сумує..." Члени ради, на яких він натрапив в одному з коридорів, зустріли його не дуже доброзичливо. Люціус одразу ж накинувся на скарбника з докорами, за те, що той пропустив учорашні збори, нікого про це не попередивши. Знав про від'їзд тільки Давид, але і він нічого нікому не сказав. Йому (Люціусу) було вчора архіважливо, щоб Аміран був на місці й вислухав його, виділив якусь суму. Чоловік чемно вибачився, пославшись на якісь термінові й невідкладні справи, що завадили йому попередити всіх про свій незапланований від'їзд. Інші міністри несхвально на нього подивилися.

- А ви бачили Аріфа? - вирішив він запитати в лоб. - Мені потрібна якась мазь для попереку. А то застудився вчора... - жалібно потер спину в імовірно хворому місці.

- Він вам нічим не допоможе, - несхвально видав Юліан, склавши руки на грудях. - Його отруїли вчора.

- А чи його? - покосився на лікаря Броніслав. - Отрута була для його величності. Тільки з волі випадку, Аріф врятував Давида від смерті.

- Так... Аріф помер? - з порожнечею в голосі поцікавився барон.

- Ні, - вставив Люціус. - Але стан у нього плачевний. Олександр якраз шукає щось, що поставить його на ноги.

- Паралізувало його, - додав завідувач вартою. - Думаю, якби не Олександр, він узагалі задихнувся б.

- А його можна відвідати? - зацікавився Аміран.

- Відвідуйте скільки хочете, - недбало відповів Юліан. - Тільки нічого він для вас не зробить. Його до ліжка прикувало і думаю надовго.

- Я все одно хочу дізнатися, як він. Подивлюся, в якому він стані.

- Візьміть тільки пучок м'яти, - порадив Люціус. - Бідолаха зовсім себе не контролює, і ви можете прийти не в найкращий момент.

- Добре, - кивнув йому. - Дякую за пораду.

Після цих слів, вони розійшлися. Аміран заглянув до себе, залишив речі на Віктора і сказав принести йому м'яти, після чого попрямував до кімнати знайомого. До цього часу, барон встиг видихнути і заспокоїтися: "Смерть його оминула, і це вже добре. А решту витримати він у змозі."

У покої він зайшов рішуче, без стукоту, розуміючи, що стукати не має сенсу, бо йому все одно ніхто не відповість. Стан, у якому він виявив знайомого, здавався просто сплячим. Аріф лежав на спині, з руками на ковдрі, вздовж його тіла, і з заплющеними очима, хворою душею, що страждала від безпорадності власного тіла. Навколо, панувала тиша і навіть монах-санітар, що сидів у кутку, її не порушував. Хворого годували рідкою, багаторазово пережованою кашею, розведеною наваристим бульйоном, який той терпіти не міг. Під час примусової трапези, Аріф постійно хотів цю їжу виплюнути. Та хоч цим ченцям в обличчя, на ліжко, на підлогу, без різниці. Його просто від неї нудило. Але нічого він зробити був не в змозі. Ніхто його відчайдушних сліз не розумів, ніхто його звичок не знав, та й у принципі йому здавалося, що всім на нього плювати. І доглядають за ним тільки тому, що так їм наказав Давид, який не бажає втрачати свою живу іграшку. Під його стегнами стояло судно, а між ніг - сечоприймач, підміна яких завжди викликала в Аріфа сором і нову хвилю відчаю, від яких його очі знову наповнювалися гіркими сльозами. Від думок, що він навіть до туалету сходити самостійно не може, підтертися не в змозі, його обличчя багряніло від відчаю, від бажання кричати і плакати. Усі ці сльози ченці розцінювали якось неправильно, тож завжди після мовчазних істерик, перед хворим читали молитви і настанови про те, що зневіра - це гріх. Аріф лише подумки лаявся на цих людей, коли вони знову ставали у свої пози перед його ліжком: "Зневіра... Я б подивився на вас у такому стані!"

Аміран зайшов тихо. Переглянувся з ченцем, який сидів у кутку, і пройшов до знайомого ближче.

- Він спить, - прошепотів служитель церкви.

- Живий... - неголосно протягнув чоловік, роздивляючись знайоме обличчя вже зблизька. - Головне, що він вижив. Ех, яка непередбачувана штука, це життя...

Аріф розплющив втомлені й червоні від недосипу очі. Він навіть не спав, просто тому що не міг. Цілий день, проведений у ліжку, в одному й тому самому положенні, ніяк не сприяв сну вночі, коли він просто лежав, заплющивши очі в непроглядній темряві, і намагався вловити якісь звуки ззовні, які хоч якось його відволікали від порожнечі навколо.

- Ви не спите, - тихо зауважив гість.

"Не можу, - хотів було відповісти той. - Я не можу спати на спині." Але замість цього, він відвів помутнілий погляд, що знову наповнився сльозами, через його безпорадне становище. Чернець, помітивши нові сльози, підвівся і підійшов, став витирати густі патьоки білою хусточкою.

- Від чого ж ви плачете? - занепокоївся Аміран. - Ви живі, а це головне.

"Це не життя, а існування!" - відчайдушно кричав про себе Аріф, не в силах навіть бровою повести.

- Ви одужаєте і знову будете ходити.

Знайомий кинув на нього злий погляд, у якому читалося: "Не брешіть мені. Я ненавиджу це."

- Друже мій, я впевнений, що все буде добре. Якщо не через місяць, то через рік, але ви встанете на ноги, - підбадьорливо погладив його плече.

Той відвернув погляд. "Цілий рік! - безсило волав він про себе. - Рік!" Він хотів було викинутися з вікна, однак він не те що встати, він пальцем поворухнути не міг.

Тим же часом, Давид уже перебував у лісі. Тепло вдягнений, на спокійному сірому коні в яблуках і з невеликою компанією, він спокійно крокував снігом, заводячи свою наречену, що йшла поруч, ледве не в саму глушину.

- Навіщо ми так далеко зайшли? - насторожено запитала Дар'я, косо поглядаючи на лисі дерева.

- Ми просто гуляємо, - невимушено відгукнувся король. - Кінні прогулянки мене заспокоюють.

- Ви не боїтеся, що ми заблукаємо? - глянула на нього.

- Ліс маленький, не заблукаємо, - обернувся на Карла, що їхав за кілька метрів позаду. - Адже ми не заблукаємо?

- Ніяк ні, ваша величність, - відповідав лицар. - Ми йдемо стежкою, тож із легкістю зможемо повернутися назад.

- Ну ось, - подивився на дорогу правитель, - а ви переживаєте.

У сумі, їх тут було четверо: Давид, Дар’я, Карл і Август - охоронець самої принцеси.

- Ви щоразу радитеся зі своїми наближеними? - роздратовано видала та, мало не зневажаючи нареченого за таку поведінку.

- Ні, звісно. Слухати кожного, а тим більше потурати всім підряд - дурість. Я уточнив заради вашого ж блага.

- "Заради мого блага", - відвела невдоволений погляд. - Ви ж ненавидите мене.

- Цього я заперечувати не можу, - натягнув правий і лівий поводи по черзі, тим самим навмисно притиснувши до кінської шкіри колючку, закріплену біля трензельного кільця.

Жеребець миттю почав крутити головою і опиратися прогулянці, намагаючись позбутися колючого предмета.

- Тихо, спокійно, - натягнув поводи, намагаючись приструнити скакуна. - Карле, розберися, що з ним.

Уся колона зупинилася. Лицар зістрибнув на сніг і підійшов до морди королівського коня, що починав брикатися тільки сильніше. Дарина спостерігала за цим зі зневагою:

- Ви навіть коня приструнити не в змозі. Як ви можете керувати кимось?

Така претензія передбачала, що Давид визнає свою слабкість і її силу, тим самим давши шлях до влади, до того, щоб вона "навела порядок". Однак король відреагував зовсім іншим чином:

- Мене звірі ніколи не любили, - поспішно видав той, стримуючи жеребця від підйому на диби.

Карл схопив тварину за вузду, тоді як кінь починав іржати і задкувати. Дар'я обернулася на свого лицаря.

- Стояти! - голосно пригрозив Карл, намагаючись стримати скакуна на місці.

Такі звуки тільки лякали тварину, тож кінь почав вириватися й іржати активніше, вивергаючи назовні клуби гарячої пари з носа й рота. Принцеса крадькома кивнула своєму захисникові, ніби даючи сигнал для чогось. Август дістав із піхов кинджал. Оскільки що Карл, що Давид були зайняті неслухняним жеребцем, то вони зовсім не помітили, як Дарина пройшла трохи вперед і поступилася своїм місцем поруч із королем Августу. Боковим зором, Карл помітив щось блискуче в руці іншого воїна, однак захистити короля своїм тілом чи мечем він все одно б не встиг. Вирішив діяти ризиковано як для себе, так і для Давида. Він різко смикнув вуздечку вбік, впившись колючкою просто в губу і несамовито закричав на коня:

- Заспокойся, тварюко чортова!

Давид перелякався такого не менше за коня. Миттю вчепився в поводи і в сідло, помітивши очевидне невдоволення копитного. Скакун із криком вирвався із залізних рукавичок, встав на диби і мало не затоптав Карла, який відстрибнув убік, лякаючи при цьому кожного з присутніх. Після чого, кінь із гуркотом упав на ноги і немов вітер помчав уперед.

- Карле, суко! - гнівно вигукнув Давид, відчайдушно намагаючись зупинити переляканого жеребця.

Але нічого не допомагало йому, тож доволі скоро, правитель зник вдалині, за деревами і снігом, супроводжуваний неспокійним іржанням і власним страхом. Карл з переляком подивився йому вслід.

- Чого ти чекаєш? - шикнула на свого принцеса.

Август миттю підійшов до супротивника, який до цього часу піднявся зі снігу, і замахнувся, щоб впитися сталлю йому точно між плечем і шиєю. Однак Карл був захисником короля не просто так. Він спритно перекрив шлях лезу власним передпліччям, на якому виднілися обладунки. Відкинув кинджал убік і тут же дістав меч:

- Мене вбити наважився? - з викликом подивився на нього.

Але не встиг Август дістати свій клинок, як з усіх боків почувся численний кінський тупіт і чоловічі вигуки, в перемішку зі свистом.

- Гей! - наближалися до них з усіх боків наїзники з приготованими мечами і стрілами. - Що ви тут забули?

Трійцю в мить оточили, не давши жодного шляху відступу. Карл, дотримуючись звички, прийняв перед недругами бойову позу, приготувавшись битися не на життя, а на смерть. Дар’я ж трохи позадкувала, практично не змінюючись в обличчі і буквально зневажаючи очима кожного з цієї бородатої зграї. Август дістав меч і приготувався захищати свою принцесу.

- Якими долями, красуне? - усміхнувся їй зарослий щетиною розбійник, з потворним шрамом на лобі.

- А тобі яка...

Не встигла дівчина договорити, як їй у лоб прилетіла громобійна стріла, що пробила жіночий череп наскрізь. Захисник застиг у жаху, дивлячись на те, як його принцеса повільно сповзає з сідла і стрімко падає на сніг, наче мішок із картоплею.

- Та як ви смієте...?! - зі зростаючим гнівом повернувся він до бандитів. - Вона царської крові! - замахнувся мечем і кинувся на обшарпанців.

Але і його миттю поцілувала стріла, однак не в лоб, а у вухо, так само пройшовши череп наскрізь. Ті, хто вижив, простежили, як тіло повільно сповзає з коня і з металевим гуркотом падає на землю.

- Ви якого хріна так довго? - обурився на них Карл і сховав меч у піхви. - Його величність мало не вбили! - попрямував до свого скакуна.

Інший перегородив йому шлях своїм конем.

- А чого ти так обурюєшся? - запитав його ватажок. - Може й тебе вбити варто? - озирнувся на побратимів, ніби питаючи їхньої думки з цього приводу.

Усі бандити переглянулися, задумливо втупилися в лицаря в латах і невимушено поглянули на дзеркальну поверхню своїх клинків, пір'я своїх стріл, скоро повернувшись до персони того, хто стояв на снігу. Карл насторожено озирнувся, акуратно поклав руку на руків'я меча й оцінив свої шанси. Узятий озброєними вершниками в кільце, він справді був у небезпеці. І шанси на виживання були мінімальними. Нічого цим бандитам не варто було позбавити його життя.

- А вам відомо, - уважно пройшовся по них поглядом, - що король робить із тими, хто шкодить його наближеним? - зупинився на лідері, намагаючись залякати його своїм поглядом.

- Та ми жартуємо! - з усмішкою вигукнув ватажок. - Чого ти напружився так?

Бандити розсміялися, а той, що перегородив йому шлях, дав лицареві жартівливого ляпаса і відійшов убік. Карл несхвально подивився на них, дістався до свого коня і взяв його за вузду:

- Не до душі мені такі жарти, - глянув на ватажка.

- Що з цими робити? - кивнув лідер на тіла.

- З цим, - вказав підборіддям на Августа, - робіть, що хочете, а от дівка нам ще потрібна, - підійшов до її тіла і закинув на коня.

- Коні вам потрібні? - зацікавився інший розбійник, який перегородив тваринам вихід.

- Забирайте, - застрибнув той у сідло. - Тільки короля знайдіть. Його жеребцеві, мабуть, занадто сильно ремінь на пузі затягнули. Він як ненормальний скаче зараз лісом.

Ватажок свиснув, подивившись на сімох зліва:

- Знайдіть його величність.

Ті кивнули, швидко розвернулися і поскакали в напрямку приглушеного і віддаленого іржання. Іншим було наказано взяти нових скакунів за поводи і розібрати особисті речі Августа. Його роздягнули до нижньої сорочки, забравши всі лати, меч і кинджал, хороші ремені й теплий плащ із дорогоцінним хрестиком на шиї. Обікрали як тільки могли і відтягли тіло під дерево, щоб на стежці не заважало. Завантажили все на коней і сіли самі.

Давид був приведений риссю, вже через п'ятнадцять хвилин. Тільки підійшовши до свого захисника, він вліпив йому потужного ляпаса:

- Ти що за дебіл? Убити мене хочеш?

Коню Карл теж уже не подобався, тож скакун уперся в металеві лати головою і просто скинув людину на сніг, водночас невдоволено йому заіржавши. Розбійники вибухнули сміхом. Лицарю ж було не до радості. Протерши забиту щоку рукою, він знову застрибнув у сідло. Опасливо відсунувся від голови сірого коня і насторожено пройшов до його заду, обійшов, став з іншого боку. Давид невдоволено простежив за ним поглядом. Подивився на ватажка:

- Хороша здобич?

- З вами приємно мати справу, - задоволено усміхнувся той.

- Не поширюйтеся про наш зв'язок. А ось про напад говоріть на кожному розі. Нехай усі знають, що на короля з його нареченою сьогодні напали і Дар’ю вбили. За золото, помилково чи з політичних причин - не важливо. Залишок суми принесуть вам завтра.

- У нас будуть ще спільні справи? - поцікавився ватажок.

- Раджу виїхати вам у Славію, - суворо видав той, - і не залишатися поблизу столиці. Я не дуже люблю, коли моїх громадян грабують.

- Але ж є свині, що вам не подобаються так само, як ця дівка, - заманливо протягнув лідер. - А ми хороші руки, щоб виконати будь-яке прохання нашого короля, - чемно йому вклонився.

Давид на секунду задумався: "Ці люди будуть корисні в гаю, щоб прибрати цих корупціонерів не моїми руками..."

- Так, ви будете мені корисні, але в Дубовому гаю. Мені потрібно розібратися з місцевими баронами, що беруть подвійний оброк.

- Тільки покличте, і ми тут же прийдемо вам на службу, - усміхнувся той.

- Поки що, йдіть. Я надішлю вам свої розпорядження надійною людиною. Не цією, - вказав на Карла.

- Хай живе король, - задоволено видав бандит.

- Хай живе король, - підтримали його побратими.

Правитель струснув поводами і риссю кинувся в місто. Карл поспішив за ним із тією ж швидкістю. Розбійники ж переглянулися, після того як король із лицарем трохи віддалилися.

- Хороші зв'язки ми влаштовуємо, - видав якийсь із наїзників.

- Здається мені браття, - задоволено почав лідер, - що далеко не одну глотку ми переріжемо на службі в короля.

- Хах! Головне, щоб платив добре!

- Хаха! І то вірно!

Усі повернулися і натовпом поскакали в іншому напрямку. Між Давидом і Карлом зав'язався діалог:

- Навіщо тобі ці лахмітники? - дивувався лицар.

- З деякою роботою, вони впораються краще, ніж воїни в латах, - неупереджено відповів король, дивлячись точно перед собою.

- Ти в цьому впевнений?

- Так. У деяких випадках, потрібно використовувати не армію, а найманців...

Уже під'їжджаючи до замку, правитель з його охоронцем розрізнили підозріло знайому високу й худу постать, що підхоплювалася на коня і стрімко кудись їхала.

- Він що, знущається? - бурмотів під ніс здивований Давид.

Карл несхвально покосився на правителя, бажаючи сказати, що це він тут над усіма знущається, а не хтось інший.

Аміран же поскакав до Мадлен, щоб першим повідомити їй про події минулого дня. Під'їхавши до готелю, наказав якомусь хлопчику прив'язати його коня, за дві доніки сплати, і стрімко зайшов всередину, злетів на другий поверх, рішуче постукав у номер. Відкрили йому за хвилину. Чемно кивнувши Ірині, він, не чекаючи її привітання або оголошення Мадлені, хто ж прийшов, сам відчинив двері й напористо зайшов усередину.

- Пане! - вигукнула служниця вражена його нахабством і нетерплячістю.

- Хто там прийшов? - поцікавилася Мадлен, перебуваючи зараз у кабінеті, за прикритими дверима.

- Пані, нам потрібно серйозно поговорити, - рушив до дівчини гість. - А ви, - суворо глянув він на Ірину, - не чіпайте нас. Займіться своїми справами, - рішуче відчинив двері й зайшов до господині, замкнув їх зсередини.

- Аміране! - вигукнула перелякана Мадлен, з палітрою і фарбою в руках, намагаючись якось прикритися від нього.

Стояла вона не без одягу, проте нічна сорочка і теплий халат із вовняними панчохами зовсім не той одяг, у якому її мав бачити коханець.

- Нам потрібно серйозно поговорити, - не звертаючи на її вигляд уваги, пройшов до дивана і скинув свій плащ на нього.

- Про що ж? - стривожено поклала фарби й пензлі на високий табурет, поруч із мольбертом, витерла руки.

- Для початку, я скажу про гарну новину, - повернувся до неї і склав руки на грудях. - Усіх, хто вкрали рецепт отрути і приготували її, вже вбили. Отруту використали і в замок повертатися безпечно.

- А яка ж погана новина? - схвильовано прикрила груди коміром халата.

- Отруїли Аріфа, - неголосно видав.

- На смерть?! - з жахом вигукнула.

- Ні, - підійшов і дбайливо обійняв її збоку, повів до дивана. - Він не мертвий, але його стан особливою жвавістю не вирізняється, - посадив її і сів сам. - Мене більше хвилює, як про це сказати вашій служниці. Адже вона в тягості, може перехвилюватися, що в її стані не дуже бажано.

- Але що з ним? - тут же поцікавилася, неспокійно пригладжуючи тканину ворота.

- Він прикутий до ліжка. Кажуть, тільки дивом вдалося зберегти його життя, щоправда, життям це поки що складно назвати. Він тільки очима ворушити може.

- Який жах...

- Ось я і хотів запитати, як розповісти про це його дружині, - відкинувся на спинку. - Ця людина для мене не просто якийсь слуга або черговий наближений короля, так що і його дружина займає в моєму житті не останнє місце.

- Так, згодна. Він далеко не остання людина. Але як їй сказати про це?

- Ось про це я у вас і запитую. Як?

- Аміране, - гордо здивувалася, - а чому ви на мене перекладаєте цю ношу? Я хоч і пані Ірини, але я її практично не знаю. Використовуйте своє красномовство. Я впевнена, що у вас добре вийде.

- Ох, Мадлено... - важко зітхнув. - Це як говорити про смерть, - піднявся. - Дуже болісно, - попрямував до дверей, вийшов.

Служницю він застав за протирання від пилу вікон.

- Ірино, - невесело почав чоловік, - я маю дещо сказати вам, - зачинив за собою і вийшов до центру спальні.

- Так? - повернулася дівчина, тримаючи в руках вологу ганчірку.

- Учора вдень, після нашого з Аріфом від'їзду звідси, у замку трапилася деяка подія.

- Кажуть, це був замах на його величність. Я чула про це сьогодні на ринку, - переклала ганчірку в іншу руку.

- Його намагалися отруїти, обробивши отрутою кубок, - накрив долоню долонею, залишивши їх висіти на рівні паху. - Король не постраждав, але удар припав на його наближеного.

- Ви на що натякаєте? - насторожено насупилася.

- Замість Давида, постраждав Аріф.

- Аріф! - з жахом вигукнула, хапаючись за голову.

- Він живий! - миттю підскочив і схопив її за плечі, утримуючи від падіння.

- Живий? - не вірячи подивилася на барона.

- Так, живий, його вдалося врятувати. Але йому потрібен час, щоб стати на ноги.

- У якому він стані?

- Він прикутий до ліжка. За ним зараз стежать ченці.

- Його відвезли в монастир? - схопила його за руку.

- Ні, він у замку, у своїх покоях.

- Я хочу побачити його!

- Так, я розумію. Зараз випрошу вас у Мадлен і відвезу. Поїдемо верхи. Одягайтеся, - підбадьорливо погладив її плече і вирушив до коханки.

Зайшовши, він виявив, що дівчина за ними підслуховувала.

- Гадаю, ви все чули, тож умовляти вас не має сенсу, - попрямував до дивана і свого плаща.

- Аміране, ви надовго їдете? - поспішила за ним.

- Не хвилюйтеся, - накинув плащ і застебнув його на грудях. - Коли приїду, я відправлю до вас слуг, що допоможуть зібрати вам ваші речі й переїхати назад у замок, - повернувся до неї. - Ми обов'язково скоро побачимося, - нахилився і поцілував її в губи, після чого стрімко вийшов.

Забравши з покоїв єдину служницю, він посадив її на коня і, застрибнувши сам, поскакав до королівського замку.

У той час, поки Аміран говорив з дівчатами і їхав назад, Давид уже щосили давав накази щодо похорону Дар'ї і відправки її тіла на батьківщину, щоб її поховали там. Її нахабство вийшло боком їй самій. Славія як була, так і залишилася під заступництвом Давида. Автономна частина як управлялася недоумкуватим королем, так і буде управлятися, з однією поправкою, що вона тепер повинна платити данину ще й Кромії, яка буде забудовувати захоплені райони і ні в чому собі не відмовляти.

Особливої радості чи смутку з приводу виконаної справи, Давид не демонстрував, проте жити йому стало виразно легше. "Потрібно скоріше одружитися, щоб ще якась "пані" до мене в наречені не напросилася".

По приїзду, Аміран спустив свою пасажирку з коня і, не встигнувши віддати скакуна комусь на поруки, помітив, як Ірина стрімголов забігла до приміщення. До Аріфа вона бігла так швидко, що мало якогось барона дорогою не збила. Примчавшись, рішуче відчинила двері і в жаху застигла. Вона застала свого чоловіка саме тоді, коли його мили, після зміни судна. Аріф відверто плакав, відчуваючи провину і сором за все те, що з ним робили, за те, що він зараз у такому стані, за те, що він не помер, мало не змушуючи якихось людей прибирати за ним і підтирати йому зад.

- Аріфе... - наповнилася сльозами дівчина і увійшла всередину, зачинивши за собою двері.

Молодий чоловік глянув на неї і миттю відвів очі вбік: "Ірино! - відчайдушно він кричав усередині. - Я зад собі підтерти не можу! Як я тебе з дитиною забезпечувати буду?! Мені треба було померти! Я хочу смерті!" Густі патьоки скочувалися по його щоках постійно, але зараз ченці просто не могли приділити його сльозам час, щоб витерти їх. Зараз треба було все прибрати, замінити і нагодувати хворого.

Дівчина акуратно наблизилася. Простеживши, як її чоловіка кладуть назад і обставляють, висловила бажання сама його погодувати. Аріф покосився на неї з болем: "Не треба, будь ласка..." Але Ірина, побачивши ці очі, висловила тільки більше бажання потурбуватися за ним. Ченці були не проти. Підігрівши раніше принесену тарілку просто в каміні, над вогнем, вони вручили їжу дівчині, поставили біля краю ліжка стілець і, за її бажанням, пішли. Аріф наповнився сльозами, розуміючи, що зараз і Ірина буде заштовхувати в нього цю рідку сіру масу, схожу зовсім не на їжу, а на те, на що вона перетворюється, пройшовши через людину.

Дівчина зі співчуттям подивилася на нього і відставила їжу вбік.

- Аріфе, - тихо і схвильовано почала вона, - що сталося? Чому ти такий? - взяла його за руку, сидячи поруч.

"Я сам не знаю за що я розплачуюся!" - відчайдушно дивився він на неї.

- Ти зовсім не можеш рухатися?

Той помотав очима вправо і вліво.

- За що ж... - дбайливо підняла і закрила його щелепу, витерла патьоки з очей. - У нас же було все так добре...

"Було, - із сумом подивився на неї. - Більше нічого хорошого не буде. Я помру у власному лайні," - відвів знесилений погляд.

- Аріфе... Хіба це кінець? Хіба тебе не вилікують? Усі ж знають, що ти знаєш багато протиотрут.

"А я можу про них розповісти? - перевів погляд на неї. - Мій трактат потребує доопрацювання. Я не міг написати відразу все, що я знаю."

- Є ж Олександр... Він твій друг. Він має знати лікування...

"Лікування, - фиркнув очима, відвівши їх убік. - Тільки смерть допоможе мені..."

- Невже Олександр поганий лікар? - схвильовано притиснула його руку до себе.

"Та ні, - покосився на неї. - Хороший. Просто мене він вилікувати не може," - опустив очі.

- Аріфе... - схвильовано погладила його плече. - Адже ти був і в гірших ситуаціях...

"Найгірших... Що може бути гірше за безпорадність? - пригнічено глянув на неї. – Раніше, я хоч щось зробити міг, а зараз навіть говорити не в змозі." - його щелепа сама собою відкрилася. Аріф сумно покосився на неї.

- Я впевнена, що були якісь страшні речі, - закрила його рот, - і ти все одно пережив їх. Я вірю в тебе. Ну згадай, ким ти приїхав. Адже тобі нічого не можна було робити.

"Але я міг. Так, не можна, але я був у змозі порушити якісь заборони. А зараз... Я навіть посрати нормально не можу," - болісно стиснув повіки, видавлюючи назовні гіркі сльози.

- Вибач, - тут же витерла патьоки. - Я більше не буду про це.

"Ну як я буду жити? - відчайдушно подивився на неї. - Як? Я просто помру. Помру в цьому ліжку і в своєму ж лайні, - відвів погляд. - А ніхто навіть не дізнається, що я цю мішанину не перетравлюю," - зло покосився в бік їжі. Ірина покосилася в той самий бік, що й він, узяла в руки тарілку з ложкою:

- Ти голодний? - подивилася на чоловіка.

Той кивнув очима. Дівчина сумнівно глянула на місиво:

- А ти впевнений, що хочеш їсти ЦЕ? Це... - набрала в ложку трохи каші й підняла, почавши "виливати" її назад у тарілку.

Лунали характерні й мерзенні ляпаси.

- Мене знудить, якщо я тебе годувати цим буду, - рішуче піднялася, підійшла до каміна і виплеснула цю гидоту просто у вогонь.

Каша зашипіла на вугіллі, немов зло, що тане в лаві.

- Мерзенна гидота, - гидливо видала Ірина і поставила тарілку на камін. - Краще я з кухні візьму щось. Тебе-то вони їжею точно не обділятимуть, - повернулася до нього і поставила руки в боки, подивившись на його очі.

Ті були відверто щасливі цьому позбавленню прожованої якимось ченцем мішанини, змішаної з бульйоном і його слиною. Аріф хотів було піднятися й міцно обійняти дівчину, поцілувати, сказати "дякую" за цей красномовний жест із вогнем. Він хотів, але не міг. Радість дуже швидко трансформувалася в сум, тугу, відчай. Опустив очі на тканину.

- Аріфе, - занепокоїлася дружина, сівши поруч на стілець і повернувши його голову до себе.

Той сумно подивився в її очі. Щелепа його знову відкрилася, а очі, слідом за нею - опустилися.

- Не переживай... - закрила його рот. - Усе буде добре... - погладила пальцем його щоку.

Молодий чоловік підняв на неї погляд, але надії в ньому не було.

- Усе буде добре, - взяла його руку. - Я знаю, - підбадьорливо посміхнулася і поклала його долоню на низ свого живота, в якому жевріло життя.

Аріф подивився на дитину, на її матір, проте смутку його не поменшало: "Я ніколи більше не обійму вас... Я залишуся в такому положенні назавжди..."

- А поки ти думатимеш, я піду випрошувати в кухарів смачну їжу для тебе, - поцілувала його в чоло і піднялася, поклавши руку на ковдру. - А то це не їжа, - гидливо вказала на тарілку. - Таке навіть свиням давати соромно, - відмахнулася і пішла до дверей, вийшла.

Перед тим, як піти на кухню, вона захопила одного з ченців, щоб той допоміг їй віднести сюди їжу. Повернулися вони вже через півгодини, з двома повними тацями. Розставивши все це на столі, в спальні молодика, дівчина почала вибирати, що ж він зараз міг би хотіти. Аріф спостерігав за подібним з цікавістю. Занадто давно біля нього не відбувалося чогось хоч скільки-небудь цікавого. Ірина вирішила почати з картоплі та м'яса. Взяла тарілку в руку, прожувала невеликий шматок і поклала його в рот чоловіка. Ченці допомогли йому все це проковтнути. Аріф чекав добавки, не всім виглядом, але очима, показуючи свою крайню зацікавленість у годівлі. Дівчину подібне могло тільки тішити.

Увесь час, поки Мадлен допомагали збирати її речі й перевозили їх знову в замок, Ірина сиділа зі своїм чоловіком, якщо й не вселяючи йому надію, то просто відволікаючи від власного стану.

Ближче до вечора, о четвертій годині, до покоїв зайшов Олександр. Будучи добре одягненим, але якимось недостатньо бадьорим, він підійшов до ліжка. Ірина якраз розповідала Аріфу про якісь дрібниці, які вона бачила сьогодні на ринку. Той з цікавістю все це слухав. Усі перевели погляд на гостя.

- Аріфе, я не спав усю ніч, - дістав із-за пазухи маленьку пляшечку. - Думаю, це тобі допоможе.

Хворий спостерігав із нейтральним настроєм. Гість наказав ченцям принести кип'яченої води і вже разом із нею, він пішов у лабораторію, де були ваги. Повернувся з чашкою в руці, на чиєму дні лежала доза білого порошку, не здатного розчинитися в рідині, і запропонував другу випити все це. Після того, як чашка була спустошена, Олександр попередив усіх, що є якісь побічні ефекти. Перераховані ефекти не сподобалися ні Аріфу, ні ченцям. Однак діватися їм було вже нікуди.

Ірина покинула свого чоловіка вже після вечері, коли її до себе викликала Мадлен. Дівчина перебралася все до тієї ж кімнати, де жила вже кілька місяців. Поцікавилася як там Аріф і попросила допомогти їй приготуватися до сну.