частина 9

Завівши його до себе в кімнатку, Вілла штовхнула рудого на ліжко. Він упав, не виявляючи бажання ворушитися.

- Добре, хлопчику, - вона усміхнулася, показавши нерівні зуби, - я все зроблю сама. Досить тобі вже ходити в незайманих, усе ж таки я обіцяла Малюкові подбати про тебе.

У голові в Рьохара стояв туман, перед очима пливло, і він не відразу зрозумів, що мала на увазі Вілла. Він відчув, як його звільнили від одягу, спробував підвестися, але був зупинений владною жіночою рукою. Вона нахилилася до його обличчя, її волосся лоскотало шкіру, відшукала його гарячий рот, пригорнулася. Її язик, розсунувши його мляві губи, торкнувся зубів, пробіг по кінчиках, змусивши зуби розтиснутися, ковзнув усередину. Це виявилося незвично і приємно, її пустотливі ручки, пробігшись по грудях, дісталися до найзаповітнішого, і її ніжні дотики викликали пожежу в стегнах. Такого нестримного бажання Рьохар не відчував ще ніколи. Він спробував схопитися, усередині все горіло вогнем, хотілося схопити й заволодіти цією теплою, м'якою і такою бажаною жінкою. Але вона присікла і цю спробу, зі знанням справи сівши на нього верхи, як на породистого жеребця. Темп її рухів поступово збільшувався, вона почала стогнати, а Рьохар просто розчинився в незвичних для нього відчуттях. Вілла взяла його руки та поклала їх собі на груди, і він знайшов їх неймовірно збудливими. Досить великі, вони підстрибували в такт її рухам. Звісно, він фінішував першим. Перевівши подих і трохи відновивши дихання, обійняв Віллу й хрипким голосом запитав:

- А ще можна?

- Звичайно, можна, - весело розсміялася вона у відповідь.

Увесь наступний тиждень Рьохар насолоджувався Віллою і майже не покидав ліжка, як і Айлат, яким заволоділа Міна. Днів через десять, у середині дня, у кімнату до Рьохара заглянув Гірк.

- Досить страждати дурницями, - заявив він, - спускайся вниз, є справа. Айлата я вже попередив.

Заінтригований Рьохар швидко вдягнувся і спустився вниз, приєднавшись до друзів, які вже сиділи за столом.

- Що там за справа? - запитав він, дружньо кивнувши Айлату.

- Пам'ятається, якось ішлося про дворучний бій..., - почав Гірк.

- Так! - перебив його Айлат. - Невже щось дізнався?

- Дізнався, - Гірк розплився в загадковій усмішці.

- Розповідай - не томи!

- Я дізнався, де є майстер, який бере учнів. Бере дорого, але дає розстрочку. Тож, поки ви не промотали всі гроші на дівок, треба їхати. Якщо хочете, звісно, - додав він іронічно.

- Що за питання! - вигукнув Рьохар. - Звісно, треба.

Айлат просто мовчки кивнув.

- Тільки ти не сказав, куди їхати, - Рьохар запитливо подивився на товариша.

- Зовсім недалеко, - посміхнувся Гірк, - майже за рогом, у столицю Маніара, Маві. В особисту гвардію короля, там із радістю беруть найманців на кшталт нас, а поруч із містом, у замку Гіфор, усього за кілька кілометрів, майстер Лайзер відкрив свою школу і навчає всіх охочих і платоспроможних. Я дізнався, платня у гвардії пристойна, вистачить оплатити навчання, якщо не спускати все на випивку і дівок.

- А без вступу до гвардії - ніяк? - задумливо поцікавився Айлат. - Це ж доведеться контракт підписувати.

- А в роті тебе не змушували? - єхидно зауважив Рьохар.

- У роті умови інші, - заперечив йому Айлат, - після кожної відпустки, а це раз на пів року, можна не повертатися до роти, а у гвардії контракт підписується на більш тривалий час.

- Ну і що? - знизав плечима Рьохар. - Завжди можна дезертувати, ні на кордоні, ні в Баронствах не питають, звідки взявся, аби меч умів у руках тримати.

- І то так, - Айлат не став із ним сперечатися.

- Загалом, ви як хочете, а я завтра зранку їду, - підбив підсумок Гірк.

- Ми теж їдемо, - бадьоро заявив рудий і подивився на Айлата, - правда ж, їдемо?

- Так, - кивнув той, - щоб перекидатися в ліжку з дівками - потрібні гроші, а володіючи двома мечами, ми зможемо більше заробити та користуватися дорожчими повіями! - зі сміхом закінчив він.

На тому й вирішили.

Наступного дня, одразу після світанку, всі троє залишили гостинне містечко і вирушили в дорогу. За їхньої швидкості дорога не займе багато часу. За тиждень вони перетнули кордон Панкора, а ще за десять днів під'їжджали до столиці Маніара, Маві. Погода псувалася, сильний вітер гнав по небу темні низькі хмари. Високі білі міські мури чітко виділялися на темному тлі. Місто трималося гордо, усвідомлюючи свою красу і міць. Воно оглушило подорожніх галасом, криками та натовпами народу. Після кордону важко було повірити, що є місця, де одночасно живе так багато людей. Довідавшись у варти, як проїхати до королівського замку, рушили в зазначеному напрямку. З ковальських рядів тягнуло димом, запахом заліза й людського поту. На краю ринкової площі співали й танцювали бродячі музиканти. Хлопці трохи притримали коней - дуже вже запально танцювали! Від різноголосого гаму з незвички дзвеніло у вухах. Гострі й пряні запахи зі всіляких крамниць кружляли голову. Зазивали навперебій хапали за стремено, пропонували товари.

Не зупиняючись ніде, проїхали повз таверну, з якої тягнуло такими ароматами, що доводилося мимоволі ковтати слину. Королівський замок знаходився в самому центрі міста, на невисокому пагорбі. і здавався вищим, ніж був насправді. Біля високих воріт нудьгувала пара гвардійців. У них і поцікавилися - де можна знайти начальство?

- А ви ніяк вступати на службу зібралися, - окинув їх поглядом один з вартових, - тільки у нас тут не наймані роти, нехлюйство і самовільність ніхто терпіти не буде. Упевнені, що вам сюди?

- Упевнені! - відповів за всіх Рьохар.

Гвардієць недовірливо хитнув головою.

- Якщо в нас і трапляються проблеми, то тільки з такими, як ви. А втім, справа ваша. Їдьте до дальнього входу, на воротах скажете, що вам потрібен Тизарх, він у нас за головного, і не забудьте виявити повагу. Панове не терплять панібратства.

- Знаємо, - буркнув у відповідь Айлат і першим розвернув коня в зазначеному напрямку.

Капітан Тизарх виявився низеньким, кругленьким, чоловіком середніх років, який постійно підморгував і відпускав жарти. Саме він відповідав за приймання новобранців до королівської гвардії. Оглянувши всіх трьох задоволеним поглядом, він не став їм влаштовувати перевірок: досвідчене око одразу визначило в хлопцях найманців із досвідом.

- Я вас беру! Поки що можу запропонувати контракт на рік, а потім, якщо у вас буде бажання, то й на більший термін.

- А скільки часу триває навчання в майстра Лайзера? - прямо запитав Рьохар, не звертаючи уваги на товаришів, які хапали його за руки.

- А-а, - протягнув Тизарх, - ось ви навіщо до нас. Ну що ж, багато найманців приходять до нього з бажанням стати учнями, тільки от бере він не всіх!

- Це як це? - здивувався Айлат.

- А так, ніхто не знає, чому одних він бере, а інших ні. Але якщо візьме, то роки два чи три потрібно. Від чого це залежить. я теж не знаю. Якщо він вас не візьме, то вам однаково доведеться відслужити рік за контрактом, за дезертирство покарання дуже суворе, аж до каторги та прилюдних ударів батогами.

- Ну, це якщо зловлять, - усміхнувся Гірк.

- Так, - погодився з ним капітан, - якщо зловлять. Але найчастіше ловлять. Тож раджу добре подумати, а чи треба воно вам?

І він обвів усіх трьох уважним поглядом.

- Треба, - переконливо відповів Рьохар, - дуже треба!

- Добре, - задоволено кивнув Тизарх, - у такому разі... , - він витягнув зі столу три аркуші, - давайте укладати контракти. Грамотні серед вас є?

- Є, - Айлат зробив крок уперед.

- У такому разі, свій заповнюй сам, розберешся?

- Так.

Закінчивши з контрактами, вирушили на пошуки командира роти, до якої їх зарахували. Його знайшли на тренувальному майданчику, де він муштрував новобранців. У королівській гвардії Маніара від солдата вимагали не тільки добре володіти зброєю, а ще й гарно маршувати. Король любив влаштовувати огляди своєї гвардії. Обличчя всіх трьох колишніх найманців набули похмурого виразу.

- Жесть, - прошепотів Гірк.

- А ти думав тобі такі гроші за красиві очі платитимуть? - отруйно зауважив Рьохар.

- Типу того, - знизав плечима Гірк.

Помітивши нові обличчя на майданчику, ротний дозволив новобранцям перепочити, а сам підійшов до найманців. Вони мовчки простягнули йому папір, виданий капітаном. Він пробіг його очима і перевів погляд на хлопців.

- Сподіваюся, ви добре подумали, - було його першою фразою.

- Добре, - дивлячись йому в очі, відповів Рьохар, його стало вже добряче дратувати це ставлення, як до дурних недоуків.

Ротний відправив їх до капрала - отримувати форму, розміщуватися в казармі. Особиста гвардія короля несла службу в палаці та супроводжувала його в будь-яких поїздках. Дізнавшись, що всі троє прибули верхи, капрал зрадів.

- Це добре, що ви при конях. Менше часу піде на виїздку. Хоча, якщо коні дурні, то продавайте, виділимо інших, але якщо зберетеся йти, то коня доведеться залишити.

Ця новина вельми потішила Рьохара, йому дуже не хотілося розлучатися з Саєю, вона витягла його не з однієї халепи, і він сильно до неї прив'язався.

Життя королівського гвардійця текло розмірено, за планом. Перші два тижні пішли на муштру і вивчення правил. Ротний перевірив кожного з них у спарингу і зізнався, що вчити їх йому нема чому.

- А Лайзеру? - тут же запитав Рьохар, витираючи з чола піт тильним боком долоні.

- Досконалості немає меж, Лайзеру є чому вас вчити, якщо, звісно, він вас візьме в учні.

За тиждень після цієї розмови всім трьом дали кілька днів вихідних, і вони одразу ж вирушили до майстра Лайзера, сподіваючись, що він усе ж таки візьме їх у навчання. Лайзер не дарма брав за свої послуги чималі гроші. Уперше приїхавши в Маві, він купив невеликий будинок, на більше грошей не вистачило, потім, коли його ім'я стало відоме в усій Ойкумені й учні ринули нескінченним потоком, він зміг викупити цілий замок неподалік міста, верхи лише з пів години їзди. Коней не гнали, йшли кроком, невідомість лякала, що, як відмовить? День видався сонячним із самого ранку, високо в небі співав свою пісню жайворонок, на полях працювали люди.

Невеликий лицарський замок Лайзер перетворив на школу. Підвісний міст був не просто опущений, а явно дуже давно не підіймався, по краях росла висока густа трава, а в деяких місцях навіть чагарник. Рів заріс і висох, ознак води там не спостерігалося. Мостом пішли пішки, ведучи коней у поводу. Ворота виявилися зачиненими, але решітка піднята, і теж, явно, давно не опускалася. У кутку воріт виднілася хвіртка, поруч із нею висів дерев'яний молоток.

- Ну що? - весело запитав Рьохар. - Пішли? Пан чи пропав, зараз і дізнаємося, хто з нас чого вартий!

Вони поправили новеньку червоно-чорну форму, прив'язали коней, і Рьохар постукав. Дверцята одразу відчинилися, в отворі показався юнак, набагато молодший за будь-кого з трійці, але з двома мечами за спиною.

- Вам чого? - невдоволено запитав він.

- Ми до майстра! Вчитися! - голосно й чітко відповів Рьохар за всіх.

- Ну проходьте, якщо так, - неголосно, з бурчанням сказав хлопець, він усіляко хотів здаватися старшим і важливішим, ніж був.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.