Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Війна почалася ще восени. Бій за боєм виганяв Давид недругів з власної землі, осаджував фортеці та підпалював табори, отруював прилеглі колодязі та відправляв до славської армії прокажених, йшов на будь-які заходи, щоб знищити вороже військо та дати їхнім генералам зрозуміти, що вони зазіхнули не на ту землю та завойовувати почали зовсім не той народ. Також допомагали місцеві, що без бажання, але за наказом свого короля і через погрози ворогів, почали годувати славців, проте такою огидною їжею, що її тільки з голоду їсти можна було. Горе-завойовники зрозуміли, що їх тут, м'яко кажучи, не дуже люблять, не надто швидко (Давид назвав цей народ відверто туго мислячим), проте низка поразок змусила їх здавати свої позиції, і Кромію вони покинули вже 14-го листопада. "Народ войовничий, але дуже дурний," - думав про себе кромійський правитель на все це.

Але, не дивлячись на те, що славці покинули країну, землю і думки про завоювання Кромії, вони скоро помітили за собою хвіст, що поступово робив їх армію все меншою і меншою. Воїни насторожилися. Їх убивали навіть не під час спроб втечі, а після того як вони вже здалися. Але Давиду було на це байдуже. Він став брати в облогу фортеці, замки, захоплювати міста і села, отруювати місцеві річки, заражати проказою і відправляти до дерев'яних селищ "палаючі подарунки", через які дахи спалахували немов сірники, поширюючи на все селище свій кромійський вогонь. Після того, як слава про його жорстокість рознеслася на всю Славію, жителі почали здаватися без бою, чому Давид був мовчки радий. Єдине, чого позбавлялися такі городяни - це продовольства, необхідного для прогодовування тих воїнів, що були готові їх убити.

Минув місяць, кромійці пройшли 2/3 Славії і підібралися до самої столиці, приготувавшись вбити місцевого короля, з усіма його родичами. Та анархія, що запанувала б після цього, Давида мало хвилювала. Перед містом розбили табір, поставили облогові знаряддя і приготувалися знищувати стіни, що стояли тут кілька століть. Саму атаку запланували на ранок.

На світанку все було готово: солдати нагодовані, одягнені й приголублені повіями з вечора, генерали добре поспали й поснідали, король, вже сидів на мирному коні й у теплій мантії, облогові гармати зарядили й завели. І щойно Давид підняв руку, щоб почати облогу, як ворота перед ними почали повільно опускатися. Воєначальники насторожилися, притримуючи коней на місці. Воїни також вичікували, поклавши руки на мечі й наклавши стріли, очікуючи побачити за цими воротами військо, яке миттю треба було почати атакувати. Однак ворота опустилися і всі побачили самотнього посильного на спритному коні. Давид опустив руку, воїни також трохи розслабилися.

Посильний, почекавши хвилину на місці, в страху, що його тут же застрелять, струснув поводами і погнав скакуна якраз до ворожого короля. Насторожено пробігши вздовж озброєних до зубів людей, він наблизився до Давида і, ставши перед ним, почав:

- Його королівська величність Владлен запрошує вас на переговори.

- Хм, як люб'язно, - не надто мило відповів кромієць. - Що він хоче мені запропонувати?

- Половину Славії.

- Оперативно він мені найбідніший район вручити хоче… Район, який я сам же і завоював, - невдоволено акцентував на цьому.

- Його величність готовий і на інші дари.

Давид переглянувся з генералами:

- Хочете послухати, що він хоче нам ще віддати?

- Це цікаво, - невимушено задумався Нільс.

- У такому разі підемо, послухаємо, - подивився на посильного. - Виводьте його. Мої люди блакитну кров не чіпатимуть.

Той трохи насупився:

- Його величність запрошує у свій замок.

Давид розреготався:

- Я не такий дурень, щоб у лапи ворога йти! Хіба що ви здастеся і відкриєте браму для моїх людей! У такому разі, я подумаю!

- Я передам вашу волю моєму королю.

- Поспішай, - кивнув на фортецю.

Посильний кивнув, розвернув коня і поскакав назад. Ворота за ним зачинилися.

- Думаєте здасться? - поцікавився якийсь генерал.

- Так, - оглянув стіну Давид. - Таке військо під дверима. І завойована добра половина країни. Він точно вийде на переговори. Якщо не дурень, звісно. Як думаєте, - глянув на Нільса, - цей Владлен дурень?

- Сподіваюся, що ні.

- Ось і я на це сподіваюся.

Посильний однак прибіг до короля швидше за вітер. А король цей був не огрядний, але вгодований, років під 50, з кволою бородою і розсіяним поглядом. Здавалося, він сам не зрозумів, як став королем і яким чином досі ним є.

- Ваша величносте, король Давид відмовився заходити у фортецю, поки ми не здамося, - швидко вклонився йому посильний.

Чоловік глянув на свою доньку, яка чимось нагадувала оточуючим чоловіка:

- Що думаєш?

Дівчині було років двадцять, і дивилася вона на вороже військо так, ніби будь-якої миті могла його знищити. Вона була рослою, з широкими плечима, м'язистими руками і довгим каштановим волоссям, що спускалося до куприка. Стояла вона в бордовій сукні-бліо, склавши долоні одна на одній.

Витримавши паузу, вона грубуватим голосом почала:

- Війни не буде. Настав час її закінчити. Якщо здамося - він захопить усю країну, а нас уб'є. Краще вийти на переговори самим.

- Але які гарантії, що ми самі вціліємо? - метушливо видав король.

- Це людина принципу, - повернулася до батька. - Він нас не вб'є.

- Ти занадто гарної про нього думки… - склав руки на грудях.

- Він не вбивав тих, хто здавав свої маєтки.

- Тоді давай здамося, - підняв руку. - Він нас не вб'є.

- Якщо ми здамося - здасться вся країна, - обернулася на військо. - У мене на нього інші плани.

Давид тим часом чекав. Вирішивши, що той король думає якось надто довго, зістрибнув з коня і пройшовся між рядів воїнів. Погода стояла гарна, те що треба для облоги й виграшу - навколо купи снігу, на якому видно кров, гарна видимість, хоч і без сонця, що ховалося за хмарами, безвітряна погода й жодних опадів. "Чудова погода для прогулянок новими землями," - міркував завойовник. Але ось минув час і ворота знову почали опускатися. Давид поспішив на своє місце біля генералів. У проході з'явилися відразу кілька фігур на темних конях.

Першим до завойовників підбіг посильний і повідомив, що це королівська сім’я, готова на переговори. Правитель наказав відвести всіх у свій намет, попрямував туди сам, разом із головними генералами.

Першим увійшов усередину Давид. Слуги поспішно ставили меблі та сидіння для гостей свого государя. Оглянувши ці метушливі рухи, кромійський монарх спершу дочекався, поки все поставлять, а потім сів на своє місце. Генерали прилаштувалися з його боку столу, що дивилася на вихід. За кілька хвилин, метушливими кроками зайшов Владлен, немов статуя, повільно увійшла його дочка, супроводжувана парою міністрів і головнокомандувачів. Король сів навпроти короля.

- Отже, - оглянув усіх Давид, - ви хочете здатися? - подивився на боязкого правителя.

- Так, - неспокійно кивнув головою і тут же почав нею мотати, - н-ні... У нас пропозиція.

- Яка?

Дивлячись на неуважність, смикання і тремтіння противника, Давид думав, що той зараз узагалі розплачеться і покличе свою маму, за чию спідницю він, мабуть, усе життя і тримався.

- Ми віддамо вам половину Славії, - впевненим голосом встряла дівчина.

- Половину? - глянув на неї Давид. - Віддасте? Я її завоював. Навіщо мені віддавати те, що й так уже належить мені?

Дівчина трохи ширше розкрила очі, дивуючись такому висловлюванню.

- Або ви хочете віддати мені другу половину? - самовдоволено посміхнувся завойовник.

Владлен розгублено обернувся на доньку, чекаючи, що ж вона скаже. Та непомітно стиснула пальці другої руки, ледь стримуючись від грубих слів. Витримала паузу. Давид дивився на неї з усмішкою.

- Ви отримаєте всю Славію, - раптом видала та, - але з умовою.

- Хм, як люб'язно, - поблажливо посміхнувся. - Не хочете просто так ділитися тим, що я зруйнував і награбував? - розплився в задоволеній усмішці.

- Славці… - вороже почала.

- Дивний народ, - дружелюбно її перебив. - Самі на мене напали, - повільно піднявся, - зруйнували кілька міст і тепер дивуєтеся, що я хочу прибрати вашу землю до своїх рук, - сперся руками на стіл.

- Ніколи нами не керуватиме кромієць, - гордо підняла підборіддя.

- Отже, ви хочете війни? Я так розумію? - вирівнявся. - Мої люди вже півдня під вашим замком стоять-нудьгують. Вони так хочуть у бій. Упевнений, у вас багаті винні льохи, які мої люди з радістю спустошать після вдалої облоги.

- Облоги? Хм! Ви не зруйнуєте ці стіни ніколи. Вони витримали десятки таких як ви.

- О ні, я вас благаю. Я зовсім інший. І методи облоги в мене інші.

- Ці смерті та збитки нікому не потрібні. Я пропоную договір.

- На яких умовах?

- Ви отримаєте всю Славію, якщо одружитеся зі мною.

Той ледве стримав сміх.

- Ви не в моєму смаку, - сів у крісло.

- На жаль, я знайома з вашими смаками і я готова з ними миритися.

- Хто з чим миритися буде? - з іронічною посмішкою оглянув її.

- Усі знають про вашу любов до чоловіків.

- Хм, - хитро посміхнувся і склав руки в замок перед підборіддям. - Чоловіків люблю значить? За такі слова на моїх землях людей колесують. Ви дуже смілива, ем... Як вас там?

- Дар'я.

- Дар'я. Ви дуже смілива і недостатньо кмітлива. Якби я любив чоловіків, я б не займався зі своєю Марікою в ліжку всім тим, чим займався. А Маріка моя була королева пристрасна, не тиха і моменти нашої близькості я впевнений, що чув багато хто.

Дівчина обурено стиснула рукавичку, шокуючись цією зухвалістю.

- То що ви там про мою любов до чоловіків говорите? – поблажливо перепитав Давид. - Все ще впевнені в цьому?

- Не смійте говорити зі мною в такому тоні.

- А що ви мені зробите? Нападете? Уб'єте? Переб'єте всю армію? Хм. Зараз усе це можу зробити я, а ось ви...

- Я знаю, що ви не хочете крові.

Давид знехотя оглянув її фігуру.

- А славці ніколи кромійцю не підкоряться, - продовжила дівчина. - Краще, якщо ними керуватиме славець.

- А інші доньки у вас є? - ліниво глянув завойовник на Владлена, що сидів тут ніби дитина, нічого при цьому не розуміючи.

- Вони всі заміжні, - відповіла принцеса, перш ніж той встиг відкрити рота.

- Я навіть не здивований, - повернувся до неї очима Давид. - Ви мало на жінку схожі...

- Ну, знаєте…

- Знаю, - почухав бороду. - Війну ви мені через ці слова вже не оголосите, тож терпіть.

Жіноча рука здригнулася в гніві.

- Дивіться, що пропоную я, - подивився їй в очі, опустивши руки на стіл, - половина Славії виключно моя. Славці можуть тікати на інший бік або ставати моїми громадянами - мені все одно. Опір вестиме до смерті. Я планую ці землі заселити своїми людьми. Інша частина Славії буде підкорятися вам і це буде автономія. Робіть, що хочете, тільки сплачуйте податки і на мої землі зі зброєю не суньтеся. Покарання за таке - смерть. Якщо вас це влаштовує - давайте складемо мирний договір, закінчимо війну і розійдемося.

- Я згодна за умови, що ви одружитеся зі мною.

- Як же я вам сподобався... Але я не можу одружитися з вами зараз, та й як ви народжуватимете мені спадкоємців, якщо будете за сотні кілометрів від Руктали? Я так далеко їздити не збираюся.

- Тут і без мене впоратися можуть. Як ваша дружина, я житиму в Кромії і народжуватиму вам дітей, поки вам не набридне.

- Як це мило. Мої землі будуть простягатися на 215 кілометрі на захід від кордону з Кромією на яку ви напали.

- 200, - жорстко видала.

- Здався вам цей Варрі.

- Ви сказали "половина Славії". Якщо з Варрі - це вже не половина.

- Чорт з вами. На цих 15-ти кілометрах одне тільки поле. Забирайте. Якщо ми домовилися - складемо договір?

- Так, - стримано кивнула.

Порахувавши на карті всі міста і графства, що відходили завойовнику, монархи прописали долю іншої частини Славії, одруження, і власне розписалися, поставили печатки.

Після того, як усі пішли, Нільс, перебуваючи в глухому куті, зважився поставити королю питання, яке його турбувало вже не першу хвилину:

- Ваша величносте, але чому ви не приєднали до нас усю Славію? Автономія - це майже нічого! - спустошено окинув рукою.

- Нільсе, дорогий мій, - втомлено глянув на нього, - ви бачили землі, якими ми йшли. Вони до того бідні й нещасні, що перебудовувати всю Славію - це сущий геморой і сила-силенна нових проблем, - піднявся і пройшовся наметом. - Навіть половина зжере понад сто тисяч га, перш ніж почне все це повертати. Та й згадайте слова про те, що славці мені не підкоряться. Нехай біжать на інший бік нового кордону. Їм є куди бігти. Якби не було - довелося б мати справу з бунтами, а ви знаєте, як я цієї мороки не люблю, - взяв кубок, повний вина. - Ми виграли війну і номінально вся Славія підпорядковується мені. Хіба що далека половина підпорядковується мені трохи менше, - відпив. - Зараз у мене інші проблеми з'явилися. Я й гадки не маю, що робити з цією Дар’єю... - грузно присів куприком на край столу. - Ви бачили її? Це ж жах якийсь. Не жінка, не чоловік, а незрозуміло що.

- У неї своєрідна фігура.

- Тієї фігури немає. У неї талія є взагалі? - відпив. - А груди? Одружитися вона хоче зі мною... Пов'язати свою долю з такою істотою невизначеної статі, - гидливо видав. - Як представлю її в ліжку - так здригнуся.

- Я впевнений, ви придумаєте, що з нею робити.

- Мені знадобляться ті розбійники з Дубового гаю. Після повернення, треба буде зловити кілька людей.

- Що ви маєте намір робити?

- Для початку - подивитися їм в очі. Вони мало не вбили мого сина. Якби не я - хто знає, що б з ним зараз було. Ідіть. Треба збиратися і їхати додому. Я вже скучив за своїм ліжком і ванною.

Той кивнув і вийшов.

"Славія... - розмірковував новий її правитель. - Треба буде поставити своїх людей на завойовані місця. А коли вб'ю цю Дар’ю, заберу все-таки заслужені землі, а не тільки половину чи 2/3. Убити треба її не своїми руками, а то бунти славців неминучі. Треба буде підлаштувати "нещасний випадок", але такий, щоб вона точно не вижила. Так, вигнати всіх славців на їхній огризок-автономію і нехай роблять там, що хочуть. Нові проблеми, з такими войовничими тугодумами, мені не потрібні."

Цього ж дня, табір Давида почав збиратися і потихеньку від'їжджати назад, в той час, як спритний гонець помчав уперед, щоб повідомити Філіпу про вигране протистояння і нові землі. Бігти було близько п'ятисот кілометрів і на жвавому коні, що змінювався б кожні 2-3 години, цю відстань можна було подолати за дві доби (з урахуванням сну наїзника), але війську на весь цей шлях знадобилося б трохи більше тижня.

Не встигли всі зібратися й вийти до дороги, як до короля, що крокував на коні в перших лавах, підбіг гінець Владлена. Давид не дуже хотів відволікатися від думок про гарячу ванну, проте його змусили. Неохоче глянув на знайомого наїзника.

- Ваша величносте, - почав той, підтримуючи темп короля, - принцеса Дар’я виїде завтра на світанку.

- Завтра? До чого так поспішати? І скільки вашій принцесі років? Вона не виглядає дуже молодою.

- Їй 21, ваша величність, - поклонився.

- Та вона зовсім немолода. Тепер зрозуміло чого так заміж рветься, - глянув на дорогу. - Нехай їде коли хоче. Я вже відправив гінця з новиною про нову королеву, тож зустрінуть її гідно.

- Дякую, - поклонився.

До ночі, всі йшли без пригод, зупинилися в полі, поставили намети і лягли спати. Однак на ранок на всіх чекав сюрприз - у середині грудня все почало танути. Усі шапки снігу на деревах і кущах, усі кучугури й бурульки - все почало капати й вкриватися крижаним "потом" у відчутті скорої весни. Талий сніг змішався з брудом, камінням і відталим лайном, що мало лежати в снігах до самого березня. Підлога в королівському наметі перетворилася на холодне місиво з бруду.

- Якого біса?! - обурювався на небо Давид. - Ти хочеш, щоб усі мої солдати захворіли до біса собачого?! Що це за кара божа?! - подивився на генералів. - Якого хріна все тане?! Зима в розпалі!

Ті могли лише знизати плечима. Нікому не була відома ця загадка природи - несподіване тепло посеред морозних днів. Температура піднялася по всій країні. Кромія і Славія потопали в сніговій багнюці. Не розуміючи при цьому, чи прийдуть після цієї відлиги морози, чи зима просто закінчилася. Забобони щодо передбачення теплої зими могли розглядати і той варіант, що зими як такої взагалі вже не буде. Давида вся ця невизначеність тільки злила.

Крім простих людей, зміну температури відчули і в Диких землях, і дракони на вулкані. Останнім хоч і було тепло зимувати у своїх закритих норах, видовбаних на зовнішніх стінах самого вулкана, але цього дня навіть їм стало спекотно. Щоправда, не через тепло повітря, а через жар лави, що піднявся вище за свій звичайний рівень. Вулкан був у стані напруженого очікування виверження, так само як і чорні дракони, що будь-якої миті готувалися зірватися з місця, схопити на руки своїх дітей, які ще не вміли літати, і змахнути крилами, тікаючи від важкої магми, здатної ув'язнити їх у свої смертельні обійми.

Давид наказав солдатам збиратися швидше, ніж зазвичай, адже якщо знову вдарять морози - довкола утвориться така гола крига, що й кроку без падіння зробити буде не можна. Сьогодні воїни йшли понад 16 годин, перш ніж Давид наказав ставити табір. Тож одразу після розміщення наметів на порівняно сухій землі - армія поринула у хропіння. Усі вони думали, що король марно поспішає додому і можна було б робити привали трохи частіше, хоча б на обід і трохи затриматися на сніданку. Однак правитель справді поспішав покинути зруйновані собою землі.

Його погане передчуття виправдалося лише через день, коли прокинувшись, лицарі виявили такий лютий мороз, що намети в прямому сенсі треба було вирубувати з льоду, щоб їх скласти. Коням також було нелегко - їхні копита оповила крига, дехто навіть вмерз ногами у ще вчорашню багнюку. Давид закликав генералів до намету. Правитель боявся навіть по своїх "покоях" ходити, так він не бажав посковзнутися.

- Що будемо робити? - подивився він на всіх. - Як ворожка й казала - снігу нема і ми повернулися, проте з'явилася крига. Хто знає як нам до міста найближчого хоча б дійти? Провізії ж зовсім небагато.

- Так, її вистачить тільки на сьогодні і може на завтра, якщо заощадимо, - відгукнувся середніх років воєначальник.

- Що робити?

- Герман зараз на всю винаходить способи як воїнам продовжувати йти, - відповів інший.

- А коні? Я не бачив, щоб вони могли спокійно в таку погоду ходити. Вони собі ноги не переламають на такій дорозі?

- У багатьох із них шиповані підкови. Повільно, але вони зможуть пересуватися.

- Але я вважатиму за краще йти своїми ногами. Не хочу в таку погоду на коні сидіти.

- Вас можуть вести, тримаючи за стремено, - зауважив Нільс.

- Як дитину? - неохоче глянув на нього правитель. - Своїм ногам я довіряю більше, ніж цим копитам... Нехай Герман зайде до мене. Та якнайшвидше. Хочу почути, що він думає про це все.

- Буде зроблено, - кивнули ті й пішли геть.

За кілька хвилин, невеликими й частково впевненими кроками, всередину зайшов чоловік. Герман був високим, не широкоплечим, але міцним, у латах, шкіряних накладках і зеленому сюрко з білим злітаючим яструбом на грудях. Обличчя його було худорлявим, з гострою борідкою і бакенбардами, що дивилися в сторони немов шипи. Також, на чоловікові були окуляри в золотій оправі.

- Отже, Германе, - почав до нього король, - що робити з льодом? Як нам іти далі?

- Є кілька способів змусити взуття не ковзати. Але йти доведеться не поспішаючи. Лід усе ж підступний.

- Гаразд. Що за способи?

- Вбивання шматочків дроту в каблук і товсту підошву, такі шкіряні накладки, - показав на два кільця, що обрамляли його взуття, - і найпримітивніший спосіб - вдягнути поверх взуття вовняні шкарпетки.

- Це точно працює? - засумнівався.

- Звичайно. Наш Олександр уже використовує цей метод.

- Багато по табору бігає? - вирішив уточнити.

- Достатньо. Багато воїнів встигли отримати травми.

- Та тільки ранок! - змахнув рукою.

- Дорога схожа на нерівну поверхню озера, ваша величносте. Це тотальний лід.

- Це всі способи для просування?

- Можна врізатися гострим кінцем палиці в лід. Це теж допоможе не впасти.

- Гаразд, тоді зробіть мені такі накладки, - кивнув на його ноги. - І палицю з гострим наконечником. Я дуже не хочу впасти.

- Буде зроблено, - схилився.

- Будете йти - покличте Нільса.

Той кивнув і вийшов. Міністр пришкандибав через п'ятнадцять хвилин. Буквально всі воїни ходили за межами наметів як корови на льоду, постійно підсковзуючись і боляче падаючи в усьому своєму обладунку на що доведеться. Гуркіт обладунків, мечів і кольчуг був у таборі постійним.

- Ваша величносте? - хапаючись за тканину намету, втягнув себе всередину воєначальник.

- Накажіть усім зняти своє вбрання, - подивився на нього Давид. - Ми вже на рідній землі, і тільки дурень у таку погоду задумає напасти на нас. Примусьте Германа розповісти всім як у цю погоду виживати. Нехай кожен пристосує своє взуття до цього природного явища. Вийдемо ми тільки тоді, коли кожен зможе йти і не падати через кожні два метри. Йти будемо повільно, до найближчого міста. Там ми затримаємося. Можливо, цю погоду можна перечекати і йти потім знову по бруду. Краще вже бруд, ніж це.

Той кивнув, вийшов. Минуло близько трьох годин, перш ніж усе військо змогло адаптуватися і власне почати йти. Усі йшли повільно, потихеньку переставляючи ноги і підтримуючи одне одного. Але попри це, Давид все одно періодично чув як хтось скрикує, падає і згодом лається.

- Льодове побоїще, - невдоволено бурмотів він під ніс, врізаючись посохом у лід. - Дорогою додому вони більше переломів отримають, ніж на самій війні. Це знущання якесь. За що нам це?

Генерали і слуги, що тупцювали поруч, ніяк не могли відповісти на це запитання, вони навіть не сильно над цим усім замислювалися. Позаду перемога, попереду - дім. Таке застрягання, як ожеледь, засмучувало їх недостатньо сильно, щоб почати бубонити про несправедливу долю. Вони думали тільки про золото, відпочинок, затишок, жінок і смачну їжу, що чекали на них за воротами власних міст.

Цей день усі минули без втрат. Хіба що кілька гарнізонів відокремилися і пішли іншою дорогою, до дому, що був неподалік. Решта війська насилу встановили намети поблизу міста, втовкмачуючи кілки в вкриту льодом землю, повечеряли і лягли спати. Усі набрали провізії на кілька днів.

Вранці, Давид виявив нову відлигу, та так зрадів, що ледь шию собі не скрутив, вискочивши з намету без шкіряних накладок. Упав король з гуркотом, прямо в калюжу і на лід під нею. Від того болю, що спіткав його в стегні, він готовий був особисто стратити когось, таким злим він став. Військовий лікар - Олександр - порадив сьогодні нікуди по такій погоді не йти і добре Давиду відлежатися, почекати, поки біль мине. Хоч король і вважав за краще цю ніч провести в наметі біля своїх воїнів, йому радили перейти в місцеву фортецю і побути тиждень-другий там. Правителя ці поради розлютили ще більше. Він мало не проткнув свого лікаря кинджалом, таким сумним був його тон на адресу государя.

- Я не вмираю! Нехай збираються всі! Я здохну, але дійду до дому! Тим більше все тане! До вечора знову по багнюці підемо! Посадіть мене на коня і все!

Слуги могли тільки вклонитися йому і мовчки приступити до виконання наказів. Однак не минуло й півгодини шляху, як правитель знову впав на лід, не в змозі добре тримати рівновагу через забиту ногу. Олександру все ж вдалося вмовити Давида на сани-носилки, які воїни швидко сконструювали зі свіжозрубаних гілок і кількох наметів, на які короля і поклали. Тягнути правителя довірили Карлу, що наче буйвол взяв мотузки перед грудьми і, насилу впираючись ногами в лід під всюдисущою водою, пішов уперед. Всю дорогу, Давид був удостоєний тільки одного виду - дупа вірного товариша. Розмови між ними не відбувалося, та й думками король був не тут, а в себе в спальні, на м'якій перині, на яку він мріяв лягти, закутатися в теплу ковдру і в одній нічній сорочці заснути. Надто вже довго він був змушений ночувати в штанях і сорочці під обладунки. Він хотів королівської розкоші, затишку і тепла.

Пройшовши за цей день пристойну відстань і попрощавшись ще з кількома тисячами людей, армія знову встановила намети, повечеряла і лягла спати. Давид буквально-таки марив про багнюку та зникнення льоду на їхньому шляху, проте цим мріям не судилося збутися. Вночі знову все замерзло, а після полудня, під світлом сонця - знову почало танути. Подібні перепади температури тривали аж до самої столиці, куди Давид хоч і прийшов уже своїми ногами, проте прийшов злий, втомлений, замордований і мокрий, адже напередодні вранці небо нагородило всіх крижаним дощем, чиї краплі застигли просто на одязі.