частіна 2

Підходячи до таверни, де на них чекали товариші Діккера, Рьохар очікував побачити коней або віз у гіршому разі, але місто довелося залишати пішки. Вони пройшли ворота, перекинувшись кількома фразами зі стражниками, і неквапливо попрямували дорогою на схід, геть від міста.

- Це що ж нам доведеться крокувати до самого кордону? - здивовано запитав Рьохар, озираючись на залишене за спиною місто і пригнічений перспективою такого способу пересування.

- Не подобається? - уїдливо зауважив Лассе.

- Не те щоб... - почав виправдовуватися рудий, - але я ніяк не думав, що такі воїни, як ви, ходять пішки.

- А от уяви собі! - заіржав у відповідь Лассе, його підтримали інші.

- Не бійся, - пожалів хлопчиська Діккер, продовжуючи посміхатися над його розгубленою фізіономією, - не підемо ми пішки до самого кордону. Вранці обоз поїде і нас підбере, всі так роблять, якщо не хочуть втратити коня. А то й програти його можна, і пропити, а так вони стоять спокійно в стайні у фортеці, доглядає за ними конюх і всім добре!

- А чого ж тоді... - почав обурено Рьохар.

- За ночівлю в місті платити треба, - перебив його Лассе, - а ми на мілині, все зароблене розтратили. Життя найманця воно таке, - філософськи продовжив він, - то густо, то порожньо. Ось так і живемо.

- Переночуємо в полі, - пояснив Діккер, - а вранці нас підберуть.

Вони неквапливо йшли дорогою, поки сонце зовсім не сховалося за обрій, потім, пригледівши невеличкий гай неподалік від дороги, звернули до нього. Розвели багаття, скинули з плечей мішки та, спорудивши підстилки з сухої трави, сіли навколо. На чистому безхмарному небі почали загорятися перші зірки. З мішка витягли нехитру їжу: хліб, сир і трохи шинки, яку підсмажили над багаттям. Запивши небагату вечерю кількома ковтками пива з бурдюка, пущеного по колу, найманці вляглися спати. Вартового не виставляли, розбійничати в цих місцях нікому, а велике звір'я так близько до міста давно не підходить, мисливці всіх повибивали.

Розбудив їх стукіт копит, скрип возів і голоси візників. Довга низка возів зупинилася, ті, хто сидів на возах, гукнули найманців.

- Гей, хлопці, чого розляглися? У роту пішки потопаєте, чи як?

Сказано було голосно, почули майже всі візники та відреагували гучним гоготом.

- Ні, вони бігом за нами побіжать! - вигукнув один із них, піднявшись на козлах.

Спантеличені найманці, які так і не прокинулися, квапливо збирали нехитрий скарб, попутно штовхнувши сплячого Рьохара в бік. Швидко зібравшись, розсілися по возах, і обоз рушив у напрямку кордону. У такому темпі дорога зайняла три доби. Вранці третього дня на сніданок з'їли запаси Рьохара, останні припаси їхнього невеликого загону. Помітивши стурбований погляд хлопчиська. Діккер поспішив із поясненням:

- Не бійся, вечеряти вже будемо у фортеці зі спільного ротного котла.

І справді, після полудня попереду показався замок, його обриси добре проглядалися на тлі блакитного неба. Він стояв на невисокому пагорбі, домінуючи над околицями. Дерев в окрузі не було, їм не давали вирости, за замком уже починався степ, порослий ковилою. У внутрішньому дворі обоз зустрічав сам начальник гарнізону: високий, сухорлявий, ще молодий чоловік у військовій формі Панкора з нашивками полковника. До нього підбіг сивочолий дядько з розкішними густими вусами й одним оком, друге око приховувала чорна пов'язка, що надавала йому схожості з піратом.

- Доповідайте, що привезли! - наказав полковник Колман.

Візник першого воза витягнувся перед ним і став голосно перераховувати привезене, у відповідь полковник лише згідно кивав.

- На якого біса ви притягли із собою хлопця? - запитав у найманців, що стояли трохи осторонь, одноокий. - Чия ідея? Навіщо він нам?

У відповідь Діккер опустив очі, потім нерішуче подивився на одноокого і неголосно відповів:

- Ну дак це, старому Френку на допомогу, скільки часу він уже скаржиться, що одному йому важко?

Рьохар поспішно сховався за широкою спиною Малюка і боязко поглядав на вусатого дядька. Невже відішле назад? Він нізащо не повернеться назад у місто!

- І ти віриш цьому старому пройдисвітові? - здивувався одноокий. - Малюк, Малюк погубить тебе твоя довірливість! А якщо пацан чогось поцупить і втече? А?

На вилицях Діккера забігали жовна, він твердо глянув у вічі командирові.

- Не стягне, я впевнений.

- Раз упевнений, то з тебе за нього і спитаю, якщо що, - вирішив одноокий і поманив до себе Рьохара, - годі ховатися за спиною, йди сюди, знайомитися будемо. Як звати тебе?

- Рьохар, - відповів той не дуже прихильно, спідлоба дивлячись на одноокого.

- Я Ройд Тоск, командую ротою цих нероб. Наша рота має назву - Шибайголови Лінка, так звали першого командира. Тепер ти один із нас, звикай. Поки що будеш допомагати Френку по господарству і робити все, що він скаже, а як підростеш - може, й вийде з тебе гарний найманець, - Ройд усміхнувся і після паузи додав, - якщо доживеш. Відведи його до Френка, - кинув він, йдучи Діккеру.

Рьохар здивовано подивився вслід, як це - якщо доживеш? На його плече опустилася важка рука Малюка.

- Ходімо, малий, час облаштовуватися, і не слухай ти Ройда, у нього завжди з гумором було погано, тому й жарти виходять ідіотські.

Прикордонний замок-фортеця Делі-Сепія належав до другої лінії оборони, і, по суті, знаходився далеко від кордону. Найманці використовували такі фортеці як тимчасові табори для відпочинку і перегрупування, звідси роти спрямовували на сам кордон, у фортеці, що стоять на першій лінії. Їх було вдвічі більше, ніж тих, що стояли в другій лінії, та й не всі фортеці другої лінії використовувалися. Занадто дорого обходилося їхнє утримання для королівської скарбниці Панкора. Наймані роти мінялися на кордоні кожні п'ять місяців, якщо не траплялося масових набігів орків, у такому разі на допомогу ротам, що сильно поріділи, надсилали свіжіші, знімаючи їх з іншої частини кордону.

Усі ці подробиці, а також багато чого іншого з життя найманців Рьохар дізнався від старого Френка, сивого ветерана з рідкою борідкою, великою лисиною і всього однією ногою. Від другої ноги залишився лише обрубок, і Френк прив'язував до нього щоранку дерев'янку, голосно проклинаючи при цьому орків, завдяки яким він позбувся ноги. Сім'ї у нього не було, і його залишили в роті завідувати господарством і готувати на всіх їжу. Найманці частенько підбивали його, порівнюючи його куховарство то з помиями, то з вмістом вигрібної ями. Але насправді куховарство Френка було смачним і поживним, хоч і по-похідному простим. Він про це знав і на підколки відгукувався буркотливим бурчанням. Тягаючи воду, колючи дрова, скоблячи до нестями миски й казан, прибираючи в стайнях - Рьохар дивувався, як старий Френк справлявся сам, без допомоги?

Попри завантаженість роботою, знаходився час і на відпочинок, і на тренування. Після обіду, коли до вечері залишалося багато часу, Рьохар навчався володінням мечем під керівництвом Діккера. Він вручив хлопчику легкий дерев'яний меч, і той покрутивши його в руках і, скептично посміхнувшись, запитав:

- З цією деревинкою можна чогось навчитися? А справжнього меча немає?

Діккер, тримаючи в руках майже такий самий меч, усміхнувся:

- Саме так, захищайся, якщо можеш.

Дуже швидко Рьохар зрозумів, що навіть дерев'яний меч у руках досвідченого бійця - доволі грізна зброя, він часто пропускав удари та постійно ходив із синцями: великими, розпливчастими, такими, що змінювали колір із чорно-фіолетових на сині.

У фортеці розташовувалося кілька рот, приблизно рівних за чисельністю, близько ста осіб у кожній. Розміри Делі-Сепії дозволяли не відчувати незручностей такій кількості народу в межах її стін. Фортецею почали ширитися чутки, що дві роти за кілька тижнів змінять гарнізон у СА-1, що стоїть на самому кордоні, набагато лівіше від Делі-Сепії. Чому фортеця так дивно називалася, не пам'ятав ніхто, знали тільки, що далі на південь стояли СА-2 і СА-3, більше фортець із подібними назвами не спостерігалося.

Ранок почався як завжди, рано, з бурчання старого Френка, Рьохар спав в одній з ним тісній комірчині на лежанці, яку особисто спорудив для себе з цегли, дощок і соломи, зате окремо від усієї роти.

- Вставай, лежебока, - пробурчав Френк, штовхнувши в бік Рьохара та пристібаючи до кукси дерев'яну ногу, - розводь вогонь, скоро прокинуться наші, захочуть жерти.

Хлопчисько, не сперечаючись, швидко піднявся і вийшов у двір. Небо ледь рожевіло, підфарбовуючи рідкісні пухнасті хмари, що повільно плили; до повного сходу сонця залишалося багато часу, повітря свіже, вітру майже немає і дихається по-особливому легко. День обіцяв бути сонячним, хоча й не дуже теплим, прихід осені нагадував про себе нічними холодами. Рьохар потягнувся, позіхнув і, накинувши на плечі поверх сорочки зелений, злинялий гамбезон, побіг до дровітниці за дровами. Гамбезон Діккер виміняв для нього в сусідній роті й сам намагався перешити на Рьохара, але з голкою в руках він вправлявся набагато гірше, ніж із мечем, і тоді до справи взявся Френк, який напрочуд хвацько підігнав одежину за розміром.

- Привіт, - голос, що несподівано пролунав з-за спини, змусив Рьохара відкласти сокиру і подивитися на того, хто говорив, - ти, напевно, новенький? - продовжував світловолосий худорлявий хлопчина з сірими очима. - Раніше я тебе не бачив.

Зробивши крок убік, Рьохар обвів очима хлопчину з голови до ніг. На кілька років старший, на простому шкіряному поясі в старих, потертих піхвах висів справжній меч! Та й одягнений він був не гірше за Рьохара: новенький коричневий дублет, усипаний маленькими металевими пластинами; чорні штани з грубого сукна і чоботи, не нові, добре потерті, але чоботи. Рудий мимоволі озирнувся - порівняння виявилося не на його користь, і від цього він, випнувши підборіддя і дивлячись з-під лоба на співрозмовника, непривітно процідив:

- А тобі-то що?

- Нічого, - знизав плечима хлопець, - просто подумав, що такі, як ми, мають триматися разом. Тебе як звати? - простягнувши руку, запитав незнайомець. - Мене - Айлат, я з "Диких Псів".

- Я Рьохар.

Вони посміхнулися один одному.

- А ти давно в роті? - запитання так і зірвалося з язика.

- Та вже два роки, іноді навіть у степ беруть, якщо недалеко ходять, - похвалився Айлат.

- Ух ти! - захоплено протягнув Рьохар. - І орків бачив?

- Тільки здалеку, - не став брехати Айлат.

- Рьох! - роздратовано крикнув Френк, виходячи у двір, - Ти чого це язиком плескаєш замість роботи? От як огрію палицею по спині, швидко дур вийде! Берися за роботу негайно!

- Я піду, а то попаде тобі ще через мене, ще побачимося, - Айлат повернувся йти.

- Та він тільки погрожує, - посміхнувся йому слідом Рьохар, піднімаючи з землі сокиру.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.