Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Наступний день почався для Аріфа настільки рано, що він очі ледве розплющив. Швидко одягнувшись в університетське, схопивши зошит, чорнило, гроші та тростину, він буквально вилетів за двері спальні й помчав на вулицю. В екіпажі він знову ледве не заснув, проте допомогли з цим монети, які молодий чоловік старанно зав'язував у тугі нитки стовпчиками, щоб ті не дзвеніли під час ходьби. Прив'язавши все майно до пояса під мантією, він струсив із зеленого подолу підталий сніг і приготувався бігти. Заняття починалися о шостій ранку. Не поклавши до свого рота жодної крихти, Аріф міг тільки молитися про те, щоб дожити до закінчення пар. У разі крайнього голоду, він планував їсти сніг.

Щойно екіпаж прибув, молодий чоловік одразу ж відчинив дерев'яні двері й вилетів назовні, немов синиця, яка тривалий час була замкнена в клітці. Біжучи підстрибом і стукаючи при цьому тростиною по підлозі, намагаючись якось не впустити себе на такій швидкості, Аріф щодуху мчав до аудиторії, але усе одно запізнився. За трибуною сидів учитель, а за столами - сімнадцятирічні студенти в зелених мантіях. Сонце ще не зійшло, приміщення висвітлювалося лише смолоскипами та свічками біля кожного учня, що уже писали.

Лжестудент насторожено проковтнув слину, переводячи дух у проході, та оглянув людей, що перебували всередині. На нього особливої уваги не звертали. Немов миша, верткий пацюк чи хитра змія, Аріф прошмигнув під стіною до третього - останнього столу і тихо сів на край. Якісь студенти насторожено покосилися на нього. Професор продовжував віщати, читаючи стародавню книгу, при цьому зовсім не помічаючи того, хто запізнився. Аріф стікав потом, серце калатало немов скажене, а руки з очима трусилися від хвилювання. Тихо поклав перед собою зошит, крадькома дістав чорнильницю. Навколо було темно. Осередки світла були тільки біля свічок.

Несподівано, його штовхнули в плече. Той аж здригнувся. Повернувся. Якийсь студент, що сидів поруч, кивнув йому на полицю зі свічками, що стояла в кутку за професором, ніби натякаючи йому взяти і собі осередок світла. Аріф від такого, з жахом округлив очі. Він просто боявся до цих учителів підходити: "А раптом впізнають і виженуть? А раптом за таке порушення голову відрубують?" Він не хотів ризикувати. Злякано похитав головою, відмовляючись від цієї ідеї, і глянув на вчителя, почав його слухати. Писали далеко не всі і не всі цього професора взагалі слухали, проте всі сиділи тихо. Аріф їх наслідував.

Першу пару він витримав стійко, проте не зовсім зрозумів, чого тут узагалі вчать. Зібрав усі свої речі. Разом із натовпом вийшов у коридор, бажаючи загубитися серед інших, що було зовсім непросто. Він був найвищим, найбільш широкоплечим і сформованим. Якби в нього була борода - взагалі б в очі кидався. Зовні він видихнув, проте пильності не втрачав. Інші студенти однак зацікавилися його персоною. Один підійшов, зачепив його в плече і неголосно почав:

- Ви хто?

- Я? - розгублено оглянув натовп навколо. - Я Олександр, - простягнув руку як ні в чому не бувало.

"Ім'я поширене. Не здогадаються."

- Звідки Ви? - потиснув руку.

- Ну... - сперся на тростину. - Я не місцевий.

- Ви збираєтеся вчитися з нами? - спантеличився той, із ким Аріф учора говорив.

- Неофіційно тільки, - глянув на нього хімік. - Мене не прийняли. Посеред року, як виявилося, нікого не приймають.

- Воно й зрозуміло. Де ви вчилися до цього?

- У мене був своєрідний учитель. Але я не можу назвати його імені. Це було заборонено.

- Учитель, якого не можна називати? - спантеличився перший.

- Саме так, - кивнув лжестудент. - Він багато чого мене навчив. Скажіть, де буде наступна лекція?

- Пішли, - махнув рукою один. - До Різника краще не спізнюватися.

Студенти гуртом попрямували за лідером. Аріф поспішав кульгаючи. На вулиці вже було світліше, проте в приміщенні все ще починали боліти очі від читання в темряві. Зайшовши в аудиторію, учні по черзі взяли з крайнього столу великі свічки, запалили їх від учительської та сіли на свої місця. Аріф знову сів подалі від професора. Поставив освітлювальний прилад, дістав зошит і тихо ляснув себе долонею по лобі. Йому досі не було чим писати. Вирішив шукати зі становища вихід. Зі слів місцевих він зрозумів, що на цих парах бажано було все ж таки щось писати.

Озирнувся. На щастя і подяку богам, у кутку, під шафою з якимись травами, валявся обрізок якоїсь гілки, який Аріф одразу ж підібрав. Зріз був косий, сама деревинка близько десяти сантиметрів завдовжки. Лжестудент бачив цей зразок чогось ідеальною заміною пера. Дістав чорнильницю. Поки професор щось починав говорити, нагрів її над свічкою, щоб розплавити чорнило, вмочив у чорну масу відрізок гілки і почав невдовзі писати. Так, це було брудно і зовсім неохайно, але це було хоч щось. Почерк його теж залишав бажати кращого. Аріф хоч і пам'ятав докір короля з приводу його письма, проте молодику просто не було на чому практикуватися. Він не знав які тексти йому переписувати чи кому відсилати прості листи. Кривизна літер залишилася практично незмінною. Знайомі, що сиділи з ним на одному ряду, сумнівно перезирнулися між собою, лише помітивши всі ці старання й потворність слів.

За десять хвилин роботи, студент почав відчувати якийсь запах поблизу від себе. Понюхав гілку. Він узяв зразок лаванди.

Мадлен до цього часу вже прокинулася, причепурилася і наважилася на лист, тоді як Ірина пішла за сніданком.

"Барон, - задумливо почала дівчина, витіюватими літерами, - ваш лист... - загальмувала, думаючи, що писати далі. - ... я отримала, прочитала, зрозуміла, але все ж... - знову зупинилася. - ... я хотіла побачити там щось конкретне. Мені ніяково писати про це, - прикрила рум'янець рукою. - Мені соромно натякнути..."

- Ні, - подивилася на лист. - Це маячня, - взяла інший листок. - Що конкретно я хочу, щоб він прочитав? Що побачив? Що відчув? - глянула на купу послань. - Треба писати як він, - взяла зразок і розглянула.

Трохи подумала, обмокнула перо в чорнило і почала писати:

"Бароне, здрастуйте, ще раз перепрошую за мій минулий лист. Мені все ще соромно за цю поведінку, але пишу я не з цього приводу. Ваші подарунки, листи... Усе це було так приємно, деякі з них я все ще перечитую, а намистом захоплююся, хоч мені й ніяково дивитися на цю красу. У мені все ще живе сором і провина. До того ж, я так несподівано дізналася хто ж був відправником всіх цих подарунків і любовних листів. Мені потрібен час, але мені здається все вже вирішено. Мені складно написати це, прийняти для самої себе, сповістити про це вас, але я повинна це зробити. Я зобов'язана вчинити чесно як для себе, так і для вас.

Бароне, цього вечора я хочу побачити від вас листа. Розумію вашу розгубленість і нерозуміння, але це моє бажання. Приклад листа, який я хочу отримати, додається. Приклад я прошу повернути мені, оскільки він мені дорогий і я не хочу розлучатися з ним надовго."

- Фух, добре вийшло.

Нагрівши сургуч, вона незабаром запечатала лист, із вкладеним усередину іншим посланням, і поставила нехитру печатку зі своїми ініціалами. Видихнула, вирішила розчесати коси.

Посильний знову прийшов після сніданку. Лист він тут же поніс до Амірана.

До моменту, коли дівчина вже поїла і викликала до себе кравця, сонце встигло піднятися над горизонтом так, що студенти в університеті загасили свої свічки. Аріф продовжував писати паличкою. Інші студенти в перерві обговорили цього невідомого, його почерк, дивну поведінку та несподівану появу посеред року. Дійшли висновку, що це звичайний неук, який навіть писати майже не вміє. На жаль, Аріф почув це обговорення. Такі висновки щодо його персони звісно засмутили, проте він прийшов сюди вчитися, а не дружити. Для дружби в нього є Ірина, що останнім часом більше не подруга, а звичайнісінька коханка. Від цих думок хіміку стало ще сумніше: "Близькість тіл - це прекрасно, але близькість душ - краще..." Згадався Давид. Згадалося рабство і нелюбимі господарі. Він сів за парту, в роздумах дивлячись на зошит перед собою: "Я слуга, я вільна людина, - озирнувся. - Я вчуся як і інші люди, - опустив голову. - У мене є зелена мантія, багато обставлена кімната і тридцять га на поясі. У мене є коханка, про яку я міг лише мріяти. У мене є любов короля, про яку я ніколи навіть не думав. Я живу поруч із міністрами і графами, я грав у карти з маркізами і баронами. І я ще на щось скаржуся?" - тужливо втягнув соплі. Не зрозуміло чому, але від усіх цих роздумів на його душі стало до такої міри важко, що він готовий був розплакатися. У нього було все, про що тільки мріяти можна і при цьому йому все це було не так. Він хотів по-іншому.

- І ви все-таки прийшли, - несподівано перервав його роздуми знайомий голос. - Сміливий вчинок із вашого боку, але дуже необачний, - розкрив книжку вчитель.

Аріф підняв очі. Пару вів сам ректор. На сумному обличчі не здригнувся й мускул:

- Я прийшов вчитися і так уже повелося, що я бажане беру будь-якими способами, - здивувавшись власній самовпевненості, він не показав цього здивування на обличчі.

- Якість це хороша, - перегорнув книжку співрозмовник, - однак що ви зрозумієте? - вичерпно глянув на нього.

- Щодо знань, я занадто наполегливий, щоб мене зупинило якесь незнання. Почитаю книжки з вашої бібліотеки і все зрозумію.

- Хм. З радістю погляну на ваші успіхи в зашиванні ран.

Пара почалася напружено, проте до її кінця, настрій Аріфа змінився на здивування. Ректор викладав якісь дуже вже витончені й садистські методи обробки ран, які ніяк не могли працювати на порятунок життів.

- Обробляти рану киплячою олією? - здивовано перебив Аріф, не в силах слухати це далі. - За що ви ненавидите цих хворих?

- Вибачте? - глянув на нього професор, а разом із ним і вся аудиторія.

Аріф, не виявляючи страху перед такою кількістю уваги, продовжив:

- Кипляча олія? Це здорового вбити може, а ви хворого лікувати цим зібралися.

- Такий спосіб допомагає обробляти рани, щоб очистити їх від хвороб. Ви сумніваєтеся в описаних у цій книзі методах? - вказав на писання.

- Після такого - так, - переконливо видав. - Киплячою олією ворогів поливають, щоб їх убити. Я особисто доставляв ці чани на фортечні стіни. І ви хочете сказати, що цей метод допомагає? Тоді чому вороги, що по стінах лізуть, помирають, а не виліковуються від усіх хвороб?

- Молодий чоловіче, при таких нападах використовують смолу і в її смертоносності ми не сумніваємося.

- Ви хочете сказати я смолу від олії відрізнити не можу? І не кажіть про смертоносність смол. Я знаю принаймні три ліки, де смола ніяк не вбиває.

- Як ви можете бути впевнені в тому, що смола не завдає організму шкоди?

- У мене було кілька піддослідних, яким я підмішував розтерту смолу в їжу. Після місяця такої дієти вони не вмирали і почувалися порівняно нормально.

- Порівняно? - засумнівався вчитель.

- Вони виконували важку роботу, що призводила до знемоги. Тож почувалися вони "порівняно нормально".

- На кому ж ви проводили такі експерименти?

- Неважливо. Важливо те, що смола - не отрута, а кипляча олія у відкритій рані - коротка дорога до могили. Я і цей метод перевіряв, тож не кажіть про те, що "це ще довести треба". Доведено. Такий спосіб ніяк не допомагає, а тільки робить гірше.

- Які ж експерименти ви ще проводили? - насторожився той.

- Різні. Але не варто вчити тому, що кипляча олія допоможе в знезараженні крові.

- Хм, а що ж тоді допоможе?

- Спирт.

Студенти насторожено переглянулися.

- І... Що ж він із себе представляє? - витіювато поставив запитання ректор.

Аріф оглянув нетямущі обличчя та повернувся до вчителя:

- Ем... Ну, - почухав потилицю, - його складно і довго отримувати. Він виходить дуже дорогим. Я намагався його виробляти з різних продуктів, але експерименти мені закінчити не вдалося. З різних причин, - опустив руку. - Його можна дістати з вина або з будь-якого іншого продукту бродіння. Але кажу ж - довго все це і потрібно багато цього вина або чого там. Особисто я обробляв рани просто міцним вином, але спирт - краще. Він справді вбиває будь-яку хворобу. Я знайомого так від холери врятував.

- Ви можете надати нам цей спирт?

- Я постараюся, але мені, найімовірніше, не дозволять робити в лабораторії те, що я хочу. Мене через порох ледве стерпіли, а спирт це довго і місця чимало займає.

- Нам до речі потрібна ця ваша речовина з чорного порошку. Фізики хочуть вивчити її властивості докладніше.

Той знизав плечима:

- Принесу завтра.

Однокурсники знову переглянулися: "Та хто це, мати його, такий?" - ставили вони запитання очима.

- Але пару ми продовжимо, - видав ректор і опустив очі на текст.

"Масло тоді ми поки що пропустимо, - перегорнув вперед. - Мені самому потрібно переконатися в тому працює цей метод чи ні." Однак уже було вирішено, що такий метод зовсім не працює. Давид заборонив так обробляти своїм солдатам рани ще три роки тому, коли почув шалені крики лицаря, якого намагалися вилікувати після однієї дуелі на мечах. До слова, після такої обробки, у вояки почалася гангрена і він скоро помер, що виграш у двобої злило по стічних каналах.

Сьогодні було всього три пари, тож по закінченню цього заняття, Аріф зібрав усі свої речі і поїхав назад до замку. Шлунок до цього часу скрутився в три погибелі, а при думці про їжу, студент готовий був втратити свідомість. Він так сильно хотів їсти, що зважився все ж таки вирушити назад, а не піти вивчати праці, зібрані в місцевій бібліотеці. Почуття, після відвідин університету, були неоднозначні. З одного боку - це вищий навчальний заклад, тут навчають найкращих, роблять із людей справжніх знавців медицини, а з іншого - вони розповідають, що в разі дрібних плям на шкірі - треба лизати жаб, а в разі відкритого м'яса - промивати рану гарячою олією. Це була не медицина, а квола пародія на неї. Аріф навіть засмутився, що з таким завзяттям хотів вступити сюди. Воно того було не варте, але й кидати це місце він не хотів: "Якщо вони всіх так вчать - треба щось робити. Я-то розумію і знаю, що робити треба, а що не треба, але хто я для них? Був би я зі ступенем цим науковим - вони б одразу послухалися, а так... Мені треба щось придумати. О! - стрепенувся. - Я ж улюбленець його величності! Я ж можу попросити його дати мені якусь владу або документ, що дозволятиме мені проводити експерименти! Я ж можу довести все, що я знаю! Мені потрібно тільки зробити це! Це і почерк, - сумнівно глянув на руки. - Із цим потрібно щось робити. У замку є писар, що навчить мене писати красиво? - задумливо почухав скроню. - Бо якщо я напишу його величності листа і він побачить, що нічого не змінилося, він розлютиться... Не хочеться злити його. І засмучувати… Особливо в такий момент. Коли він там, із воїнами, посеред поля, у наметі й хоче додому. Я впевнений, що він хоче повернутися." Аріф мав рацію. Давиду ця війна остогидла вже, проте він сидів не в наметі посеред поля, а в замку. Пив вино після вдалої облоги, слухав веселих генералів і мріяв про дорогу додому.

Приїхавши до замку, Аріф насамперед поїв, у своєму стилі посварився з Савою, що обурювався з приводу його непередбачуваного зникнення, і взявся до змішування сажі, селітри, і вугілля, що в певній пропорції створювали порох. Розфасував порошок по пакетиках, склав у скриньку і взявся за ліки, прибирання лабораторії, що лежало тільки на ньому. Усім цим він займався годин до сьомої вечора, після чого повечеряв, ліг на ліжко, щоб трохи відпочити, та й заснув, прохропівши в такій позі до самого ранку.

Аміран однак так просто заснути не міг. До самого вечора йому дошкуляли різні мешканці та працівники замку, яким він мав видати кілька га зарплатні й написати про це в журналі звіту. Люди вже починали дратувати, а в очах рябіло від тих цифр, у вухах гуділо від дзенькоту монет. Барон просто хотів випити, лягти на ліжко і в тиші заснути, але він не міг. Потрібно було розібрати пошту. Прийшло кілька листів, за які він у своїх покоях і сів.

Поруч стояв бутель із вином, кубок, нарізана ковбаса і сир, які він періодично клав на язик. У руках лежав папір із різними літерами та словами на ньому. Лист від племінника він прочитав так само спокійно, як і від літньої матері. Перший говорив про проблеми в баронстві, про те, що люди не хочуть працювати і тільки дратують, дошкуляючи безглуздими запитаннями; друга повідала про те, що сумує і хоче якнайшвидше побачити свого сина, дізнатися, як у нього справи і чим він займається. Аміран втомлено зітхнув, але взяв папір із чорнилом і почав писати відповіді. Племіннику побажав терпіння і дав кілька порад, а мамі розповів, як важко минув його день.

Запечатавши обидва послання і відклавши їх убік, довга рука потягнулася за третім конвертом. Розпечатала його. З листа випав інший лист. Ніяк цьому не здивувавшись, Аміран відклав листок трохи вбік і почав читати перший. Читав він втомлено, задумливо. Перший абзац був написаний так неоднозначно, що він не повів бровою, думаючи про прогнозовану відмову. Зрештою, Мадлен він ніколи не подобався і чогось очікувати зараз було б нерозумно. "Приклад листа додається." "Хм, наче офіційне листування, - взяв кубок. - Вона добре володіє словом. Може й про серйозні речі домовлятися таким тоном," - відпив вина і відклав листок убік. Поглядом попрямував до доданого листа, та подавився, лише помітивши пару недвозначних слів. Ударив себе в груди кулаком, щоб відкашлятися. Сів трохи глибше, відставив кубок убік і широкими, від природи гігантськими очима, ще раз подивився на прикладений лист. Відкашлявся, оговтуючись від вина, що потрапило не в те горло. Схопив обидва листи, приклав один до одного, придивляючись до слів. Свої він читав спокійно, однак те, як спокійно писала про ці ж слова дівчина, його, м'яко кажучи, дивувало: "Навіть не зніяковіла! Навіть не здригнулася рука! Які думки в неї в голові, якщо вона про таке так спокійно пише?! Вона взагалі невинна? За такою сміливістю складно щось стверджувати..." Ще раз відпив вина, але побільше: "Чорт забирай, - глянув на листи. - Тепер МЕНІ треба подумати, чи варто їй щось писати. Хто кого у свої тенета затягує? Це не жінка. Це справжня сирена! Що хитрістю і красою приманює до себе, а потім жорстоко вбиває, - залпом спустошив келих. - Мені треба подумати, - відвів погляд. - Подумати, чи потрібно мені продовжувати її завойовувати. Ця дівчина страшна своєю сміливістю. На що вона ще може піти?"

Мадлен однак нудьгувала. Вона сиділа у своїй кімнаті перед вікном, в одній нічній сорочці, і дивилася назовні, спостерігаючи за людьми в саду. Усередині горіли кілька свічок, створюючи інтимну напівтемряву, і тріщали в каміні поліна, якось обігріваючи приміщення, з однією дівчиною всередині. Вона подивилася на двері, в які не поспішали стукати, сумно пересіла за стіл і почала писати, перехопивши долонею плече.

Аміран однак усе оговтувався і ніяк не міг налаштуватися на романтичний лад, щоб задовольнити бажання "паперової коханки". Залишалося тільки ходити з боку в бік і думати, що робити, розмірковувати над цією Мадлен, думаючи хто вона, звідки, навіщо приїхала і на що ще здатна. Однак останнє почало прояснюватися вже за п'ятнадцять хвилин, коли барону принесли нового листа. Чоловік нетерпляче його розкрив і дорогою до столу почав швидко читати, проте дуже скоро сповільнився. Сів.

"Бароне, я чекаю вашого послання цілу вічність. Хоч я і сиджу біля каміна, але мені холодно, я замерзла, ніщо мою душу вже не гріє. Я можу почати знову перечитувати всі ті листи, що ви писали мені раніше, але я їх пам'ятаю, я хочу нового, хочу такого, якого я ще не бачила. Бароне, я фантазувала про ваш голос і руки. Ви позбавляєте мене нових фантазій. Надішліть мені щось, зараз мені дуже самотньо..."

Він піднявся. Аміран усе ще не знав, що їй написати, тож вирішив діяти інакше. Взяв у слуги плащ, тростину, вийшов із покоїв і рішуче попрямував до знайомої кімнати. Прийшовши, жваво постукав усередину кісточками. Дівчина миттю підскочила і підбігла до дверей.

- Хто там? - наївно видала на гостя, очікуючи почути голос молодого слуги із конвертом нового послання у руках.

- Це я, Мадлено.

- Барон! - злякано вигукнула і перехопила плечі, тим самим прикриваючи груди.

- Так, це я. Ви писали, що вам дуже холодно і самотньо. Я вирішив зігріти вас особисто, а не через лист.

- Але я абсолютно не одягнена!

- Я взяв із собою плащ. Ви можете закутатися в нього. Він дуже теплий.

- Ви хочете зайти? - з жахом видала.

- Тільки якщо цього хочете ви.

- Не хочу! Ви занадто багато собі дозволяєте!

- І незважаючи на це, ви просили написати вам листа цілком конкретного характеру.

- Це ж лист, бароне, - відвела погляд, остуджуючи свій запал, - а не особиста присутність.

- А ви б хотіли, щоб я був присутній особисто?

- Ні! - гнівно подивилася на двері.

- Чому? Як я помітив, ви не з сором'язливих і боязких.

- Але з цнотливих! Я не розпусна і думати так про себе не дозволю!

- Я так не казав. Але Ви все ще мерзнете?

- Звичайно!

- Хочете взяти мій плащ?

- Не можу вам відмовити, - відвела гордий погляд.

- У такому разі візьміть. Він у мене в руці.

Дівчина покосилася на двері. Акуратно підійшла, тихо відімкнула і невпевнено відчинила.

- Просуньте його сюди, - неголосно видала, притримуючи ручку і груди, що неоднаково обтягувалися тканиною.

Амірана відвідала хитра посмішка:

- Ви не знаєте, але ця фраза може звучати дуже непристойно, - просунув руку з плащем всередину.

- Непристойно? - злякано подивилася в темну щілину дверей.

- Саме так, - став затихати, - але тільки в контексті.

- У якому? - зацікавлено посунулася до нього.

- Чоловік вам розповість.

- Аміране! - почервонівши, закрила обличчя руками. - Ви справжній розпусник! - вихопила плащ і притиснула його до грудей, усе ще закриваючи збентежені очі долонею.

Темний поділ торкнувся підлоги.

- Це неправда, - заглянув усередину. - Я просто кажу вам про двозначність деяких слів, - глянув на її молодий стан, який прикривала тонка сорочка, здатна пропускати світло каміна за її спиною, оголюючи лінії її форм.

Золоті коси спадали на обтягнуті груди, а тремтливе світло показувало блиск її гладкої шкіри на ключицях. Обіймаючи плащ наче ковдру, вона здавалася такою тендітною і сонною, ніби щойно встала з ліжка, не в достатній мірі попрощавшись зі сном. Аміран глянув на цей обтічний силует попереку, сідниць і стегон, що спокушали на крок до них, на те, щоб торкнутися їх пальцями, обхопити, обійняти, поцілувати і притиснути до свого тіла. Чоловік гордо вирівнявся, забираючи довгу руку до себе, але не в силах відірвати погляду від її форм:

- Ви прекрасні, - прошепотів усередину. - Я хочу вас, - трохи нахилився до неї, ледь стримуючи порив пристрасті.

Дівчина опустила очі, запливаючи рум'янцем. Перехопила плащ двома:

- Так, я знаю... - зніяковіло завела пасмо за вухо. - Ви писали мені про це, - прибрала косу на спину.

- Ваша шия... - оглянув її лінії. - Немов медова, - мертвою хваткою вчепився в тростину, зупиняючи себе перед тим, щоб увірватися і заволодіти кожним сантиметром її тіла.

Швидким рухом очей подивився на ліжко, стиснув зуби, усім тілом стримуючись.

- Ваші ноги... - жадібно повернувся до розглядання. - Ваші червоні губи... - схопив лівою ручку дверей. - Я хочу вас.

Дівчина насторожилася. Невпевнено провела по шиї пальцями, намагаючись себе заспокоїти, і з тремтінням протягнула:

- Ви поспішаєте...

- Мадлено… - трохи відчинив двері, відчуваючи, як його бажання стає тільки більшим.

- Ні, - миттю потягнула ручку на себе.

- Ви не можете приховувати цього бажання в самої себе, - зупинив закриття.

- Ви хочете зіпсувати мене? - ховала погляд.

- Анітрохи, - стримував себе.

- Тоді, не намагайтеся спокусити мене, - підняла голову і скрикнула, побачивши його великі очі в проході. - Аміране! - з переляком різко потягнула двері на себе.

Чоловік ледве встиг відсунути голову і вставити перед дверима тростину, перш ніж його ніс безжально розчавили б. Врятувавши дорогоцінний профіль, вийняв тростину і дав переляканій дівчині зачинитися.

- Аміране, - мало не плачучи почала вона, - що ви бачили? Ви хотіли увірватися? Я думала, ви не такий, - жалібно розплакалася, притиснувши плащ до очей.

- Мадлено, - стривожено припав до дверей, - ні, я не хотів вриватися. Хіба що на мить. Але я цього не зробив. Не плачте, Мадлено...

- Ви - негідник.

- Ні, це не правда. Я не зміг встояти перед цікавістю і вашою красою, але я не негідник.

- Вами керують бажання.

- Вами теж. Але я не пішов у них на поводу. Мадлено, не плачте. Я зроблю все, що ви хочете.

- Контролюйте себе.

- Я якраз цим і займаюся.

- І йдіть геть. Ви налякали мене.

- Заради бога, вибачте, Мадлено. Я зовсім не хотів. Ваш голос спокусив мене на це підглядання. Ваші слова і збентеження змусили мене зазирнути до вас з інтересу.

- У вас занадто довгий ніс. І ви суєте його куди не треба.

- Ви цей ніс мені щойно ледь не розчавили, - сумно зауважив.

- Ви заслужили.

- Як жорстоко, - відвів погляд.

- Але заслужено.

- Без носа я вам подобаюся більше? - трохи посміхнувся, бажаючи змінити настрій бесіди.

- Я вже звикла до вашої носатості, - витерла сльози.

- Моя "носатість", - мило посміхнувся. - Було б кумедно, якби до мене зверталися не "ваша милість", а "ваша носатість".

- Ваша носійство, - потішно видала дівчина, втягнувши соплі.

Той усміхнувся:

- Це було б дуже кумедно.

- Ви б проткнули мені око, ваше носійство, - потерла повіку.

- У якому сенсі? - насупився, думаючи, до чого це вона сказала.

- Неважливо. Зараз би я вам усе одно не дозволила таких вольностей.

- Ох, щось вольності робити захотілося, - розслаблено припав до дверей.

- А не можна, - потішно відповіла.

- Це ж вольності, - з усмішкою почав. - Для них дозволу не потрібно.

- Думайте, кому ви це говорите, - поправила волоски на лобі. - Я не аби хто, між іншим.

- Дочка графів, я пам'ятаю, - розслаблено посміхнувся.

- А, ну так, - ніяково кивнула.

- Ви мали на увазі щось інше? - поцікавився той.

- Я дівчина, - тут же викрутилася. - Дуже красива. От подумайте, що я не захочу більше спілкуватися з вами після ваших вольностей.

- Ох, як одразу сумно... - поник з легкою посмішкою.

- Ось-ось. Не робіть вольностей, а то будете одні потім.

- Як же ви мене засмучуєте... - грайливо ображався. - Не варто так, а то дивіться, я вам листи більше писати не буду.

- Ах ви погрожуєте мені?

- Звісно, а ви що думали? - усміхнувся.

- Я думала, ви добріші.

- Я не ідеал.

- Ідіть спати вже, Аміране.

- Тільки після того, як ви дасте мені поцілувати вашу руку. Вашу білу ручку.

- Хочете, щоб я відкрилася вам?

- Я буду стримувати свою цікавість так сильно, як тільки можу.

- Ну, мабуть, у мене гарний настрій і я дозволю вам поцілувати себе.

- Ох, які ви добрі.

- Звісно, - відчинила замок. - Але стежте за собою. Другої поблажки може не бути, - просунула назовні білу долоню.

- Я стримуватиму свої пориви, як зможу, - спустився перед нею на коліно і взяв пальчики в руку, наблизився до них губами.

- Який же ви великий... - задумливо оглянула його худі, але довгі кінцівки.

- Хороша людина на вагу золота, а я важу чимало, - хитро посміхнувся і припав губами до руки, піднявши очі на дівчину.

- Ви не послухалися мене!

- Не зміг утриматися, - хижо подивився в очі.

Жіноче серце тьохнуло в думці одразу ж піддатися чоловікові і віддати йому себе просто тут. Аміран помітив це.

- Але є правила, - клацнула його по носі, виводячи тим самим із трансу, і швидко зникла за дверима, кидаючи його плащ на підлогу.

Лише на частку секунди перед ним промайнули її обтягнуті тонкою тканиною груди з твердими сосками.

- Ви спокушаєте мене, - бажано припав до дверей.

- Ідіть спати, бароне, - легко почулося зсередини. - Можливо, напишіть мені якогось листа, - загадково продовжила, - самі знаєте якого змісту...

- Мм, Мадлено… - проричав на неї. - Ви пробуджуєте в мені звіра.

- Сподіваюся, цей котик буде зі мною лагідним, - хіхікнула і відійшла від дверей.

- Так... Він буде кращим, ніж просто ласкавим...

Зсередини почувся грайливий сміх.

- Неспокійної вам ночі, Мадлено.

- Ох, для мене вона буде спокійною, а ось для вас...

- Спокусниця, - грайливо вкусив повітря. - Ви не дасте мені сьогодні заснути спокійно.

- Мм, я старалася. Хіхі.

- Обожнюю вас.

- Опишіть це в листі, - закуталася в його плащ. - Я з радістю почитаю.

- Зараз же й почну.

- Давайте-давайте, - заманливо почулося зсередини.

- Уже біжу, - відліг від дверей і поспішив до себе.

На ранок, дівчина отримала доволі об'ємний лист із безліччю подробиць, як і куди він би її цілував, де були б його руки, і щоб він із нею взагалі робив цієї ночі. "Стільки непристойностей, - пристрасно прикусила губу. - Суцільна розпуста."