Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Вранці, якраз тоді, коли слуги закінчували одягати короля і коли він уже надягав перстні, Густав на хвилину пішов із покоїв і у своїй звичайній манері повернувся, став недалеко від дверей, склавши руки за спину:

- Ваша величність, прийшов Карл. Він хоче дізнатися, чи злитеся ви все ще на нього і чи не хочете ви його прийняти?

- "Злюся"... - невдоволено поправив кільця на пальцях. - А він як думає? І я не хочу його прийняти. Наче він мені щось нове скаже, - обернувся і подивився на Густава: - Підготуй мені після обіду ванну. Хочу відмитися від учорашньої компанії. Сидів серед бидла так, - повернувся до слуг, - ніби я один із них, - пригнувся і дав одягти на свою голову корону. - Нехай вчиться поводитися, - поправив елемент влади. - Набридло вже, - оглянув себе в дзеркалі.

Слуга кивнув, поспішив до гостя. Король із лицарем зустрівся вже в коридорі. Карл знедолено сидів під стінкою, навпроти дверей, і жалібно, ніби винуватий пес, дивився на свого пана, вимолюючи прощення. Давид недбало відмахнувся:

- Я милостиню не даю, - розвернувся і пішов до сходів.

Воїн міг тільки провести його поглядом, ніби благаючи проявити до нього милість.

Уже багато днів придворні обговорювали трохи дивну поведінку короля. То він зникне на кілька днів, ніби в нападі страшної хвороби, то завітає до своїх наближених із землею, то поїде сам на цілий день невідомо куди. Багато чого не піддавалося простому поясненню, без якихось дивних або навіть лякаючих здогадок. Дехто шепотів про те, що король справді хворий і вчора він їхав до якогось лікаря, хтось говорив про коханок, а хтось - про коханців. Однозначної версії не було. Ясно було лише те, що Давид хоче веселиться і періодично його багато що з навколишнього злить.

У Терези були свої клопоти. З дня на день, дівчина з тривогою очікувала місячних, що довели б її неспроможність у зачатті дітей. Крім того, новий охоронець, якого до неї поставили замість Карла, королеві відверто не подобався. Вона боялася навіть проходити повз нього, дивитися в його бік і взагалі перебувати десь поблизу. Хотілося б віднайти затишку і спокою в чиїхось чоловічих руках, однак ті кістляві руки, що в неї були до цього - і зовсім перестали якось із нею взаємодіяти. Аміран значно охолов до дівчини за останній час. Це могло лише розбивати дамі серце, коли та, від безвиході просто куталася в його плащ і чимось займалася у своїй кімнаті. Затворне життя їй подобалося не так сильно, проте тут їй бодай не потрібно було грати якусь дурепу й божевільну.

У Аріфа сьогодні й зовсім виникла незвичайна для нього справа. Прийшов лист із його баронства, від того самого Густава, що просив надіслати йому малюнок герба і фамільну печатку, для законності документів, які він розсилав по землях. Хімік у шоці впав на ліжко.

- Що сталося? - підійшла до нього Ірина.

- Густав просить у мене родинний герб, щоб розвісити його копії по замку, - з великими очима подивився на неї. - Але в мене немає герба.

- То давай наймемо людину, що розуміється на геральдиці? Він складе нам герб і ти відправиш його в Харі.

- Так просто? Це ж герб. Усе має бути більш відповідально. На нього дивитиметься кожен. Він буде як королівський - всюди.

- А хто каже, що це не відповідально? - з усмішкою присіла поруч і припала до його плеча. - Геральдист нам усе розповість і щось намалює. Буде в нас герб.

- А в тебе є герб? - опустив очі на лист.

- У моїх батьків є - перо на блакитному тлі.

- Просто перо? - насупившись, глянув на неї.

- Наш край славився гусями, - усміхнулася. - Не переживай ти так. Геральдист усе за тебе зробить.

- А ти знаєш, де його взяти?

- Геральдиста? Хах, я тобі знайду його. Запрошу сьогодні-завтра.

- Ну добре, добре... - опустив очі на послання, в якому від нього вимагали ще й печатку.

Після обіду, який подали в особистих покоях, Тереза вирішила все ж таки провідати свого коханця і запитати, у чому власне справа. Увійшовши до кабінету, дівчина виявила барона за трудомісткою роботою, в якій той буквально потопав, постійно щось записуючи, рахуючи і переглядаючи документи.

- Аміране, люб'язний мій... - ласкаво почала та, проходячи всередину.

- Здрастуйте, ваша величність, - підвівся і вклонився.

Його слуги зробили так само, відволікаючись від власної роботи. Хтось натурально рахував монети, акуратно складаючи їх у стовпчики в скрині й записуючи, скільки він нарахував, хтось копирсався в паперах, перебираючи й сортуючи їх, ковзаючи очима по тексту, хтось писав звітність і віддавав її начальнику на розгляд. Після привітання, слуги повернулися до своїх занять, Аміран же був змушений перерватися, приділяючи весь свій час названій королеві:

- За чим завітали? Хочете взяти трохи грошей зі скарбниці?

- Ну що ви. Поки що, гроші у мене є, не скаржуся, - попрямувала до нього і стала близько до столу, склавши руки разом. - Мені вас не вистачає. Зовсім уже ви перестали говорити зі мною. Перестали плекати й піклуватися.

- Терезо, я змушений багато працювати. Коли, скажіть мені на милість, мені читати вам казки? Подивіться на гору документів, - вказав на купку ліворуч від нього.

Дівчина лише покосилася на папір:

- Раніше ви завжди знаходили час для розмов і прогулянок зі мною, - відкрито подивилася в очі.

- Це було раніше.

- Не кажіть, що все через весілля або Давида. Ви були моїм другом і після того, як я вийшла заміж.

- Ваш розум помутнішав, ваша величність.

- Це не вас намагалися вбити! - скрикнула, лякаючи всіх присутніх.

- Мене намагалися вбити і далеко не раз.

- І ви цим хвалитеся?! Хвалитеся так, ніби я маю стати такою ж, як ви, після всього, що зі мною сталося! Я - не ви!

- Ви починаєте втрачати розум...

- А ви осліпли! Старий сорокарічний! Не здивована, що ви так хвалитеся своїм шнобелем! Ви просто не можете роздивитися його в дзеркало! - загрозливо вперлася в стіл руками. - Тому що ви його не бачите! Не помічаєте очевидного!

- Того, що я не перший красень? - спокійно видав.

- Того, що я не дурепа! Ви завжди мене ідіоткою вважали?! Такою собі дівчинкою малолітньою і нетямущою, якою можна зневажати як заманеться!

- Ви наївна дитина, Терезо...

- Наївна?! Дитина?! Такою мене бачили тільки ви! Точніше бачите! Для інших - я божевільна і неадекватна, від якої невідомо чого чекати! І тільки в Давида чисте око! Тільки він не сліпий! Але вам цього не зрозуміти! Ви занадто зайняті своєю роботою і розбещенням якихось дам! Повіями і золотом! Ви так звикли давати молодим людям ярлики, що нібито ті нетямущі курчата, що розучилися бачити в них щось окрім дурості й наївності! - грюкнула долонею по столу, вирівнялася і похмуро пішла.

Аміран лише закотив очі, вкотре переконуючись, що вона ненормальна. Гнівно крокуючи коридором, дівчина підкликала жестом когось зі своїх служниць:

- Принеси йому "Габріеля"! Може, він усе ж таки не сліпий!

Та кивнула, поспішила до бібліотеки. "Габріель" - п'єса відносно нова, але зовсім не популярна в цих місцях, де вбивство членів сім'ї хоч і поширене, але говорити про це ніхто не хоче. Розповідь іде про такого собі принца Габріеля, що заради помсти своєму вітчиму за смерть батька і шлюб з матір'ю, тривалий час вдавав із себе божевільного.

Тереза ж попрямувала безпосередньо до короля, але зовсім в іншій справі, дорогою встигнувши добре охолонути у своїй трохи награній злобі. У ванну королева увійшла все-таки без вартових, яких Давид не хотів бачити під час досить інтимного для нього процесу. Король лежав у ванній і розслаблено давав робити з собою все, що служниці захочуть. Одна чесала королівські п'яти жорсткою мочалкою, інша стригла нігті на руках, а третя масажувала голову, змушуючи Давида ледь не заснути від задоволення.

Королева застигла недалеко від входу, з шоком спостерігаючи, як її нареченого обслуговують три дівчини непоганого вигляду.

- Давид! Хто це? - вказала на них.

Той розплющив очі і, у стані між сном і неспанням, глянув на дружину, на слуг:

- Це мої омивальниці. І не кричіть будь ласка, я відпочити намагаюся, - знову заплющив очі, віддаючи свою голову одній із дівчат.

- Вас миють? - дивувалася. - До того ж жінки? - махнула на них.

- А ви хотіли б, щоб це були чоловіки? - скептично покосився на неї. - Мені жінки більше подобаються, - знову заплющив очі. - Підлийте гарячої...

Та, що була зайнята п'ятами, піднялася і підійшла до каміна, в безпосередній близькості від якого грілася вода. Узяла відро, підійшла з ним до короля і дбайливо, по черпаку, почала додавати у ванну, не бажаючи обпалити свого государя. Тому все подобалося, що можна було побачити по безтурботному обличчю.

- І ви завжди так? Миєтеся "в компанії".

- Так. Ви ж бачили.

- Я думала вас миють, бо ви на ногах стояти не можете, а не тому що у вас така звичка, - з неприязню оглянула дам.

- Що ви хотіли? Я люблю приймати ванну в тиші, - подивився на неї.

- Той охоронець, якого прислали замість Карла, лякає мене. Він якось коситься на мене. Якось дивиться... Він мені не подобається. Він ніби схопити мене постійно хоче.

- Так відішліть його.

- А якщо він помститися за це захоче? Відшліть його ви. Вам він нічого не зробить.

- І кого вам дати на заміну?

- Краще вже нікого. До цих я вже звикла. З ними мені спокійно.

- Ну добре, - заплющив очі. - Якщо це все - йдіть.

- Мені не подобаються ваші "омивальниці", - недоброзичливо оглянула їх. - Вони надто красиві. Я боюся, що ви зраджувати мені з ними будете.

- Не варто вам ревнувати. Вони просто виконують свою роботу. Я вірний перед вами...

- У мене немає в цьому впевненості.

- Ніхто мені дітей не народить, якщо ви про це переживаєте.

- Я б не хотіла конкурентів своїм дітям, - поклала руки на живіт. - А ви, - подивилася на слуг, - позбудетеся голови, якщо з королем переспати вирішите, - розвернулася і пішла.

Щойно двері зачинилися, Давид важко видихнув:

- Начебто хтось дозволить їй вбивати тих, хто мені подобається, - з усмішкою подивився на дівчат, від чого ті трохи зніяковіли.

З Карлом він зустрівся вже ввечері, та на тому ж місці - під дверима в покої.

- Що це за волоцюга? - гидливо відмахнувся король. - Сидить тут як під церквою. Я не даю милостиню, - наполегливо йому повторив.

- Давид, пробач мені, - винувато випрошував той. - Я більше так не буду.

- Що "не будеш"? - зверхньо оглянув його. - Не будеш поводитися, як зазвичай, чи не будеш підбурювати бидло?

- Вони не бидло... Прости всіх нас... - перекотився на коліна і підійшов до нього. - Будь ласка... - узяв краї його каптана, благально дивлячись угору.

- Ти зараз принижуєш мою гідність. Ніби жебрак хапаєшся за одяг, - підняв ногу і повільно його відштовхнув.

- Пробач мене, - продовжував благати той.

- Тебе вже покарано, - вирвав поли свого каптана з рук. - Пожинай плоди своєї поведінки. Може хоч це переконає тебе схаменутися, - розвернувся і зайшов до себе.

Карл впав дупою на підлогу, з болем проводжаючи короля очима. Трохи пізніше Густав відвів лицаря в його нові покої, де той знову ж таки не зміг заснути.

Аріф навпаки, спав наче немовля, зокрема, через те, що йому снилося. Він знову був малою дитиною, що повзала, інколи ставала на ноги й незграбно кудись бігла, розмахуючи маленькими долоньками на всі боки. Навколо знову було світло. Через арки галереї, де він бігав, просовувалися зелені гілки якихось дерев, що ледве рятували від яскравого літнього сонця. Було чути шум міста, приміщенням гуляв свіжий вітерець, а позаду йшли дорослі й про щось говорили, спостерігаючи за допитливою дитиною, яка бігла попереду.

- На сході складна ситуація, - говорив знайомий бородатий чоловік, одягнений у білу тогу. - Вам краще виїхати.

Аріф тим часом натрапив на мозаїку, якою прикрасили стіну. Зовсім не розуміючи, що там намальовано, він підійшов до витвору мистецтва, поклав на нього руки й почав плескати, бажаючи, щоб щось сталося. До нього попрямувала якась жінка, з якою говорив той бородань.

- Наші люди намагаються відкинути невірних назад у море, - говорив інший чоловік, що йшов трохи позаду першого.

- Їх занадто багато, - відповідав йому перший. - Без допомоги нам не обійтися.

Жінка взяла дитину на руки і дала розглянути мозаїку вже зі своєї висоти. Аріф став кумедно реготати, простягаючи руки до лаврового вінка, що був там зображений на кучерявому волоссі якогось молодого чоловіка в червоній тозі. Бородатий усміхнувся всьому цьому:

- Такий маленький, а вже до вінка тягнеться.

- Одразу видно чий син, - усміхнувся другий чоловік.

Жінка тільки ласкаво погладила дитину по голові, цілуючи її у скроню.

Розбудив Аріфа той самий чорно-білий кіт, що ближче до світанку, застрибнув на хазяйські груди і почав випрошувати їжу. Хімік ліниво відмахнувся, зігнавши тварину з ліжка. Перекинувся й обійняв Ірину, бажаючи повернутися все в той самий сон. Але, на жаль, до ранку вын більше нічого не бачив. Після світанку, коли дівчина прокинулася і коли чоловік уже допомагав їй затягувати короткий корсет на спині, він раптом почав:

- Мені сьогодні снився незвичайний сон...

- Про що? - притримувала корсет спереду.

- Я був дитиною і бігав якоюсь галереєю, дивився на мозаїку і був оточений людьми, зовсім не схожими на тутешніх.

- Якими ж це? - обернулася.

- Вони носили дивний одяг і жили в дивних будинках, - подивився на неї. - Усе було таким світлим, білим, ніби божественним.

- Ти себе добре почуваєш? - занепокоїлася. - Можливо, ти бачив рай?

- Ні, не думаю, - опустив очі на нитки, які одну за одною затягував. - Це просто дивний сон. Але мені здається... Здається, ніби це можуть бути спогади, - почав зав'язувати бантик. - Там усе так по-іншому. Тут усе сіре і в килимах, гобеленах, - озирнувся, - а там усе біле, світле, залите сонцем. І вікон немає. Воно зовсім не схоже на цей замок, - повернувся до неї.

- Можливо, ти й справді з півдня, - знизала плечима. - Ти трохи смаглявий, тож...

- У них незвичайні імена ще. І тут ніхто про ці імена не знає.

- Думаєш, ти бачив свій дім? - повернулася і поклала руку на його щоку.

- Не знаю, - опустив очі. - Можливо, мені просто хочеться вірити в це.

Ірина дбайливо його поцілувала. О десятій годині прийшов геральдист. Розклав свої папери й олівці на столі, який йому надали у вільне користування, і почав розпитувати про все підряд. Здебільшого йшлося про символізм кольорів, звірів, предметів і якихось орнаментів, які замовник захоче зобразити на своєму гербі. Аріф слухав усе це і все здавалося йому чужим. Ці ведмеді та кабани, притаманні регіону гаї, ці змії та мечі, троянди, шипи та різні птахи... Усе здавалося йому занадто грубим і жорстоким. Зрештою, він запитав геральдиста:

- Чи можливий герб без усіх цих тварин і кинджалів?

- Так, звісно. Можна використовувати різне розташування кольору і хутра.

Але й такі варіанти Аріфа не влаштували. Геральдист уже сам не знав, що запропонувати, розглядаючи всі ці малюнки, які він із собою приніс.

- Ам... - ніяково почав барон. - А я можу розташувати на своєму гербі щось відмінне від того, що ви називали?

- А що ви хочете? Іноді зображують замки, рослини чи ще щось. Фантастичних тварин, наприклад.

- Ні, я можу використовувати... Ем... Вінок з лаврових гілок?

- Вінок? Якщо чесно, у нас такий символ не використовується.

- Зовсім? Він здається мені найбільш підходящим для мене.

- Ну, "зовсім". Кожен сам вирішує, що хоче показати через свій герб. Навіть його величність. Він змінив свій герб тільки через те, що йому чорний колір не подобався. По-суті, ніхто не може заборонити вам використовувати негеральдичні символи. Це герб вашої родини зрештою.

- У такому разі, я можу розташувати на своєму гербі лавровий вінок?

- Так, цілком. На якому тлі та щиті хочете це зробити?

- Можливо на червоному. Вони із зеленим будуть у контрасті.

- Угу, а що ще хочете зобразити?

- Я можу більше нічого не зображати?

- Але тоді герб буде порожнім. Усередині вінка буде порожній простір. Туди необхідно помістити щось.

- Мені нічого на думку не спадає.

- Ми можемо зустрітися з вами через деякий час, щоб ви встигли подумати над усім цим.

- Було б непогано, проте я все ж таки сумніваюся, що мені спаде щось на думку.

- І все ж таки. Цю порожнечу потрібно чимось заповнити. Подумайте. Я прийду до вас за кілька днів, - почав збирати папери.

Давид сидів тим часом у тронній залі і вислуховував якісь прохання священика, чи то пак - "грошей на храм дайте". Сказавши йому, що всіма подібними справами займається Платон, король поспішив позбутися цієї незрозумілої йому людини. Священик поклонився і пішов на вихід. Двері перед ним відчинилися. Зайшла інша постать і лише побачивши її, Давид закотив очі, відвернувши голову до вікна. Похитуючись від недосипання і тотальної печалі, до нього приволок своє тіло Карл. Спустився на коліна перед володарем, на тому самому місці, де всі чогось просили, і жалібно подивився на короля. Той роздратовано фиркнув:

- Чого ти хочеш? - подивився на нього. - Ти мене бісиш уже. Ти отримав те, на що заслуговуєш. Іди звідси, - махнув йому на двері.

- Давиде, я змінюся, але пробач мені... - нестійко впав на зад.

- Ти як п'яниця, - з неприязню видав на нього. – Йди звідси і не заважай просити щось тим, кому треба явно більше за тебе.

- Але ж не всі у бійці брали участь. Дозволь хоча б їм брати участь у турнірі. Що мені зробити, щоб ти пробачив мене? Навіть якщо не мене, пробач їх. Тих, хто не винен. Я не хочу підводити своїх людей, лише ставши їхнім бароном.

- Це - твої заслуги. Розбирайся з цією проблемою сам.

- Ну будь ласка, Давид... Що мені зробити? Скажи. Я все зроблю, тільки не забирай у невинних те, до чого вони не причетні.

- Ти дивись яка рідкість. У тобі справедливість заговорила, - саркастично махнув рукою. - То доведи це бажання справедливості до кінця, - нахилився до нього, впираючись руками в підлокітники.

- Що ти маєш на увазі?

- Я тебе пробачу, коли ти наведеш у своїх нових землях порядок. І почни саме з цієї бійки. Не хочеш, щоб були покарані всі, так покарай винних.

- Ти хочеш, щоб я вбив їх?

- Ти - виконавець судової влади! Наведи порядок і тоді я подумаю. Встигнеш до турніру, може дозволю твоєму баронству брати участь, - склав руки в замок.

Карл тут же кивнув, нарешті почувши як йому загладити провину. Підскочив і поспішив до стайні, щоб скоріше виїхати до себе.

Тереза тим часом перебувала в дитячій і грала з Антоном у шахи, використовуючи фігури як іграшки. Принц, сидячи на руках у няньки, все пхав собі до рота, періодично спостерігаючи за дитячою грою своєї мачухи і реготав від її поведінки. Незадовго до ради, сюди зайшов Аміран, значно налякавши своєю зовнішністю маленьку дитину, що та заплакала і була змушена просити про допомогу в няньки, яка швидко взяла її на руки та віднесла до вікна, почавши заспокоювати й відвертати від цієї страшної людини. Тереза на мить відволіклася від своїх ігор. Обернулася на велетня. Той підійшов до дівчини й поклав на край столу невелику книжку:

- До чого ви дали мені це?

- А ви ось розумний. Самі скажіть мені, - продовжила гратися з білими конем і ферзем.

- У мене немає бажання грати з вами в загадки.

- Хаха! А ви навіть не намагалися їх розгадати! - глянула на нього і показала білого ферзя: - Це - я, - поставила фігуру на середину дошки, - а ось це, - потяглася до чорних, - ви, - узяла слона і показала барону.

- Як невтішно, - категорично видав.

Дівчина поставила всі фігури на свої місця:

- Подивіться на мене і на вас на цьому полі. У чому наша різниця? - склала руки й глянула на велетня.

- У тому, що ви біла королева, а я - чорний слон?

Та усміхнулася, не показуючи зубів:

- У нас із вами різні можливості, - опустила очі на дошку і прибрала два пішаки, що стояли перед їхніми фігурами. - Ви маєте ходити своєю дорогою, - походила слоном до краю дошки. - Тоді як я, - взяла ферзя, - можу йти просто в лоб, - упевнено зіштовхнула пішака перед чорним ферзем і стала на його місце.

- Вас легко усунути, - взяв іншого слона і побив її, - якщо ви надумали діяти "в лоб".

- Хах, а чи будуть це сприймати лобовим зіткненням? Адже, мене всі бачать далеко не ферзем, а... – задоволено показала пішака.

- Хочете сказати, це гра? - походив на одного з чорних пішаків.

- А ви як думаєте, пане слон?

- Чому ви обрали для мене саме цю фігуру?

- У вас багато спільного. Зокрема, розміри та "розташування на дошці", - задумливо прикусила губу і звернула обличчя до шахів.

- Яким буде ваш наступний крок?

- Поки що, я стою на периферії дошки, - поставила пішака в крайній ряд. - Тут, мене на зачеплять. Тут, я нікому не заважаю.

- А коли ж ви збираєтеся до центру? - виступив туди слоном.

- Коли я буду під захистом, - підняла на нього невеселі очі.

Минуло два дні. Аріфу так і не спало нічого на думку.

- Я можу запропонувати вам зобразити щось із ваших чеснот, - вирішив усе-таки геральдист. - Можливо, ви дуже хоробрий або дуже вчений, - глянув на купи паперів навколо. - Ми можемо зобразити практично все, що ви захочете.

- Я можу виділити зі своїх чеснот лише відданість, вірність і любов до наук.

- Звісно ж, зараз знайдемо щось підходяще, - відкрив товсту книжку і почав гортати. - Ось наприклад, - відкрив одну сторінку і показав йому. - Наприклад правиця - символ вірності клятві. Ось так виглядає. Або свічка - вірність своїй справі, служінню. Сувій - як ставлення до науки. Ви, я бачу, людина вчена, - окинув очима папери. - Також, - повернувся до нього, - є символ правди, прагнення до знань і служіння - палаючий факел. Але на червоному тлі його зображати небажано. О, згадав один символ, він у нас рідко використовується. Символ відданості, пильності та вірності, - почав гортати у зворотний бік. - Іноді, зображується як символ лікування. Але тут у мене немає таких прикладів, - показав йому, від чого Аріф тут же почервонів, викотивши очі.

- Ви хочете назвати мене цим?! - з усією міццю вдарив кулаком по столу, від чого чорнильниця задребезжала.

- Це тільки символ, - трохи притихнувши, забрав книжку до себе.

- Ніколи! Ніколи я не буду жити під прапором із цим! - вказав на намальованого пса.

- Вибачте, вибачте, - почав поспішно гортати вперед.

- Ви збираєтеся назвати мене так! Помістити на мій герб...! Ніби це мій портрет! Ви хочете, щоб мене асоціювали...!

- Може бути сова? - тут же надав йому зображення. - Символ мудрості, кмітливості.

- Краще сова, ніж це! - вказав на колишні сторінки книги.

- Добре-добре, більше не буду пропонувати вам собаку.

- І ніколи більше не кажіть мені про цих тварин!

- Ні в якому разі, ні в якому разі, - принишк, почавши побоюватися цієї людини.

Трохи охолонувши від злості, вони все ж таки зробили начерк герба: сова, що сидить, із сувоєм у лапах, в оточенні лаврового вінка і на червоному тлі. Така вчена миролюбність подобалася хіміку значно більше, ніж той пес, якого йому запропонували раніше. Після обіду, малюнок герба вирушив у баронство Харі, до Густава.

У той самий післяобідній час, Карл знову прибіг до свого пана. Проханнями витягнув його із затишного саду й поволік до коней. Помчав із ним до себе. Цього разу Давид подорожував у товаристві вартових і слуг, серед яких неодмінно був Густав. Приїхавши на місце, Карл зіскочив тієї ж миті, нетерпляче запросив государя всередину і, метушливо даючи розпорядження стайням, побіг уперед. Барон був так схвильований і скуйовджений, що постійно був не на місці. Рожевощокий, спітнілий і блискучий на сонці, у брудних чоботях і з жирною головою, він здавався переляканим ховрашком або єнотом із темними колами під очима. Провів короля до свого кабінету, метушливо підсунув деякі папери з підписами й печатками, посунув стілець і дав зручно сісти. Неспокійно став осторонь.

- Добре поквапився, - спокійно коментував той, ковзаючи поглядом по документу.

- Мені поки що не зробили нову печатку, - тремтячим голосом затараторив. - Я поки що особисту поставив. Але все вже діє, - заспокоїв долонею. - Я цього ранку їздив у кілька замків. У-в-всіх покарано, - схвильовано кивнув, стаючи у звичайну для себе солдатську позу.

Той невимушено хмикнув, переходячи на іншу сторінку. Карл спостерігав за ним так, ніби від цього папірця залежало його життя. Давид читав неквапливо, вдумливо, заглиблюючись у кожне слово і закарбовуючи кожне прізвище і кожну назву рангу, місцевості, замку. Неквапливо перейшов на третю сторінку:

- Сам наказ писав? - оглянув останні слова і печатку.

- Т-так, - уривчасто кивнув. - Н-неправильно?

- Занадто багато слів, - піднявся з місця. - Наказ має бути коротшим, - вручив йому.

- Але він працює, - кивнув. - Вибач мені. Прости моїх людей.

- На "ти"? - незворушно підняв брову.

- В-вибачте, - боязко опустив голову.

- Густав, - подивився на слугу, - ти взяв те, що я просив?

- Звісно, ваша величність, - поклонився.

- Хтось із твоїх людей тут? - перевів погляд на Карла.

- Т-так, - кивнув. - Вони в урочистій залі чекають.

- Як зручно. Ходімо туди. Густаве, принесеш цю річ у зал. У коробці.

Той кивнув, пішов геть. Барон і король попрямували до зали. Увійшовши, Давид побачив тут близько двох десятків людей, що з хвилюванням чекали на відповідне слово свого монарха. Усі гуртом вклонилися ледь не в пояс, показуючи свою тотальну повагу та цілковиту відданість, любов. Карл недостатньо впевнено вказав королю на свій трон, продовжуючи тримати в руках той наказ, що повільно насичувався потом із долонь. Давид жестом відмовився. Задумливо озирнув натовп, очима й рукою запросив господаря сісти самому. Карл був не в тому становищі, щоб опиратися. Схвильовано сів, проковтнув слину, чекаючи коли ж король скаже хоч щось. На голові того сяяла корона, одяг відливав золотом, і кожен тут розумів, у якому він контрасті із самою Його Величністю.

Нарешті прийшов Густав із великим футляром на руках. Давид глянув на нього, підкликав пальцем і попрямував до Карла. Того вже трясло. "Для кинджала - занадто великий, - поглядав на коробку. - Для чогось більшого - маленький. Що на мене чекає? Що зі мною буде?" - зі страхом запитував очима в короля. Той лише поплескав праве плече, заходячи за трон. Поклав на спинку крісла руки й опустив очі до голови перед собою:

- Пам'ятаєш, ти хотів дещо?

- Щоб мій король пробачив мене? - полохливо обернувся. - Я виправлюся, чесно, - склав руки разом. - Я стану найдисциплінованішим у світі.

Васали дивилися на ці благання з хвилюванням: "Подіє чи ні?"

- Звичайно ж я в це не вірю. Не може дикий кінь в один момент стати об'їждженим і повністю покірним. Я про інше твоє бажання, - підкликав Густава до себе і відкрив футляр.

Натовп відгукнувся здивованим зітханням, розплющивши свої очі й роти назустріч несподіванці. Барон одразу ж обернувся, однак через спинку нічого не міг побачити. Король глянув на нього:

- Відвернися.

Воїн покірно відвернув голову до підопічних, що з якимось завидним подивом спостерігали за тим, що відбувається.

- Не дивлячись на образи, я все одно виконую слова, які я даю, - взяв у руки просту золоту корону-обруч із кількома кольоровими дорогоцінними каменями по периметру, урочисто помістив символ влади над головою барона й надягнув на його засмальцьовану голову, ледве огидаючись від цього жиру.

Карл полохливо схопився руками за обід, уривчастими рухами помацав його з усіх боків, зняв і подивився.

- Мірки робили з твого шолома, - неупереджено видав правитель, поки той оглядав прикрасу. - Має підійти.

- Т-так мій король пробачить мене? - обернувся, все ще стурбований цією проблемою.

Давид подобрів у погляді й поклав руку йому на плече. Невимушено взяв його мочку двома пальцями і стиснув, трохи натискаючи кігтиками. Карл полегшено видихнув. Повернувся до своїх, з легкою щасливою посмішкою надів корону і знову обернувся на короля, ніби чекаючи його дозвільного жесту або слова.

- Я дозволяю вашим землям брати участь, - тримаючи руку на плечі, оголосив той. - З умовою, що ви не наслідуватимете приклад тих, кого не допустять, - злегка посміхнувся.

Васали з легкістю видихнули і одразу ж почали кланятися, всіма словами дякуючи государеві за його невичерпну милість. Давид відійшов трохи вбік, не без задоволення спостерігаючи за всім цим, і поглянув на Карла, буквально схопивши цей вдячний погляд очима, що, наче стяг, попереджало короля про цілковиту бойову готовність накинутися на нього в пристрасному поцілунку. Трохи посміхнувся йому. Поплескав по плечу:

- Відмийся і сьогодні я чекаю на тебе до вечері. Подарунок не забудь, - з усмішкою клацнув пальцем по короні.

Карл тут же кивнув. Король усміхнувся, розвернувся і неквапливо попрямував до виходу, відводячи з собою всіх своїх слуг і вартових. Барон, щойно правитель вийшов, розслаблено сповз на кріслі. Дворяни, ті, що не пішли проводжати святу для них людину, лише дивувалися цій близькості Карла із самим королем. "На вечерю покликав, - шепотілися між собою. - А як він сам тут їв на других ролях!" Інтерес до цього нового барона зріс багаторазово. Чутка про таку близькість із самим монархом доволі швидко рознеслася найближчими баронствами, що були вкрай зацікавлені в дружбі з такою людиною, якій сам король корони дарує і в гості їздить.

Увечері Давид зустрів свого дворянина в одязі, заманив у танець, міцно притискаючи цю короновану особу до себе і повалив на ліжко, кинувши при цьому: "Ха, мій боязкий коронований барон. Такий же боязкий, як і неслухняний." Карл тільки посміхнувся, схопив його за сідниці і перекотив на спину, з усмішкою подивившись в обличчя, ставши в повний зріст.

- Ти шикарний у короні, - провів пальцями по його животу.

- Я хочу бути твоїм королем, - багатозначно видав, стоячи над ним, ніби государ.

- Оу, - зацікавився. - Та я близький з особою королівської крові? Як це звучить... - почав розв'язувати його гульфик. - Іди до мене, - заманливо кивнув.

Той розплився в задоволеній усмішці, перш ніж рушить до нього всім тілом.