Давид ІІІ - Нова королева (2ч)

Листування з фаграми тривало дещо довше, ніж Давид планував, але все ж таки ті погодилися приїхати до Кромії та провести детальніший діалог щодо планів і думок молодого государя. Листування їхнє було мало не аполітичним, так король хотів приховати свої наміри від можливих перехоплювачів. Цікавився життям, союзниками, поширювався, що дуже хотів би відвідати їхні острови, але не може, шукав поради в побудові різних державних систем, хоч ідея республіки йому самому не дуже-то подобалася.

Приїхали фагри лише в середині серпня. Давид радо зустрічав цю делегацію в дивовижних білих убраннях у себе в урочистій залі. Поруч стояли Тереза із зовсім маленьким животом, і Філіп - із непомірно великим. Гості ці, були воістину, дивовижними. Вони носили білі тоги, що покривали все тіло і відкривали лише праву руку з плечем. Багато хто був з бородами і темним кучерявим волоссям. Ні в кого не було світлих очей і білосніжної шкіри, які хоч трохи б робили їх схожими на місцевих. А аристократичність приїжджих була такою явною, що баронам самим хотілося кланятися їм. Віруючі думали, що це боги або ангели, а не віруючі могли помітити неабиякий розум у чорних очах. Делегація складалася майже з двадцяти чоловіків від 18 до 64 років, які представляли найзнатніші родини з тих островів.

Кромійську знали не всі, тож часом Давид рятувався перекладачем, який швидко все перекладав. Минувши привітання, король запросив гостей за обідній стіл, лише після довгої промови перекладача зрозумівши, що приймають їжу у фагрів зовсім інакше. Ті орудували приладами цілком стерпно, але ось сидяча поза їм явно не була зручною - гості звикли їсти напівлежачи. Після довгої дороги, Давид прагнув якось розважити своїх нових друзів, але перекладач наполіг, що прогулянки на конях не надто цінуються у його побратимів, а ось театр або красиву музику вони доволі полюбляють. Король миттю організував вечір музики. Гостям здавалося все це вельми дивакуватим і дуже цікавим. Після закінчення концерту, фагри почали обговорювати все, що відбувалося, між собою. Абсолютно незрозуміла мова здавалася зовсім не вимовною, якщо намагатися повторити якесь слово, а при погляді в тексти взагалі очима заплутатися можна. Але попри все це, гості говорили так легко, ніби ніжно гладили птаха, що сидить на гілці. Слова з них виходили так невимушено, що Давид трохи ніяковів. Навіть власна мова йому не здавалася такою м'якою і такою, що "кувиркається", як заморська.

Наступного дня, король уже говорив відокремлено з представниками деяких родин і соціальних груп, обговорюючи цікаві йому теми. Відбувалося це в замку. Решта ж гостей віддали перевагу прогулянкам і розмовам з іншими вельможами. Двоє чоловіків, років по сорок, якраз прогулювалися темними коридорами, куди падало світло з невеличких вікон, і неквапливо розмовляли на теми, що їх цікавили, використовуючи мову, яку ніхто тут не розумів.

- І все ж, дивна це країна. Холодна і темна, - говорив перший.

- Не всім же бути гарячими і сонячними. Подивися на ці картини, - вказав на полотна по одній стіні. - У чомусь ці люди кращі за нас.

- Хм. "Краще за нас", - знехотя покосився на полотна і рами. - Вони не здаються мені вченими. Подивися скільки дурості в очах цих вельмож. Здається мені, що тільки для картин ці обличчя й годяться. І то, не всі.

- У них просто інші стандарти краси.

- Нехай. Але навіть із цим, я не бачу краси навколо, - оглянув коридор. - Темрява й сірість.

Друг насторожено поплескав його по руці, задивившись на одне з полотен:

- Дивись, - кивнув у бік якоїсь картини.

- Що? Де? - зацікавлено спрямував погляд кудись і той.

- Дивись, - наполегливо повів його до портрета якогось молодого чоловіка в зеленій мантії. - Подивися на це обличчя.

Другий став поруч, напружено вдивляючись у полотно:

- Хм... Здається...

- Та це ж вилитий Клавдій-Юлій! Подивися на підборіддя і лоб!

- І справді... І очі, ніс... Тогу вдягнути - юний Клавдій. Чий це портрет? - глянув на приятеля.

- Мені самому цікаво. Він так схожий... І як давно це написали? Може, це справді Клавдій? А нам він не казав, що бував у цих місцях? Дивись, - вказав на картину. - Обстановка тутешня, значить і писали це десь тут.

- Це так. Але хто і коли?

- Потрібно запитати когось, - озирнувся в пошуку людей.

- Навіть якщо запитаєш - тебе не зрозуміють. Підемо до Фірміна. Він нам допоможе.

- Ходімо, - кивнув і поспішив у зворотному напрямку.

Уже за другим поворотом, приятель раптом задумався:

- А пам'ятаєш, у нього син був?

- Син? Думаєш? Малоймовірно. Сумніваюся, що дитина вижила після того випадку.

- Сам подумай. Так схожий...

- Цікаво буде, якщо це позашлюбний нащадок, мати якого втекла в ці землі кілька десятків років тому.

Підійшовши до перекладача, що тим часом був не зайнятий, бо деякі гості все ж розуміли промови короля, чоловіки попросили допомоги щодо цього портрета, не забувши згадати ім'я Клавдія-Юлія. Фірмін навіть брови від подиву підняв. Бути того не може, що хтось із їхніх людей потрапляв у ці землі і не розповів комусь про це. Але факт залишався фактом. Уже три людини були зацікавлені у відкритті таємниці цієї загадкової особистості. Помітивши якесь здивування і шок на обличчях своїх дорогих гостей, Давид одразу ж поцікавився, що трапилося або що збентежило його друзів під час прогулянки замком. Перекладач повернувся до правителя:

- Під час прогулянки, ці патриції виявили загадковий портрет якоїсь людини, особистість якої нам усім тепер дуже цікава.

- А що ж таке? Що за портрет такий інтригуючий? – теж зацікавився монарх.

- На ньому зображена людина, як кажуть панове, дуже схожа на одного сенатора з роду Клавдіїв.

- Сенатора? - переглянувся зі спантеличеним Філіпом. - У нас бували колись родовиті фагри?

- Не пригадую, ваша величність, - розвів долонями той. - Можливо, до мого призначення.

- Дивно, - підняв брови король. - Усі старі картини забрав мій батько. Але мені вже самому цікаво кого ви маєте на увазі, - піднявся з крісла. - Давайте пройдемо до цієї картини. Поглянемо на портрет і обличчя.

Гості, які сиділи поруч, теж піднялися. Перекладач усім повідомив, що саме зараз буде. Багато хто миттю пожвавився. Хтось зі старих відреагував скепсисом, а молодь і зовсім цього Клавдія в обличчя не знала, тож інтересу не виявила. Уся делегація, на чолі з тими двома і королем, спустилася в той самий коридор, обвішаний предметами мистецтва. Пройшли до середини, пригальмували біля однієї картини і мірно її обступили. Давид, лише побачивши кого ті мають на увазі, шоковано розплющив очі й рот. Філіп, що з помітним диханням поспішав слідом, був здивований не менше.

- Нам цікаво хто ця людина, - повторив перекладач, навіть про себе помітивши разючу схожість із тим Клавідієм-Юлієм, про якого всі тепер говорили.

- Це... - загальмовано почав король і раптом перервався, щільно закривши рот. - Ваше ім'я йому не сподобається, - раптом видав, оглянувши гостей.

- Нам не важливе ім'я. Хто він? Звідки? - наполягав один із патриціїв.

- Я купив його на ринку рабів минулого літа, - підняв очі на портрет. - Потім, він став моїм слугою. Зараз, ця людина один із баронів на півночі.

Усі уважно слухали.

- Портрет свіжий? - прозвучало зі спини з помітним акцентом.

- Так. Написано цієї зими, - стрімко відвів погляд, згадавши, що саме в цій мантії він зробив Аріфу дуже боляче. - У нього є інше зображення, - вказав далі коридором. Він сидить, із книжкою. Це добрий лікар, - вирушив далі приміщенням, ведучи за собою решту. - Ось, - вказав на молодого чоловіка у східному вбранні, через яке багато хто насупився.

- Чому на ньому цей одяг?

- Я купив його в Імрі. Він довго ще носив подібне вбрання.

"Він мені в ньому подобався", - промайнуло в голові, разом зі спогадами про м'якість цих тканин, про піддатливість цього тіла і про тотальну слухняність цієї людини. Знову захотілося відчути його поруч із собою. У своїх руках, у своєму ліжку.

- Як його ім'я?

- Аріф, барон Харі, - задумливо роздивлявся цього чоловіка, згадуючи блаженні моменти поруч із ним. - Його хрестили як Олександра для весілля, але називати його продовжують по-старому.

- Він одружений?

- Так. Цієї зими одружився зі служницею моєї померлої дружини. У них скоро має народитися дитина.

- Як ми можемо зустрітися з ним?

- Я запрошу його в замок.

Того ж дня відправили гінця в баронство Харі. Аріф отримав лист до вечора. Молодий чоловік, як зазвичай, був зайнятий у своїй лабораторії всім, але тільки не управлінням власних земель. Утім, він не скаржився. Хімія йому подобалася значно більше від якихось там розборок із лицарями та іншими дворянами.

Особистий слуга, до якого Аріф усе не міг звикнути, зі стуком увійшов до пана якраз тоді, коли той щось змішував у глиняній чашці.

- Вам надійшов лист від короля.

- Лист? - відволікся від суміші й поставив її на стіл. - Що там? - підійшов, узяв послання в руки.

Роздрукував, розкрив і почав читати. Дійшовши до кінця зітхнув і явно посумував у погляді.

- Можеш принести вина?

Слуга кивнув, вийшов за двері. Щойно той вийшов, Аріф одразу притиснув двері спиною і мало не заплакав лише від кількох слів про тугу за ним. Це не був щасливий смуток, ніби його ще пам'ятають і люблять, ніби його просто хочуть побачити. Для Аріфа ця фраза була змішана з болем і приниженням, яких він зазнавав поруч із королем. Він не хотів їхати. Наполегливо не хотів повертатися. Не хотів навіть думати в бік короля і столиці. Але який у нього є вибір?

Після вечері, у спальні, поруч із дружиною, він повідомив Ірині, що завтра їде в Оне.

- Я не хочу! - відчайдушно штовхав він подушку, згадуючи тільки найгірше, згадуючи, що саме Давид попросить, щойно він приїде. - Я не хочу!

- Аріфе... - ласкаво намагалася заспокоїти його дружина, сидячи на краю перини з великим і неповоротким животом. - Чого ти побиваєшся? Усього-то прохання. Хіба мало чого від тебе хочуть?

- Знаю я чого він хоче! Було б це лікування чи порада, він би писав зовсім по-іншому! Це був би наказ! Я не хочу! - впав біля ліжка на зад і поспішно обняв свої ноги. - Я не поїду. Я не хочу, - сховав обличчя.

- Він же король. Ти не можеш не поїхати... - із сумом говорила та.

- Можу і не поїду. Це не наказ. Я не хочу. Він не змусить мене.

- Аріф... - насилу піднялася і підійшла до нього.

- Ну і що, що він купив і відпустив мене? Ну і що, що дав мені все, що в мене є? Я не хочу. Не хочу...

- Аріф... - важко й повільно спустилася на коліна, притримуючи спину.

- А ти хочеш цього? - зі сльозами подивився на неї. - Хочеш, щоб мене знову того? У тебе не чоловік буде, а... - уривчасто втягнув соплі, тремтячи від сліз.

- Усе буде добре. Згадай, він же давно тебе не чіпав. У нього зараз Карл є, - почала гладити плече.

- І що? Його це зупинить? Він знову це... Я не хочу, - сховався. - Мені страшно. Я не хочу.

- Аріф...

- Я не хочу. Мені страшно. Я нікуди не поїду, - міцно обійняв себе.

На ранок він і справді нікуди їхати не збирався. Написав листа, відправив гінця і сховався у своїй лабораторії, відверто побоюючись відповіді та інших людей, що почнуть його засуджувати за відмову королеві, і що стануть змушувати його поїхати. Ірина, що ближче до обіду вирішила провідати свого чоловіка, виявила того стиснутим під столом, тихо пускаючим сльози у свої неблагородні коліна.

- Аріф... - упираючись рукою в стіл, подивилася на нього. - Що сталося? Чого ти плачеш?

- Він усе одно візьме що хоче, - з болем подивився на неї. - Думаєш, моя відмова подіє? Звісно, ні. Він пошле за мною знову. Він доб'ється бажаного навіть якщо я буду дуже чинити опір. Мені доведеться знову зробити це, - сховався, продовживши тихо й гірко плакати.

- Що ти будеш робити? - тяжко зітхнула вона.

- Поїду. Нехай зробить це і я тут же повернуся, - уривчастими рухами втягнув соплі.

Приблизно в той самий час, король отримав його лист прямо в руки. Невимушено взяв його і поглянув на цікаву печатку, відкрив послання. "Хм. Цікавий герб. І почерк уже хороший... Даремно часу він не гаяв." Почав читати. Закінчивши, Давид роздратовано зім'яв папір і невдоволено кинув його у вогонь.

- Перечить. Характер з'явився? Нехай із дружиною своєю їде, раз залишити її боїться. Густав! Приведи писаря! Зараз відповідь напишу!

Відповідь була стрімкою і досить жорсткою. Давид уже не просив, а наказував своєму підданому з'явитися до нього в палац, але все це вже не мало сенсу. Королівський гонець вибіг трохи раніше, ніж сів на коня сам Аріф зі своїм слугою. Наїзники звичайним чином розминулися, тож лист короля відкрила вже Ірина, прочитала, та й відправила гінця назад, зі словами, що її чоловік уже поїхав. Аріф тим часом вже під'їжджав до Оне, неспокійно пересуваючись риссю разом зі своїм камердинером, що вказував своєму пану шлях. Чоловіка цього звали Вольдемар. Зовнішністю він не вирізнявся, особливими уміннями - теж, проте навіть його дехто міг прийняти за барона, а Аріфа - за слугу. Одягнені вони були хоч і по-різному, але твердість погляду все одно давала про себе знати.

Давид знову розмовляв із гостями про всяке різне, коли йому повідомили, що прибув барон Харі. Король навіть здивувався, підвівшись у кріслі. Він не почув? Аріф приїхав? І як так швидко? Він по небу переміщався, що прибіг через півгодини, як до нього примчав другий лист? Хімік без особливого ентузіазму чекав якихось розпоряджень на свою адресу. Давид звісно ж покликав його до себе, кивнув патриціям, кажучи, що ось той, про кого вони говорили вчора. Аріф зітхнув і знехотя попрямував усередину.

Голова його була опущена так само як і плечі. Усе нутро вже готувалося до будь-якого наказу короля на його адресу. Усе тіло налаштовувалося на вечір і удавану гру в симпатію і пристрасть. Але раптом, боковий зір помітив щось підозріло біле. Аріф підняв голову і тут же зупинився, розгублено і злякано почавши крутити головою, окидаючи поглядом патриціїв у цьому незвичайному одязі. Вони були смагляві, бородаті, такі ж як ті люди у снах. На них були ці тканини, з красиво складеними складками на плечі й тілі.

- Хто це? - само собою вирвалося з хіміка.

Здавалося, це сон. Він не міг повірити, що ці люди перед ним реальні. Чоловіки середнього віку дивилися на це розгублене обличчя з не меншим подивом. "Клавдій" - здивовано почулося від когось. Аріф одразу відгукнувся на це ім'я і несподівано видав, зробивши крок у напрямку звуку:

- Ви знаєте Апполінарію? У вас є таке ім'я?

- Та це ж Клавдій-Август! - вигукнув один із чоловіків незрозумілою мовою і піднявся, вказуючи на збентеженого долонею. - Живий!

І справді, навіть Давид помітив, що Аріф виглядав серед цих патриціїв дуже органічно, незважаючи на місцевий дублет і штани.

- Бути того не може! - вигукнув інший, на противагу першому. - Просто дуже схожий!

- Та як же схожий! Одягни на нього тогу - сам Клавдій-Юлій буде!

Аріф лише бентежився і лякався цим вигукам, розгублено поглядаючи то на одного, то на іншого чоловіка.

- Хто ви? - перервав усіх перекладач, запитуючи барона напряму.

- Я - Аріф, - відповів той, усе ще ковзаючи поглядом по цих людях і їхньому одязі. - А хто ці чоловіки? - подивився на короля, ніби шукаючи підтримки.

- Це мої гості, - відповів той, - фагри. Приїхали здалеку.

- А в них є мозаїка з кучерявим юнаком, у такому червоному вбранні і з лавровим вінком на голові? - схвильовано перебив його.

Король перевів погляд на Фірміна, очікуючи якоїсь відповіді від нього.

- Я не знаю про кого ви, - почав той, - але лаврові вінки в нас справді використовують. Це символ слави.

- А Апполінарія? У вас є таке ім'я? Це жінка, - з ентузіазмом ступив до нього. - У вас є?

Чоловік насторожено оглянув його з голови до ніг:

- Ви пам'ятаєте ще якісь імена?

- Клавдій, - кивнув. - І світлі зали. Ви знаєте де росте багато дерев і будують білі будинки, куди заглядають гілки? Там немає вікон. Там дуже світло. Я не розумію, що я несу, але там я бачив чоловіка в такому одязі, - оглянув усіх. - У нього була фіолетова стрічка ось тут, - показав на собі, як вона розташовувалася. - І в нього була борода, як у вас, - повернувся до нього.

Перекладач подивився на одного з патриціїв, що не знав місцевої мови та перейшов на рідну:

- Ви пам'ятаєте будинок Клавдія-Юлія? Ця людина розповідає про гілки дерев, що заглядали всередину, і про мозаїку юнака в червоній тозі з лавровим вінком на голові.

Той кивнув, відволікшись від молодої людини:

- Так. У нього дійсно була така мозаїка в південній галереї, яку притіняла низка високих кущів.

- То це справді син Клавдія? - здивувався хтось. - Але він помер у три роки!

- Мабуть, не помер, - протиставив йому інший.

- Але ж він випав із вікна і скотився крутим схилом!

Аріф схвильовано все це слухав, абсолютно не розуміючи, про що тут говорять.

- Не забувайте, що тіло дитини не знайшли! - піднявся зі свого місця третій, піднімаючи палець до неба.

- Але як можна вижити при падінні з такого схилу? - встав юнак, який знав, про який будинок і гору йдеться. - Він весь усіяний камінням!

- Ось вам доказ! - вказав хтось на Аріфа.

- Цього не може бути!

Запанував хаос. Усі сперечалися з усіма, намагаючись довести різними способами свою думку. Молодий чоловік лише губився серед усіх цих криків. Йому відверто ставало страшно через те, що він нічого не розумів окрім хіба що того, що він сам є причиною цих криків. Давид також сидів у розгубленості. Зрештою, піднявся один зі старих, чию голову вразила сивина:

- Припиніть ці суперечки! - голосно, але не зло видав він. - Ми легко з'ясуємо хто він такий! Згадайте, що у Клавдія-Юлія було сузір'я Ліри на лівій п'яті! Поглянемо на його ноги і припинимо ці крики!

Чоловіки погодилися. Натовп звернув погляд до Аріфа. Перекладач тут же поспішив до нього і попросив зняти лівий чобіт. Молодика спантеличило це прохання, проте він був у такому шокованому стані, що просто не міг якось протистояти цьому бажанню. Насилу оголив ногу, зняв носок і продемонстрував усім свою голу ступню, що м'яла пальці на холодній підлозі. Сивий чоловік підійшов до цієї незрозумілої людини, глянув на п'яту і скептично подивився на всіх:

- Сузір'я Ліри. Суперечку закінчено. Це дійсно Клавдій-Август.

Багато хто не повірив, витріщивши свої очі. Натовпом попрямували до Аріфа і, відштовхуючи один одного, почали придивлятися до тих кількох родимок, що тулилися на кісточці молодої людини. Хіміка лише лякав цей незрозумілий інтерес до його п'яти.

- Що відбувається? Що ви хочете від мене? - відступав він убік.

- Ви, - спіймав його за плечі перекладач, - Клавдій-Август. Син Клавдія-Юлія - одного з патриціїв нашого міста. Усі придивляються до ваших родимок, бо такі ж були і у вашого батька.

- Що ви маєте на увазі? Я Клавдій-Август? - дивувався той, стоячи в одному чоботі.

- Так, - відпустив його чоловік. - Близько трьох років ви випали з вікна, поки ніхто не бачив. Знайти вас не вдалося і через це, вас вважали мертвим, однак... Ви виявилися живі, - трохи усміхнувся йому.

- А Апполінарія? Ви знаєте хто це?

- Це ваша мати, дружина Клавдія-Юлія, - склав руки разом.

- Моя мати? - зі здивуванням перепитав. - Я можу її побачити? Вона жива?

- Так, звісно. Вона все ще живе на пагорбі Ори.

- А батько? Хто він? Ви не брешете? Я точно його син?

- Так, - невесело підтвердив інший чоловік, відводячи погляд від п'яти. - У вас ті самі родимі плями. Ви - Клавдій-Август.

- Клавдій-Август! - вигукнув Давид, вражений цією новиною. - Аріфе! Ти можеш повірити в це?

- Ні, не можу, - помотав головою, поглядаючи на їх одяг. - Але вражаючим чином мені хочеться в це вірити. Мені й справді здається, що я чимось схожий на вас, - оглянув натовп. - Здається, ніби я родом звідти, звідки й ви.

- Так і є, - кивнув йому хтось, говорячи з сильним акцентом. - Ви дуже схожі на звичайних людей нашого міста. З однією відмінністю - ви син патриція.

- Але я навіть не розумію хто це, - розгублено покрутив головою, стискаючи в руці самотній чобіт.

- Представник знаті, - допоміг йому перекладач. - Хтось, на манер тутешніх дворян.

Давид був у шоці. Аріф же і зовсім застиг від такого потрясіння. Усім принесли вина. Залишок вечора хімік вжив на розпитування деяких патриціїв про те, хто він, хто його батько і мати, що це за місто де він жив, яке там життя і як взагалі все облаштовано на його знайденій батьківщині. Патриції ж розпитували про життя молодика. Як він вижив, хто його ростив і вчив, як він потрапив у рабство і як отримав свободу. Аріф розповідав усе як на духу, з кожною новою хвилиною відчуваючи свою спільність із людьми навколо. У якийсь момент йому закортіло самому вдягнути це незрозуміле вбрання і стати таким самим як ці чоловіки поруч. Ближче до ночі, він написав барвистого листа своїй Ірині, розповідаючи про все, що трапилося з ним за день. Віддав послання гінцеві і сказав виїхати на світанку.

Гінець, який повернувся після полудня, повідомив барону, що дружина терміново чекає на нього назад, оскільки у неї відійшли води. Аріф тієї ж миті схопився на коня разом із Вольдемаром і помчав додому так швидко, як тільки міг. Коні видихнулися якраз біля воріт. Аріф забіг до замку і вже з криків своєї дружини здогадався, що та народжує. У кімнату він прибіг, коли поветухи вже приймали дитину, яка виходила з утроби. Навколо була кров, вода, крики і лякаюча атмосфера, яка хвилювала Аріфа навіть більше, ніж його дружину. Підскочив до її сидячого на спеціальному стільці тіла, що обіймало спинку, і з зусиллям тужилося, виштовхуючи велику дитину назовні. Злякано присів перед обличчям і приобняв Ірину, що мучилася від переймів уже четверту годину.

Усього півгодини і батьки почули пронизливий крик їхнього чада, яке поветухи почали швидко обмивати, попередньо перерізавши пуповину. Аріф схвильовано подивився на дитину синю і червону водночас, міцно обійняв дружину і поцілував її в лоб, лякаючись усьому, що відбувається, значно більше, ніж вона сама. Ірина ж продовжувала важко дихати, відходячи від пологів. Спершись на нього своєю спітнілою головою з кошлатим і зім'ятим волоссям, дівчина просто закрила очі, дякуючи богові за те, що все це нарешті закінчилося.

Незабаром, матір перенесли на ліжко, поклали в руки закутане немовля і дали води, якої вона так сильно потребувала. Батько прилаштувався поруч, поглядаючи на це новонароджене червоне обличчя, що так неохоче заспокоюється на материнських руках.

Зробивши немовляті ріжки з пальців, він почав гратися з цією істотою ніби з кошеням. Ірину це лише потішило. Втім, і дитина була не проти, почавши стежити за цими пальцями. Аріф усміхнувся, помітивши, як уважно ці карі очі стежать за його кінцівкою. Обійняв дружину й любляче поцілував її у скроню. Навколо снували поветухи та слуги, прибираючи все після пологів.

- Іро, - неголосно почав чоловік, погладжуючи її плече, - я вчора дізнався, хто я.

- У сенсі? - не звертаючи на нього уваги, почала гратися з донькою, витягаючи до неї губи і ніби цілуючи.

- Я син патриція. Я народився далеко звідси, на островах серед моря.

- Хах. А хто такий патрицій?

- Знатний громадянин.

- То ти знатний-знатний? - гралася з дитиною, забавляючи її своєю мімікою і тоном.

- Так. Я думаю, нам варто поїхати туди.

- Навіщо? Нам і тут добре. Подивися, яка вона славна, - кивнула на дитя, що облизувало і жувало свої губи.

- Я відчуваю, що моє місце там. Я чужий серед місцевих. Поїдемо туди. Зустрінемо мою матір. Будемо жити в будинку, де я виріс. Там значно світліше і повітря чистіше. У тій країні дуже тепло.

- Але не зараз. Вона не перенесе довгої подорожі. Їдь сам, - глянула на нього. - Подивишся все. Знайдеш своє місце, місце для нас і тоді приїдемо і ми.

- Я люблю тебе, - ніжно поцілував її в лоб.

Ірина щасливо посміхнулася і сперлася на нього, глянувши на плід їхнього кохання.

У Давида тим часом кохання не йшло. Був післяобідній час і він покликав до себе Карла з метою трохи розслабитися в його компанії, але щось було не так. Навіть сам король не міг сказати що саме. Йому хотілося і не хотілося одночасно. Він мацав знайоме тіло скрізь, де тільки міг, покривав його поцілунками, але воно було... Так, усе ще красивим, привабливим і солодким, але якимось жорстким, немов дичина жилавим і грубуватим. Карл ці зміни в настрої просто не міг не помітити.

- Що відбувається врешті-решт? - відсторонив його і подивився в очі.

Вони ще були в одязі і стояли, обійнявшись поблизу ліжка.

- У мене відчуття, ніби ти проспорив комусь секс зі мною, - обурився воїн. - Що відбувається?

Давид відвів погляд:

- Карле, у тебе буває таке, що ось ти п'єш якесь вино, - сумно попрямував до пляшки на столику, - яке п'єш постійно, п'єш, і воно тобі подобається, все начебто ідеально, але часом у тебе трапляється такий настрій, - взяв посудину, - що хочеться випити іншого? - неквапливо налив собі, спостерігаючи за рідиною. - Зовсім трохи. Один келих. Тільки щоб відчути інший смак. Не краще за це, ні, - взяв кубок. - Не для того, щоб замінити улюблений сорт. Просто в тебе настрій такий. Тобі хочеться легкого й грайливого, а не звичного терпкого, - ривком осушив кубок.

- Тобі сподобався якийсь хлопчисько? - опустивши очі, звалився на край ліжка і зігнувся, поставивши лікті на коліна.

- Ні. Я згадав уже знайоме тіло, - обернувся, поставивши кубок на стіл. - Воно зовсім не схоже на твоє. Я всього раз хочу. Карл... - зітхнув, бачачи, що ця ідея дуже засмучує друга. - Хоча б поцілунок, міцні обійми. Невже в тебе ніколи таких думок не було?

- Я в казармі стільки років жив! - обурено подивився на нього. - Звичайно ж у мене були думки і бажання взяти когось крім тебе! Ось тільки я цим думкам не піддався! - встав, вказуючи на нього пальцем.

- Я теж ще не піддався. Я тільки розповів тобі, - опустив очі. - Воно таке м'яке... - обхопив руками повітря. - Піддається на будь-який рух. Зовсім не як ти, - підняв очі.

- Так ти хочеш, щоб і я таким став?!

- Ні в якому разі. Ти подобаєшся мені таким. Нехай запальним і неслухняним, але зараз я хочу трохи іншого.

- Жінку хочеш... - прошипів крізь зуби, з ненавистю дивлячись в очі.

- Ні, - опустив руки. - У цьому й річ.

- А хто ж хвилює думки мого короля? - перебільшено розвів руками. - Невже той хлопчисько, який отримав тебе значно легше, ніж я?

- Ні.

- Я не хочу грати у "вгадайку", розмірковуючи про те, скільки в тебе було коханців! На відміну від мене! - ткнув себе в груди. - Позбавив себе стількох тіл! Стількох губ! А все тільки заради тебе! - показав на нього. - А ти... А ти заміниш першим, хто сподобається! - відмахнувся і відвернувся. - Продовжуй без мене! Я не збираюся в цьому брати участь! - невдоволено поправив дублет і попрямував до дверей.

- Це Аріф.

Карл зупинився. Кілька секунд мовчки дивився на вихід. Повернувся до короля:

- Ось ти зараз серйозно?

- А тобі здається, що я брешу? - безсило розвів руками і з опущеною головою сів на ліжко. - Він завжди такий поступливий був. Завжди такий м'який і слухняний...

- Та він не хотів тебе ніколи!

- Не нагадуй, - відвернув голову. - Часом, він навіть говорив, що йому подобається. Я знаю, що це брехня. Просто... Воно таке солодке, - підняв сумні очі на Карла, зморщуючи від смутку підборіддя. - Він ніколи не пручався. Завжди був готовий прислужитися. Він був таким незграбним і уважним...

- Ти розумієш, що мені зараз боляче слухати і про твої зради, і про те, як ти ґвалтував мого друга?

- Вибач, - опустив обличчя. - Я просто згадував, яким він був до того, як я дізнався про все, - витер зап'ястям очі. - Він мені так подобався...

- А я? А я тобі подобався колись так само, як він?

- Точно так само? - підняв розгублений погляд. - Ви зовсім різні. Я не можу порівнювати вас.

- За мною ти пускав сльози?

- Звісно, - переконливо кивнув. - За тобою я плакав значно більше. Ти - частина мене. Я не знаю що робитиму без тебе.

- Знайдеш іншого, - склав руки на грудях.

- Ми з тобою - ідеальні половинки, - піднявся і підійшов до нього. - Інші мені не підходять.

- Я теж знав когось слухняного і вельми незграбного в ліжку. Він непогано цілувався, але постійно прагнув вкусити мене за нижню губу. Я любив веселитися з ним. Ми вічно сміялися над якоюсь нісенітницею і постійно переглядалися.

Давид опустив очі, розуміючи, як же це неприємно, коли близька людина розповідає про своїх колишніх, зображуючи їх у гарних фарбах.

- Ми цілі вечори могли проводити разом. Постійно тренувалися і бігали під сонцем, а промокаючи під дощем, цілу вічність висихали біля каміна. Він щоразу так тремтів, що я завжди міцно його обіймав і пестив.

- То чого ж ти тут? - роздратовано відійшов до вина. - Іди до нього, якщо тобі так сильно подобається його компанія! - наповнив кубок. - Грійтеся біля каміна і бийтеся цілу вічність! Хоч убийтеся обидва! - осушив келих.

- Не можу, - знизав плечима, спостерігаючи за Давидом. - Він давно перестав бути хлопчиськом. Він тепер король, - другий застиг, насторожено продовживши слухати. - Не можемо ми більше бігати під сонцем або дощем, не можемо битися на мечах або розсікати поля на конях. У нього багато інших справ. Але знаєш, навіть так, навіть коли він не тремтить від мокрої до низу сорочки, я готовий його міцно обійняти і зігріти поруч із собою. Я готовий позбутися заради нього всього, навіть життя. Хм, - сумно усміхнувся. - Цей незграбний хлопчисько занадто глибоко запав у моє серце. Я просто не можу його кинути.

Давид насторожено обернувся.

- Він уже не такий покірний, як раніше, у нього важка корона на голові, але знаєш, мені не заважає це, навіть навпаки, мені це подобається, - ніжно посміхнувся.

- Підійди, - неголосно попросив той.

- Хм, - трохи всміхнувся, - він навіть командує мною, - попрямував до короля. - Він зовсім перестав бути покірним, - став поруч.

- Ти досі пам'ятаєш, як я кусав тебе?

- Ти був таким невисоким, - розчулився. - Постійно навшпиньки ставав, - розвів руками і взяв того в обійми. - Але зараз я навіть не проти твоїх укусів... - повільно наблизився до вуха і ніжно його вкусив за мочку.

Той розслаблено посміхнувся, поклавши долоні на його плечі.

- А пам'ятаєш як ми браталися...? - загадково і спокусливо прошепотів Карл. - Як обмінялися кров'ю на руках, стоячи біля твого каміна? Як сяяли твої очі в цьому вогні… - притулився до нього міцніше.

- Я пам'ятаю як ти підійшов до мене і поцілував, - бажано вкусив мочку.

- А ти був такий здивований, - трохи посміхнувся. - Стояв такий розгублений і просто дивився на мене.

- Я тоді хотів притиснути тебе сильніше, - ривком стиснув його, - і зробити ось так, - напав на його шию з зубами і спустився долонями на сідниці, залазячи одним пальцем у улоговину.

- Що тебе зупинило? - шоковано розплющив очі, піддаючись йому охочіше.

- Побоявся твоєї реакції, - відсторонився і подивився в обличчя.

- Я б не втік, - похитав головою. - У жодному разі, - кинувся на його губи всім тілом.