Діду...
Діду, кажу, росіяни напали, війна!
Усміх. Не вірить, легенько моргає з-під лоба.
Діду, на сході — там танки, як чорна стіна,
в них за пальне — невсипуща, несвітня жадоба.
Небо пробите, там море — і те вже горить.
Діду, нам видерли двері. В нас ложки покрали!
Вигребли шафи, що й дітям нема чим стелить.
Ми — ще нічого! А глибше — згорілі квартали...
Тихо мовчить, а в зіницях спікається гнів.
"Де вони зараз?" Втекли. Ох, і гнали ж їх, діду!
Випхали звірів у вирви донецьких степів —
там вони теж не пройшли без пекельного сліду.
Що ж воно в світі — катюги і досі живі,
діти ж скалічені кличуть померлу матусю?
Множиться плем'я, в якого грабунок в крові.
Лізуть, вбивають... І як воно далі, дідусю?
Брови насупив: "До ранку я всіх їх знайду,
мічених болем гостомельських мирних домівок.
Кожному в душу накину сумління узду,
вичищу пиху і гнів з тих безглуздих маківок.
Кожного кригою страху і болю проб'ю,
будуть жаліти, що досі від кулі вціліли!"
Дякую, діду! Карай ворогів без жалю!
Мудро всміхаються очі з хреста на могилі...
25.06.22
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!