частина 5

Після смерті Лассе Діккер змінив своє ставлення до орків. Проста неприязнь, іноді прослизаюча повага, як до воїнів, переросла в пекучу ненависть. Він категорично відмовлявся від майже безпечних і спокійних дозорів у тилу. Кордон патрулювали у дві лінії. Сенс цих патрулів полягав у тому, щоб не дати оркам дістатися до людських поселень і захопити бранців. Так - це далеко, так - це небезпечно, і часто ні до чого не призводить, і доводиться повертатися ні з чим. І навіть діставшись і нахапавши людей, немає гарантії, що вдасться вибратися з ними в степ. Саме для припинення таких дій і патрулювали кордон у дві лінії. Але люди, як раби, дуже цінувалися в середовищі орків, і саме тому завжди знаходилися охочі спробувати удачу: все ж деяким вдавалося роздобути бранців, дорого їх продати та здобути собі славу щасливого мисливця за рабами. Люди як домашня прислуга вказували на статус сім'ї, жоден орочий клан не вважався багатим і шанованим, якщо не мав бодай десятка людей у служінні.

Більшу частину мисливців за людьми знищували дозори першої лінії, саме тут було найнебезпечніше місце, і саме в такі дозори й ходив Діккер. А вже через два роки він став брати з собою Рьохара, який сильно підріс і змужнів. До цього часу найманець, який підібрав і привіз Айлата в роту, загинув, і хлопця більше нічого не утримувало в роті Псів, тож він, за мовчазною згодою свого командира, офіційно приєднався до Шибайголових. І Діккер став брати в дозори обох друзів.

Як не хотілося Рьохару залишити всі речі Лассе, але кольчугу довелося продати - як не крути, вона виявилася завеликою. В одному з прикордонних містечок її продали та купили ту, що була впору. Від прямого попадання орочої стріли не врятує жодна кольчуга, наскільки б добротною вона не була. Сила удару стріли в орків крутіша, ніж в арбалетного болта, всі найманці вчилися ухилятися від їхніх стріл, а хто спритніший, то й зовсім відбивати мечем, зате кольчуга відмінно захищала від ковзних ударів мечів або від стріл, випущених з далекої відстані.

І Рьохар, і Айлат уже вважали себе крутими бійцями, спритно вправляючись зі зброєю на тренуваннях. Обидва прокололи собі вуха і вдягли в них по кілька сережок, ця мода орків давно знайшла широке поширення серед найманців. Дивлячись як хлопці красуються, Діккер лише посміювався: подивимося, як вони заспівають у першому справжньому бою. Але їхня перша зустріч з орками трапилася не відразу. У кілька дозорів вони сходили без пригод, якщо не брати до уваги Айлата, який погнався за молодим підсвинком вже на зворотному шляху до фортеці. Погнався, всупереч забороні Діккера.

- Ну нічого ж не сталося, - виправдовувався Айлат у відповідь на гнівну лайку Малюка.

- Везіння - штука мінлива, і дурням не завжди щастить! - зауважив Діккер. - Ти ще не знаєш, як ці зелені бестії вміло ховаються у високій ковилі! Багато хто дізнається про це ціною життя, тож слухай, що тобі кажуть.

Після повернення з дозору кожному загону належав невеликий відпочинок: відіспатися, підлікуватися і полагодити спорядження. Не завжди він виходив тривалим - якщо дозор стикався з орками та зазнавав великих втрат, то поспіхом повертався до замку, і в дозор йшов інший загін, повний і відпочилий. Загону Діккера цього разу пощастило, на відпочинок випало цілих 5 днів. Але не для всіх - Айлат, який провинився, активно чистив коней, прав одяг і допомагав по господарству Френку.

У наступну варту Дік повів свій загін на південь. Літо добігало кінця, ковила починала червоніти з верхівок, але ще залишалася зеленою. Високо в небі ширяв орел, копита коней збивали ранкову росу з верхівок ковили. І Рьохар, і Айлат перебували в піднесеному настрої: це в перший дозор йти страшно, а тепер уже більш-менш звично. Розвідники поскакали вперед, основний загін їхав кроком, поспішати не було причин. Рьохар намагався розібратися у своїх відчуттях - збуджує його можлива сутичка з орками чи лякає? Після довгих роздумів вирішив, що швидше збуджує.

За весь день так нічого й не сталося. На вечерю підстрелили куріпок, вони вискакували просто під копита. Ніч також пройшла спокійно, і весь загін встав вранці бадьорим і відпочилим. Розвідники повернулися до полудня, сонце яскраво сяяло на світло-блакитному небі.

- Орки, - буденним тоном повідомив Фаро, невисокий, чорнявий найманець.

- Як далеко, скільки, куди йдуть? - вимогливо запитав Діккер, злобно блиснувши очима.

- Кілометрів 50 на південний схід, скільки точно не скажу, ми близько не підходили. Дивний загін, усього два одоки, йдуть пішки, може їх там п'ятеро, може шестеро.

- Дивний, не дивний, але вони вже перейшли кордон! Уперед! - він махнув рукою і, повернувши коня, повів загін у вказаному розвідниками напрямку.

Усі повторили його дії. Трохи більше ніж годину знадобилося загону, щоб дістатися до орків. Спочатку виявили сліди, настільки чіткі, що тільки сліпий не помітить. Потім побачили й самих орків, їх виявилося шестеро, вони бадьоро тупотіли в бік людських поселень, останні вели в поводу двох одоків. Справді дивна група. Але Діккера ці дивацтва цікавили найменше, він одразу кинувся в атаку попереду всіх, щоправда, кінь під ним був зовсім не білий. Загін атакував орків півколом, заходячи з трьох боків. Ті, у кого були луки, прицільно били по одоках, намагаючись потрапити в очі. Одок - тварина хоч і масивна, але, з огляду на свій характер, віддає перевагу втечі, а не бійці. Одок б'ється тільки в крайньому разі, коли вже немає можливості втекти. Тому град стріл, що посипався на двох одоків, змусив їх, витріщивши очі, вирвати привід із рук і кинутися стрімголов у степ, туди, звідки й прийшли.

Масивні ятагани немов самі стрибнули в широкі долоні орків. Високі, майже на голову, а то й дві вищі за звичайну людину, широкоплечі, з висушеними вітром обличчями, вичікувано дивилися на людей, що наближалися. Обличчя їхні з грубими рисами, загострені вуха втекли майже на потилицю, і в кожного в них висіло по кілька сережок. Хтось позаду застережливо крикнув. Усі орки одночасно підняли над головами криві мечі. Діккер із хрипким зойком обрушив удар першим, Рьохар повторив його рухи. Від страху, що скував льодом усі нутрощі, не було сил на хитрощі, просто рубанув, як зміг. Орк не став ухилятися, лише недбало відбив невмілий удар. Леза задзвеніли, зіткнувшись. Меч вивернуло з рук Рьохара. Інтуїтивно він пригнувся до шиї коня - над головою свиснуло, стріла, що пролетіла, зрізала пасмо волосся. Його, беззбройного, відтіснили кіньми назад, затуляючи від ударів ятаганів. Рьохар спробував підняти з землі меч, що впав, але не втримався і звалився під копита. Насилу спробував піднятися, відчуваючи злість і приниження. Над ним із дзвоном зіткнувся метал. Полетіли іскри, відчайдушно хтось скрикнув, Айлате? Кінські ноги переступали перед обличчям, стоячи навколішки, Рьохар нишпорив, майже не бачачи нічого перед собою, кваплячись відшукати зброю, і в ту мить, коли пальці наштовхнулися на руків'я меча, копито чийогось коня опустилося на його зап'ясток, кістки хруснули, Рьохар тільки глухо скрикнув, встигнувши вхопити ефес іншою рукою.

Хтось схопив його за комір і відтягнув назад, залишивши осторонь від бою з кистю, що висіла безвольно, приголомшеним поглядом і зі зброєю, що міцно стиснута в лівій руці. Тодд розвернув коня і кинувся в гущу сутички. Кінь Діккера задкував, поки він відчайдушно відбивав удари ятаганів.

- Геть! - заволав Тодд, тримаючи в руках дворучний меч, конем він керував колінами, як і всі бувалі найманці.

Малюк поспішно шарахнувся, пригнувся, а Тодд із криком замахнувся мечем. гаряче руків'я обпікала. Тодд відчув знайомий приплив радісної сили. Тіло застогнало від насолоди: люта сила роздувала м'язи. Закричав знову, із захватом чуючи свій могутній, страшний голос. Встиг зазирнути в очі оркам, а потім його меч зі свистом опустився на голову найближчого з них.

Тодд - один з небагатьох найманців, які вміють поводитися з дворучником, а головне, у нього вистачало сил махати ним доволі тривалий час: рідко кому таке виявлялося під силу. Діккер у бою покладався на швидкість ударів, майстерність і спритність, і головне, на кількість ударів, які він встигав завдати. Дворучнік, хоч і показував себе з позитивного боку в бою з орками, весь інший час завдавав багато клопоту через свою вагу і громіздкість. Тодд користувався ним тільки сидячи на коні, коли можна завдати удару зверху, і возив меч у піхвах, приторочених до сідла.

Важкий дворучний меч у руках найманця з усією силою опустився на незахищену шию супротивника, орк звалився, розбризкуючи фонтаном кров. Тодд перевів дух, глянув на Діккера, який запекло рубався з іншим супротивником, і кинувся в атаку.

Рьохар не міг просто дивитися, як гинуть його товариші, вже троє звалилися з коней на землю і не подавали ознак життя. Він підвівся і, покликавши Сайю, забрався в сідло. Міцно стискаючи меч здоровою рукою, колінами послав її туди, де йшов бій. Орків залишилося четверо, але й кількість людей зменшилася. Кинувся Рьохар на допомогу Айлату, по чолу його тек піт, він атакував і ухилявся від атак досить уміло. На одного орка насідало по чотири людини, але навіть за такої зовнішньої переваги орки чудово відбивалися й атакували самі. Їхні гострі ятагани залишали глибокі рани на тілах. Рьохар змахнув клинком разом з Айлатом - не може ж орк відбити відразу два мечі? Виявилося, може. Однією рукою з ятаганом він блокував атаку Айлата, другою рукою він просто вдарив Рьохара, ігноруючи його меч. Удар прийшовся по ребрах, і його збило спиною на землю. При падінні він настільки сильно приклався головою об землю, що втратив свідомість.

Прийшов до тями Рьохар надвечір, зірки повільно запалювалися на небі, що стрімко темніло. Загін став на табір біля невеличкого гаю, хоча гаєм це назвати складно: три невисокі деревця, а навколо лише ковила з острівцями конюшини й полину.

- Прокинувся! - привітав його Айлат, що сидить поруч. - Як ти почуваєшся?

Рьохар сів і покрутив головою. До них підійшов Діккер.

- Ну як ти?

- Ще не зрозумів, - ошелешено відповів Рьохар, він прислухався до себе, спробував поворухнути кінцівками, - голова гуде та ось, - рудий простягнув руку з кистю, що безвольно висіла.

Діккер оглянув, помацав і, відлучившись на кілька хвилин, повернувся з паличкою і довгою білою ганчіркою. Спритно примотавши кисть до деревинки, задоволено оглянув Рьохара і видав:

- Ну що, можна вважати, що перший бій відбувся, ви вижили і майже цілі, вітаю!

- А орки?

Малюк задоволено хмикнув.

- Порішили ми їх, на що вони сподівалися? Незрозуміло. Пішими від кінних не втекти, та й орки рідко коли спину показують. Ти відпочивай, вранці далі їдемо, якщо що, тримайся позаду, битися тобі нічим.

Рьохар сумно зітхнув, дивлячись на забинтовану руку, а Айлат підбадьорливо посміхнувся.

- Все ж таки ми молодці!

- Так, - пробурчав у відповідь рудий, - молодці, далі нема куди.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.