частина 3

За два тижні, проведені у фортеці Делі-Сепія, вони встигли потоваришувати. Часто базікали про все на світі. Айлат взявся допомагати Рьохару в тренуваннях, замінюючи іноді зайнятого справами Діккера. Тому сподобалося, що хлопчаки знайшли спільну мову - без товаришів у найманцях важко, нікому прикрити спину в потрібний момент. Беручи для тренування дерев'яний меч, Рьохар нарікав: коли ж він отримає справжній, сталевий? Але бойові мечі були ще надто важкі для нього, та й небезпечні для невмілого хлопчини.

- Ти спочатку навчися поводитися з цим, - сказав Діккер, проводячи атаку, яку Рьохар, звісно ж, пропустив, навіть не встигнувши поставити блок. Дерев'яний меч, не зустрівши перешкоди, сильно ляснув його по м'якому місцю.

- Ай! - не втримався від вигуку Рьохар. - Боляче!

- А ти тримай захист, а не горобців рахуй. Давай ще раз.

За два тижні, чутки не обманули, дві наймані роти - Шибайголови та Пси, залишили Делі-Сепію і рушили в бік кордону на зміну гарнізону фортеці СА-1, що стояла на передньому краї. Відпочинок закінчився, починається робота - те, за що найманці й отримують свої гроші. Позаду найманців, що їхали верхи доволі рівним строєм, тягнувся довгий обоз із провізією, фуражем і дровами: фортеця стояла в степу, і паливо там знайти дуже складно. Рьохар їхав на одному коні з Діккером, з якимось радісним захопленням на обличчі. Він ніколи не виїжджав так далеко від Фіхтенау, його вабила невідомість, що обіцяла щось нове і незвідане, і потім, він нарешті побачить орків!

- А що це в тебе така задоволена фізіономія? - поцікавився Лассе, який їхав поруч. - Не на пікнік їдемо, а ти так радієш.

- Я ніколи так далеко не забирався, - зніяковів хлопчисько, - невідомість вабить мене.

- Якщо будеш погано тренуватися і неуважно слухати поради та настанови, то твоя зваблива невідомість перетвориться на жорстоку реальність, і перший вихід у степ може стати для тебе останнім. Не про те ти думаєш, не про те...

Стіни фортеці СА-1 виявилися набагато вищими й потужнішими, ніж у Делі-Сепії, але сама фортеця - менша за розміром. Навколо замку на десятки метрів простягалася гола земля, без трави та дерев. Траву випалювали, щоб орки не змогли підібратися непоміченими, а дерева тут не росли. Найманців помітили зі стін давно, і при їхньому наближенні підвісний міст з гуркотом і брязкотом опустився, копита коней застукали по дерев'яному помосту. У першому внутрішньому дворі зміну зустрічав сам начальник фортеці капітан Роджерс.

- Радий вас бачити, - тепло привітався він із командирами рот, - скільки людей цього разу привели?

- У мене 105, - відповів командир Псів, високий, вилицюватий мужик із величезним фальшионом на поясі, - цього разу новеньких немає, хоча вербувальники присягаються, що працюють у поті чола.

- Слухай їх більше, - втрутився одноокий Ройд, - вони здатні тільки вино по тавернах сьорбати, та дівок мацати, - він крутнув себе за вус і додав, - у нас цього разу 118, якщо не брати до уваги хлопчака.

- Мальців почнемо рахувати, коли від них користь буде, - зауважив капітан, - вирушайте влаштовуватися, і замініть варту на стінах своїми, до вечора повернуться дозори, і завтра відправлю на відпочинок Рисей і Безсмертних.

Осінь відчутно давала знати про своє настання, зачастили дрібні неприємні дощі, майданчик для тренувань перетворився на велику місткість із багнюкою, доводилося застеляти його по кілька разів на день оберемками ковили, по яку й посилали Рьохара з Айлатом, як наймолодших у фортеці. Ковила почервоніла, і весь степ був схожий на море крові. Рьохар, який уперше побачив цей червоний килим, що колихається на вітрі, заціпенів від захвату і здивування.

- Вражає! - ствердно зауважив Діккер, який підійшов нечутно. - Я іноді сумую за ось таким, осіннім степом, - продовжив він неголосно. Вони стояли на західній стіні фортеці, підставляючи обличчя зустрічному вітру.

- Але там же таїться купа небезпек! - вирішив блиснути знаннями Рьохар. - Одні стада диких одоків чого варті!

- Може, саме це нас до неї й притягує? Смертельна небезпека, що чатує на нас у цьому неймовірно красивому степу?

У міру того, як Рьохар став спритнішим і швидше справлятися з простими завданнями, Френк став навантажувати та вчити його складнішого. Вчив лагодити збрую, сідлати коней, освіжувати принесену мисливцями здобич. Степ кишів звіриною, як дрібною, так і великою, мисливці йшли не більше ніж на три-чотири доби, і завжди поверталися зі здобиччю. Крім диких одоків, на яких люди не полювали через їхні розміри та лютість, у степу водилися невеликі свині, що швидко бігають, з шістьма іклами в пащі; табуни диких ослів, велика кількість кроликів і великі, величні птахи з розкішним пір'ям, нереально блакитними очима та потужними, довгими ногами. Літали й бігали вони однаково добре, орки називали їх - Bir devekusu, а люди дали свою назву - Фарго. Їхнє ніжне м'ясо особливо припало Рьохару до смаку. Долучившись до найманців, він забув про голод, про постійне недоїдання, у роті всіх годували досхочу. Він дуже прив'язався до Діккера, і коли той у складі групи дозорних пішов у степ, Рьохар перші дні не знаходив собі місця. Тільки спілкування з Айлатом допомогло перебороти страх за свого старшого друга і наставника. Айлата не брали в дозор, берегли, він ходив тільки на полювання, та й то здебільшого на зайців: розставити пастки, а потім зібрати здобич. Але в варту на стіни його ставили нарівні з усіма. І за відсутності Діккера, з яким пішли й Лассе, та Ріккі, Рьохар відводив душу в довгих нічних бесідах із другом на стіні замку. Обговоривши повсякденні справи, розмова плавно перейшла на спогади про минуле.

- А ти сам звідки? - запитав Айлат в Рьохара.

Той розповів, що майже місцевий - маєток барона Падді розташований усього за кілька десятків кілометрів від Фіхтенау, де він і зустрів Діккера.

- А ти? - зі свого боку поставив запитання Рьохар.

- А я з півночі, там за Гірською грядою на березі океану є країна Деліція. Мій батько був купцем і вів торгівлю з багатьма країнами. У столичний порт заходять кораблі звідусіль, навіть із далеких меж. Уявляєш - там люди з чорним кольором шкіри!

- Не може бути! - здивовано вигукнув Рьохар.

- А ось уяви! Я сам їх бачив, і вампірів бачив! - з гордістю похвалився Айлат.

- Вампірів? - здивовано протягнув Рьох. - А які вони?

- Такі самі як ми, тільки очі червоні й рухи такі... стрімкі, чи що.

- А де ти їх бачив?

- Батько торгував з Варастією, і того разу я вмовив його взяти мене з собою. Весь шлях через Гірську гряду, а він дуже довгий, ми йшли разом із вампірами. Вони охороняли свій караван, ось батько до них і приєднався, з ними можна не боятися ні тролів, ні хижих звірів, ні розбійників. А візниками в них у каравані - люди! Уявляєш? У країні вампірів живуть люди!

- Насилу в це віриться, - майже пошепки сказав Рьохар, його очі збуджено горіли. - А як же ти опинився в найманцях? Ти ж син купця?

Айлат зітхнув і продовжив свою розповідь:

- По цей бік Гірської гряди ми з вампірами роз'їхалися, вони попрямували до Варастії, а ми звернули на схід, батько прагнув забратися якомога далі й дорожче продати свій товар: китовий вус, рідкісні пахощі та серапіс. Такий товар цінується скрізь, тим паче в таких країнах, як Сідар чи Іридан, не кажучи вже про Лурдію, але туди надто далеко їхати. І вус, і серапіс добувають тільки вздовж узбережжя Північного моря. До Ірідана ми не дісталися, все продали в столиці Маніара Маві. Там якраз трапився великий ярмарок з нагоди місцевого свята. А ось на зворотному шляху нам не пощастило. Батько вирішив не їхати своїми слідами, а звернути до баронств і проїхавши їх, перетнути Гірську гряду іншим перевалом - так дорога виходила набагато коротшою. Але, мабуть, удача покинула нас, бо проїжджаючи територією третього за рахунком баронства (я не знаю, чиї це були володіння), ми зазнали нападу.

І я навіть не можу сказати, хто на нас напав, може й сам місцевий барон. У них постійно бракує грошей на міжусобиці, і подейкують, що дехто поповнює свою казну саме в такий спосіб, грабуючи купців, які проїжджають повз. Це я зараз такий розумний, знай ми з батьком про це тоді... усе склалося б по-іншому. Бійка не була особливо довгою, я дивом уцілів, вчасно сховавшись під останнім возом, з-під якого мене і витягнув сильно поранений Корс, один з наших охоронців. Бій давно закінчився, переможці забрали все, що можна, лише вози кинули на дорозі. Мене або не помітили, або, найімовірніше, не звернули уваги. З Корсом ми дісталися до найближчого поселення, йшли навмання, уникаючи доріг, усю ніч, а вранці, на околиці лісу, недалеко від високої огорожі поселення я його поховав...

Айлат перервав свою розповідь і надовго замовк, зосереджено вдивляючись у нічний степ. Ніч видалася вітряна, хмари, що швидко плили, часто приховували місяць, що йшов на спад. Розгледіти що-небудь у степу в таку ніч неможливо: на стінах горіли світильники, прикриті від вітру закопченим склом. Побоюючись раптового нападу орків, за стіну відправили додаткові дозори розвідників. Але крім шуму вітру нічний спокій нічого не порушувало.

- І все ж, як ти потрапив до найманців? - Рьохар був наполегливий.

- Та майже так само, як і ти, - відмахнувся Айлат, - пожаліли. Моїх сил вистачило дістатися до найближчого містечка Калаби. Грошей у мене особливо не було, роботи як треба я не знайшов - так, перебивався випадковими заробітками. За кілька місяців я охляв, зносився, ночувати доводилося де доведеться. Я з жахом очікував настання осені. Але мені пощастило, найманець, що проїжджав через місто, взяв мене з собою, і ось я вже третій рік як один із "Диких псів".

Наступної осені вони вже удвох ходили полювати на зайців в околицях фортеці. Висока ковила давала їм змогу особливо не висовуватися і не привертати уваги. Рьохар дуже пишався своїми успіхами й в полюванні, і в тренуваннях.

А через два роки загинув Лассе...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.