частина 8

Вони розділилися: двоє повернулися за залишеними речами, двоє залишилися з пораненими, а Рьохар з Фаро, захопивши ще пару коней, вирушили слідами орків.

Наздогнали вони їх через кілька годин. Фаро - один із найкращих слідопитів, скомандував зупинку, абсолютно несподівано для Рьохара.

- Що? - майже прошепотів він.

- Далі їхати верхи небезпечно, почують, - спокійно пояснив Фаро. - Але в тебе начебто був якийсь план?

Кивнувши, Рьохар спішився і, підійшовши ближче, поділився задумом.

- Діккер говорив, що орки активніші вночі, значить вдень вони повинні влаштувати привал, вони ж сплять колись?

- Ну сплять і що? - Фаро не міг вловити думку.

- А те, що нам треба в цьому переконатися, і якщо моя здогадка вірна, то відволікти вартового, а самим поцупити наших.

- Зрозумів, - кивнув Фаро, - ну пішли подивимося, чим вони зайняті.

Прив'язавши коней до дерева, вони вирушили на розвідку. Останні кілька десятків метрів проповзли на животах, безшумно. Вдень із цим простіше, крім листя, що шумить від вітру, ще додаються птахи та комахи, які дзижчать і співають пісні. До галявини, на якій зупинилися орки, вони підібралися непоміченими. Галявина була невелика: з одного боку ріс густий чагарник, а на протилежному від розвідників краю, притулившись спиною до дерева, коротав час вартовий. Людському оку важко розрізнити вік орків, старі в походи й такі ось набіги не ходили, а решта здавалися всі на одне обличчя. З дредами на голові, з сережками у вухах і шипастими браслетами на зап'ястях. На колінах орка, що чергував, лежав ятаган. Всі інші спали, багаття вони не розпалювали. Нападу орки не чекали, вартовий ліниво оглядав галявину і щось жував. Оцінивши побачене, Рьохар задоволено посміхнувся і жестом показав - пішли назад. Вони відповзли на пристойну відстань і піднялися на ноги.

- Ну що? - нетерпляче запитав Фаро. - Є думки?

- Є! - задоволено відповів рудий.

Завели коней ближче до галявини, попередньо обв'язавши їм копита ганчірками та замотавши морди, щоб ненароком не заіржали. Сайю Рьохар обвів колом прямо до густого чагарнику і, відв'язавши довгий повід, відпустив як приманку. Знаючи її норов, він був упевнений, що зловити її орк не зможе. Але все ж просив Фаро наглядати за нею. Сам же рудий зачаївся на краю галявини та завмер в очікуванні. Нарешті сторонній шурхіт привернув увагу орка, що чергував, він встав і підійшов до кущів, з цікавістю їх роздивляючись, його товстими губами промайнула посмішка, яка ще більше оголила ікла, які й так стирчать назовні, - він побачив коня. Як засіб пересування коні для орків не становили інтересу, а ось як свіже м'ясо, за яким не потрібно особливо ганятися - це так. Заткнувши ятаган за пояс, зеленошкірий воїн максимально обережно рушив ловити коня, вже смакуючи його смак на язиці. Саме цього моменту і чекав Рьохар. Він вужем ковзнув до найманців, що лежали майже в середині галявини. Вони не спали та давно вже чогось чекали. Побачивши Рьохара, обидва усміхнулися. Він швидко звільнив їх від тугих мотузок і, не чекаючи, поки в них відновиться кровообіг у кінцівках, повів їх за собою в ліс. Для цього довелося встати та, пригнувшись, відтягнути спочатку одного, потім, після невеликої паузи, спричиненої перевертанням орка, що лежав у них на шляху, під час якої всі завмерли та майже перестали дихати, відволокти в ліс другого бранця.

Орк, що стояв на сторожі, в цей час поплатився за свою безпечність. Фаро не став просто дивитися, як той ловитиме Сайю: пропустивши його повз, він раптово стрибнув йому на спину і сильним, точним рухом встромив йому в шию дагу. Орк захрипів, захлинаючись кров'ю, і повільно осів на землю, підтримуваний Фаро. Задоволений найманець, витративши якийсь час на ловлю Сайї, повів її назад, до решти коней.

Поки Рьохар тягнув врятованих найманців, їхні ноги та руки почали потроху рухатися, і лісом, до прив'язаних коней, вони йшли вже самостійно, зберігаючи мовчання і намагаючись пересуватися, не видаючи зайвих звуків. Вони вже забиралися за допомогою Рьохара на коней, коли з-за дерев з'явився Фаро, що вів за собою Сайю.

- Ти вчасно! - зрадів Рьохар, забираючи в нього повідець. І, забравшись у сідло, скомандував:

- Ходу! - і помчав попереду всіх, швидко, наскільки дозволяли густо розташовані дерева.

Усі попрямували за ним, бажаючи забратися якомога далі від орків. Навіть якщо ті пустяться в погоню, все одно пішими не наздоженуть, а одоків вони залишали на краю лісу, в лісі одок швидше тягар, ніж допомога. Переслідували їх чи ні, цього ніхто так і не дізнався. Повернувшись із врятованими в табір, задоволений собою Рьохар поцікавився, як справи в інших. Відповів йому Тодд, попередньо відвівши рудого в сторону.

- У таборі все спокійно, поранених я оглянув. У Читеза зачеплена рука, рана чиста, пощастило йому. У Сукора глибока рана на нозі, втратив багато крові, насилу вдалося зупинити. Але рана мені не подобається. У Лінка розсічене стегно і відрубане вухо. Кров зупинили, але сильно все запалено і з Айлатом справи кепські.

- Наскільки? - похмуро запитав Рьохар.

- Сам піди подивися.

Рьохар так і зробив. Він підійшов до товариша, що лежав на плащі, і поклав руку йому на плече.

- Як ти?

Айлат повільно повернув голову. На рану було страшно дивитися: все опухле, сильно запалене. Кров вдалося зупинити, але рана волога, сочиться сукровицею.

- Знобить чогось мене, - ледь чутно прошепотів він у відповідь.

Стиснувши губи, Рьохар подивився на небо. Сонце ще високо, стирчати тут безглуздо, пораненим потрібен цілитель, і що швидше вони до нього потраплять, то краще.

- Згортаємо табір! - скомандував він і, повернувшись до Фаро, запитав. - Скільки до фортеці, якщо поквапитися?

- Якщо квапитися, - злегка задумався той, то дня два, може, три піде. Залежить від того, як добре будемо поспішати.

- Максимально, наскільки зможемо, - кинув Рьохар і пішов шукати Тодда.

- Є що-небудь підтримати сили?

- Думаєш, можуть не доїхати? - запитав Тодд, дивлячись в очі рудому.

- Ні, навіть думки такої не припускаю, всі доїдуть, тільки от спати їм не можна, а звідки сили взяти? Так є?

- Є, є, не нервуй ти так.

(Річ у тім, що подібні еліксири коштували дуже дорого. Маги у фортецях їх не робили, тільки цілителі у великих містах, там, де можна було дістати необхідні інгредієнти. І зрозуміло, що такий еліксир міг дозволити собі далеко не кожен, а багато хто й не вважав за потрібне витрачати на нього такі гроші. Але Тодд, відчуваючи, що вік бере своє і сили зменшуються, частенько ним користувався перед боєм і дійшов висновку, що еліксир виправдовує свою вартість).

Він дістав із сумки пляшечку й олов'яну склянку, налив у неї води та капнув кілька крапель еліксиру.

- На, - Тодд простягнув склянку Рьохару, - думаю, що кількох крапель вистачить, тільки простеж, щоб випив усе. Решту я сам напою.

- Дякую, - коротко подякував йому рудий.

Еліксир діяв напрочуд швидко, поки найманці квапливо збиралися і сідлали коней, Айлат піднявся, знайшов свого коня і досить бадьоро на нього забрався.

- Норм? - поцікавився Рьохар і, дочекавшись ствердного кивка і переконавшись, що всі в сідлах, подав сигнал до від'їзду.

На дорогу назад у них пішло два дні та пристойна кількість еліксиру, діяв він швидко, але максимум шість годин, і щоб не втрачати темпу, Тодду доводилося щедро ним ділитися. Він бурчав, але всі прекрасно розуміли, що тільки для вигляду. На другу добу шляху рани в Айлата, Сукора і Лінка почали гноїтися. "Треба поспішати", - думав Рьохар, споюючи Айлату воду з еліксиром, рука друга на дотик була як окріп. Рудий пришпорив коня, задаючи темп усьому загону. Незадовго до заходу сонця показалася верхівка головної вежі прикордонної фортеці.

         - Н-да, - задумливо протягнув маг-цілитель, оглядаючи Айлата, - рана глибока, ще й гною повно.

- Поспішали як могли, - відповів Рьохар, - це можна вилікувати?

- Не буду брехати, так, щоб як новенький був - не вийде. Залишиться шрам, але шрами - прикраса для чоловіка, особливо для найманця.

- Але ми ще ніби як..., - зам'явся Рьохар, а Айлат опустив очі.

- Не може бути?! - здивувався маг. - У вашому віці жінки особливо корисні для здоров'я, як, утім і в будь-якому, - він усміхнувся, - але у вашому особливо!

Рудий кивнув, а маг, задовольнившись відповіддю, взявся за лікування. У підсумку вийшло те, про що попереджав цілитель. За кілька днів активного лікування від лихоманки не лишилося й сліду, але на губах тепер красувався потворний шрам, що перетинав їх навскіс, і здавалося, що Айлат постійно презирливо посміхається. Але сам він не втрачав оптимізму.

- Цілитель має рацію, шрами прикрашають, а цей так відразу всім видно. І для продажних дівок моя зовнішність не має значення.

- А для не продажних? - серйозно запитав Рьохар.

- Не знаю, - Айлат задумався, - може, й зустріну таку, якій це буде не важливо, а може, й не встигну. Діккер, Лассе і багато інших не встигли, тож хто знає?

     Залишки їхнього загону розкидали по інших загонах. Ройд не ризикнув залишати Рьохара в командирах, все ж він ще молодий і має мало досвіду. У загін разом із Рьохаром та Айлатом потрапив врятований з орочого полону Гірк. Міцно збитий, одного зросту з рудим, він був на кілька років старший за Айлата, але після неймовірного порятунку перейнявся до Рьохара повагою, і незабаром вони подружилися, настільки, що в чергову відпустку вирушили утрьох, до того ж верхи, вони вважали за краще не залишати коней у фортеці.

Найближчим до кордону містечком у цій місцевості був Кайсаар, і вони там утрьох завалилися в таверну під назвою "Кудлатий Білл", у якій бували кілька разів із Діккером. Замовивши якнайбільше вина, влаштували за ним поминки. У прикордонній фортеці будь-який алкоголь був під найсуворішою забороною.

Найманці прикінчили першу пляшку, коли до їхнього столу, виляючи стегнами, підійшла Вілла, місцева весела дівчина.

- Не пригостите даму вином? - томно запитала вона і, придивившись до обличчя хлопців, змінила тон. - Хтось загинув?

- Так, - глухо відгукнувся Рьохар, ставлячи ще одну склянку на стіл, - Діккер, - і перевівши погляд на Гірка, кинув, - наливай.

Вілла сумно зітхнула.

- Не думала, що це станеться так швидко, він мені подобався. Завжди веселий такий і не жадібний.

- Так, - погодився з нею рудий, - сідай із нами, пом'янемо.

Вілла мовчки кивнула і приєдналася до хлопців. Періодично до їхньої компанії підходили найманці з інших рот: привітатися, дізнатися новини. Почувши про загибель Малюка, прикро хитали головами - гинуть найкращі! Дехто приєднувався до компанії, і кількість народу за столом неухильно зростала. Трохи згодом до них підійшла ще пара місцевих дівчат. Ні Рьохар, ні Айлат ніколи так не напивалися, зазвичай вони дотримувалися міри та намагалися зберігати ясність розуму. Але зараз у цьому не було жодного сенсу, на душі в обох лежав камінь, і вони намагалися приглушити вином його тяжкість. І нічого дивного не було в тому, що, коли Вілла потягла за собою Рьохара, який погано міркував, він покірно пішов за нею.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.