Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Минув ще тиждень. Наближався березень, а з ним і гості, що мали приїхати до 15-го числа. Ватажок деякої групи розбійників словам селянина повірив не відразу, але коли на головній площі глашатай оголосив усім про новий закон, що дозволяє вільне переміщення країною і переїзд у будь-яку з областей, він до його слів прислухався. Оскільки пророцтво про зміну їхнього життя збулося - чоловікові відразу ж повірили. Ватажок зібрав невеликий загін із п'ятнадцяти осіб, серед яких були як лучники, так і піхотинці, і попрямував до столиці.

У королівському замку, все ще не було спокійно. Людина, для якої вкрали той рецепт, все ще не була отруєна, і це вселяло в місцевих справжній жах. Мадлен, від гріха подалі, тимчасово переїхала до готелю, потягнувши за собою вагітну Ірину. Король посилив нагляд за кухарями, а Агапій перед кожним новим куштуванням молився. Аріф був наближений до правителя ще більше, ніж зазвичай. Кого-кого, а ось його Давид точно втрачати не хотів. Теж саме він міг сказати про свого сина, якого він не наблизив, а навпаки відіслав від себе подалі - до батька, приставивши до дитини найкращих своїх вартових.

Настрої в замку були тривожними, напруженими, але скоро все почало рухатися в потрібному для Давида напрямку. Сидячи якось на троні і слухаючи скарги селян, йому доповіли про прибуття до столиці деякої групи осіб. Особливо нікого не цікавило, хто сюди приїжджав і хто виїжджав, але про цих людей Давиду повідомив лист, який він отримав від одного з прохачів. Прочитавши послання, він кивнув і відпустив селянина. Коли той пішов, віддав лист вогню.

"Значить вони приїхали. Потрібно когось послати до них." Після прийому, він викликав до себе Карла.

- Тобі потрібно буде сходити до одних людей і передати це, - простягнув йому новий лист.

Усе відбувалося в кабінеті.

- Я на посильного схожий? - обурився той.

- Карле, ти мій підлеглий. Ти повинен виконувати те, що я тобі кажу.

- Я охороняти тебе маю, а не записки якісь передавати, - недбало видав на папір.

- У цьому листі дещо важливе, - підійшов до нього, почавши говорити тихіше. - Я хочу вбити Дар’ю, але не хочу бруднити свої руки. Передай це найманцям. Їхні руки й так по лікоть у крові, - простягнув йому папір.

- Чим вона тобі не догодила? Той самий мужик, тільки в спідниці.

- У мене інші смаки. Я швидше перед тобою на коліна стану, ніж залізу до неї в ліжко.

- Ну так, звісно. До неї в ліжко - ні, а з рабом перекидатися - так, - склав руки на грудях.

- У мене інші плани на одруження. Цей шлюб мені не вигідний. Її просто вбити треба. Бери, - сунув листа в руку. - Заїдеш у таверну "Три кнури" і знайдеш людину зі шрамом на лобі. Говори тільки з ватажком і простеж, щоб після прочитання, цей лист згорів. Ніхто вас чути не повинен.

- Хоча б поцілуй свого лицаря на дорогу. А раптом мене там уб'ють?

- Тебе ніхто вбити не може, - категорично видав. - Іди, - вказав на двері. - Коли повернешся, все мені розповіси.

Карл невдоволено подивився на нього, стиснув папір і грузно вийшов. Сівши на вірного коня, він швидко дістався до місця, зайшов всередину і без проблем знайшов компанію, в однієї людини з якої була коса рожева смужка на лобі.

Давид тим часом пішов на раду, після якої зазирнув до художника й Аріфа, що статично сидів напівбоком до столу і тримав руку на своєму рукописному творінні, дивлячись точно на творця.

- Ну що ж? - з цікавістю пройшов король до полотна. - Як усе проходить? - глянув на портрет.

- Останні штрихи, - задумливо проводив тонкі лінії художник.

- Ну, гарний, гарний, - задоволено видав Давид. - Навіть трохи кращий, ніж у житті, - подивився на підопічного. - Яскравіше так, жвавіше.

- Живішим, ніж у житті, я не можу бути, - спокійно зауважив той.

- Хах, а ти потім сам подивишся. Ти добре вийшов, - підійшов до нього. - Приходь на обід, - нахилився і поцілував його в щоку, - сьогодні готують качку.

- Ваша величність, - злякався той очима. - Що ви робите? - вказав поглядом на людину за полотном.

- Не турбуйся, - з усмішкою вирівнявся той. - Філіп уміє тримати язик за зубами, - глянув на художника, що взагалі від картини не відривався. - Ну, закінчуйте. А на тебе я чекаю за столом, - поплескав знайомого по плечу і вийшов.

Аріф провів його очима, намагаючись узагалі не ворушити головою.

За столом із різними вельможами він сидів уже тиждень. Тож у нього навіть місце своє позначилося - праворуч від короля. Давид його плекав і дозволяв їсти тільки те, що вже спробував Агапій, для якого кожен укус і ковток були як останні. Чоловік навіть схуд на цих нервах. Трапеза проходила як зазвичай, хіба що після першої страви, король, несподівано для всіх, запросив свою наречену на кінну прогулянку.

- Погода гарна стоїть. Та й нам потрібно познайомитися ближче, - задумливо говорив він, розриваючи м'ясо у себе в тарілці.

- Нам безумовно є що обговорити, - суворо видала та, подивившись на нього. - Серед ваших слуг одні ідіоти. У всіх руки не з того місця ростуть.

- Ну що ж ви так грубо? - глянув на неї. - Мої люди стараються як можуть. Просто фігура у вас незвичайна. Ось вони й перешивають сукню вже втретє.

- Вони мірки правильні взяти не можуть. Ваші білошвейки - ідіотки.

Інші вельможі промовчали, бо всі прекрасно знали, що якщо людина не здатна щось зробити добре - у замку вона надовго не затримається. Зараз же криворукі залишалися на своїх місцях досить довго, значить, для чогось це потрібно. Навіщо, у принципі, всім було зрозуміло.

Після обіду, Аріф вирушив до Олександра, щоб обговорити отрути, а Давид - у свій кабінет, щоб поговорити з Карлом про розбійників. Крім цього, відвідувач також був і в Дар'ї, що повернулася до своїх покоїв.

- Ти пройшла за ними? - запитала вона служницю, сідаючи в крісло біля туалетного столика.

- Так, ваша високість, - лагідно відгукнулася дівчина. - Він зайшов у таверну, де зустрівся з якимись чоловіками, схожими на найманців. Він піднявся з ними в кімнату, де вони говорили менше півгодини. Після цього, Рахіс повернувся і вирушив до кабінету короля.

- Про що вони говорили?

- Про якусь справу. Коней, зброю. Рахіс також дав їм гаманець із монетами.

- Не просто так мій наречений мене на прогулянку запросив... - задумалася дівчина. - Убити мене хоче. Ну що ж, доведеться скористатися нашою отрутою трохи раніше, ніж я планувала. Оброби його кубок нашим "любовним зіллям", - перевела погляд на вогонь. - У нього дух від цього захопить.

- Так, ваша високість, - поклонилася.

Служниця навіть не розуміла, як їй до цього кубка дістатися, але дістатися треба було, інакше її спіткала б та сама доля, що й колегу, чиє тіло закопали зовсім недавно.

Цього ж вечора, вже після вечері, коли Аріф підмітав у себе в кімнаті, до нього постукали.

- Так? - відкрив він гостю, тримаючи віник у руці.

На порозі стояв люб'язний Аміран:

- Друже мій, не хочете прогулятися?

- Прогулятися? А чи не пізно? Я вже спати збирався.

- Та годі вам, - радо посміхнувся. - Сьогодні така гарна погода. Складіть мені компанію. Мені так самотньо останнім часом.

- А як же ваша коханка? - зайшов усередину.

- Ох, та вона ж втекла, - увійшов слідом. - Від цих отрут не одна вона покинула замок. А хіба ви не знали? - закрив за собою. - Ваша дружина ж у неї в служницях.

- Насправді, хотів дізнатися, чи правда, що ця дівчина ваша коханка, - відійшов у кут. - Виявляється правда. Я не відразу повірив, що вона вам взаємністю відповіла, - поставив віник на його місце. - Просто знаєте... - глянув на нього.

- Я не красивий? - люб'язно видав, поставивши перед собою тростину.

- У вас велика різниця у віці. Понад двадцять років. Я не думав, що дівчата здатні закохуватися в настільки дорослих чоловіків, - погладив потилицю. - Мені здалося це неправдоподібним, - відійшов в інший бік і почав перевзуватися в чоботи.

- То ви підете зі мною? - усміхнувся Аміран.

- Мені теж без моєї Ірини сумно. Ех, скоріше б побачити її.

- Так поїдьте до неї завтра вранці.

- Адже вона служниця, - глянув на барона. - Як це буде? - вирівнявся і вклонився. - "Ваша милість, дозвольте поговорити з вашою служницею про те, як вона почувається"? Це якось безглуздо, - нахилився і застебнув другий чобіт.

- Я можу поїхати з вами, - посміхнувся. - Вам - Ірина, мені - Мадлен. І кожен із нас буде задоволений своєю компанією.

- Хм, - трохи посміхнувся і вирівнявся. - А ідея непогана. Мені подобається.

- Не буду соромитися, але багато моїх ідей справді гарні, - кивнув йому.

- Хах, чи не душить вас гординя? - попрямував до плаща.

- Нітрохи. Гордість - це гарне почуття. Тільки якщо її багато - це вже погано. Все стає поганим, якщо його багато.

- А гроші? - лукаво глянув на нього, накидаючи плащ. - Хіба багато грошей - це погано?

- Ах, світла душа, ви занадто добрі, щоб почати ставати монстром під владою грошей і влади. Але багато хто саме такими і стає.

Невдовзі, вони вийшли в сад, прихопивши з собою Віктора - слугу Амірана, що ніс над головою лампу на палиці. Перший час юнак мовчав, але потім пан запитав його думку про щось, і молодик долучився до розмови, що закінчилася ще не скоро.

На ранок, як барон і казав, він орендував екіпаж і відвіз Аріфа до готелю. Не встигли вони увійти, як молодий чоловік зірвався з місця і щодуху побіг до своєї дружини, що несла до готелю продукти в невеликому кошику на лікті. Підбіг, одразу ж міцно обійняв і поцілував, захоплено вихопив кошик з рук і взяв дівчину під руку, нескінченним потоком слів почавши ставити їй найрізноманітніші, іноді навіть абсурдні запитання з приводу того, як у неї справи. Аміран, спостерігаючи таку заклопотаність, розреготався.

Зайшовши в готель, Ірина повідомила господареві, що ці чоловіки, які прийшли з вулиці - гості. Пообіцяла не галасувати, після чого чемно глянула на Аріфа і повела всіх нагору. Там вона залишила чоловіків у коридорі, забрала харчі й увійшла в номер, де Мадлен, вкрившись двома ковдрами, читала книжку. Щойно почувши звістку про гостей, дівчина з жахом скрикнула. Амірана цей звук тільки потішив. Аріф майже не звернув на нього уваги, більше вважаючи за краще чекати дозволу увійти.

Незабаром їм відчинили. Мадлен, як могла, наспіх вбралася в багряну зимову сукню, з не надто широкою фіжмою і стала поспіхом розчісуватися, однак Аміран зайшов усередину, коли зачіски ще ніякої на ній не було.

- Чому ви так несподівано? - стривожено подивилася на нього дівчина, з гребінцем у руці.

Волосся її вже не було сплутаним.

- Ви як уві сні, - ніжно посміхнувся він їй, підійшов і нахилився, щоб поцілувати ручку.

Ірина ж схопила свого чоловіка за руку і швидко потягла його в сусідню кімнату, де вони одразу ж закрилися. То був невеликий кабінет, у кутку якого розташувався мольберт з усіма необхідними для малювання речами. Молоді стрімко сіли на диванчик і почали швидко перемовлятися, ніби синички. Аристократи, щойно почувши це щебетання, глянули на двері й подивилися одне на одного. Аміран хитро посміхнувся. Мадлен відвела збентежений погляд убік, завівши пасмо за вухо.

- Так... - схвильовано протягнула. - Навіщо ви приїхали?

- Скучили, - прибрав тростину за спину і трохи нахилився до дівчини. - А ви за мною сумували?

- Аміране, ви бентежите мене, - ніяково притихла. - Що якщо вони вийдуть і побачать нас? - вразливо подивилася на нього.

- Яка нам різниця? - упевнено обійняв її за талію і припав до вуст.

Дівчина миттю розтанула, встигнувши слабо обійняти його за торс.

Аріф говорив зі своєю дружиною довго і буквально про все. Вони поговорили про дитину, про те, якої вона статі буде і яке ім'я вони їй планують вибрати. За рекомендацією хіміка, дівчина проводила експерименти з двома мішечками зерна - з ячменем і пшеницею, на які періодично треба було мочитися. Подібний досвід показав, що в Ірини всередині живе дівчинка. Перебравши купу імен, молоді вирішили почекати до народження і вже тоді визначитися.

- А раптом хлопчик? - дивувалася дівчина.

- Ні, дівчинка. Я відчуваю, - з легкою посмішкою погладив животик.

Також вони обговорили погоду, чи не мерзне Ірина ночами і чи варто привезти їй щось тепле. Поговорили також про продукти й те, що коїться зараз у замку.

Говорили вони так пристрасно і жваво, що Аріф зовсім вже забув про час, а коли згадав - усвідомив, що спізнюється. Він тут же розцілував Ірину в усі щоки і губи, і вискочив до Амірана, що до цього часу цілував Мадлен вже в такі місця, куди дозволено тільки чоловікові. Вона сиділа на краю ліжка, до всіх дверей спиною, тоді як чоловік стояв перед нею на колінах. Руки його були і на стегнах, і на попереку, тоді як голова ховалася в районі жіночих грудей. Дівчина притискала його до себе не тільки руками, а й ногами, буквально знемагаючи від розслаблення, задоволення і збудження.

Аріф миттю відвернув обличчя і ніяково почав:

- Ем, Аміране, ви йдете? Уже скоро обід у короля.

- Так, звісно, - задоволено відірвався від грудей і бажано припав до звабливих губ, трохи затримавшись на них. - Уже йду, - піднявся.

- Аміране... - млосно простягнула дівчина, схопившись слабкими руками за комірець його каптана.

- Я повернуся. Обіцяю, - на прощання її поцілував, узяв свої плащ із тростиною і вийшов.

Аріф також ще раз попрощався з Іриною поцілунком і вискочив. Поки вони спускалися сходами, молодий чоловік вказав на чорне волосся:

- Причешіться. У вас уся зачіска зіпсувалася.

- Хах, дякую, - дістав із кишені гребінець і провів ним кілька разів від чола до потилиці.

Одягнувшись і вийшовши на вулицю, барон зупинив знайомого на півдорозі до екіпажу, що стояв неподалік.

- Щось сталося? - здивувався Аріф, повернувшись до знайомого.

- Аріфе, я не поїду, - сумно похитав головою знайомий. - Я хотів би попрощатися з тобою.

- Чому ви говорите так, ніби ми бачимося востаннє? - насупився.

- Боюся, що це справді остання наша зустріч. Сьогодні я в замок не повернуся.

- Але ж потім...?

- Аріфе, я хотів би попрощатися, - припав до нього і міцно обійняв. - Ти дуже хороша людина. Мені важко говорити ці слова. Але ми більше не побачимося, - болісно стиснув його, заплющуючи очі і стискаючи губи. - Я не хочу прощатися з тобою, але я мушу.

- А як же пані Мадлен? А як же король? - стривожився той.

- Я розберуся з ними. Не хвилюйся. Не бери в голову.

- Давайте не будемо прощатися? - обхопив його руками. - Ви мені теж подобаєтеся. Пишіть мені листи. А я писатиму листи вам.

Той гірко посміхнувся:

- Я встиг полюбити тебе, - погладив його по спині. - Але деяким речам потрібно дати статися, - подивився на його обличчя.

- Ви майже друг мені, - підняв голову.

- Майже?

- Ще б трохи і ти були би справжнім моїм другом, - міцно його обійняв, тужливо притискаючись обличчям до каптана. - Справжнім...

- Аріфе... - з гіркотою протягнув, відчуваючи як його серце поступово стискається:

"Чому не схопити його і не відвезти кудись на два дні? Всього на два..."

- Аріфе, я сам зараз розплачуся...

- Але ти мій друг, - схопив його зап'ястя, заглянувши у великі очі. - Навіщо їхати? Залишся.

- Я не можу... - обтяжено видав. - Я зробив вибір. Дуже складний, але необхідний. Буде краще, якщо я зараз поїду, - поклав руку на його плече, - а ти вирушиш до Давида. Так потрібно. Так буде...

Він хотів сказати "правильно", але язик його не повернувся.

- Ти писатимеш мені листи?

- Так, звісно, - м'яко посміхнувся. - Не кажи нікому, що я поїхав. Я напишу їм про це.

- Нехай, у тебе все буде добре, - сумно видав Аріф і з болем потиснув йому руку. - Я дуже цього хочу.

- Ох, Аріфе... - похитав головою.

- До побачення, - шмигнув носом і відпустив його. - І зовсім не "прощавай", - розвернувся і пішов до екіпажу.

Аміран провів його лише поглядом.

Коли знайомий сів у карету і поїхав до замку, чоловік повернувся йому вслід. "Чи зміг я щось змінити...? Ні. Я не зможу сьогодні повернутися, - озирнувся. - Де найближчий шинок?"

Аріф же їхав у печалі. Запливаючи спогадами і смутком, він зовсім уже засмутився: "Ну чому він поїхав? Адже він зовсім непоганий. З ним дуже весело..." До палацу він зайшов з опущеними плечима і головою. Неохоче волочачи ногами, молодий чоловік зайшов до себе і повісив плащ на вішалку, пішов до їдальні, де були вже практично всі. Сів на своє місце і підпер голову кулаком, опустивши погляд на рибу, що випускала пару і стояла неподалік.

Незабаром, сюди зайшли і міністри, на чолі з королем. Усі розсілися по своїх місцях.

- Ну це кошмар якийсь... - продовжував тихо голосити Люціус.

Давид махнув на нього:

- Тільки не продовжуйте. Потім із цим розберемося, - заклопотано глянув на Аріфа і легенько потормошив його за плече. - Щось сталося?

- Ні... - тяжко видихнув той. - Просто сумно...

- Аріфе, ну чого ти? - підбадьорливо посміхнувся. - Давай вип'ємо, - взяв свій кубок.

Знайомий покосився на нього:

- Хіба сталося сьогодні щось хороше?

- А хіба ні? Якщо ні, то давай зробимо це! - світло усміхнувся.

Той відвів погляд.

- Та ну, Аріфе, - усміхнувшись похитнув його. - Хочеш спробувати моє вино? - підніс до нього кубок. - Я впевнений, що ти ніколи з такого посуду не пив.

- А яка різниця в посуді? - ліниво покосився на нього. - Що в дереві, що в золоті, смак вина від цього не змінюється.

- Аріфе, що ж ти такий бука? - по-дружньому штовхнув його.

- Просто... - відвів погляд. - Сумно мені.

- Хочеш, покатаємося після обіду? - заманливо нахилився до нього. - Візьмемо коней, сани і просто покатаємося? М?

Той зацікавлено покосився на нього:

- Я ніколи на санях не їздив.

- Хах! Значить вирішено! Після обіду, кататися будемо! Густаве! - крикнув слугу, обернувшись до дверей. - Скажи, щоб конюхи сани приготували!

- Так, ваша величність, - поклонився той і скоро пішов.

Аріф і Давид повернулися один до одного.

- То вино хочеш спробувати? - заманливо підніс до нього кубок.

- А яка в ньому різниця?

- Так мені ж зовсім інше наливають! - розреготався. - Ось у чому різниця!

Придворні також засміялися.

- Ну, - знизав плечима Аріф, - давайте спробую. Цікаво, що ви п'єте, - взяв кубок і приклав його до губ, зробив кілька ковтків.

Давид з цікавістю спостерігав за реакцією.

- Ну, - поставив кубок на стіл, облизавши при цьому губи. - Непогано, тільки... - голос його стиснувся. - Гірко...

Король насупився:

- Це вино зовсім не гірке.

- Гірко, - сипло видавив знайомий, приклавши до горла долоню. - Гірко...

Очі його напружено викотилися, а рот - відкрився, у відчайдушній спробі зітхнути.

- Гіркота...

Звуки його зникли, тоді як губи ще продовжували рухатися.

- Хто пробував вино?! - з жахом озирнувся на слуг Давид, схопивши приятеля за зап'ястя.

- Я, - неголосно видав Агапій, вийшовши трохи вперед. - Але все було нормально...

- Хто чіпав мій кубок?!

Аріф швидко піднявся, від чого його стілець миттю впав, і схопився за горло, марно намагаючись схопити ротом повітря. Обличчя його починало синіти.

- Хто його чіпав?! - в страху схопився і король, з жахом дивлячись на Аріфа. - Де лікарі?! - акуратно взяв його за плечі. - Усіх кличте! - у розпачі крикнув на слуг.

Ті розбіглися як таргани. А ось Аріф звалився на землю, роздираючи горло власними пальцями.

- Аріфе! - скрикнув Давид, упавши слідом за ним. - Аріфк!

Вельможі миттю підскочили зі своїх місць.

- Аріфе! - злякано скрикнув Олександр і стрімко підбіг до них, обігнувши стіл.

Лікар одразу дістав із-за пазухи невеликий флакон із жовтою рідиною, всунув його в руки Давида і сказав відкрити, тоді як він сам саджав отруєного прямо і з силою відривав його руки від горла з ротом. Король тремтячими руками все виконав, простягнув баночку лікарю.

- Пий! - грізно видав той і мало не повністю засунув препарат знайомому до рота, перевернувши флакон уже біля гланд.

Аріф судорожно ковтав, намагався ковтати. Руки його вчепилися у власну шию і лікоть лікаря, що від сили здавлювання, стало втрачати свій колір. Ковтав він безрезультатно, витріщивши на стелю свої великі карі очі.

Але ось пролунав гучний вдих, після якого видихнув кожен із присутніх. Синє обличчя зі здутими жилами почало стрімко й голосно дихати, дякуючи за свій порятунок одному лише богові - богові Олександру, що був присутній на цьому обіді лише з волі випадку, сидячи на місці Амірана. Аріф навіть потягнувся до нього, з вдячністю обійняв, як одразу знепритомнів і впав на його руки, немов ганчіркова лялька.

Давид у жаху завмер. Олександр злякався не менше. Поклав Аріфа на підлогу.

- Що ви йому дали? - не зводячи з отруєного погляду видав король.

- Протиотрута, - видав із таким же шоком, дивлячись на приятеля. - Ми працювали над нею цей тиждень.

- Що з ним?

- Я не знаю, - поклав його на спину і приклав вухо до грудей.

Нічого не почувши, розстебнув Аріфу ґудзики на теплому жупані, в якому він ходив, і припав вухом до бавовняної сорочки, що розділяла його зі шкірою. Насторожено прислухався. Подивився на обличчя. Поклав йому під щелепою два пальці на шию. Аріф розплющив втомлені очі.

- Ти живий! - захоплено вигукнув Давид і тут же знайомого підняв, міцно обійняв.

Однак Аріф узагалі ніяк не відреагував. Руки й ноги його залишалися розслабленими. Також і шия з торсом. Тільки очі його стали повільно наповнюватися гіркими сльозами.

- Аріфе! - стиснув його тіло сильніше.

- Ваша величність... - схвильовано почав Олександр, дещо помітивши.

- Що це за запах? - насупився той.

- Це Аріф, - подивився йому в очі. - Він...

Давид тут же відсунув від себе приятеля і подивився в його розслаблене обличчя з трохи опущеною щелепою. Ніщо в ньому не видавало життя. Ніщо, крім очей, що гірко плакали, спускаючи по червоних щоках великі сльози.

- Що відбувається? Що сталося? - тут же схвилювався король.

- Його паралізувало... - сумно відповів Олександр. - Потрібно його помити, - взяв знайомого на руки. - Я пошукаю ліки, що допоможуть йому повернути рухи, - піднявся на ноги.

Давид провів їх шокованим поглядом, жестом погнавши слідом пару слуг. Він стояв мовчки, дивлячись точно у двері. Вельможі не сміли порушити цю тишу навіть зітханням або дотиком виделкою до тарілки, що в декого вже була в руках. Так минуло близько хвилини, що здалася всім вічністю. Раптом король ворухнувся. Усі прилипли поглядом до його персони. Давид мовчки вийшов. Кроки, що йшли коридором, розносилися по замку в гробовому мовчанні.

До Аріфа він наважився зайти не відразу. Думок у його голові було зовсім небагато: «На його місці мав бути я...» Зібравшись із силами, думками, взявши всього себе в кулак, він нарешті наважився увійти. Становище безпорадності зовсім не прикрашало його сумного знайомого. Аріфа поклали на ліжко, заздалегідь помивши й переодягнувши, поставили під нього судно й накрили ковдрою. Від усіх цих маніпуляцій, хворий міг тільки гірко плакати, не в силах навіть закрити свій рот з ослаблою челюстю або витерти сльози, що густо стікали по скронях на подушку. Олександр тим часом шумів у його лабораторії, а слуги копітко підбивали ковдру і влаштовували тіло зручніше.

Давид застиг у передпокої. Дивитися на цю безпорадність було не легше, ніж її відчувати. Підійти він не наважився, надто вже сумне становище було в його знайомого. Вирушив одразу до Олександра, що вже подрібнював у ступці якісь трави.

- Він одужає? - неголосно запитав король, зачинивши за собою двері.

Лікар тут же обернувся і повернувся до подрібнення:

- Не знаю, ваша величність. Не знаю...

- Нехай, його забезпечать усім, чим потрібно, - рішуче видав. - Я не хочу, щоб він страждав ще більше.

- Буде зроблено, - кивнув.

- І знайдіть від цієї хвороби ліки. Я озолочу вас, якщо він знову ходитиме.

Після цих слів, король вийшов. Побачивши заплакане тіло, накрите теплою ковдрою, він із сумом рушив до нього.

- Аріфе... - зі скорботою провів долонею по його волоссю.

Той глянув на короля. Очі його плакали, випромінюючи горе, страждання, страх і розпач, у тандемі з абсолютною своєю безпорадністю, що змушувала почуватися ще гірше.

- Тебе вилікують... - погладив голову. - Я обіцяю...

Знайомий відвів погляд. Порожні обіцянки йому не були потрібні.

- Аріфе... - опустив той плечі.

Йому не було що ще сказати. Він хотів обіцяти, але не міг обіцяти, він хотів врятувати, але ніяк не міг врятувати. Допоможуть тільки лікарі або диво, у яке слуга взагалі не вірив. Давид знову погладив його волосся. Дістав білу хустку та витер нею рясні сльози.

До вельмож, він повернувся ще через півгодини. Ні в кого апетиту після побаченого не було, тож їжа залишилася недоторканою. Деякі наближені ходили залом, визирали у вікна і несильно рухали якісь предмети, аби зайняти себе чимось, деякі й зовсім пішли, не в силах перебувати в цьому приміщенні далі. Давид впав у своє крісло і важко розповів усім про те, що трапилося, про те, що його приятель зараз абсолютно безпорадний, і про те, що на його місці міг, а точніше мав би бути він сам. Наближені не наважувалися заговорити першими. Припущення, хто ж може бути вбивцею, були, проте вони зовсім не були підкріплені чимось суттєвим. Навіть кандидатура Дар'ї розглядалася з сумнівом, адже їй Давид потрібен був живий, принаймні, до їхнього весілля. Були припущення, що це Аміран, бо він увесь день був відсутній, проте жодних передумов до такого жорстокого кроку він не виявляв. Та й навіщо? У нього навіть мотиву не було. А ось у його брата - був. Нещодавня сварка з правителем і подальша немилість, могли спровокувати вояку на помсту, однак він же воїн, отрутою діяти точно не став би. Аскар радше дістане меч, аніж потайки когось труїтиме. Була також імовірність, що це хтось зі слуг, чий рідний дім - Славія. Але навіщо ж так довго чекати з помстою? Отруту задіяли б одразу, а не через два місяці після повернення з походу.

І тільки Давид з членами ради розуміли, що в усьому цьому замішана вбита служниця Дар'ї, яка не так давно вкрала рецепт отрути в лабораторії Аріфа. Монарх повідомив, що попри те, що трапилося, на прогулянку вони з нареченою все одно поїдуть. Принцеса думала якось уникнути цієї долі, але наречений був у своєму рішенні непохитний. Для неї це було пряме оголошення смертного вироку.

Залишок дня, Давид вважав за краще витратити на кінну прогулянку місцевим лісом і на планування вбивства. Дивним чином усе це заспокоювало його і відволікало від думок про Аріфа, його стан.