Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Настав наступний день. Аріф старанно облаштовував свою особисту лабораторію, купуючи баночки, горщики, трави та інші інгредієнти. Рухав меблі, підлаштовуючи столи під себе, підкладав щось під ніжки, щоб нічого не хиталося, і в принципі радів життю. Цього ж ранку, на раду прийшов Олександр - лікар - і почав обстоювати думку з приводу перегляду ліків і всіляких лікувань, з метою позбутися зайвого. Міністри його ініціативу схвалили, виділили трохи грошей і відпустили, давши волю вершити науку. Зустрівшись з Аріфом після обіду, він передав уже відому тому волю короля й отримав від знайомого два списки. У першому йшлося про інгредієнти, які він хотів би дістати, а в другому, на кілька сторінок, - про різні типи лікування, для конкретних хвороб, який він склав минулої ночі, щоб спростити Олександру подальше життя. Хоч поштовхом до реформи і був Аріф, головну роботу доручили Олександру, як людині надійній, обізнаній, яка має певну владу над іншими лікарями. Аріф навіть вважав, що той у недалекому майбутньому зможе зайняти місце Юліана. Куди подінуть другого, він не дуже замислювався.

Як на зло і поганий настрій Давида, сьогодні прибула його нова дружина, яку визначили, звісно ж, ще не в королівські, але вельми гідні покої. Слуги у неї були свої, рідні, придане також, своє, зі Славії. Чутка про прибуття майбутньої королеви, розлетілася миттєво, проте Аміран з Мадлен, дізналися про її приїзд трохи інакше.

Вони сиділи в зарослій альтанці.

- Яка ви розпусна натура, - жадібно говорив чоловік, обрамляючи її тіло своїми довгими пальцями.

- Ахах, - легко хихотіла дівчина, притиснута до його торсу. - Ми ще не дограли, Аміране, - приховуючи карти, притискала їх до своїх грудей. - Пустіть.

- Ох, ніколи, - опустився до неї обличчям. - Ви розбурхуєте мою душу. Заспокойте цю бурю своїм поцілунком.

- Ах, а хіба я не посилю її подібним чином?

- Давайте перевіримо.

- Аміране, - грайливо його відштовхнула.

- Ну ж бо, Мадлено! - із запалом її до себе притиснув.

Осторонь почулися кроки. Закохані миттю застигли. Дівчина миттєво відсіла і набула найбільш невимушеного вигляду.

- Ну? - тихо видала. - Хто з нас ходить?

Чоловік однак зацікавився хто це там крокує, ледь не в самій глушині саду. Судячи зі звуків, це була зовсім не одна людина, а троє чи навіть четверо. Йшли вони неспішно, прогулюючись.

- Думаю, треба подивитися хто це там, - піднявся Аміран.

- А якщо вони вас із собою потягнуть? - пошепки обурилася Мадлен, схопивши його за руку.

- Я не скажу, що тут ви, - глянув на неї і кивнув. - Одягніть капюшон.

Дівчина одразу ж натягнула теплу тканину на лоб, приховуючи власне обличчя. Чоловік узяв тростину, залишивши карти на своєму місці, і виглянув, зупинившись у проході.

- Ох! - широко посміхнувся і вийшов, розвівши руками. - Пані! - вклонився, прямуючи до дівчат, на чолі з Дар’єю. – Якою долею ви зайшли так далеко? - став поблизу. - Цей сад - справжній лабіринт! Чи не заблукали ви?

Мадлен, слухаючи його гучну і веселу промову, тільки насторожилася: "Не вистачало, щоб мене ще й жінки якісь тут застали, - метушливо почала витирати губи від попередніх поцілунків. - Подумають ще чогось непристойного."

- Хто ви? - холодно оглянула незнайомця майбутня королева.

- Я? Дайте представитися! - низько вклонився. - Барон Грізі та скарбник його королівської величності! - взяв жіночу руку і торкнувся губами пальців. - А хто ж ви? - з ентузіазмом вирівнявся. - Як ви забрели сюди?

"Н-да, збочені у мого чоловіка смаки," - оглянула та Амірана.

- Ви говорите з принцесою Славії, - тут же почала служниця. - Їхня високість Дар'я прибули сюди, щоб побратися з їхньою величністю Давидом.

Мадлен, почувши кожне слово з цієї промови, з цікавістю піднялася. Їй просто-таки не терпілося поглянути на цю Дар’ю, однак зараз нічого незвичайного вона все одно не побачила б. Принцеса була в плащі, що повністю приховував її незвичайну фігуру, створюючи силует цілком звичайної пані.

- Ох, ваша високість, - розкланявся перед нею велетень. - Ще трохи і ви станете "величністю", - з хитрою посмішкою вирівнявся.

- Чи не занадто хитрий у вас погляд, як для скарбника?

- Не турбуйтеся. У разі, якщо я щось вкраду, моя голівонька миттю опиниться на піці, - не без настороженості погладив свою шию. - А я цього, дуже вже не хочу.

- Дивіться, щоб з іншої причини ваша голова на піці не опинилася.

Той насторожився:

- Я вам не догодив?

- Навчіться говорити з особами королівської крові більш гідно.

Аміран насупився: "Коли я встиг її зачепити?"

- Мабуть, ми підемо іншою дорогою, - розвернулася дівчина і неквапливо покрокувала в інший бік.

В альтанку чоловік повернувся у крайньому подиві.

- Ну що? - тут же підскочила до нього Мадлен. - Яка вона? Дуже страшна?

- Вона радше дивна, ніж страшна, - сів на своє місце і подивився на дівчину. - Перший раз побачила, а вже погрози, що голову мені відрубає.

- Ви їй зовсім не сподобалися? - стурбовано зім'яла руки, підійшовши до нього.

- Абсолютно. По очах її огиду помітив. Ну нічого, Давид навчить її тримати свою думку при собі, - обтягнув жіноче тіло руками. - Але вам-то я подобаюся? - підступно посміхнувся.

- Ах, Аміране, - зніяковіло прикрила губи і відвернулася.

- Ну ж бо, Мадлено, зізнайтеся, що я хвилюю вас.

- Я щодня вам у цьому зізнаюся, - покосилася на нього.

- Я не можу намилуватися цими словами. Ви - прекрасні, а ці слова з ваших вуст - ще прекрасніші, - притиснув її до себе. - Поцілуйте мене. Я повинен знати, що ваше серце все ще б'ється в мій бік.

- Ах, Аміране, - присіла на його коліна, не в силах більше чинити опір. - Якби я могла... Ох, якби я дозволила собі... Ви б уже зрозуміли, як сильно хвилюєте мене, - провела долонею по його щоці.

- Це просто слова. Я хочу доказів.

- Доказів? - накрутила його борідку на палець. - Ви ж знаєте, що я не можу. Батьки мені точно не дозволять вийти заміж за вас, - потішно усміхнулася. - А псувати себе до весілля я не збираюся, - показала йому язичок.

- Але що ж у такому разі робити?

- Ми можемо тільки цілуватися.

- Але ви ж не цілуєте мене! - заперечив із посмішкою.

Дівчина розсміялася на таку претензію.

- Як же мені бути? - продовжував чоловік. - До мене в покої приходити відмовляєтеся, а на вулиці ми тільки обіймаємося! Де ж обіцяні поцілунки? Мадлено!

- Ой, Аміране, який ви гучний, - поклала долоню на його груди. - Давайте тихіше? А то зараз усі збіжаться і тоді я точно вже вас цілувати не буду.

- А зараз наче ви мене цілуєте! - змахнув рукою, продовжуючи веселу гру.

- Ось якщо заспокоїтеся - поцілую.

- Знаєте, - став тихіше, - я маю відкрити вам таємницю, - обійняв її поперек обома. - Я дуже старанний.

Та усміхнулася:

- Так-так, бачу... - попрямувала до його губ, прикриваючи повіки. - Але приберіть звідси свою руку, - прибрала його долоню зі своєї талії, - нехай буде тут... - м'яко поклала її на стегно з яскравими тканинами.

- Яка ви... - задоволено прошепотів Аміран, дивлячись на її уста, що наближалися.

- Так... - припала до його губ. - Я саме така... - поклала руку на бліду щоку, давши своєму пориву повну свободу.

Зустріч Давида і Дар'ї пройшла зовсім інакше і на інших тонах. Король не вийшов її зустрічати і дізнався про приїзд тільки від Філіпа. Молодий чоловік якраз відпочивав, слухаючи спокійні мелодії камерного оркестру і випиваючи вино. Він був десь там, глибоко в роздумах. Думав про своє майбутнє, Норію, теплу зиму і здорового сина, що вже повзає на карачках. Його чорне волоссячко нагадувало Маріку, а великі очі - суворого, але розуміючого діда Холодного. Крім цього, думки були і про Дар’ю, способи позбутися її. План-то він придумав, от тільки головного виконавця для нього ніяк зловити не могли. Все без толку нишпорили воїни дубовим гаєм, то тут, то там, потрапляючи в хитромудрі пастки. "Лише один... Але живий. І зовсім не дурний... П'ятисот га їм до кінця життя вистачить. Нехай тільки попадеться хтось."

Роздуми перервав стривожений голос якогось слуги в теплому одязі:

- Ваша величність! Її високість мало не зламала статую покійної Маріки!

Король миттю вийшов із трансу:

- Що? Статую? Яка високість?

- Принцеса Дар’я! Вона затіяла скандал зі слугами! Вона мало не повалила статую вашої дружини! Вона вже у всю командує слугами! Ваша величність! Зупиніть її!

- Командувати в моєму домі? - обурено піднявся. - Де ця вискочка?

- У саду, ваша величність!

- Принесіть мені плащ! - грізно попрямував до сходів.

Але принести його так і не встигли. Король вискочив на вулицю в тому, в чому був. За вказівкою стривоженого слуги, прийшов до невеликого натовпу, що здіймав чимало галасу.

- Вона залишиться тут! - стояв на своєму повненький Філіп, закриваючи спиною мармурову статую.

- Не перешкоджайте їхній високості! - кричала одна зі служниць.

- Та якого хріна тут відбувається?! - розлютився Давид, підходячи ближче. - Мені вже відпочити спокійно від справ державних не можна, щоб до мене через дрібниці якісь не прибігли! Принцесо! - подивився на неї. - Що за бедлам ви тут влаштували?! - з рота його йшла пара.

Хоч на вулиці й було тепло, майже не було снігу, проте температура стояла мінусова.

- Ваша величність! - біг із замку слуга, тримаючи розкритий плащ у руках. - Одягніть! - скоро поклав цупку тканину на царські плечі.

- Влаштували тут незрозуміло що! - поправив накидку той. - Яка причина крику?!

За цей час він навіть не подивився на статую, тому що надто вже був зайнятий цією знахабнілою Дар’єю, що не встигла приїхати, як уже накази всім давати стала.

- Я не потерплю зображення іншої жінки в моєму домі! - з бойовим настроєм видала та.

- У вашому?! - відкрив очманілі очі. - Ваш дім залишився там! - показав на Захід. - У Славії! Це ж, - показав униз, - моя земля і мій дім! І я не дозволю командувати тут якійсь навіженій жінці! Кричати на моїх слуг і закочувати безглузді скандали!

Філіп поглядав на правителя не тільки з повагою, а й з неабияким почуттям страху. У такому стані, Давид міг навіть відрубати цій Дар’ї голову, так вона його виводила.

- Ви тут тільки гостя!

- Гостя?! - розлютилася та, гнівно стиснувши свої рукавички. - Я ваша майбутня дружина! Мати ваших дітей!

У правителя стався швидкоплинний позив до блювоти, який він швидко придушив:

- Ви мені не дружина! Ваші землі я захопив силою! Я взагалі не хочу з вами одружуватися!

- Знамо з якої причини!

- Серйозно?! - глузливо вигукнув. - Я нещодавно втратив свою кохану Маріку! - стиснув кулак біля серця. - Свою розумницю і красуню! Не минуло й півроку, як тут у моєму житті з'являєтеся ви! - вказав на неї. - Хіба ви красуня? А хіба розумниця?

- Я здатна виносити здорове дитя! - категорично вигукнула.

- Перед тим як його виносити, його зачати спочатку потрібно!

- А у вас із цим проблеми?

Давид побагровів від її зухвалості. Філіп, спостерігаючи, що король ось-ось власними руками її задушить, вліз у їхню розмову:

- Його величність здатен мати здорових і сильних дітей.

- Не про це зараз ми говоримо! - недбало кинула на товстуна дівчина і повернулася до нареченого, що ледве стримувався від лайки на адресу високородної дворянки.

- У мене проблем із жінками немає! - нарешті видав він. - Головне питання, а чи жінка ви!

- Хм, - зарозуміло озирнулася, вже передчуваючи перемогу. - Наче чоловіки вас не цікавлять.

- А ви чоловік?! Ха! Підніміть спідницю! Я хочу побачити ваш прекрасний член!

- Для вас кожен член прекрасний? - видала з підступом, відчуваючи, що він сам зараз викриє себе.

- А як же не може бути прекрасний член такої неоднозначної пані?! - саркастично на неї вказав. - Не жінка і не чоловік! Мене вже розпирає від цікавості що ж ви таке!

- Я - жінка.

- Я вкрай здивований! - змахнув руками. - Як таке грубе й неотесане створіння може бути жінкою?

- А як така істерична істота як ви, може бути чоловіком?

- Істерична?! - заволав не своїм голосом. - Я вас уб'ю! Я обіцяю вам! За ваш довгий язик ви позбудетеся голови!

- Уб'єте мене - повстане вся Славія.

- Я половину ваших людей перебив своїм військом! Думаєте повторити не зможу?! Вирізати і спалити ваші зубожілі села не так складно, як вам здається!!!

Несподівано для всіх, його обличчя почало різко бліднути, груди його стисло лещатами, та так, що король за серце схопився, намагаючись продовжити нормально дихати, що йому давалося через силу.

- Забирайтеся з очей моїх! - на останніх силах вигукнув. - Ви тут не господиня, щоб моїми людьми командувати!

Дар’я підсмикнула носом і неквапливо пішла, ведучи за собою своїх же служниць.

- Філіпе, - впав на нього знесилений король. - Мені погано...

- Боже, та ви зблідли, як біла поганка, - злякався чоловік. - Гей, слуги, - звернувся до тих хлопців, що стояли поруч, - відведіть його величність у покої.

- І покличте лікаря якогось, - знемагаючи від слабкості повернувся до них.

Тільки в цей момент він помітив статую, через яку весь бедлам і почався. Кам'яна Маріка... Стоячи на повний зріст і на постаменті, вона немов жива тримала в руках корону свого чоловіка і ніжно на неї дивилася, ніби згадуючи щось приємне, що гріло її серце. Королівські очі зволожилися, спостерігаючи за цим рідним обличчям, з таким люблячим поглядом.

- Маріко... - тремтячими губами прошепотів він на адресу шматка каменю, пристрасно обробленого скульптором.

Давида поклали в ліжко і за наказом його величності викликали лікарів, що снували коридорами замку туди-сюди. Не було якогось особливого приводу для їхнього масового збіговиська. Хіба що обговорення з Олександром тієї реформи, що запустив Аріф, який у цей момент спокійно сидів у своїх покоях. На поклик його величності прибігли одразу чоловік двадцять, не тільки лікарів, а й їхніх перших помічників, що з особливим вогнем в очах хотіли вислужитися перед королем. Почали ставити питання, мацати тіло, лоб, руки і заглядати в рот, і так уже замученому життям Давиду. Він усіх вигнав, не в силах слухати нескінченний бубоніня у себе під вухом.

- Нехай зайде один... - стогнав у нездужанні король. - І скаже, що зі мною...

Увійшов лікар. Став розпитувати, пхати руки куди не треба і давати нюхати якісь трави.

- Мене отруїли... - знесилено протягнув правитель, поклавши на голову, що гуділа, руку. - Нехай прийде Аріф. Він знає про отрути...

Лікаря вигнали, притягли йому на зміну Аріфа, все розповіли, дали доступ до короля. Молодий чоловік досліджував тіло хвилин десять, попутно ставлячи запитання про те, що той їв і що до рук брав, хто на нього нещодавно косо дивився і як себе ці люди поводили. Давид говорив як на духу, проте нетривале спостереження за тілом, Аріфу не дало буквальним рахунком нічого. Він назвав п'ять отрут, що діють так само різко і несподівано, але при кожній з них, король мав бути вже при смерті або взагалі мертвий, а стан Давида здавався просто знесиленим. Окрім шуму у вухах, у нього нічого не боліло, всі руки та ноги були працездатні та відносно нормального кольору.

- Прокляли мене... - стогнав той. - Ці розбійники й прокляли... За те, що я їх зловити намагаюся...

- Я думаю, вам потрібен просто відпочинок, - констатував Аріф. - Можливо, ви просто втомилися.

- Просто втомився? - подивився на нього. - Я король. Я не можу просто втомитися.

- Але вам потрібен відпочинок, - погладив його волосся слуга. – Нехай, хтось із лікарів спостерігає за вами. Якщо стане гірше - вони відразу візьмуться за справу.

- А ти не візьмешся?

- Якщо попросите. Я не хочу втручатися в систему цих лікарів. Мені не потрібні вороги через моє нахабство, - потішно усміхнувся.

- Гаразд, йди. Я справді хочу відпочити.

Той поклонився і вийшов.

Минуло близько тижня, перш ніж Давид знову вийшов у світ. Весь цей час голова його розколювалася від болю, а тіло страждало від слабкості та нездужання. Були моменти, коли йому навіть перевернутися або відкрити рот було неможливо важко. І важко навіть не через фізичну слабкість, а від морального нерозуміння навіщо. Лікарі, що час від часу його відвідували, виходили з покоїв із невтішними звістками. "Король при смерті, - шепотіли вони на кожному розі. - Зовсім слабкий став." Багато хто навіть дивувався, як таку сильну людину так швидко позбавили всяких сил. Багато хто думав про отруєння. І першою на цю роль була Дар’я, чутки про яку почав поширювати сам Аміран, в помсту за нещодавні погрози і невтішні погляди.

Цілими днями король лежав у ліжку і слухав тишу. Іноді кликав хор, з десяти чоловік, і слухав їхній спів. Часом, викликав до себе ще когось і просив читати якісь цікаві книжки. Їжа йому була байдужа, і Давид майже не їв, не пив, тільки лежав і дивився у вікно, із сумним очікуванням снігу, якого все не було.

Маючи такий настрій, він перелякав мало не всю столицю.

- А якщо він помре? Хто буде нами правити? - шепотілися люди.

- Як хто? - тут же відповідали. - Леонід звісно.

- А він не помер ще?

- Хто його знає.

Тривожні перешіптування тривали цілий тиждень, перш ніж Давид, прокинувшись від довгого сну, знову відчув у своєму тілі силу. Кричати слугам він не наважився, бо боявся знову повернутися в цей немічний стан, тож говорив неголосно, але чітко, вагомо. Густав аж підстрибнув, радіючи поверненню свого пана мало не з того світу. Тут же почав кликати всіх підряд. Короля вмили, поголили, зачесали, одягли і провели до дверей. Оскільки пробудження сталося вже пізно вранці, Давид подумав про раду, але йти туди не наважився. Надто вже гарний у нього був настрій, для того, щоб псувати його державними питаннями. Попрямував до саду, не забувши перед цим вдягнути теплий плащ. Слуг він відпустив, щоб очі не муляли, і вирушив у глиб.

Прийшов до вже знайомої статуї Маріки і став перед нею, затримавши погляд на кам'яному обличчі, сповненому ніжності й ласки. Він нею відверто милувався. Хоч у скульптора і не вийшло ідеально повторити зовнішність оригіналу, статуя була на нього максимально схожа. Давид навіть підійшов до неї і торкнувся пальцями білої щоки, ніби перевіряючи, чи не відреагує вона, чи не підніме своїх очей і не подивиться на свого чоловіка, власника тієї корони, що була в неї в руках. На превеликий жаль, але Маріка ніяк не реагувала. Це справді була статуя, шматок каменю, але який... Король ніжно її обійняв, припавши щокою до щоки. Вони були схожого зросту, проте статуя - трохи вищою, навіть не за рахунок постаменту, а за рахунок трохи збільшеного розміру, який вирізав майстер.

Давид насолоджувався компанією, як раптом почув веселий жіночий сміх, що відверто загравав із чоловічим. Король знехотя покосився в бік шуму:

- Чому не я...? - слабко простягнув він, перш ніж знову поглянути на Маріку і ласкаво поцілувати її в щоку.

- Хахаха! Аміране! - сміялася дівчина, наодинці з чоловіком.

- Ну хіба вам не подобається? - покривав той поцілунками її руку, хитро поглядаючи на дівчину.

- Ой, подобається! Ой, який ви велелюбний! - той підіймався вище. - Ахах! Аміране! - поклала руку на його плече, коли чоловік досяг відкритої шиї. - Ну що ви робите?

- Підкорюю вершини, - обхопив її тіло руками, задоволено при цьому посміхаючись. - А вам не до душі? - продовжував пестити її шию.

- Ох, Аміране, - глянула на нього веселими очима. - А ви знаєте, як зробити дівчині приємно.

- Ну звісно, - спустився рукою на пружне стегно, приховане під кількома спідницями та фіжмою. - У мене великий досвід коханця, - постав перед її обличчям. - Я все про жінок знаю, - стрімко накинувся на її губи.

- Хіхі, - заплющивши очі цілувала його. - З першого погляду, ви не такий спокусливий, як потім.

- Мм... Так ви вже піддалися мені?

- Угу... - прикусивши губу кивнула - Хіхі.

- Не раджу вам її спокушати, - почувся байдужий голос із проходу.

Коханці в мить застигли і подивилися на короля.

- Ваша величність! - здивувався його одужанню скарбник.

- Ваша величність! - злякано відсіла від чоловіка Мадлен і метушливо витерла свої губи, поправила сукню.

- Чому ви не на раді? - кивнув правитель на підлеглого.

- Так... - спантеличено протягнув. - Філіп не скликав нас сьогодні. Принаймні мені він сказав не приходити. Нібито, розбиратимуться з Юліаном і Платоном.

- Я не хочу зараз думати про проблеми, - відмахнувся Давид і подивився на дівчину.

Та опустила сором'язливі очі, тоді як обличчя її залило фарбою.

- Аміране, - перевів погляд на нього, - відчайдушно не раджу цю панянку спокушати. Вона не та, за кого себе видає, і ви матимете багато проблем, якщо позбавите її цноти.

Після цих слів, король розвернувся і просто пішов. Було враження, що йому взагалі байдуже на те, що він щойно бачив і чув. Коханці переглянулися.

- Що він мав на увазі? - насторожився чоловік.

- Нічого важливого, - відвела Мадлен невимушений погляд, поступово заспокоюючись. - Просто мій батько голову вам відрубає, якщо дізнається, що мене спокусив барон.

- Барон? - спантеличився. - Ваш батько більш високородний, ніж я думав?

- Мабуть так, - опустила очі на руки з трьома перснями, почавши ними милуватися. - Він не вважає баронів гарною партією для мене.

- Отже, вам у чоловіки шукають якогось графа чи герцога?

- Чоловіка мені вже знайшли... - важко зітхнула. - Чекають тільки його згоди, - глянула на Амірана.

- Він молодий?

- Ну, молодший за вас.

- І багатий.

- Якщо я вийду за нього - ми не перестанемо з вами бачитися.

- Ви мене заінтригували, - тут же посунувся. - Хто ж він такий?

- Я не можу вам сказати, - усміхнулася, вдаривши його пальцем по кінчику носа. - І поки я незаміжня, ви маєте повне право продовжувати мене цілувати, - задоволено посунулася до його грудей своїми.

Той хитро посміхнувся.

Давид же продовжив прогулянку і за наступні півгодини виявив ще дві скульптури своєї коханої. Одна зображувала Маріку навпочіпки, що із задоволенням погладжувала голову лебедя, який спокійно перед нею стояв; друга була на повний зріст і носила дещо самозакоханий характер - Маріка з палаючими очима приміряла на себе ажурні намиста та каблучки з браслетами. Попри просту сукню, груди і кисті з пальцями були обвішані надто щедро, ніби дівчина реально обирала, що ж їй вдягнути. Це перебільшене зображення любові до різних каменів змусило Давида сумно посміхнутися. Як би він хотів подивитися на ці примірки знову, як би хотів послухати голосіння про те, що нічого їй не пасує: "Це - занадто яскраве, це - занадто блискуче. А від цього я задихнуся, таке воно важке. У мене є взагалі щось підходяще? Я ж королева! Де моє кольє з алмазами?" І ніби він спостерігав за її нескінченним примірюванням того, що під свою просту сукню вона ніколи не одягала.

- Моя Маріко... - із сумом витер вологе око. - Як мені тебе не вистачає...

З-за хмар вийшло сонце. Давид навіть усміхнувся, подивившись на небо. Здавалося, сама Маріка відсунула важкі хмари вбік.

Аріф, на відміну від свого пана, весь цей тиждень дуже багато думав і писав. Він практично не виходив зі своєї кімнати, а на кухні їв так швидко, що кухарки ще насипати всім не встигли, як він вже порожню тарілку повертав. Шкандибав він теж із граничною швидкістю. Не кожен так ходить швидко, як він зі своєю палицею шкандибає. Дехто навіть поглядати на нього почав: "Ось, бачиш, який моторний? А наш король-то від слабкості помирає. Ось хто всі його сили до себе покликав. Ось він, чаклун." Аріф навіть слухати такі слова не встигав. Він був весь у своїх отрутах і писанині. Майже не спав, швидко їв, витратив стільки свічок, що знову закуповувати їх довелося. Він нікого не бачив і не чув. Двері свої тримав на замку і навіть Ірину всередину не пускав. У голові були формули, інгредієнти, рецепти. Він писав усе це невтомно.

Перший день витратив на класифікацію всіх отрут, що він взагалі знав. Списавши своїми таблицями одну зі стін замку, він чимало розлютив інших слух, яким надалі треба було все це мити. Однак, маленький і наочний експеримент усіх швидко заспокоїв - Аріф просто показав, що крейда і звичайною водою змивається, тож із дощем усі його формули й назви кануть у лету. Насамперед, вирішивши написати саме рецепти, він сів за роботу з самого ранку. Не дуже гарно, не завжди розбірливо і сидячи в одній нічній сорочці, він провів так добу, списавши до такої великої кількості паперу, що комірник уже лаятися на нього починав, через таке псування майна. В очі він, звісно, нічого володарю стрічки не казав, але от за спиною... А Аріф усе писав і списував. Цілих чотири дні йому знадобилося, щоб у грубій формі описати кожен із рецептів, але ж у всіх них є певні особливості та дрібниці, що впливають на те, буде отрута працювати чи ні. Цю інформацію він писав уже між рядків і олівцем, вказуючи стрілочками до якої саме інформації це приписка.

Але ж усе почалося з простої думки, дорогою з покоїв короля: "Мене покликали як знавця отрут, отже, інші лікарі про отрути знають зовсім небагато... Треба це змінювати!"

За час такої роботи, його почерк зазнав певних змін, але досі, це не можна було читати без прищуру, періодично задаючись питанням, яку ж букву він мав на увазі. "М" чи "н", чи це взагалі "к"?

Про одужання чи про хворобу короля йому нічого не було відомо. "Якщо стане гірше - мені скажуть, краще - самі говорити про це будуть." А стабільність неважливого стану його мало цікавила. Попереду була колосальна робота. Треба було скласти список і рецепти, написати, як яка отрута діє, скільки і в якому дозуванні які симптоми викликає. Крім цього, треба було не забути і про протиотруту, що було, звісно ж, не в кожної отрути, але в багатьох.

Аріф стомлено спустився в кріслі.

- Це роботи на півроку... - схопився він за голову. - Як вас краще розкласти? - оглянув папірці з отрутами та їхніми рецептами. - За алфавітом чи за силою дії? - піднявся і став групувати їх у купки на столі. - Або за групами? Сюди душителі, сюди порошки. А задушливих порошків немає чи що? Або сюди рідини, сюди мазі... А це куди? - задумався над одним рецептом. - Начебто й мазь, але й у воді розчинити можна. Чи за складністю приготування? - став мішати. - А який із них легкий? А важкий? Я їх усі приготувати можу, аби інгредієнти були. Або за важкодоступністю інгредієнтів? Але... Звідки я знаю, складно тут зловити шовкопряда чи вони на кожній гілці влітку сидять?

Аріф упав на стілець і схопився за голову. Йому хотілося все це впорядкувати. Можливо, він щось забув і це варто дописати, але як він це дізнається, якщо на столі хаос твориться?

У покої постукали. Отруйник ледве піднявся і втомлено підійшов до виходу, відчинив.

- Аріфе, ти що, спиш досі? - потішно посміхнувся Давид, дивлячись на це виснажене роботою тіло в нічній сорочці.

Волосся його було зім'яте, щоки - бліді, а під очима виднілися сині кола від недосипу, самі очі були червоними, втомленими від писанини вночі.

- Це ви, ваша величність? - протер одне око. - А не хочете мені допомогти?

- Допомогти? Як? - миттю зацікавився той.

- Заходьте, - схопив його зап'ястя і впевнено потягнув на себе, зачиняючи попутно двері.

- Аріфе! Ось це ти сильний! - опинився в його покоях.

- Мені потрібна допомога розумної людини, - замкнув двері на ключ. - Ви ж розумний? - поклав руки на його плечі. - Ви маєте мені допомогти, - почав штовхати його в напрямку лабораторії. - Це ваш обов'язок. Ви маєте допомагати своїм підданим.

- Аріфе, що відбувається? - дивувався король, крокуючи всередину.

- Мені потрібна допомога, - підвів його до столу і показав купу списаних аркушів. - Ось. Це моя робота. Як думаєте, як мені треба їх розкласти? У якому порядку, щоб людям зрозуміло було? - став знову групувати. - За алфавітом? Або за складністю? Або за інгредієнтами?

- А що це? - узяв один із листків і почав читати. - Синя павутина...?

- Це отрути, ваша величність. Усі отрути, що я знаю, - описав руками купу.

- Гарна в тебе пам'ять, - покосився на листки. - Скільки їх тут?

- Не знаю. Я не рахував.

- Сотні дві точно є.

- Може бути.

- Але навіщо тобі це? Боїшся забути? З такими знаннями, - потряс рецептом біля його обличчя, - будь-яка людина стає небезпечнішою за Диявола. Навіщо ти написав це?

- Я хочу написати про отрути все, що знаю. Людям буде це корисно.

- Як же їм це буде корисно, якщо ти даєш посібник, як убивати інших? - вказав на папірці. - Спали це, - кинув листок у купу. - Твої знання корисні тільки в одній голові - твоїй. Якщо вони протраплять в руки більш жадібні, підступні чи владолюбні...

- Але я не тільки це писати збирався, - схвильовано взяв його за плечі, стоячи збоку. - Це тільки рецепти. Можна скласти їх в одну книжку і кудись сховати. Я збирався писати ще й симптоми, протиотрути.

- Ось це вже думка розумніша буде, - прихильно кивнув. - Отрут ти знаєш багато, значить і про протиотрути розповісти можеш.

- Але я хочу дати людям можливість знайти протиотрути на ті отрути, з якими я не знаю як справлятися. Я хочу написати склад. Можна?

- Склад? - засумнівався. - А якщо вирішать повторити?

- Повторити? - взяв перший-ліпший рецепт і почав читати. - Ну от що людина думає зробити з пастернаком і селерою? Ані пропорцій, ані кількості, ані способу обробки і приготування, - подивився на короля. - А людину скрутить на два дні, - сильно кивнув і поклав листок у купу. - Тим паче є такі рецепти, де не те що інгредієнти, до способу приготування не додумаєшся. Витримати на сонці, в холоді під землею або взагалі спалити до стану попелу. Хто додумається до такого? Це неможливо, якщо цілеспрямовано цього не вчити.

- У цих паперах, - показав на купу, - занадто багато смерті.

- Не кажіть. Деякі вельми нешкідливі. Так, живіт покрутить тиждень, ну або голова поболить недовго. І саме потім усе мине. Смертельні отрути, звісно, теж є. Ті, що з розуму зводять, теж. Але ваша величність, у цих паперах майбутнє.

- Є така отрута, що діє непомітно? - покосився на нього.

- Хіба що мовчуни якісь, - почав ритися. - Випила людина вина на ніч і все, не прокинулася.

- Але якщо пробувати будуть, усі одразу ж здогадаються... - задумливо погладив підборіддя, склавши руки на грудях.

- А ви вбити когось хочете? - обернувся на нього.

- На кшталт того. Боюся, мені доведеться змінювати план і скористатися якоюсь із твоїх отрут. Цих чортових розбійників усе ніяк зловити не можуть.

- А кого вбити хочете? - вирівнявся.

- Та жінку одну нахабну. Не подобається вона мені.

- Ви хочете її саме вбити?

- На що ти натякаєш?

- Якщо людина вам не подобається, не обов'язково вбивати її.

- Побачиш її - зрозумієш чому ми не порозумілися.

- Добре. Ви хочете, щоб я приступив до отрути просто зараз?

- Давай, із цією купою розберемося, - кивнув на папір. - Ну от ти напишеш усі протиотрути, а далі що?

- Я хочу, щоб цю книгу розмножили й роздали лікарям. Коли вони знатимуть про отрути - вони зможуть багато хвороб лікувати. Я ж зміг. Крім отрут і протиотрут я нічого не вчив і в підсумку... Я знаю як лікувати людей.

- Це будуть корисні знання...

- Я і для вас придумав дещо.

- Для мене? - здивувався очима.

- Так. Мазь одну. Я ще не зовсім продумав склад, але начерки є.

- А... Для чого? У мене ж не болить нічого.

- Це не для вас. Це скоріше для тих, з ким ви будете розділяти ніч. Вона знімає біль.

- Оу, навіть так. Так, це дуже корисна вигадка, - задумливо кивнув, відводячи незручний погляд.

- Її треба буде випробувати.

- Випробувати? - зі здивуванням глянув на нього.

- Так. Це не "після", це "під час". Я маю підкоригувати склад.

- Ем... - відвів погляд. - Гаразд. Я... Придумаю щось.

- Добре. А тепер підкажіть, як мені розкласти все це? - показав на купу листків. - За яким критерієм їх пронумерувати?

- Зроби великі групи, - подивився на купу, - у яких будуть маленькі.

- Але які? - оглянув папір. - Рідини та порошки? Або душителі і ті, що зводять з розуму? Які групи? - розгублено подивився на нього.

- А ти для чого збираєшся їх класифікувати? - покосився на знайомого. - Для симптомів і протиотрут чи для рецептів?

- І так, і так.

- Краще зроби різні порядки. Для рецептів - за дією. Як ти там казав душителі, що зводять з розуму... А для протиотрут - за симптомами. Людям легше буде, якщо вони запам'ятовуватимуть якісь схожі симптоми для різних отрут. Зроби від простого до складного. Спочатку "нешкідливі", а в кінці - смертельні. Не треба лякати лікарів одразу, а то подумають ще, що даремно вчилися.

- Ви так сказали, ніби протиотрути для смертельних отрут робляться місяцями, - насупився.

- А хіба не так? Вони ж смертельні. Небезпечні. Напевно, і протиотрута складна.

- Смертельні й кісточки з-під вишні, якщо їх приготувати правильним чином. А протиотрута - елементарна. Треба просто з'їсти щось солодке, щось із цукром.

Той відвів погляд:

- Тепер накажу всі кісточки з вишень викидати перед самим приготуванням. Не потрібен мені такий сюрприз у тістечку. Щоб це насіння крем або тісто отруїло...

- Хах, не бійтеся, - підбадьорливо приобійняв. - При високих температурах, отрута йде. Вона тільки в сирих кісточках є.

- Точно? - недовірливо покосився на нього.

- Звісно, - по-доброму посміхнувся.

- Слухай, а от у тебе тут багато мовчунів? - насторожено покосився на купу паперів.

- Достатньо, - кивнув. - Вам потрібен якийсь конкретний?

- Мені радше не отрута, - стиснув губи. - Мені протиотруту дізнатися...

- А який вам мовчун? - став ритися в рецептах. - Є миттєвий, є той, що довго себе показує...

- Такий, від якого людина дуже швидко падає без свідомості. У неї ще вени спухають, шкіра блідне, судини в очах лопаються... Є такий?

- Звісно, цілих два. Вони дуже схожі, але протиотрути в них різні, - подивився на короля. - В одному випадку треба приготувати нескладний розчин, що прижене всю кров до живота; в іншому - зламати череп.

- Зламати?! - вигукнув із жахом. - Що ти таке кажеш?! Ми ж про протиотруту, а не про те, щоб добити нещасного!

- Ні, я вам серйозно кажу, - заспокоїв руками. - Але ламати треба акуратно, я так не вмію. Треба зламати так, щоб мозок можна було побачити. Він так вигляне з-за кістки. Після цього потрібні спеціальні відвари. У принципі, я бачив як така людина потім виживала. Щоправда він інфекцію підхопив... - відвів незграбний погляд. - Але ж операція вдалася, - переконливо подивився на короля.

- Божевільні речі якісь.

- Ці мовчуни просто з дуже хорошою працездатністю. Вилікувати від них дуже складно. І не тому, що лікування складне. Просто можна не встигнути. Людина помирає дуже швидко.

- Так, мені передавали, - відвів погляд. - Гаразд. Займайся своїми справами, - махнув рукою. - Я на обід піду. Потрібно показати всім, що я живий і неушкоджений.

Аріф провів його сумнівним поглядом. Коли двері за королем зачинилися, задумався:

- А про кого він питав? У нього хтось від отрути такої помер...?

Тим же часом, безпосередньо перед обідом, Аміран покликав у свої покої маркіза де Жаннера, посадив за стіл і почав умовляти:

- Ніхто не розв'язує жінкам язики як ви, друг мій. Допоможіть.

- А ви? Як же ваша карколомна харизма? - закинув ногу на ногу, граючись із тростиною в руках.

- Я намагався з нею говорити. Мені вона нічого не говорить. Ця жінка занадто підступна.

- Здався вам цей чоловік.

- Адже вам теж цікаво, хто він, - кивнув. - До того ж, подібні зв'язки не завадять, ані мені, ані вам. Зав'яжіть із нею дружбу, а заодно і з ним, поки вони не одружилися.

- А якщо він відмовиться? До того ж, звідки я знаю, що її не за наших ворогів видати хочуть? Хоч би й Нільс. Я його терпіти не можу, а людина важлива. Може її за нього видати хочуть.

- Ось ви і дізнаєтеся хто ж наречений. І вам корисно, і мені незайвим дізнатися буде. Якщо вже мені голову відрубати можуть, то, може, мені варто перестати ходити з нею на побачення.

- Ви завжди по лезу ножа ходили.

- Але зараз інша ситуація. Наставити якомусь чоловікові роги - одне, але зіпсувати доньку людини, чий титул я не знаю - інше. Що якщо вона донька герцога Хро́нського? Або якогось наближеного до його величності графа? Я ж не знаю. І мені треба дізнатися, поки не стало пізно.

- Мені вже самому цікаво стало хто ж вона така. Загадкова дівчина з півночі, - піднявся. - Я поговорю з нею після обіду.

- Буду чекати від вас будь-яких звісток.

На обіді однак, маркіз помітив якусь незвичну невпевненість дівчини. Вона тримала очі опущеними і зовсім неохоче починала з кимось розмову. Причиною цьому він вбачав Дар’ю, що сиділа просто навпроти Мадлен. "Соромно чи що?" - думав про себе Олександр, згадуючи як дівчина називала цю гостю за спиною страшненькою. Дівчині, однак, було ніяково перед Давидом, що застав її в такій компанії та ще й за пристрасним поцілунком. Її заливало фарбою, щоразу, як вона згадувала про це. Королю ж було зовсім байдуже на ці романи, побачення тощо. Він просто їв, іноді випивав, і незацікавлено дивився на людей. Дар’я тим часом думала лише про Давида: "Цей король настільки слабкий, що від звичайного крику на тиждень зліг. Убити його не буде проблемою. Але спочатку треба побратися з ним."

Придворні дивилися на гостю не як на звичайну жінку. Звичайно ж її статура багатьох бентежила. Ці м'язисті руки і широка чоловіча шия якось узагалі не гармоніювали з її сукнями і довгим волоссям. Багато хто її бачив у латах, у ролі воїна чи охоронця, але аж ніяк не витонченої принцеси, яка має зачаровувати всіх, хто її побачив. Жанні ця Дар’я не подобалася по-особливому. Вона її мало не зневажала і десятою дорогою обходила, особливо, якщо йшла кудись із Віолеттою. Подруга такої поведінки не розуміла. Вона була надто доброзичливою, щоб ненавидіти когось настільки сильно. Бувало навіть, що дівчина намагалася налагодити з цією гостею діалог, однак нічого в неї не виходило, бо "їхня високість надто високі, для того, щоб спілкуватися з недостатньо титулованою фрейліною". Подібне тільки ображало Віолетту: "Не винна я, що мій батько баронет, а не герцог..."

Після трапези, всі розійшлися. Фрейліни покликали з собою Мадлен, щоб попліткувати і обговорити одужання короля, але дівчину одразу взяв під руку маркіз де Жаннер і хитрістю позбавив дівчат їхньої співрозмовниці в блискучій сукні. Повів її до себе. Скільки б вони не говорили, проте знайома тримала оборону і тільки віджартовувалася, міняла тему або ставила каверзні запитання, будь-яким зі способів оберігаючи таємницю свого походження і заручин. Олександр дізнався багато чого, проте нічого з того, про що просив його друг. До Амірана він прийшов ні з чим.

- Вона заговорила мені зуби! - вражено впав у крісло. - Ти можеш у це повірити? Мені! Олександру де Жаннеру заговорили зуби й обвели навколо пальця!

- Як так? - поставив на стіл два кубки й налив вина велетень.

- Я не знаю! Її майстерність зберігання таємниць як у Маріки! - схопив кубок і залпом його спустошив.

- А хіба в Маріки були таємниці? - дивувався знайомий.

- Приятелю, якщо про людину не знають жодної таємниці - цих таємниць тисячі! Просто їх дуже добре охороняють!

- Нехай. Що ти про Мадлен дізнався?

- Нічого! Ти уявляєш? Вона так мені зуби заговорила, що крім того, що ми вже знаємо, вона нічого мені більше не повідала. Вона з Норії, у неї багаті батьки і все! Це все, що я дізнався про її рід!

- А в Норії багато багатіїв? - вирішив поцікавитися.

- В одному районі золото знайшли, в іншому срібло, а на півночі забій китів. Там ці багатії на кожному кроці мабуть! Я не знаю, мабуть тільки на її весіллі ми дізнаємося хто вона така.

- Тоді вже буде пізно.

- А що ти хотів? Сам таку красуню охмурив і думав вона просто так у таких дорогих сукнях хизується? Не тут-то було. Тобі або самому з нею одружитися доведеться, або закінчуй ти цей банкет.

- Ти сам знаєш, що я не можу одружитися, - втомлено відкинувся на спинку крісла. - Її тут же вб'ють.

- Нажив ворогів... - обурено налив собі й знову випив.

- Молодий був, гарячий. І дурний, звісно ж. Тим більше згадай, кому мої вороги підкоряються.

- Так-так, твоєму братові.

- Та я сам живий тільки з його волі і нашої з ним домовленості.

- Дивись, як би він сам тебе не прикінчив. Ти занадто довго живеш. Скільки тобі?

- Сорок два цього року.

- Він тебе все-таки вб'є колись.

- Який у цьому сенс? Мої племінники і так там усім керують уже багато років. Це мене по країні жбурляє, як розбійника якогось.

- Але зараз тебе вбити вже не так просто. Ти королівський скарбник.

- Його це не зупинить. Якщо він захоче моєї смерті - він її доб'ється.

- Не думаю, що він такий дурень, щоб королівство без скарбника залишати. Його ж самого повісять.

- Я сподіваюся, він помре до моєї смерті. Племінники-то не зовсім і племінники...

- Краще мовчи про це. Після його смерті, розкриєш усім таємницю.

- А навіть якщо й не після, то коли мене до похорону готуватимуть. Родиму пляму надто складно не помітити.

- Як твій брат про це досі не знає?

- Хах, він же мене голим не бачив. Це Агата він у колисці без одягу бачив. Звідки він знає, що родима пляма на ребрах не випадкова? Порівнювати-то нема з ким, - підступно посміхнувся.

- Яму ти собі копаєш, якщо продовжуватимеш говорити про це. Хто знає, може нас підслуховують.

- А хто їм повірить? Аскар миттю такого базіку вб'є. Бачте, на дружину її зводить наклеп. Вона йому вірна і крапка.

- А те, що зрадила з дівером...

- Хах, у мене харизма більша, ніж у цього вояки. Зі мною - не гріх, - задоволено відпив вина.