Зелене серце

Розділ 20

Сонце спішило сховатись за обрій вершин, які ледь виднілись через далеку відстань від туристів. Десь там, між ними і була їх головна ціль – озеро Синевір. До розбиття табору в якому, мала минути чергова туристична ніч, залишалось зовсім небагато часу. Дані вирішив зробити це раніше звичного, щоб бути готовим до будь якої зміни погоди, та і відпочинок після важкого дня і непростих пригод теж говорив про відпочинок. Врешті решт не голвне скільки вони пройдуть сьогодні головне, що вони запам’ятають і понесуть із собою далі. Дані ще декілька разів обережно озирався назад, чи випадково невиднівся ведмідь який йшов по їхніх слідах, але там було чисто.

Він подумки промовив до Бога дякую і продовжував думати як же бог ве робить і все контролює як же він цього не помічав раніше. Деколи людині потрібно вказати на щось і вона почне звертати увагу на те що було явнив і давно вже траплялось на її очі але вона цього не розуміла або просто не хотіла розуміти. Коли Дані дізнався про істину яка поляала в Ісусі він зрозумів юагато чого, дехто йде до пізнання істини роками свого земного життя, а то і все життя дізнавшись і відкривши її лише акінці життя або взагалі перед смертю. Але дані вдалось пізнати її так швидко, завдяки Злаі  іс вом новим друзям.

Те що Ісус вмер на хресті за нього і всіх людей які топчуть нашу планету стало неаи яким подвигом для Дані.Нскіьки потріно було бути жертовним і сміливим щоб померти за когось того хто навіть не оцінит не що би подякувати і прийняти це у своє життя. Багато ових істин які розповіи йому його друзі ів особливості Злата були новими і незбагненими і якщо це було б раніше Дані б точно не повірив у них, але зараз все по-іншому.

Він згадував як його мам відвідувала церкву до своєї смерті і як його сестричка теж дружила і ходило в табори які проводили люди і церкви. Чому він згадав це саме зараз? Можливо Бог намагаєся щось йому розповісти і хоче йому щось сказати адже все в нашому житті не є випадкови і дані це вже ясно зрозумів тому йому хотілось дізнатись що це за згадки такі і чому пер своєю смертю вони ходили до церкви?

Можливо вони живі можливо вони там з Богом, і є шанс їх зустріти у вічності про яку говорила Злата тому він вирішив чекати нагоди поговорити зі своїм земним ангелом – Златою.

- Чому ти впевнений що буде гроза? - запитала Злата його тихенько.

- Я бачив квітку! – сказане Дані було схоже на байку.

- Яку квітку? – здивувалась Злата.

- Особливу квітку! - посміхнувся він.

- Що ж це за квітка така - особлива?

- Вона прекрасна! – знову посміхнувся Дані!

- І як же вона називається, ця прекрасна квітка?

- Злата!

- Ой! – щічки Злати одразу стали стали наповнюватись червоним відтінком. – Хіба таке можливо? – запитала вона відвернувши своє почервоніле обличчя.

- Вона найпрекрасніша! – повторив Дані, ще більше заводячи у почервоніння Златине обличчя.

- Та я не сама прекрасна квітка, якщо вже так вийшло! – намагалась хоч якось, відштовхнутись від компліменту Злата.

- Саме ти! – твердо стояв на своєму Дані!

- І Що сказала ця особлива квітка? – раптом втрутився Дем’ян.

- Вона не стала розмовляти, а лише сховалась гордо закривши своє обличчя, а це означає одне, що наближається гроза! – відповів Дані.

- Цікаві у вас квіти! – посміхнувся Дем’ян.

- Прекрасні! – додав Дані поглянувши на Злату, від чого та зніяковіла і опустила свої зелені очі.

- Навіть погоду передають!

- Вони її відчувають! – додав Дані.

- То де ми зупинимось? – проявив свою цікавість Дем’ян.

- Ось тут, саме тут ми і розставимо табір!

- Просто тут? – перепитав Дем’ян.

- Ти не довіряєш мені? – посміхнувся Дані вдивляючись в очі свого нового друга Дем’яна.

- На всі сто відсотків, я тобі довіряю! – без жодного сумніву відповів він.

- Дякую за довіру! – кивнув головою Дані.

- Чому саме тут? – поцікавилась Злата.

- Щоб бути подальше від лісу і високих дерев, що дозволить нам бути в безпеці коли прийде гроза! – пояснив він.

- Все правильно, блискавка влучає у високі точки і цілі, а ліс наповнений високими деревами, тому все чудово! - Дем’ян розкрив дії Дані.

- Саме так! – посміхнувся він.

- Ти найкращий провідник! – Злата ніжно торкнулась його передпліччя і по Дані пройшов тоненький струм.

- Намагаюсь ним бути! – лише тихо відповів він.

- У тебе прекрасно виходить! – тепер вже Злата робила йому комплімент.

- Дякую, що ти це цінуєш! – промовив він.

Вона ніжно посміхнулась у відповідь і скинула свого важкого туристичного рюкзака, просто перед собою даючи усім зрозуміти, що ночівля буде саме тут. Дані посміхнувся і оголосив про розбиття табору для ночівлі і зупинки саме тут, а ще попередив усіх про можливе наближення грози за годину, або вночі. Хоча про себе він знав, що вона буде, і у нього на це були свої вагомі причини, тому він сказав про це, намагаючись не налякати інших, а лише попередити про можливу негоду, до якої варту бути готовими.

За пів години на невеликій галявині, покритій ніжною і зеленою лісовою травою, стояв малий табір із кольорових наметів. Далеко у висоту небес здіймався дим, щойно розпаленого руками Дані вогню. Сонце готувалось до заходу і потроху змінювалось із жовтого пекучого на червоно – оранжевий круг, який забарвлював горизонт гарячими оранжевими відтінками.  

За цим червоно - оранжевим колом тяглось синє як море небо, яке потроху змінювалось на темно – сині і білі тусклі хмарки із східної сторони. Все це виглядало так наче небо розділилось навпіл, наче яскравий день намагалась змінити густа темрява невідомості.

Кінець сонячного дня був теплим з легким холодним вітерцем, що розвіював вогонь роздмухуючи його дим, куди завгодно по всіх сторонах лише не вверх, це говорило про зміну тиску в повітрі. Дані вибрав саме це місце досить простору гірську галявину, з маленькими поблизу кущиками дерев і подалі від лісу, який узяв їх в кільце своїми могутніми деревами. Навкруги був мішаний ліс, ялина європейська і бук змішались так щільно, що сонце ледь пробивалось через їхні густі крони. Знову казкова атмосфера і надзвичайні види Карпат.

- То ти вмієш слухати квіти? – Злата підкралась тихо до Дані, що порався біля вогнища, яке він щойно розвів.

- Лише справжні квіти, ті що говорять правду!

- Вони на те і квіти, щоб говорити правду! – додала вона.

- Є така квітка “Дев’ятисил безстеблий”, вона вміє показувати зміну погоди і засунення грози чи дощу!

- Ого, це щось незвичне! – промовила Злата.

- Ще здавна гуцули надавали їй значення і прислухались до її прогнозу, коли вона згортала свої пелюстки! – пояснив Дані.

- Значить вона справді прогнозує правильно, якщо цілий народ прислухався віками до неї!

- Ще не підводила! Мій дідусь був лісничим і одним із його завдань було піклування про лісових жителів, зокрема оленів і козуль. Неподалік місця де я живу були ясла для них і невелике поле де він завжди заготовляв їм сіно на зиму, а я допомагав йому. Це поле було покрито цими чудовими і незвичними квітами, вони дуже колючі, схожі на маленький соняшник. Тому так ми завжди дізнавались погоду, яка так часто змінюється в Карпатах.

- Яке цікаве дитинство! – зітхнула Злата.

- Так, були і незабутні моменти! – він посміхнувся про себе.

- То он звідки ти знаєшся на горах, хоч і прожив у місті майже все життя! – Злата присіла біля Дані.

- Трошки є! – скромно відповів він.

- Ти хотів мені щось показати! – нагадала йому Злата.

- Так, хотів! – Дані обережно дістав той самий червоний записничок із золотистою блискавкою.

- Ти впевнений, що хочеш мені показати? – перепитала ніжно Злата, намагаючись зберегти його від важких спогадів.

- Як ніколи раніше!

Розкривши його він дістав маленькі фото зроблені полароїдним фотоапаратом, на яких була його любима сестричка. Усміхнена світловолоса дівчина, досить схожа на нього з такими ж самими добрими очима, що і в Дані.

- Схоже вона була завжди життєрадісною і завжди усміхалась за двох, за себе і за тебе! – тихенько наголосила Злата.

- Вона була справжнім сонечком! – очі Дані стали вологми, але він тримався сильним і непорушним.

- Вона чарівна, просто сама чарівність! – Злата сам ледь не заплакала.

- Вона ніколи не їла без мене, лише я міг її нагодувати, і засинала лише коли я розповідав їй казку чи історію!

- Ти любив її!

- Після смерті мами і втрати повноцінної сім’ї, Даніела стала моїм сенсом життя.

- А це мама і батько і ти малий! – посміхнулась Злата, взявши до рук звичайне маленьке фото.

- Так це ми, ще до всього!

- У тебе мамині очі! – звернула увагу Злата.

- Мабуть так! – посміхнувся він.

- Та ні подивись у вас мамині очі!

- Такі самі зелені як у тебе, що правда у тебе ще красивіші! – наголосив Дані, роблячи Златі комплімент..

- Я ж серйозно!

- Я теж!

Вогонь потріскував розгорівшись ще сильніше, наповнюючи жаром усе навколишнє повітря. Вони сиділи поблизу вогню і дивились маленькі фото, а сонце все спускалось нижче і нижче.

- Ми ж зовсім забули про дрова! – згадав Дані.

- Зовсім забули! – повторила його слова Злата.

- Потрібно сказати іншим!

- То що будемо їсти? – запитав підійшовши до них Дем’ян.

- Друже, ти вчасно, потрібно приготувати багато дров на випадок дощу! – промовив Дані.

- Зараз усіх повідомлю, так буде швидше!

- Дякую тобі! – подякував Дані.

- А що ж із вечерею? – запитав Дем’ян.

- Я зараз збігаю подивлюсь чи є тут якісь грибочки і зроблю спеціально для тебе карпатську юшку! – заспокоїв того Дані.

- Ти не перестаєш мене дивувати! – наголосив Дем’ян і вони голосно засміялись.

Всього за декілька хвилин усі дружньо взялись стягувати до вогнища чим більше дров і хмизу, щоб у разі дощу той не погас і не настала холодна північна ніч. Всі трудились дружньо як мурашки, останні декілька днів із столичних туристів Дані зробив майже справжніх гуцулів, які здатні на все, а головне на піклування одне про одного.

Сірі хмари потроху захопили більшу частину неба,  а східний горизонт нічим не відрізнявся від темної ночі, вочевидь звідти сунула буря. Сонце от - от мало сховатись, остання лінія світла ще освітлювала ліс, що був неподалік їхнього табору.

Збираючи дрова Дані допомагала Злата, її волосся світилось від оранжевих променів сонця, як і верхівки високих дерев, що насолоджувались останніми променями світла і готувались до дощу.

Між дровами вони знайшли гарні маленькі грибочки, якими славились Карпати, а тому вони вирішили повернутись за ними, адже вечеря із свіжих грибів була б чудовою. До того ж Дані говорив Дем’яну про це, тому він хотів порадувати свого друга саме такою стравою, сьогоднішнього вечора. Хоч вже ставало все темніше і холодніше Дані все одно повернувся до лісу, а з ним пішла і Злата, попри всі застереження Дані.

Останні дні вони стали нерозлучними, такими милими і дружніми де дружба щось більше ніж просто взаємне товариство. Злата для Дані була ангелом, зеленооким ангелом, яка розповіла йому про Бога і відкрила найважливішу істину у його житті. Для Злати Дані був тим самим важливим елементом, чи частиною її життя, яку потрібно віднайти кожному, такі частинки нас створює сам Бог і зводить їх сам Бог, тому це був той самий випадок, коли Творець звів разом своїх дітей.

Для всіх вже стало зрозуміло, що між ними не просто дружба, а щось на багато більше те, що змушує людину жертвувати, віддавши своє життя у разі потреби. Вони і самі про це здогадувались, та чи були до цього готов їхні серця? Скоріш за все так, але ж як то кажуть а на все свій час.

- Обережно, головне не спіткнись! – Дані піклувався про Злату, щоб та, не наступила неправильно у напівтемному лісі, який внизу вже майже обгорнула пітьма.

- Гаразд провіднику! – посміхнулась вона.

- Ти нагадуєш мені мою сестричку! – ніжно промовив він.

- Чому? – подивилась на нього Злата.

- Так само потрібно дбати про тебе! – посміхнуся Дані.

- То тобі приємно від цього? – Злата вже питала прямо.

- Так! – відповів він без жодних сумнівів.

- Мені теж дуже приємно, що ти піклуєшся! – зізналась вона.

Дані посміхнувся збираючи гриби, які зовсім незабаром стануть смачним супом, радуючи смакові рецептори усіх туристів, а особливо Дем’яна.

- Дозволь запитати, що сталось? Вірніше як так сталось, що її немає зараз з нами? – наважилась вперше запитати Злата.

Дані завмер вириваючи гриб із моху, який густо встелився по всій території лісу де вони знаходились.

- Якщо я запитала не те, то можеш не казати, вірніше ти не мусиш мені розповідати! Взагалі вибач мене, це не моя справа, вірніше моя, але я навіть не знаю! Просто забудь, я не хочу що тобі знову було боляче! – Злата запанікувала, бо вважала, що запитала лишнє і те, що могло порушити спокій його серця.

- Все гаразд! Заспокойся будь ласка, я розповім тобі! Можливо так треба було зробити давно! – спокійно промовив він, заспокоївши Злату.

- Моя цікавість мені коли-небудь зашкодить! – промовила вона досить самокритично, відчуваючи ніяковіння від свого запитання, але ж їй так хотілось знати, як саме допомогти Дані у вирішенні багаторічного болю.

- А мені вона подобається! – посміхнувся він!

- Справді?

- Навіть дуже! – пролунало від нього.

Злата стояла напроти, а Дані опустився на одне коліно ніби присівши у м’який мох, що встелився всюди, зняв свою бейсболку і витер піт із свого чола, а потім почав розповідати.

- Даніела завжди приїздила до мене в Європу, при першій же можливості. Я завжди чекав на неї і намагався взяти якнайдовший вихідний, щоб побути зі своєю сестричкою і показати їй якнайбільше цікавого і нового у світі. Її завжди вабили архітектура і історія, тому прогулянки старовинними містами і столицями було її улюбленою справою.

Хотілось взагалі взяти її до себе, але вона знайшла себе тут в Україні і не поспішала в Європу, що було дивним, адже всі хочуть європейського життя. Вона хотіла подорожувати, але при всій любові до старого світу, любов до Батьківщини була завжди більшою. Я не став тиснути, а взявся підтримувати її у всьому за що вона візьметься. Вона залишилась в Україні у рідному Ужгороді і пішла до університету на факультет історії і міжнародних відносин, адже була дуже розумною.

- Уся в тебе! – з теплом Злата доповнила його розповідь.

- Хоча я мав змогу навчати її будь де, але вона ніколи нічого не вимагала, а сама приймала рішення і йшла до цілі, проте в разі чого приймала мою допомогу, що мені дуже подобалось в ній.

Свої вісімнадцять вона зустріла в Парижі, я відвіз свою маленьку принцесу до Франції в самісінький Париж, який вабить усіх романтиків і так само вабив і мою сестричку. Радості не було меж, ти б бачила її очі і її щастя від того, що маленька мрія збулась, чого тільки не зробиш, заради єдиної дорогої кровинки.

- Я уявляю собі її радість! – Злата намагалась уявити Париж і все, про що говорив Дані.

На її вісімнадцять я подарував їй автомобіль, так досить дорогий подарунок, але вона здала на права, і навіть не просила автомобіль, але я вирішив, що так їй буде краще пересуватись по великому місту. До того ж вона була дуже активною у всьому до чого торкались її руки і її душа.

Майже новенький Volkswagen Golf  2010 року, червоного кольору її улюбленого, став першим автомобілем і першим великим подарунком на день народження, який лише я їй дарував. Тому відсвяткувавши свій день народження, вона поверталась додому, а я вирішив поїхати з нею. Заодно доправити їй її новенький автомобіль додому, тому взяв відпустку, і вирушив із Даніелою в Україну.

Ми вже перетнули кордон заповнивши потрібні папери і документи для в’їзду і розмитнення авто. Зупинятись в Ужгороді ми не стали, вирушивши прямо в Карпати до тітки, яка замінила нам маму. Адже вона після смерті дідуся, повернулась у село, щоб будинок і земля не занепали. Провести свою відпустку у рідних Карпатах які пахли не лише свіжістю, але і спогадами дитинства проведеного з дідусем, було б найкращим часом у житті.

Коли ми вже їхали головною дорогою Закарпаття, я був трох втомлений, але аж ніяк не хотів зупинятись. Даніела попросилась за кермо, щоб самій повести свою машину по знайомій дорозі і нарешті відчути смак від керування свого власного авто. Але я не зупинявся, аргументуючи це ти, що ще трошки, а вже заїхавши у рідний район я віддам їй кермо. Така ідея їй трохи не сподобалась, але вона не стала зі мною сваритись, хто знає якби все було якби я зупинився і сів на місце пасажира, на  місце на місце моє сестрички. Я ж хотів як найкраще, але вийшло все, як найгірше!

- Дані що там не було далі, але ти не винуватий! – лагідно і впевнено промовила Злата, підтримуючи його у важкій розповіді душі.

- Ти мусиш знати, що було далі! – продовжив він.

На виїзді з одного довгого населеного пункту, по правій стороні була маленька, ледь помітна прибічна вулиця, а на зустріч нам рухалась довга колона з автомобілів. Молодик на чорній Audi, з’явився на горизонті прибічної вулиці і не став думати їхати чи не їхати. Як він стверджував, що нас він не бачив, а насправді вагався, чи встигне він проскочити перед колоною авто, щоб не чекати їх, а опинитись попереду них. Тим самим він мав проскочити і нас і колону, але він зупинився і тим самим дав зрозуміти, що пропускає нас, тому я спокійно їхав вперед.

Але проїжджаючи прибічну вулицю і наблизившись до Audi, він раптом натиснув газ, вочевидь оцінив свої сили, щоб все таки не чекати і проскочити, порушивши правила , але він недооцінив сам себе.

Сильний удар у правий бік нашого автомобіля в сторону де сиділа Даніела і її сильний удар головою об пасажирські двері. Вочевидь вона втратила свідомість, я побачив кров, це останнє, що я тоді побачив. Удар був настільки сильним, що нас викинуло на зустрічну полосу, саме під прямий удар першого автомобіля із тієї довгої колони, яку і намагався проскочити горе водій. Я їхав десь зі швидкість 50 км на год. мікроавтобус їхав зі швидкістю 70 км за год. Але цього абсолютно вистачило для потужного зіткнення, яке сталось не по нашій провині.

Уся сила удару прийшлась на сторону Даніели, на пасажирське місце, до того ж подушки безпеки не спрацювали, від чого зіткнення було надзвичайно жахливим, з новенького Volkswagen Golf, залишився лише красивий вид ззаду. Коли я прокинувся, страшенно боліла голова, здавалось що її розкололи сокирою, а мізки видно для всіх. Я сидів у кареті швидкої і прямо переді мною, діставали із автомобіля мою маленьку сестричку. Я спробував підвестись і піти до автомобіля, який було ледь впізнати, але одразу впав, мене ледь зловила медсестра, що робила перев’язку голови.    

Повіяв страшний вітер, такий який віє перед бурею, і одразу стало холодно, Злата лише обдивилась навколо і продовжила стояти посеред лісу, слухаючи історію Дані.

Даніелу дістали з автомобіля, але без жодних ознак життя, моя світла і добра кровинка не дихала, її ніжне тіло було повністю в крові. Розбита голова і зламана шия, поламані ноги, вона не була схожа на себе, я просто втратив голос, не вимовляючи ні слова, навіть сльози забули для чого вони є. Я не вірив, що це правда, я не міг повірити в такий гіркий і реальний випадок життя, який досягнув нас, а мене вже вдруге, спочатку мам, а тепер і сестричка.

Злата взяла за руки Дані і підняла його з коліна, а потім що сили обійняла його наскільки дозволяла їй її сила і довжина ї ніжних і теплих рук.

- Я не хотів довірити їй кермо через відсутність практики, тим самим сам наразив її на небезпеку, адже сидячи зправа все це сталось би зі мною а не з нею, або взагалі нічого не сталось. А так через мене і мою впертість, вона попала під цей страшний удар а не я. Я обійшовся лише шрамом на потилиці, бо скло розрізало мені голову. Я винуватець того, що сталось із нею.

- Ти не винуватий! – промовила Злата міцніше стискаючи його в свох обіймах.

- Я хотів би, щоб було саме так, як ти кажеш!

- Воно так і є Дані! – Злата продовжувала обіймати його.

- Вона відвідувала церкву як і мама, і так само як мама покинула мене, тому образа на Церкву і Бога, була такою великою. Я ніколи не хотів заглиблюватись у віру в Бога, тим більше в Християнство, усе здавалось оманливим і дурманним. На роботі власник, який і запросив мене до себе у Європу, цікавився деїзмом от він і наштовхнув мене на цю неправдиву позицію, яка міцно осіла в моїй голові. Адже мені так було зручно бачити Бога і все навкруги, до того ж так легше зрозуміти і пояснити усе, що є в нашому світі і в нашому житті. Я брехню вважав за істину, чим сам віддаляв від себе Бога.

- Ти не винуватий! – промовила Злата міцніше стискаючи його в своїх обіймах.

- Я хотів би, щоб було саме так, як ти кажеш!

- Воно так і є Дані! – Злата продовжувала обіймати його.

- Вона відвідувала церкву як і мама, і так само як мама покинула мене, тому образа на Церкву і Бога, була такою великою. Я ніколи не хотів заглиблюватись у віру в Бога, тим більше в Християнство, усе здавалось оманливим і дурманним. На роботі власник, який і запросив мене до себе у Європу, цікавився деїзмом от він і наштовхнув мене на цю неправдиву позицію, яка міцно осіла в моїй голові. Адже мені так було зручно бачити Бога і все навкруги, до того ж так легше зрозуміти і пояснити усе, що є в нашому світі і в нашому житті. Я брехню вважав за істину, чим сам віддаляв від себе Бога.

- Ти ні в чому не винен! – Злата витерла сльози Дані і обережно поцілувала його у щоку, а потім усміхнувшись, сильно обійняла ще раз.

Дані стало легше, від теплих і щирих обіймів Злати і її ніжного люблячого поцілунку, айсберг його душі остаточно розтанув.Тепло наповнило спочатку серце і перейшло аж до кінчиків пальців, через усі клітини тіла і дух. Вони стояли так декілька хвилин, до того моменту поки сонце не сховалось за горизонт.

Залишки світла розчинились із повним заходом рожевого сонця, дуже швидко над лісом набігли густі темні хмари. Вечір став ще темнішим ніж зазвичай, крони дерев почали створювати тривожний шум, що проникав глибоко всередину душі і нагнітав паніку, яка мала всі шанси перерости в страх, перед таким страшним явищем, як гроза. Пабачилось велике сяйво десь далеко, наче день увірвався у володіння ночі, але то була всього лише звичайна блискавка, дуже потужна, і невідомо куди вона вдарила.

За кілька секунд після яскравого спалаху загриміло, звук був настільки сильним, що Злата аж присіла на місці якому стояла, а Дані лише трохи пригнувся, скрививши своє обличчя від шуму, який розривав своїми хвилями усе навколо. Гроза в Карпатах має свою силу і набагато більшу потужність, наганяючи страх, що змушує тіло німіти.

Дані розумів, що потрібно поспішати і повертатись до табору, тому він швидко оцінив ситуацію, провівши своїми очима в темному лісі навкруги. Він міцно схопив Злату за її ніжну руку, він роздивлявся навкруги, але побачити щось було надзвичайно важко, через густу темряву, яка буквально повисла над лісом і проникала все глибше у крони дерев, тим самим намагаючись досягнути Дані і Злату.

Небо освітлювалось блискавками то сильними і тривалими спалахами то короткою чергою яскравих сплесків, як клубне освітлення під час танцювальної вечірки. Страшний звук грому разив слух і лякав до нестями, Злата дуже злякалась і дивилась на Дані з надією що він знає, що робити, молячись у свої думках, щоб Господь їх зберіг.

Вони трошки відійшли від табору, тому повернутись швидко не вдасться. Тримаючи Злату за руку Дані вів її за собою, неподалік них почувся шум падаючого дерева, вочнвидь то була смерека, через темряву важко було щось побачити. Злата ступала слідом за Дані, адже він точно знав куди йти, напевно знав, хоча і сам він був не впевнений. Небо розділила навпіл величезна блискавиця, потужніша за попередні, залишивши після себе страшний звук грому.

Просунувшись трохи темним лісом, Злата зупинилась і зупинила Дані, який вів її за собою. 

- Світло, схоже це наш табір! - промовила вона з надією.

Дані вдивився і справді побачив там вогонь, але табір не міг бути так близько. При черговій блискавці, яка освітила хоч трошки темний ліс, він побачив дерево, яке зайнялось від вражання блискавки. 

- Мабуть, це те дерево, яке ми чули, що падає.

- Вибач, я помилилась! - промовила вона щиро. 

- Нам потрібно йти, лише не відпускай мою руку! - настановив її Дані, відчуваючи неабияку відповідальність за її життя.

Лише Дані ступив крок і знову сяйво просто над ними, освітило околиці. Одразу почувся звук тріщання дерева, вже чергового за останні кілька хвилин, яке вразила мабуть ця сама блискавка. Дані побачив лише іскри, які освітили місце влучання, воно було просто поруч і дерево валилось прямо на них. Усе це, було справою кількох секунд все що він зумів зробити, це вхопити Злату з усіх своїх сил.

Він не просто відштовхнув її, а ніжно відкинув у бік і сам ступив кілька кроків у цьому самому напрямку, інтуїтивно втікаючи від падаючого дерева. Але сила земного тяжіння і вага лісового гіганта, знівечили зусилля Дані. Висока смерека вражена блискавкою, безнадійно падала вниз, ламаючи гілля своїх сусідів, розмахнувшись своїми власними. Її рясні крони зачепили Дані і повалили його з усією своєю силою на землю, сховавши його під собою. Всього декілька кроків, відділяли його від Злати, але саме їх не вистачило для уникнення жахливого зіткнення.

Роздався страшний крик Злати, який звучав не менш страшніше за звуки бурі, які заполонили цього вечора Карпатські ліси. Вона кинулась до Дані, якого накрили густі гілки смереки, сховавши під собою. Не дивлячись на біль і дискомфорт, від хвойних листочків, які ранили її ніжну шкіру обличчя і рук, вона не переставала ламати їх, щоб дістатись до Дані. Не дивлячись на грозу, блискавки і грім, вітер і великі крапі дощу, які почали бити з неба, найстрашнішим для Злати було втрати Дані. Уся надія Злати була зараз лише на Бога, на її Небесного Батька, Який в її свідомості ніяк не міг дозволити, щоб вона знову залишилась сама, без найрідніших душ.