Зелене серце

Розділ 12

Білі груди шерсті, розсіялись по всьому підніжжі полонини, роздаючи колоритний Карпатський звук. На шиї кожної овечки висить доволі дзвінкий колокіл для того, щоб створювати ефект відлякування хижаків. Нажаль не завжди шум колоколу, рятує овечок від неминучої смерті, але таке воно життя в дикій природі.

З першим справжнім проявом тепла, в першій половині травня, господарі своїх овець, відправляють їх високо в полонини. Вони наймають професійних пастухів, справжніх мужиків, які чотири місяці знаходяться далеко від цивілізованого світу. Лише уявіть собі, чотири місяці без електроенергії, теплої ванни, жодного електроприладу, та без своєї сім’ї. Отримуючи свою плату, вони пасуть мирних і таких красивих овець, пораючись з їх молоком, виробляючи сирну продукцію, якою славляться Карпати.

Колись попит на вівці був надзвичайно великий, адже кожен заможній чоловік, мусив володіти сотнями голів дрібної худоби. Статус людини в горах залежав не від грошей, а від кількості їхньої худоби і масштабів володінь, на яких власне і було розташоване його багатство.

Так тривало допоки не змінився світ, і начебто прогрес досягнув таких спокійних місць, як Карпатські гори. Кількість грошей зараз стало оцінкою статусу людини, а про славетні часи, коли багатим і знатним був благородний і чесний працівник – минулись. На щастя ще залишились деякі люди, які бережуть традиції і люблять свої гори, займаючись вівчарством. Розуміючи усю цінність натуральної і унікально продукції сиру, якого не має і не буде в сучасних супермаркетах. Завдяки сучасним простим, але сміливим людям, можна зустріти таку красу, посеред дикої природи на найбільш віддалених вершинах Карпат. Своя маленька цивілізація, зі своїми постановами і правилами, де головним є піклування про інших, де вирує своє життя, своя буденність, свої цінності.

Зустрівши отару, група зупинилася для відпочинку, і дехто захопився бажанням спуститись до загону і житла пастухів, яке гуцули називають “стая”. Щоб не налякати овець які й без того полохливі і безпечні тварини, Дані запропонував лише бажаючим спуститись з ним вниз. Можливість познайомитись з миролюбними овечками і їх пастухами, щоб хоч трішки відчути на собі їхнє життя на тисячних висотах, зустрічається лише тут. Дані зі Златою і її сім’єю вирушили до “стаї”, інші ж залишились чекати їх на вершині полонинського хребта, насолоджуючись краєвидом, який приковував до себе своєю красою.

На зустріч туристам, що спускались вниз, почали бігти декілька білих породистих вівчарок, справжніх красенів, які віддано стережуть свою отару. Чужаків вони не пускають, але Дані одразу почав з ними говорити і задобрювати їх печенням, на що вони повелись. Коли сторожа була приспана, у столичних гостів трохи спав страх з душі, собаки виявились ще тими товаришами.

Покритих густою шерстю вівчарок, здалеку важко було відрізнити від овечок, але підійшовши ближче, вони одразу ж біжать зупиняти непроханого гостя, який посмів увійти на їх полонинські володіння. Кудлаті і пухнасті красунчик мило махали своїми хвостами, схоже вівсяне печиво, яким пригостив їх Дані, прийшлось їм до смаку і вони вочевидь чекали продовження ласощів.

Чоловік з традиційним карпатським капелюхом на голові, який гукав дивними словами своїх овець, з вітаннями прийняв туристів. Адже туристам можна продати сири: будзь, бринзю, вурду, та і взагалі вони гостинні і прості люди, які із задоволенням нагодують, зігріють і розкажуть про тутешнє життя.

- Добрий день! Можна до вас у гості? – привітався Дані.

- Слава Ісусу Христу! Мож, та чого нє! – він говорив так як тут і говорять, з характерним діалектом, як це називають українці, що спілкуються літературною мовою.

- Слава на віки Богу! – відповіли Злата і її рідні, будучи здивовані таким теплим вітанням і прийомом.

- Як вас звати? – запитав Дані.

- Я Ондріш! – – з простотою відповів пастух.

- Ви тут мабуть головний? – запитала Злата.

- Йо, я туй главний! – він гарно поставився перед молодими людьми, з гордістю від своїх слів і своєї посади.

В руках Ондріша, була здоровенна дерев’яна палка. Такий собі вівчарський посох, який слугує універсальним інструментом, без такого в Карпатах пастухові не обійтись. ЇЇ використовують, як трекінгову палку власного виробництва, щоб краще долати круті схили полонин, бо бігати за отарою на крутих схилах гір, ще те завдання, з чим вона допомагає справлятись.

Традиційний капелюх який має місцеву назву - “крисаня”, гордо прикрашав голову пастуха з під якого, на них дивились сині очі. На його ногах було міцне шкіряне взуття, і широчезний ремінь, яким був підперезаний чоловік. На вигляд сорок - сорок п’ят років, невисокого зросту, зі зморшками на обличчі, і важкими від праці руками, але з добрими очима, а значить і доброю душею.

- Хочемо купити у ваш традиційний сир!

- Но та ходім, я вам покажу, а ви вже собі виберете! – махнувши рукою, запрошуючи їх до колиби.

Велика хата, з масивного кругляка була поставлена посеред високої та просторої полонини. В таких вівчарських хатинах завжди горить вогонь безперестанку, така вже традиція в гуцульських пастухів, що живуть тут третину року. До того ж так практично, тому що кожного дня вони варять сир і їжу, а кожного разу розпалювати вогонь, при наявності сотень голів овець, це не зовсім практично.

Колиба – так називають вівчарі свій практичний високогірний будинок. Будинок був насичений, своєрідним запахом молока, сиру, диму і сіна, на якому полюбляють спати пастухи. Ондріш заліз під дах, виявилось, що це ще один поверх, де зберігається сир, настоюється і коптиться, набираючи свого особливого смаку.

- Вам май свіжого, чи май насиченого? – запитав Ондріш?

- Дані порадь що краще нам взяти! – попросив Дем’ян.

- Можете взяти обох смаків! Так буде краще! – порадив Дані.

- А є ще щось смачненьке? – запитала здається голодненька Злата.

- “Вурда”, вона більш ніжніша, така собі карпатська моцарела!

- Я б не відмовилась! – проговорила Олександра.

- Гаразд дорогі мої, я візьму для вас все! – Дем’ян любив своїх сестер, а тому як справжній брат, мусив їм догодити.    

Після розмови з вічарем, туристи дізнались багато інформації про їхнє життя, нелегку працю та унікальну технологію виробки сиру.

- Скільки у вас овець? – запитав  Дем’ян.

- Не дуже много – Шістьсот! – заявив пастух!

- А скільки вас тут живе?

- Нас четверо!

- Ведмеді приходять?

- Та приходять, ади вчера була ведмедиця, та ми ледве її прогнали! – Ондріш говорив про це занадто спокійно.

- Часто приходять хижаки? – запитала Злата.

- Постійно! – ведмідь чи вовк, що хотіли поласувати його вівцями, не були новинкою, а звичайною буденністю з якою він міг спокійно впоратись.

- А як ви зрозуміли, що то ведмедиця?

- Та она була з малими! Она десь туй живе, он там в тому лісі, як спускатись в долину річки! – показував своєю працьовитою і потрісканою від вітру рокую Ондріш.

- Вам буває страшно, в такі моменти?

- Нє, я не можу боятися, мені треба захищати, мої вівці! – спокій цього чоловіка вражав.

- Ви справжній герой! – похвалила його Злата.

- Та де, я просто роблю свою роботу!

- Скажіть, а це правда, що овечки особливі тварини?

- Йо, се правда! Підіть до цирку, ви там не найдете вівцю, вона не дається дресируванню! Хоч вони боязливі і мирні створіння, та попри це вони дуже примхливі, і майже кожна має свій характер!

- Це правда, що вони слухаються голосу лише свого пастуха?

- Йо, а як же, вони слухаються голосу лиш свого пастуха, іншого вони не послухають в жодному випадку! От погукайте на них, они даже не обернуться! – він запропонував досить цікавий експеримент.

Туристи почали по черзі гукати і кликати кучеряві груди шерсті, що паслись неподалік стаї, але ті навіть не реагували на крики молодих людей. Пастух був правий, адже коли він гукнув їх своїм голосом, вони одразу ж прибігли до нього.

- Дивовижно, просто немає слів! – захоплива реакції Злати, була безцінною.

На що досвідчений пастух лише посміхнувся.

Сфотографувавшись на пам’ять у старенькій високогірній хатині зі свіжими продуктами вони, попрощались з добряком Ондрішем. Йому залишалось ще півтора місяця пробути далеко від своє сім’ї, піклуючись про овець, які легко можуть стати делікатесом для місцевих хижаків.

Усі залишились задоволеними, вівчарі при грошах, туристи з сиром, вівчарські собаки з насолодою від печива, яким ласував їх Дані. Піднявшись до своїх, вони вирушили далі, адже їх чекало розбиття табору на ночівлю, бо сонце все більше схилялось за обрій красивих Карпат.